PER ASPERA – AD ASTRA I THINK TANK

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

М’яка сила як інструмент зовнішньої політики Китаю

М’яка сила як інструмент зовнішньої політики Китаю

Конфронтація зі Сполученими Штатами, дешеві низькоякісні товари та авторитарний комуністичний режим – речі, котрі насамперед спадають на думку при згадці КНР. Погодьтесь, досить суперечливі асоціації як для держави, яка прагне стати новим світовим лідером. Розуміючи, що сильної армії та дипломатії примусу на сьогодні вже недостатньо для успішного просування своїх інтересів, Піднебесна останніми роками шукає нові шляхи для покращення свого образу на міжнародній арені. У ХХІ столітті одним із важливих елементів зовнішньої політики, котрому китайський уряд приділяє особливу увагу, стала м’яка сила.

У теорії міжнародних відносин м’яка сила це елемент зовнішньої політики, який застосовується державами для збільшення свого впливу завдяки привабливості її цінностей та інститутів. Якщо жорстка сила засновується на військовому втручанні, санкціях чи дипломатії примусу, то м’яка досягається саме завдяки створенню сприятливого образу держави. Сформульована американським політологом Джозефом Наєм, концепція м’якої сили апелює до трьох основних компонентів – культури, політичної ідеології та дипломатії. І хоча китайська верхівка усвідомлює важливість «м’якої» стратегії, розуміння Пекіном цієї концепції дещо відрізняється від того, як її звикли сприймати в інших країнах.

М’яка сила з китайським відтінком

У чому полягають особливості китайської бачення м’якої сили? По-перше, Пекіну надзвичайно важко апелювати до привабливості своєї політичної системи та суспільних цінностей. Комуністична ідеологія з елементами конфуціанської догматики, де головними принципами є соціальна солідарність та служіння общині, ідентифікують китайське суспільство як комунітарне, а не індивідуалістське, що йде врозріз із західними суспільно-політичними реаліями. Більше того, після глобальної фінансової кризи 2008 року КНР представила свою соціально-політичну систему як кінцеву, відмовившись вважати її перехідною формою до ліберальної держави.

Китай позиціонує себе як меритократія (що само по собі непогано), якої вдалося досягти, однак, завдяки ефективній діяльності партії. Тоді як у західному ліберальному світі багатопартійність та плюралізм думок є фундаментом суспільно-політичного ладу. До всього, постійні порушення прав людини, відсутність свободи слова, дискримінація уйгурів та придушення демократії Гонконгу явно не сприяють вибудовуванню традиційної в західному розумінні м’якої сили. Звідси стає зрозумілим, що в Китаю вона має бути іншою, неподібною до тієї, що використовують США чи європейські країни.

Другим характерним елементом китайського зразка м’якої сили є її економічна спрямованість. Ставши у 2010 році другою економікою світу після Сполучених Штатів, КНР не бариться використовувати економічні важелі для покращення свого іміджу на міжнародному рівні. Інфраструктурні проєкти, поширення технологій та «самаритянська» роль у порятунку менш розвинених держав за допомогою кредитів – усе це є компонентами м’якої сили Пекіна, що мають на меті продемонструвати розвиненість китайської економічної моделі. Згадаймо хоча б промову Сі Цзіньпіна на відкритті 19-го з’їзду КПК, у якій він описав китайську соціалістичну модель як таку, що «надає нові можливості іншим країнам і націям, котрі хочуть пришвидшити свій розвиток при збереженні незалежності». У той час як у західному науковому дискурсі економічна могутність, безсумнівно, вважається джерелом жорсткої сили на одному рівні з військовим потенціалом, Піднебесна розробляє власну «м’яку» стратегію на основі економіки, культури та публічної дипломатії.

Виступ Сі Цзіньпіна на ХІХ з’їзді КПК, 18 жовтня 2017. Reuters

Уперше КНР ввела в дискурс поняття м’якої сили в 1993 р., коли тодішній член Політбюро КПК Ван Хунін запропонував використовувати теорію Ная для вироблення стратегії протидії поняттю «китайської загрози», що поширилося разом з претензіями КНР на території в Східнокитайському й Південнокитайському морях. Проте на практиці ця пропозиція так і не була реалізована. Про концептуалізацію м’якої сили як методу зовнішньої політики Пекін став дбати вже у ХХІ столітті.

На 17-му з’їзді КПК у 2007 році вдалося дійти висновку, що м’яка сила повинна базуватися на демонстрації розвитку китайської соціалістичної системи та поширенні автентичної китайської культури, а вже у 2014 році Сі Цзіньпін заявив, що КНР мусить «збільшити свою м’яку силу, дати поштовх хорошому китайському наративу й краще донести послання про країну світові». Тож які кроки здійснює Піднебесна в акумулюванні м’якої сили та чи вдається країні успішно реалізовувати свою «м’яку» стратегію?

Економічні важелі та допомога

Окрім того, що китайські інвестиції в інфраструктурні проєкти дозволяють країні отримати доступ до нових ринків, забезпечити свої потреби в ресурсах та підвищити роль юаня, вони слугують і способом підтвердження розвиненості економічної моделі.  Тембуронзький міст у Брунеї, вітряна ферма Пунта Сьєрра в Чилі, гідроелектростанція Ісімба в Уганді, порт Дорале в Джибуті, залізниця Момбаса-Найробі в Кенії – це далеко не повний перелік китайських інфраструктурних проєктів. Проте найбільший внесок у створення іміджу Китаю як країни, яка допомагає розвиватися іншим, здійснила запущена у 2013 році ініціатива «Один пояс, один шлях», учасниками якої до 2049 року можуть стати понад 60 країн.

Гідроелектростанція Ісімба в Уганді. Uganda Electricity Generation Company 

У цій статті для нас є цікавими образ та риторика, якими Пекін наділяє ОПОШ для покращення свого іміджу. У 2015 році Сі Цзіньпін на економічному форумі країн Азії в китайському Боао говорив, що проєкт «Один пояс, один шлях» буде сприяти міжцивілізаційним обмінам, розбудовуючи дружбу між нашими народами, роблячи внесок у людський розвиток і захист миру у світі». Так само й інші проєкти орієнтовані на збільшення взаємозв’язку між країнами. Більш того, сама назва «Один пояс, один шлях» відсилає до давнього Великого шовкового шляху, який свого часу сприяв укріпленню торговельних, релігійних та культурних зв’язків між народами. Такий наратив просуває ідею про спільну історію для побудови взаємної довіри та поваги.

Більше про глобальну китайську ініціативу читайте в нашому спецпроєкті «Один пояс, один шлях»

Іншим способом для Пекіна покращити свій міжнародний імідж є його постійна допомога для країн, що постраждали від стихійних лих чи інших катаклізмів: допомога Африці в боротьбі з вірусом Ебола, постачання добрив і продовольства Північній Кореї після тайфуну чи діяльність китайської пошукової команди в Непалі після землетрусу. Така підтримка держав у скрутному становищі стала особливо актуальною у 2020 році під час пандемії COVID-19, коли з Китаю летіли сотні бортів з лікарями, масками, медикаментами, та іншим медичним приладдям у країни Європи, Азії, Африки та Латинської Америки. Незважаючи на те, що на початку епідемії до Пекіна лунало чимало запитань про походження коронавірусу, його швидка реакція на спалах інфекції, а потім допомога іншим державам у боротьбі з нею частково допомогли реабілітувати імідж Китаю.

Прибуття китайської вакцини від COVID-19 до Індонезії, січень 2021. Jiji Press

Публічна дипломатія

Проте й традиційні компоненти концепції Ная – насамперед публічна дипломатія та привабливість культури – знайшли своє втілення в китайській зовнішній політиці. Від проведення міжнародних технологічних виставок, конференцій та дослідницьких програм до діяльності медіа – усі ці засоби використовуються Пекіном для формування позитивного враження серед іноземців і китайської діаспори за кордоном.

У 2010 році чотири найбільших урядових китайських медіа – China Central Television, Xinhua News Agency, China Radio International і China Daily – оголосили про відкриття своїх офісів по всьому світу, а також почали публікувати інформацію багатьма мовами. Так, Xinhua News Agency сьогодні стала найбільшим у світі ЗМІ, що має понад 180 закордонних офісів і за рівнем охоплення аудиторії перевищує такі медіа, як Reuters. Це дозволило Пекіну впливати на формування думки про міжнародні події з китайської точки зору й просувати свої наративи. Хоча тут варто зауважити, що інформаційно-комунікаційну діяльність китайських ЗМІ в парі з урядовими структурами можна сприймати радше як пропаганду, ніж м’яку ненав’язливу рекламу китайських цінностей та світобачення.

Більше про цю проблему в матеріалі Супермаркет пропаганди: КНР.

Привабливість культури

На вже згаданому вище 17-му з’їзді КПК у 2007 році колишній президент держави Ху Цзіньтао стверджував, що «велике оновлення китайської держави супроводжуватиметься розквітом китайської культури», тож одним із першочергових завдань для КНР стало ефективне проведення культурної дипломатії. Інститути Конфуція в контексті політики м’якої сили стали китайськими освітньо-культурними установами, що створюються на основі закордонних навчальних закладів, фінансуються урядом КНР і фактично є аналогами німецького Goethe-Institut чи французького Alliance Française. Окрім вивчення китайської мови, Інститути Конфуція організовують культурні заходи, пропонують стажування для студентів на території КНР, знайомлять іноземців із китайською історією. Також вони поширюють інформацію про китайську матеріальну й нематеріальну спадщину: погодьтеся, той факт, що на території КНР існує 55 об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО, серед яких деякі були зведені ще під час правління династії Цінь, вражає.

Водночас Інститути Конфуція стали інструментом збільшення політичного впливу Пекіна: чим більше людей вивчають китайську мову та проникаються китайською культурою, тим легше китайському уряду долати стереотипи про країну. Відповідно, Пекін може з більшою ймовірністю нівелювати побоювання за кордоном стосовно китайського експансіонізму та «китайської загрози» й звести до мінімуму враження про наступальну зовнішню політику КНР серед іноземців. Навіть з погляду привабливості культури стратегія Китаю є невіддільною від економічної могутності: мало яка країна може дозволити собі фінансувати діяльність понад 500 Інститутів Конфуція, які функціонують по всьому світу.

Майбутнє китайської м’якої сили

Надавши важливого значення м’якій силі як засобу зовнішньої політики у ХХІ столітті, КНР посилено інвестує в культурну й публічну дипломатію та інфраструктурні проєкти. Утім, покращення іміджу не є для неї легким завданням: якщо за швидкістю економічного розвитку країні вже вдалося досягти лідерства в Азії, то за збільшенням «привабливості» вона значно поступається за показниками навіть своїм сусідам. Передусім це пояснюється тим, що кроки Китаю, який вже 70 років має імідж авторитарної держави, викликають недовіру за кордоном. Таким чином, Пекіну набагато важче досягти вирішення важливих стратегічних питань, пов’язаних із Тайванем, Тибетом, співпрацею з іншими державами у сфері торгівлі, обміну технологіями чи екологічної безпеки.

Читайте також: «Одна країна, одна система»: як Китай демонтує автономію Гонконгу

Одразу виникає запитання: наскільки в цілому вигідним для КНР є звернення до такого виду впливу? Для багатьох може бути несподіванкою, проте у 2019 році Китай посів 27 місце за індексом м’якої сили. За своєю «привабливістю» країна поступилася США та своїм сусідам по регіону – Японії, Сінгапуру та Південній Кореї. Однак не варто забувати, що КНР має імідж недемократичної країни, тож навіть такі показники є непоганими для неї. До того ж інший рейтинг країн за рівнем їхньої м’якої сили, який щорічно складається британською незалежною консалтинговою компанією Brand Finance на основі таких факторів, як визнання, репутація та вплив, показав, що у 2020 р. КНР посіла 5 місце у світі.

І хоча країна не змогла обійти США, Німеччину, Сполучене Королівство та Японію, усе одно бачимо, що шанси Китаю надалі збільшувати м’яку силу досить високі (особливо з перспективи привабливості культури та інвестицій в інфраструктурні проєкти, що визначаються як сильні сторони політики КНР). До того ж, м’яка сила є зовсім новим компонентом в китайській стратегії: про питання свого сприйняття Пекін почав дбати лише у ХХІ столітті з прийняттям у 2003 році доктрини мирного піднесення Китаю та виникненням у 2004 році концепції «гармонійного світу», які обумовили необхідність інституційного вдосконалення країни, її залучення до глобальної економічної інтеграції та мирного співіснування.

Читайте також: Публічна дипломатія Японії: потреба перезавантаження

Але навіть якщо найближчим часом Китай не зможе обійти за показниками Європу, США, Японію чи Південну Корею, то всередині країни політика м’якої сили допомагає уряду реалізовувати свої цілі. Коли провідні китайські новинні агентства постійно публікують промови Сі Цзіньпіна, котрий возвеличує китайську націю за її допомогу людству в боротьбі з пандемією, це не лише створює відчуття національної гордості, а й підвищує впевненість населення в ефективності своєї влади.  Таким чином, якщо в інших державах стратегія м’якої сили є інструментом саме зовнішньої політики, то в Китаї створення позитивного враження про країну на міжнародній арені також підкріплює мудрість і легітимність Комуністичної партії.  

Отже, відносно негативне сприйняття суспільно-політичної моделі КНР зовсім не означає, що їй не вдається накопичувати м’яку силу. Навпаки, цей фактор посприяв тому, що держава виробила власний підхід до реалізації цієї стратегії, акцентуючи насамперед на привабливості своєї економічної моделі та культури. Із кожним роком Пекін ініціює все більше нових інфраструктурних проєктів, робить дедалі вагоміший внесок у боротьбу з глобальними проблемами та заохочує поширення китайської культури, тож у довгостроковій перспективі все більше й більше країн будуть зацікавлені будувати партнерські відносин із Китаєм.

Авторка – Олеся Мацькович, експертка зі Східної Азії Аналітичного центру ADASTRA