Бруней Даруссалам: як живе ісламська абсолютна монархія

Бруней Даруссалам – одна з тих країн, які надзвичайно рідко з’являються в інформаційному просторі. І причина не лише в традиційній відсутності уваги до «неважливих» віддалених регіонів. Справа в тому, що політичні процеси в ній дійсно є не надто жвавими, що викликано специфікою форми державного правління. Водночас саме ця особливість робить брунейську політичну модель вартою огляду. Про внутрішньополітичне життя та зовнішню політику султанату розповідаємо далі.

Бруней – маленька абсолютна монархія на узбережжі Південнокитайського моря, що розташована на острові Калімантан. За загальними рисами державної, релігійної, економічної тощо політики вона певною мірою споріднена з монархіями Перської (Арабської) затоки, утім серед сучасних держав світу складно знайти інший приклад аж настільки повного зосередження влади в руках одного правителя, офіційні повноваження якого в середині Брунею є близькими до безмежних.

Упродовж попередніх трьох десятків років чинному султанові Хассаналу Болкіаху вдалося не лише вибудувати потужну вертикаль влади, але й забезпечити їй ідеологічне підґрунтя у вигляді закріпленої на законодавчому рівні національної філософії.

Крім цього, засадничим фактором є й те, що згідно з офіційним баченням брунейської влади, султан є продовжувачем давньої династії і, відповідно, носієм незмінного політичного курсу: з часу заснування султанату в 1360-х рр. ним послідовно керували вже 29 брунейських монархів.

Від імперії до протекторату

До XV ст. утворилася доволі потужна Брунейська імперія, що стала важливим регіональним торговельним хабом, оскільки контролювала не лише стратегічні прибережні райони острова Калімантан, а й деякі навколишні території – зокрема, архіпелаг Сулу (південно-західна частина сучасних Філіппін). Однак панування було відносно швидкоплинним, адже наприкінці XVI ст. на територію островів почали прибувати іспанці, що спричинило брунейсько-іспанський конфлікт, військова складова якого отримала назву «кастильська війна». І хоча її результат неоднозначний (сучасна брунейська історіографія вважає цей епізод героїчною перемогою над завойовниками), у будь-якому разі, володіння Брунею почали скорочуватися і зрештою обмежилися невеликою територією на півночі острова Калімантан.

Жовтим кольором позначено територію султанату станом на 1500 та 1884 р.

До середини ХІХ ст. у Брунеї майже не припинялися внутрішні конфлікти за владу, чим доволі успішно скористалися англійці. Так, британський офіцер Джеймс Брук погодився допомогти султанові втримати центральну владу в обмін на суттєві територіальні поступки – причому на користь не безпосередньо Великої Британії, а самого Брука. Зрештою, це вилилося в доволі специфічне явище – виникнення так званої династії білих раджів (Бруків), які близько ста років (1841-1941) контролювали колишні брунейські території, що нині входять до Східної Малайзії (штати Сабах та Саравак).

Побоюючись остаточно втратити залишки султанату, у 1888 р. Хашим Джалілуль Алам Акамаддін погодився прийняти британський протекторат, що в 1906 р. був доповнений угодою, яка передбачала посаду британського резидента, котрий фактично зосереджував у своїх руках важелі як зовнішньої, так і внутрішньої політики Брунею.

Наприкінці 1950-х рр. усе частіше лунали заклики щодо «Брунею для брунейців», що дало можливість тодішньому султану укласти новий договір з Лондоном, за яким султанат отримував право на самостійне розпоряджання внутрішньою політикою; у 1959 р. було сформульовано відповідну конституції країни, розпочала роботу Законодавча рада (парламент Брунею).

Більше про деколонізацію: Занзібар: історія одного султанату

На перших парламентських виборах усі депутатські мандати отримала ворожа до султана Народна партія Брунею, що, очевидно, не могло його не непокоїти. У цей же час тривали дискусії щодо того, які території мають увійти до складу сусідньої новоствореної Малайзії. Оскільки устрій цієї федеративної держави передбачав об’єднання близько десятка окремих султанатів регіону, ішлося й про входження до неї Брунею. Таке рішення лобіювалося, зокрема, й колишнім протектором цих територій, Великою Британією, яка вважала, що простіше зберегти контроль над єдиною державою, ніж над низкою дрібніших незалежних країн.

Однак подібний розвиток подій викликав очевидне невдоволення сусідньої Індонезії, яка виступала проти самого факту створення Малайзії та намагалася схилити на свій бік владу її потенційних складових частин. Таким чином, Бруней став одним з перших майданчиків малайзійсько-індонезійського протистояння. Підтримувана Індонезією Народна партія Брунею розпочала озброєні виступи («Брунейське повстання») з метою змусити султана проголосити незалежність країни й остаточно відкинути ідею вступу до складу іншої держави. Натомість монарх, отримавши британську військову підтримку, ухвалив компромісне рішення: усе ж відмовився від приєднання до Малайзії, проте й не поспішав проголошувати незалежність, залишаючи Бруней під протекторатом Лондона.

Більше про держави регіону: Ваххабізація по-індонезійськи: як змінюється обличчя поміркованого ісламу

Чому султан тоді не скористався нагодою виходу з-під британського політичного впливу? Імовірно, він вважав Бруней не готовим до отримання повноцінної незалежності й намагався в такий спосіб виграти час для посилення своєї влади. Інакше султанат – напіванклав Малайзії – ризикував бути поглинутим одним із сильніших сусідів – власне, Малайзією чи Індонезією.

Абсолютизм

Крім уже згаданого, Брунейське повстання мало ще один вагомий наслідок, який фактично безпосередньо вплинув на формування поточної політичної моделі країни. Так, Омар Алі Сайфуддін ІІІ (батько чинного султана) отримав формальні підстави ввести військовий стан, у межах котрого, зокрема, було призупинено повноваження Законодавчої ради та обмежено діяльність партій. Проте найцікавіше те, що військовий стан так ніколи й не було припинено, тобто країна перебуває в ньому вже майже 60 років.

Що ж це дає султану?

Власне, нинішній монарх Хассанал Болкіах за тривалістю правління посідає друге місце серед чинних правителів світу, поступаючись за цим показником лише Єлизаветі ІІ, однак не можна забувати, що на відміну від британської конституційної монархії, брунейська монархія є абсолютною. Очоливши державу у 21 рік, Хассанал Болкіах править Брунеєм уже понад 52 роки. Унікальна система дає йому можливість бути одночасно і главою держави, і уряду, при цьому постійно додаючи собі нові повноваження. Так, Хассанал Болкіах є султаном з 1967 р., прем’єр-міністром та міністром фінансів з 1984 р.,  міністром оборони з 1986 р., а з 2015 р. – ще й міністром закордонних справ.

Султан Брунею Хассанал Болкіах

Специфічною є і законодавча гілка влади в країні. Так, у 1960-х рр. Законодавча рада продовжувала існувати, хоча прозорість її роботи піддавалася сумнівам, оскільки обиралася лише частина представників. Султан призначав решту, а згодом – і весь склад Ради. У 1984 р. Хассанал Болкіах взагалі безстроково розпустив парламент. Формально його роботу було відновлено аж у 2004 р., проте тоді ж було схвалено внесення поправок до конституції 1959 р., які, серед іншого, офіційно звужували повноваження парламенту до щорічних зборів з метою затвердження бюджету країни – тобто хоча протягом попередніх двох десятків років парламент і не скликався, але принаймні формально зберігав ширші повноваження.

Читайте також: Спадок червоних кхмерів, або Демократія по-камбоджійськи

 Що стосується виборності депутатів, то поправки до конституції підтверджували необхідність представників саме обиратися, а не призначатися. Утім, за попередні 16 років жодні вибори до парламенту так і не відбувалися. У країні офіційно зареєстрована лише одна партія, Партія національного розвитку, однак вона не відіграє суттєвої ролі в політиці країни, оскільки банально за час її існування поки не було ні виборів, ні іншої нагоди репрезентації.

Ідеологія Мелаю Іслам Бераджа

Прагнучи закріпити непорушність свого правління, султан Хассанал Болкіах запровадив національну філософію під назвою Мелаю Іслам Бераджа («Малайська ісламська монархія») – відповідне положення закріплене і в конституції Брунею. Згідно з цією ідеологією, трьома ключовими складовими національної ідентичності підданих є сповідування ісламу, слідування малайській культурі (близько 65% населення є етнічними малайцями) та відданість султану. При цьому останній позиціонує себе захисником ісламу та держави.

У самому Брунеї прийнято вважати, що така філософія існувала від витоків країни, а отже, султанат претендує на статус держави з найдовшою історією незмінності мусульманського курсу. Утім, насправді нічого радикально нового в самій ідеології немає, адже вона чітко перегукується з поширеними концепціями, що також ґрунтуються на поєднанні релігії, націоналізму та абсолютизму – хоча самі релігії, нації та правителі можуть відрізнятися. Найяскравіший приклад такої філософії – так званий «особый путь» Росії з її набором «православ’я, самодержавство, рускій мір».

Детальніше про Росію на міжнародній арені: Зовнішня політика Російської Федерації: вірити не можна зрозуміти

Цікавим у цьому контексті є те, що керівництво Брунею наразі активно підтримує намагання «ісламізувати» свою історію, стверджуючи, що саме іслам від початку був єдиним шляхом султанату. Проте це, ймовірно, перебільшення, оскільки суперечить щонайменше двом пунктам. По-перше, у XIV ст. Бруней ще значною мірою підпорядковувався Імперії Маджапагіт – одній з останніх потужних індуїстсько-буддійських таласократій регіону. По-друге, навіть після того, як перший султан Брунею прийняв іслам для уможливлення його шлюбу з донькою сінгапурського правителя, монархи продовжували мати як мусульманські, так і буддійські імена; до того ж, більшість населення довгий час залишалися буддистами.

Мелаю Іслам Бераджа відображена навіть в офіційній назві держави: Бруней Даруссалам, де «даруссалам» (دارالسلام) перекладається як «обитель миру», що покликано ще раз наголосити на особливому становищі султанату. Цікавою є і назва столиці Брунею – міста Бандар-Сері-Беґаван. До 1970 р. воно називалося просто Бандар-Бруней («бандар» означає «місто»), однак згодом було перейменоване на честь батька чинного султана – сері-беґаван («благословенний») було однією зі складових його титулу.

Мечеть у місті Бандар-Сері-Беґаван

У 2013 р. Хассанал Болкіах оголосив про рішення інтегрувати  шаріат до національного законодавства. Так, у 2014 р. цей процес було розпочато, а у квітні 2019 р. завершилася остання його частина, перетворивши абсолютну монархію на єдину країну регіону, що здійснила подібний крок. Суворість запропонованих положень (забиття камінням до смерті за одностатеві чи позашлюбні стосунки; відрізання кінцівок; публічні побиття) викликала хвилю міжнародних протестів і заклики бойкотувати світову мережу готелів, яка належить султану. Це таки переконало його дещо послабити суворість покарань (зокрема, продовжено де-факто мораторій на страти), однак шаріат ніхто не скасовував.

Чому шаріат імплементували саме зараз?

Хоча іслам дійсно був вагомою опорою монархії протягом всього часу правління Хассанала Болкіаха, саме за попередні 5-7 років він почав набувати все більшого значення в султанаті. Чим це пояснити?

Цілком може бути, що визначальними були, як не дивно, економічні чинники. Так, традиційно на боці стабільності султанату грали його величезні прибутки, отримані передусім від енергоресурсів: продаж нафти та газу у 2018 р. становив близько 90% всього експорту країни. Забезпечуючи достатньо високий рівень життя для підданих, влада могла бути впевненою у своїй недоторканності. У цьому контексті Бруней відомий під прізвиськом «Shellfare state» – поєднання назви корпорації, що займається видобутком на території султанату (Royal Dutch Shell) та поняття welfare state (держави загального добробуту).

Цікаво знати: Чому геополітичне протистояння у Східному Середземномор’ї – це більше ніж про нафту?

Утім, упродовж кількох років економічна ситуація в Брунеї доволі стрімко погіршується – передусім через значне зниження ціни експортованих товарів. З 2013 р. сукупна вартість експорту султанату скоротилася майже вдвічі. ВВП у розрахунку на душу населення продовжує залишатися в десятці найвищих у світі, проте майже щороку демонструє падіння.

Поступово втрачаючи економічні важелі й передчуваючи потенційні ризики для стійкості абсолютної монархії, султанат посилює ідеологічну складову. Відповідно, позиціонуючи себе ледь не єдиним захисником справжнього ісламу в регіоні, султан створює собі образ борця в оточенні ворогів, тим самим отримуючи додаткову легітимність в очах населення. До того ж, Хассанал Болкіах у минулому був відомий своєю слабкістю до розкішного способу життя, тож такий маневр є певним чином спробою запобігти спрацюванню правила, що опозиція особливо гостро виникає не тоді, коли вся країна бідна, а тоді, коли існує значний контраст між заможною верхівкою та менш багатими підданими. Іслам зрівнює всіх.

Переорієнтація на Китайську Народну Республіку

Хоча брунейсько-китайські відносини й мають приблизно тисячолітню історію, упродовж майже всього ХХ ст. контакти між країнами значним чином припинилися, що було спричинено передусім суттєвими політичними протиріччями – китайський комунізм занадто сильно суперечив філософії султанату.

Попри це, з 2000-х рр. зв’язки між країнами знову активізувалися, а сама КНР поступово стає ледь не основним партнером Брунею. Що посприяло потеплінню у відносинах? Парадоксально, відмова від концентрації на ідеологічних відмінностях з Пекіном пов’язана, власне, з необхідністю гарантувати непорушність державного устрою султанату. Так, у пошуках засобів підтримки економіки Бруней вимушений був стати частиною ініціативи «Один пояс, один шлях», підписавши відповідну асоціацію восени 2018 р. Яскравим свідченням ролі Пекіна в економіці Брунею є і те, що за 2018 р. понад третина імпорту султанату надійшла саме з Китайської Народної Республіки, а у 2019 р. спільна компанія Hengyi Industries завершила будівництво другого в країні нафтопереробного заводу (попередній належить Brunei Shell Petroleum).

Більше за темою: М’яка сила як інструмент зовнішньої політики Китаю

Хассанал Болкіах та Сі Цзіньпін. Бандар-Сері-Беґаван, листопад 2018 р.

Крім економічного чинника, Пекін має на Бруней ще один непрямий, проте вагомий важіль впливу, що також певним чином становить загрозу для концепції Мелаю Іслам Бераджа, а отже, є важливим з погляду стабільності султанату. Справа в тім, що понад 10% жителів Брунею є етнічними китайцями, причому левова частка серед них – нащадки колишніх мігрантів із Сінгапуру та Гонконгу. Після проголошення Брунеєм незалежності, центральний уряд відмовляв більшості китайців в отриманні брунейського підданства, тож значну їхню частку досі становлять особи без громадянства. Відповідно, зі зростанням політичного впливу КНР султанат ризикує зіштовхнутися з тими чи іншими діями Пекіна, спрямованими на захист цієї меншини.

Післямова

Підсумовуючи розглянуті питання, можна стверджувати, що наразі султану Хассаналу Болкіаху все ще вдається зберігати статус-кво, особисто обіймаючи всі ключові посади в державі (султана, прем’єр-міністра, міністра оборони, міністра фінансів, міністра закордонних справ) та власноруч призначаючи склад законодавчої і судової гілок влади. При цьому вагому роль у тривалості та стабільності його правління відіграє іслам, що з 2019 р. є основним джерелом законодавства країни, та в ширшому розумінні – слідування ідеології Мелая Іслам Бераджа, яка поєднує в собі національні, релігійні та монархічні риси.

Водночас не слід применшувати й значення економічного чинника, що ґрунтується на розподілі прибутків від експорту енергоресурсів. Убачаючи в послабленні економіки ризики для держави, Хассанал Болкіах шукає способи компенсувати їх за рахунок, наприклад, відновлення тісних зв’язків із Пекіном, фактично ідеологічним опонентом Бандар-Сері-Беґавана. Ідеологічні та економічні заходи покликані запобігти виникненню протестних настроїв серед населення, однак варто зважати й на те, що подальше погіршення економічного становища країни призведе до появи альтернативних брунейських еліт.

Автор – Олексій Мезенцев, сходознавець Аналітичного центру ADASTRA