THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


Занзібар: історія одного султанату

Занзібар: історія одного султанату

«Африканські Мальдіви» – саме так іноді називають Занзібар, який по праву можна вважати одним з найбільш мальовничих куточків Танзанії. Відомий у всьому світі туристичний центр багато в кого асоціюється, перш за все, з райським відпочинком та Фредді Мерк’юрі, який тут народився. Сьогодні Занзібар – одна з провінцій Танзанії, де активно розвивають туризм, говорять на суахілі й арабській та привітно зустрічають іноземців, будь-то звичайні туристи, лідери закордонних делегацій чи багаті інвестори.

Здавається, що острів Занзібар є уособленням спокою та миру. Натомість мало хто задумується, що саме Занзібар є «бунтівним дитям» Танзанії. Колись незалежний султанат з власними традиціями управління є сьогодні напівавтономією в складі об’єднаної республіки, що змушена коритися центральній владі в Додомі. Безмежний туристичний потенціал та вигідне розташування на перетині транспортних шляхів у Східній Африці, легітимність проголошення незалежності на базі колишнього султанату – не дивлячись на ці й інші передумови до відокремлення, насправді на шляху до мрії Занзібару стати новим «африканським Сінгапуром» стоїть значно більше, ніж небажання уряду в Додомі створювати прецедент.

Про те, який шлях пройшов Занзібар від незалежного султанату до провінції Танзанії з сепаратистськими тенденціями, чому Додома не хоче відпускати цей невеликий архіпелаг та які важелі впливу застосовує для цього, читайте в матеріалі.

Століття незалежності: від проголошення до деколонізації

Хоча архіпелаг Занзібар був заселений африканськими народами протягом багатьох тисяч років, а португальці включили його до складу імперії наприкінці XV ст., бурхливий розвиток островів розпочався після їхнього входження до султанату Оман у середині XVІІ ст. Архіпелаг був зручною бухтою для здійснення торгівлі, тому скоро арабські купці заполонили острів Унгуджа (Занзібар) та почали домінувати в його політичному й економічному житті. Занзібар став центром торгівлі арабів зі східноафриканськими землями, причому основними товарами були не тільки спеції та слонова кістка, але й раби з місцевого африканського населення. Можливо, саме в цей період починають зароджуватися протиріччя між африканцями та арабами, персами й вихідцями з Південної Азії, які через декілька століть стануть причиною політичного конфлікту на острові.

Султанат Занзібар як окрема держава постав у середині ХІХ ст., коли султани Оману розділили свої володіння на Близькому Сході та в Східній Африці. У ті часи Султанат Занзібар контролював не лише власне острови Занзібар та Пемба, але й частину африканського узбережжя з важливими торговими шляхами. До кінця століття німецькі та британські колонізатори розділити між собою материкову та острівні частини відповідно, а султан Занзібару змушений був прийняти протекторат Британської імперії. Проте до честі місцевих правителів зазначимо, що політика Занзібару залишалася достатньо автономною. Так, султанат продовжував вести міжнародну торгівлю, а також активно розвивав зовнішньополітичні відносини. Зокрема, кілька поколінь занзібарських султанів підтримували постійні зв’язки з османськими падишахами, а в 1907 р. султан Алі ібн Гамуд став гостем Абдулл-Гаміда ІІ у Стамбулі.

Перші рухи за деколонізацію Занзібару розпочалися в часи Другої світової війни та значно посилися в 1950-1960-ті рр. на хвилі здобуття незалежності іншими африканськими державами та, особливо, Танганьїкою (материкова частина сучасної Танзанії), тісні зв’язки з якою історично мав архіпелаг.

Карта Танзанії з архіпелагом Занзібар

Карта Танзанії з архіпелагом Занзібар

Занзібар офіційно отримав незалежність від Великої Британії 10 грудня 1963 р. – приблизно через два роки після деколонізації Танганьїки. Очолив новостворену конституційну монархію султан Джамшид ібн Абдулла. Уже 16 грудня 1963 р. державу прийняли до Організації Об’єднаних Націй, що свідчить про цілковите визнання світовою спільнотою суверенітету Занзібару. Проте незважаючи на цілковиту легітимність та наявність потенціалу до економічного й політичного розвитку, зворотній відлік для султанату вже було запущено…

Об’єднання з Танганьїкою: від етнічних чисток до союзної угоди

12 січня 1964 р. – фактично через місяць після деколонізації – на Занзібарі спалахнула революція, яка скинула монархію та ліквідувала Султанат Занзібар, що проіснував трохи більше століття.

Водночас не варто вважати Занзібарську революцію антимонархічною, адже до повалення влади султана народ підштовхнули зовсім інші причини. Більшість дослідників погоджуються з тим, що головним мотивом до повстання була втома від тотального домінування в політичних колах арабського населення. Як було згадано вище, саме після приїзду на Занзібар купців з Близького Сходу розпочався бурхливий розвиток султанату; натомість «ціною успіху» для країни став контроль некорінних мешканців над головними сферами життя островів, тим часом як корінні жителі, які складали абсолютну більшість населення, залишилися «за бортом» політичного й економічного зростання та часто за межею бідності.

Як наслідок, під час революції угрупованнями чорних африканців на чолі з Джоном Океллою, які почувалися незаслужено скривдженими, було фізично знищено близько 17-20 тис. арабів, персів і вихідців із Південної Азії. Також було повалено режим керівної переважно арабської Націоналістичної партії Занзібару, яка залишалася при владі після виборів 1961 та 1963 рр. завдяки союзу з Народною партією Занзібару та Пемби. Афро-ширазійська партія – марксистсько-ленінська партія, що декларувала боротьбу з пануванням арабів на Занзібарі, – встановила новий режим на чолі з шейхом Ахмадом Абейдом Каруме, який очолив країну попри те, що не брав безпосередньої участі в революції. Отже, головним досягненням революції 1964 р. вважається припинення панування правлячого класу арабів та азіатів у політичному житті Занзібару та повернення влади африканцям.

Султан Джамшид ібн Абдулла – останній султан Занзібару

Султан Джамшид ібн Абдулла – останній султан Занзібару

Занзібарська революція, насамкінець, призвела до того, що архіпелаг об’єднався з Танганьїкою. Цілком можливо, що материковий уряд задовго до цих подій розглядав плани по об’єднанню з архіпелагом, який володів не тільки потенціалом до економічного розвитку, але й мав сформовану репутацію важливого центру сили в Східній Африці. Танганьїка сприяла деколонізації Занзібару, а також цілковито підтримала становлення республіки на островах внаслідок повалення монархії. Зі свого боку, новий режим Занзібару, підтриманий корінними африканцями, прагнув возз’єднання з братніми народами. Крім того, можна припустити, що Каруме просто хотів збереження влади у своїх руках, побоюючись реакції невдоволення арабського населення. Також можливою причиною могло бути побоювання острівного та материкового урядів щодо встановлення комуністичних режимів, протистояти яким разом видавалося більш простою справою; на Занзібарі ця загроза була особливо реальною, оскільки ліворадикальна партія «Умма» брала безпосередню участь у революції 1964 р.

Головними прихильниками об’єднання країн стали їхні очільники – президент Танганьїки Джуліус Ньєрере та новий голова Занзібару Ахмад Абейд Каруме, які безпосередньо вели переговори. 26 квітня 1964 р. Республіка Танганьїка та Народна Республіка Занзібару й Пемби об’єдналися, щоб створити Об’єднану Республіку Танганьїки й Занзібару; саме цей день сьогодні є національним святом країни, відомим як День об’єднання. Сучасну назву держава отримала 29 жовтня того ж року: «Танганьїка + Занзібар = Танзанія» – за такою формулою була утворена назва новопроголошеної об’єднаної республіки.

Підхід Джуліуса Ньєрере до союзу із Занзібаром мав на меті зберегти об’єднану державу та запобігти можливим сепаратистським тенденціям. Так, Ахмад Абейд Каруме залишився президентом Занзібару й став віце-президентом Танзанії; за традицією, президент Занзібару й сьогодні зберігає за собою посаду першого віце-президента об’єднаної республіки. Також островам було надано право мати власний уряд, у підпорядкуванні якого залишилися внутрішні справи, натомість питання зовнішньої політики перейшли до уряду в Додомі. Тобто Занзібар отримав цілий ряд переваг: можливість мати власного президента та уряд, які діють за власною конституцією, а також широку автономію в складі Танзанії.

Однак не дивлячись на достатньо довге існування об’єднаної держави Танганьїки та Занзібару, спільне життя колишніх двох суверенних республік не можна назвати безхмарним. Крім того, до сьогодні лишаються ті, хто сумнівається в правомірності угоди, підписаної Каруме та Ньєрере понад півстоліття тому…

Занзібар сьогодні: від союзу до сепаратизму

Хоча для зовнішнього світу Занзібар переважно залишається доволі мирним островом, протягом останніх півстоліття тут продовжують вирувати пристрасті старих і нових проблем. Так, у 1972 р. був убитий Ахмад Абейд Каруме, головною причиною чого став невдалий експеримент із запровадженням соціалізму на архіпелазі. З метою припинення насилля та протистояння між різними силами в 1977 р. Афро-ширазійська партія злилася з Африканським національним союзом Танганьїки, утворивши Чама Ча Мапіндузі (Chama Cha Mapinduzi, CCM), або Революційні партію, – правлячу політичну партію Танзанії, яка підтримує інтереси чорного населення; ця ж партія залишалася єдиною дозволеною до повернення до багатопартійного режиму у 1992 р. Крім того, автономію Занзібару було обмежено, особливо в питаннях безпеки та фінансів.

Проведені під міжнародним тиском вибори теж не дали жаданого полегшення: у 1995, 2000 та 2005 р. на Занзібарі відбулися сутички між проурядовими силами та опозицією. Лише в 2010 р. опозиційно налаштований занзібарський Громадянський об’єднаний фронт (Civic United Front, CUF) погодився сформувати уряд національної єдності з танзанійською Революційною партією. Проте в 2015 р. розгорілася нова політична криза: голова виборчої комісії Занзібару в односторонньому порядку анулював результати виборів президента автономії; як результат протестного бойкоту Громадянським об’єднаним фронтом повторних виборів 2016 р. президент Занзібару Алі Мохамед Шейн залишився при владі. Тим часом, поки доля виборів 2020 р. залишається невизначеною через пандемію COVID-19, ситуація всередині опозиції та між опозицією та правлячою партією залишається напруженою.

У цьому контексті варто також сказати декілька слів про сучасну політичну ситуацію в Танзанії. Джон Магуфулі – президент Танзанії з 2015 р. – цілком впевнено може перемогти на виборах вдруге, у жовтні 2020 р.; його прибічники навіть пропонували скасувати вибори та автоматично пролонгувати термін повноважень Магуфулі, адже кандидатів, які могли б скласти конкуренцію чинному президенту, немає. Натомість не всі задоволені чинним режимом: після 2015 р. в Танзанії зріс рівень корупції, розпочалися серії арештів незалежних журналістів, переслідування прихильників опозиції; крім того, відбулося зростання зовнішнього боргу країни та погіршення стану сільськогосподарського виробництва, яке є основним джерелом доходів для значної частини населення. Усе це не тільки змушує населення країни замислитися над тим, чи пам’ятає Магуфулі уроки першого президента країни Джуліуса Ньєрере, але ставить перед занзібарцями питання про те, чи доцільним є продовження існування об’єднаної республіки Танганьїки і Занзібару.

Президент Танзанії Джон Магуфулі сподівається вдруге очолити Об’єднану Республіку Танзанія після виборів 2020 року

Президент Танзанії Джон Магуфулі сподівається вдруге очолити Об’єднану Республіку Танзанія після виборів 2020 року

Перші заклики до незалежності Занзібару почали лунати ще в 1990 р., що стало причиною бойкоту населенням островів загальнодержавних виборів. Помітні спалахи сецесіонізму відбулися в 2012 р., коли ісламістська група «Уамшо» (Uamsho) («Пробудження») виступила проти союзу Танганьїки й Занзібару, результатом чого стали сутички з поліцією та спалення двох церков. Крім того, того ж року прихильники Громадянського об’єднаного фронту взяли участь у протестному марші, щоб спонукати уряд Занзібару переглянути умови союзу з Танганьїкою.

Причини занзібарського сепаратизму криються в наслідках Занзібарської революції. Так, населення островів арабського походження в більшості дотримується думки, що союз із Танганьїкою був нав’язаний режимом Джуліуса Ньєрере, а слабкий Каруме не зміг нічого протиставити. Натомість результатом стало цілковите переважання інтересів материкової частини, де проживає 97% населення. І хоча Занзібар має власний уряд і президента, окремі групи закликають до розширення автономії або повного відокремлення від Танзанії. Зважаючи на це, Занзібар у складі Танзанії не дарма порівнюють із Шотландією в Сполученому Королівстві: обидві території мають майже ідентичні повноваження у сфері самоуправління. Одночасно занзібарці уважно стежили за шотландським референдумом, який пройшов у 2014 р., що посилило заклики населення архіпелагу до проведення аналогічного волевиявлення. Занзібар дійсно має всі шанси стати «африканським Сінгапуром», адже він не тільки вже є успішним туристичним центром, але й має всі шанси на відновлення статусу торговельного центру Східної Африки.

Проте відпускати «райські острови» Танзанія так просто не збирається. Окрім банальних причин іміджу та створення прецеденту, є й ще більш прозаїчна передумова: за оцінками, на шельфі Індійського океану містяться багаті поклади вуглеводнів, насамперед природного газу. Для республіки, яка показує одні з найбільш стрімких темпів економічного зростання у світі, власні запаси енергоносіїв є гарантом енергетичної незалежності, а тому є основою благополуччя. Відмовитися від ресурсів для Танзанії означатиме поставити під загрозу майбутній добробут країни.

Успішному й швидкому виходу Занзібару з Об’єднаної Республіки Танзанія перешкоджають декілька основних факторів. По-перше, так само, як Малайзія шантажує Сінгапур погрозами про припинення постачання прісної води, Танганьїка зосередила у своїх руках такий важливий важіль впливу як забезпечення Занзібару електроенергією через прокладений у 1980 р. підводний кабель. По-друге, у віданні уряду в Додомі продовжують розглядатися основні питання щодо управління архіпелагом. Також, як було зазначено вище, економічний потенціал островів є достатньо важливим для Танзанії. До того ж чинний президент Занзібару Алі Мохамед Шейн, який перебуває при владі з 2010 р., не поспішає підтримувати заклики опозиційного Громадянського об’єднаного фронту та радикальних ісламістів «Уамшо» до відокремлення. Тому, на жаль чи на щастя, але народження нової східноафриканської держави на Занзібарі поки що видається маловірогідним.

Авторка – Ірина Запорізька, експертка з питань Африки Аналітичного центру «ADASTRA»