День Африки 2021: головні події континенту за минулий рік
Щороку 25-го травня відзначається День Африки. Така дата обрана не випадково, адже саме в цей день 1963 року було створено Організацію Африканської Єдності (ОАЄ), яка стала попередницею Африканського Союзу – інтеграційного об’єднання, що згуртувало всі держави континенту.
Хоча африканська тематика не часто потрапляє в центр уваги медіа в Україні, політичне життя континенту нічим не поступається за насиченістю іншим регіонам планети. Тому в День Африки 2021 пропонуємо вам згадати найяскравіші події, що змушували весь світ говорити про «континент надії» за минулі 365 днів.
Країна року 2020: успішний кейс демократизації в Африці
У 2020 році британське видання The Economist, яке щороку визначає країну, що продемонструвала найбільший прогрес і покращення в різних сферах державного життя, назвало Малаві «Країною року».
Прологом до цієї події, що зробила невелику африканську державу на південному сході континенту відомою на весь світ, стало безпрецедентне рішення Верховного суду Малаві про анулювання результатів виборів від 21 травня 2019 р., на яких було зареєстровано численні порушення. Пітер Мутаріка – президент країни з 2014 р., який балотувався на другий термін, – програв у повторному голосуванні 23 червня 2020 року головному кандидату від альянсу опозиційних партій Лазарусу Чаквері, що ознаменувало першу в історії Африки поразку чинного президента на повторних виборах.
Головною причиною перемоги демократії в Малаві стала ефективна інституційна система, у якій суддівська гілка влади продемонструвала свою незалежність від виконавчої влади, а судді відмовилися від хабарів та винесення рішення на користь уже колишнього глави держави.
«Малаві все ще бідна країна, проте її люди є громадянами, а не об’єктами. За відновлення демократії в авторитарному регіоні – це наша країна року», – написав The Economist. А Лазарус Чаквера, коментуючи рішення Верховного суду, зазначив: «Це перемога для Малаві. Це перемога для всієї Африки».
Детальніше про цю історію ми писали тут: Країна року 2020: нова сторінка африканської демократії
Зміна глави держави в Танзанії
17 березня 2021 р. помер президент Танзанії Джон Помбе Магуфулі, який очолював країну з 2015 р. та був переобраний на другий термін на виборах 28 жовтня 2020 р. Офіційною причиною смерті глави держави було названо проблеми з серцем, хоча тривали дискусії щодо його можливої хвороби на Covid-19.
Останні підозри не були безпідставними: ще раніше стало відомо про смерть декількох політиків від запалення легень. Те, що влада вирішила не вказувати ковід як причину смерті, вочевидь, пов’язано з тим, що сам Джон Магуфулі був коронаскептиком. Зважаючи на це, у Танзанії не було запроваджено жорсткого карантину, країна залишалася відкритою для бізнесу та транспортних перевезень, а за офіційною статистикою було зареєстровано лише 509 випадків інфікування Covid-19, останній із яких – навесні 2020 року. Президент визнав існування коронавірусу, лікуватися від якого однак закликав народними засобами та масовими молитвами, тільки наприкінці лютого під тиском сусідніх Уганди й Кенії.
Джон Магуфулі (праворуч) та чинна президентка Танзанії Самія Сулуху. Said Khamis/DW
Новим очільником держави стала віце-президентка Танзанії Самія Сулуху, яка стала першою жінкою та першою представницею Занзібару на цій посаді. Хоча нова лідерка держави багато в чому продовжує курс Магуфулі, загалом її політика є більш м’якою та сконцентрованою на зовнішньополітичному векторі.
Більше про Танзанію читайте в попередніх матеріалах:
· Економічний успіх Танзанії: секрети зростання та перспективи регіонального лідерства
· Занзібар: історія одного султанату
Кінець громадянської війни в Лівії
Із 2011 року, коли був повалений режим Муаммара Каддафі, Лівія знаходиться у стані перманентної кризи. У країні, що була розколота на декілька коаліцій, довгий час тривала жорстока боротьба за владу між головними опонентами громадянської війни – силами міжнародно визнаного Уряду національної згоди в Тріполі, який очолив Фаєз ас-Саррадж, і Лівійської національної армії під командуванням генерала Халіфи Хафтара. Протягом багатьох років жодний мирний процес ані за ініціативи ООН, ані інших організацій чи держав не призвів до досягнення згоди між сторонами, а залучення численних іноземних акторів ще більше сприяло дестабілізації ситуації в країні.
Однак минулий рік став переломним для Лівії. У жовтні 2020 року сторони підписали мирну угоду про припинення вогню, створення тимчасової влади – уряду національної єдності та проведення 24 грудня 2021 року загальних виборів.
Главою новоствореної президентської ради, що складається з трьох осіб, було призначено Мохаммеда Юнеса Менфі – лівійського дипломата, який має підтримку на сході країни. Тимчасовим прем’єр-міністром був обраний Абдул Хамід Мохаммед Дбейбах – лівійський бізнесмен, який користується підтримкою на заході.
Хоча про досягнення остаточного миру в Лівії говорити все ще важко, а проведення виборів у грудні 2021 року залишається під питанням, досягнення такої угоди вже можна вважати значним прогресом на шляху до стабілізації ситуації в країні.
Вас може зацікавити:
· Лівійська криза: хто стоїть за військовою потугою генерала Хафтара?
· Туреччина, Росія чи ООН: хто зайвий у лівійському трикутнику?
Новий сомалійський диктатор?
2021 рік уже видався достатньо насиченим на події для східноафриканської держави Сомалі. Мова йде і про виведення американських військ, і про поступове послаблення ролі АМІСОМ (миротворчої місії Африканського Союзу), і про загострення та врегулювання дипломатичної суперечки з Кенією…
Однак по-особливому яскраво на цьому тлі виділяється перспектива перетворення цієї failed state на чергову країну з диктаторським правлінням. Ще з кінця 2020 року Сомалі переживає внутрішньополітичну кризу, що пов’язана з неможливістю провести парламентські й президентські вибори, які спершу були перенесені на початок 2021 року, але так і не відбулися донині.
Президент Сомалі Мохамед Абдуллагі Мохамед. Jerome Delay/Associated Press
Урешті-решт, 12 квітня президент федерального уряду в Могадішо Мохамед Абдуллагі Мохамед (відомий також як Фармаджо) оголосив про продовження своїх повноважень, які мали закінчитися 8 лютого, ще на два роки, обґрунтувавши таке рішення загрозами пандемії Covid-19, неможливістю досягти домовленості про порядок проведення виборів із бунтівними територіями (насамперед, Джубалендом і Пунтлендом), а також зростанням терористичної діяльності Аш-Шабааб.
Хоча новий-старий президент комфортно почуває себе на цій посаді, опозиція наголошує, що термін повноважень Мохамеда Абдуллагі Мохамеда закінчився, тому він не є легітимним главою держави. Але чи дійсно президент узурпує владу та чи не стане він новим Сіадом Барре – покаже тільки час.
Раніше ми писали про таке:
· Громадянська війна у Сомалі: чи існує вихід?
· Сомалійський фактор у регіональній політиці Кенії
Переворот у Малі: старий новий сценарій для військової хунти
За останній рік західноафриканська держава Малі пережила одразу два військових перевороти! Перший із них відбувся 18 серпня 2020 року, коли армійці на чолі з полковником Маліком Дьяу з військового табору Каті, що неподалік від столиці Бамако, та генералом Садіо Камарою захопили владу. Уже наступного дня – 19 серпня – президент Ібрагім Бубакар Кейта оголосив про свою відставку та розпуск уряду, а влада перейшла до Національного комітету порятунку народу на чолі з полковником Ассімі Гойтою. Хоча було створено тимчасовий цивільний уряд з президентом Ба Ндау та заявлено про намір провести вибори після перехідного періоду тривалістю 18 місяців, фактично дотепер влада перебуває в руках тіньового правління військових.
Цей епізод політичного життя Малі має багато спільного з переворотом 21 березня 2012 року, коли військові на чолі з Амаду Саного пройшли маршем від Каті та захопили владу шляхом відсторонення президента Амаду Тумані Туре. Однією з причин цього кроку було названо погане забезпечення армії Малі, що зазнала серії поразок від туарезьких повстанців на півночі країни. Тоді міжнародна спільноти так само оперативно відреагувала запровадженням санкцій, було створено тимчасовий цивільний уряд та проведено вибори, однак це не вберегло Малі від повторення сумного сценарію…
Читайте також: Малійська криза: чим сьогодні живе одна з найбідніших держав Африки?
Останній же путч відбувся 24 травня 2021 року, тобто в переддень Дня Африки, що мав би бути символом прогресу та демократизації «континенту надії». Президент та прем’єр-міністр Малі були доставлені до військового табору Каті після перестановок в уряді, внаслідок яких було усунуто двох учасників хунти серпневого перевороту. ЕКОВАС, Африканський Союз, Франція та США вже засудили арешти. На даний момент потенційна доля виборів, що заплановані на лютий 2022 року, а також перспективи протистояння ісламістській загрозі в Сахелі залишаються ще більш невизначеними.
Вбивство президента Чаду: шлях до династичного правління?
20 квітня 2021 року, на наступний день після своєї шостої перемоги на президентських виборах, загинув під час зіткнення з повстанцями FACT на півночі країни незмінний протягом 30 років президент Чаду Ідріс Дебі.
Дебі був одним з лідерів Африки, які найдовше перебували при владі, надійним союзником Франції та інших західних країн у боротьбі з джихадистами (у столиці Нджамені розміщені французькі контртерористичні сили) та фактично ключем до гарантування стабільності й безпеки в Центральній Африці та регіоні Сахелю загалом.
Президент Чаду Ідріс Дебі, який правив країною з 1990 по 2021 рр. Mark Schiefelbein/AFP
Після смерті лідера було оголошено про закриття кордонів і введення комендантської години, а керівництво країною перейняла Перехідна військова рада, яка буде виконувати покладені на неї обов’язки протягом 18 місяців і головою якої було обрано одного з синів покійного президента – генерала Махамата Ідріса Дебі Ітно (має прізвисько «Кака», що перекладається як «бабуся» з місцевого діалекту арабської мови, оскільки вихованням Махамата у дитинстві займалася його бабця).
Після закінчення перехідного періоду планується провести «вільні демократичні вибори», однак сценарій передачі влади за родинною лінією виглядає куди більш реалістичним для Чаду.
«Ісламська держава» в Мозамбіку
У березні 2021 року світову спільноту сколихнула жахлива новина – бойовики-ісламісти захопили 75-тисячне місто Пальма (провінція Кабу-Делгаду, Мозамбік) і влаштували різанину, обезголовлюючи навіть беззахисних дітей і жінок. Повністю звільнити місто вдалося лише через тиждень.
Історія протистояння бере свої витоки ще з 2017 року, коли на півночі Мозамбіку розгорнулася кривава боротьба між джихадистами з екстремістського угруповання «Аш-Шабаб» і підрозділу терористичної організації «Ісламська держава» – ISCAP («Центральноафриканська провінція ІД»), та урядовими силами країни. Головна ціль даних організацій – створення на території Мозамбіку шаріатської держави. За період військових дій було вбито близько 3 тисяч осіб, а 670 тисяч громадян стали вимушеними переселенцями.
Вважається, що стимулом для збройної активізації ісламістів стало відкриття значних покладів природного газу на шельфі країни, що, по суті, спричинило «газову гонку» серед найбільших енергетичних компаній світу, які прагнуть реалізувати низку газових проєктів в одній з найбідніших африканських країн і перетворити її на лідера з експорту зрідженого природнього газу (ЗПГ). Саме ж місто Пальма, яке зазнало нападу, знаходиться поблизу місця, де будуються заводи з видобутку ЗПГ. Іншими словами, ісламісти недвозначно висловили свою позицію стосовно планів Заходу щодо їхньої землі. Як відповідь на подібні безчинства, Португалія (колишня метрополія) відправить до країни своїх військових для тренування мозамбіцької армії проти джихадистів.
Громадянська війна в Ефіопії: тест на міцність для етнічної федерації
Ефіопія – це етнічна федерація з понад 110-мільйонним населенням, на території якої проживає понад 90 різних народностей. І хоча уряд заявляє про подолання негативних наслідків трайбалізму, періодично країна переживає міжетнічні конфлікти, наймасштабніший з яких закінчився незалежністю Еритреї в 1993 році.
Наприкінці 2020 року Ефіопія пережила новий конфлікт – громадянську війну, у якій урядові сили придушили виступ Народного фронту визволення Тиграю на півночі країни. Як заявив прем’єр-міністр країни Абій Ахмед, виступ тиграйців був нічим іншим, як виявом сепаратистських настроїв. Водночас лідер регіону Тиграй Дебреціон Гебремікаель наважився кинути виклик уряду, який, за його словами, надмірно втручався у внутрішній справи регіону та виявляв ознаки етнічної дискримінації (послаблення тиграйських еліт після приходу до влади Абія Ахмеда).
Лідер регіону Тиграй Дебреціон Гебремікаель. Tiksa Negeri/Reuters
Бойові дії призвели до гуманітарної кризи в регіоні Тиграй; також до сусідніх країн хлинули потоки біженців. На пів року в штаті Тиграй було введено надзвичайний стан. Існували побоювання щодо того, що Ефіопію може спіткати сценарій розпаду країни за етнічним принципом, однак, у тому числі завдяки «сильній руці» Абія Ахмеда, а також сприянню міжнародної спільноти, в Ефіопії вдалося розпочати мирний процес. Тим не менш, можемо припустити, що це не останній конфлікт, який доведеться пережити одній із найбільш етнічно строкатих країн Африки.
Більше про Ефіопію: «Гребля великого ефіопського відродження»: як проєкт-символ призвів до масштабної кризи на північному сході Африки?
Смерть президента Бурунді та реалізація операції «наступник»
9 червня 2020 р., за два місяці до кінця свого третього терміну перебування при владі помер президент Бурунді П’єр Нкурунзіза. Офіційною причиною смерті було оголошено зупинку серця.
Покійний президент очолював націю «з волі Бога» 15 років. У 2015 році, коли закінчився другий п’ятирічний термін, П’єр Нкурунзіза балотувався втретє, що викликало масові протести й навіть спробу військового перевороту. У підсумку народні виступи були жорстоко придушені, а перемогу на виборах здобув «вічний керманич» Бурунді.
У 2018 р. бурундійський лідер переписав конституцію, щоб забезпечити правове підґрунтя для легальної участі в наступних виборах 2020 р., однак пізніше заявив, що замість посади президента планує прийняти титул «верховного вождя патріотизму», що по суті зобов’язувало б прийдешню владу консультуватися з вождем по всіх питаннях, які мають відношення до «патріотизму».
Після смерті П’єра Нкурунзіза відбулися нові вибори глави держави, на яких перемогу здобув проурядовий кандидат Еварист Ндайшеміє, якого активно підтримував покійний президент та якого він бачив своїм наступником.
Цікавий матеріал про Бурунді: Навіщо країни змінюють столиці: досвід Бурунді
Вибори в Уганді: «вічний» Мусевені перемагає революційного Бобі Вайна
14 січня 2021 року в Уганді пройшли президентські вибори, на яких уже вшосте перемогу здобув чинний глава держави Йовері Мусевені. За результатами волевиявлення, Мусевені, який править країною вже понад 30 років, здобув 59% голосів, таким чином забезпечивши собі місце глави держави ще як мінімум на 5 років.
Його головним опонентом на цих перегонах був молодий угандійський співак Бобі Вайн (справжнє ім’я – Роберт К’ягуланьї), що позиціонував себе як «президент гето» та представник інтересів молоді країни. Символом Бобі Вайна та його прибічників стали червоні берети, які вони вдягали на всі публічні заходи.
Молодий угандійський співак Бобі Вайн, що наважився кинути виклик президенту Йовері Мусевені. James Akena/Reuters
Передвиборча гонка в Уганді розпочалася задовго до офіційно оголошених термінів. Ще у 2019 році розпочалися арешти та напади на представників опозиційних сил, у тому числі на самого альтернативного кандидата в президенти. Крім того, перед самими виборами в країні було відключено Інтернет. І хоча Бобі Вайн заявив про наявність свідчень про численні фальсифікації на виборах, довести це в країні, де всі гілки влади підконтрольні авторитарному й незмінному Мусевені, було нереальним завданням. Тому констатуємо, що ще одне покоління угандійців зростатиме, не знаючи іншого глави держави, окрім «вічного президента».
Детальніше ситуацію в країні ми описували тут: Демократія по-угандійськи: чи зможе «президент гето» Бобі Вайн замінити «вічного» Мусевені?
Відносини Німеччини та Намібії: старі злочини та досі очікувані вибачення й репарації
Хоча про Велику Британію або Францію говорять у контексті колишніх колоній найчастіше, не варто забувати, що наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Німецька колоніальна імперія також була доволі потужною і в різний час охоплювала, наприклад, сучасні Танзанію, Намібію, Бурунді, Руанду, Камерун, Габон та ще низку країн Африки. Зрештою, саме Берлінська конференція 1884-1885 років була вагомою складовою «гонки за Африку».
Протягом останнього пів століття Німеччина кардинально переглянула свою політику й наразі, виступаючи за дотримання рівності у всіх її проявах, докладає зусиль з метою виправлення наслідків старих злочинів. Найяскравішим прикладом цього є відносини офіційного Берліна з Намібією. Територією так званої Німецької Південно-Західної Африки (власне, сучасної Намібії) Німеччина розпоряджалася з 1885 по 1918 роки. Після невдалої спроби повстання племен гереро і нама проти колоніальної адміністрації у 1904 році німці почали переслідування та масове винищення представників цих племен. Саме на території Намібії виникли одні з перших концентраційних таборів. У 1985 році ООН визнала такі дії геноцидом. ФРН довгий час оминала це питання і лише 2004 року вперше формально визнала факт злочинів, проте відмовилася виплачувати репарації.
Після 2014 року між сторонами розпочалися переговори, а влітку 2020 року президент Намібії Хаге Гейнгоб оприлюднив інформацію, нібито німецька сторона запропонувала Намібії репарації в розмірі 10 млн євро – суму, яку, за його словами, можна сприйняти лише як образу, тож він від неї відмовився. Водночас офіційний Берлін стверджує, що жодних пропозицій щодо конкретної суми не обговорювали. Окрім цього, у Німеччині нагадали, що щороку країна надає допомогу Намібії в обсязі близько 14 млн євро, а отже, з часу отримання незалежності африканська держава вже отримала від офіційного Берліна не менше 800 млн євро.
Всередині травня 2021 року оголосили, що сторони нарешті наблизилися до досягнення згоди з даного питання. Очікується, що найближчим часом президент ФРН Франк-Вальтер Штайнмаєр офіційно вибачиться за скоєний геноцид перед намібійським парламентом, а німецький уряд гарантуватиме додаткові виплати з допомоги для програм інфраструктури та охорони здоров’я. Водночас офіційний Віндгук продовжує наполягати на тому, щоб фінансові надходження називалися не «допомогою», а саме «репараціями», підкреслюючи в такий спосіб, що ці гроші є не просто подарунком, а відшкодуванням за збитки, завданні німецькою агресією намібійському народу в минулому.
«Обнулення» президентських термінів: Кот-д’Івуар і Гвінея
У 2020 році декілька президентів африканських країн наслідували приклад російського глави держави і також вирішили затриматися на керівній посаді на додатковий термін, використовуючи традиційний спосіб внесення відповідних поправок до конституції.
Президент Кот-д’Івуару Алассан Уаттара начебто й не збирався втретє поспіль висувати свою кандидатуру, однак оскільки його співпартійці з різних причин не змогли брати участь у президентських перегонах 2020 року, Уаттара взяв цю ношу на себе. У пригоді стали внесені за кілька років до цього зміни до конституції, які скасовували вікові обмеження та «легітимізували» його похід на третій термін – на перші два він обирався ще за старої конституції, тож нова нібито не заперечувала переобрання ще двічі.
Президент Гвінеї Альфа Конде. Frederick Florin/AFP
Натомість президент Гвінеї Альфа Конде провів складнішу підготовку. Ще у 2019 році він ініціював референдум, який через зовнішній тиск відклали до весни 2020 року. За урядовими даними, громадяни підтримали внесені пропозиції, тож термін перебування на посаді було подовжено, а для самого Конде й зовсім скасовано обмеження на переобрання.
Детальніше про інструменти, які застосовували для переобрання африканські президенти, та про неочікувані парадокси цієї ситуації читайте в архівному матеріалі: Не Росією єдиною: як «обнулюють» свої терміни африканські президенти.
Автори: Ірина Запорізька – експертка з країн Африки Аналітичного центру ADASTRA,
Ангеліна Кикина – експертка з політики Китаю, для Аналітичного центру ADASTRA,
Олексій Мезенцев – сходознавець Аналітичного центру ADASTRA