Країна року 2020: нова сторінка африканської демократії

Кожного грудня, напередодні Нового року, журнал The Economist традиційно відзначає країни, які продемонстрували найбільший прогрес і покращення в різних сферах державного життя. Раніше цю неофіційну «нагороду» від видання здобували М’янма (2015), Франція (2017, обрання президентом країни Е. Макрона та проведення низки структурних реформ), Вірменія (2018, унаслідок масових протестів С. Сарґсян склав повноваження прем’єр-міністра на користь представника опозиції Н. Пашиняна) та Узбекистан (2019, прискорена демократизація під егідою Ш. Мірзійоєва). Щоразу визначення «Країни року» було бентежним, проте таки передбачуваним – цього ж разу вибір редакції The Economist дійсно виявися неочікуваним…

Малаві – маленька африканська держава з населенням у близько 18 млн осіб та ВВП трохи більшим за 7,6 млрд дол., що простягнулася вздовж озера Ньяса на південному сході континенту. Саме ця країна обійшла в неофіційних перегонах за звання «Країни року 2020» таких гідних суперників, як Нова Зеландія, Болівія, США та Тайвань (якому багато хто пророкував перемогу з огляду на ефективну боротьбу з пандемією та рішучість у протистоянні тиску Китаю).

Чому ж саме Малаві було обрано «Країною року»? Як його досвід може надихнути інші держави континенту? І з якими надіями входить Африка в новий, 2021-й, рік? Про шлях Малаві до головного ньюзмейкера 2020 року розповідаємо в цьому матеріалі.

Уроки історії: на зорі демократії

Як самостійна держава, Малаві (колишній Ньясаленд) з’явилося на політичній карті Африки 6 липня 1964 року. Колишня британська колонія й до сьогодні залишається членом Співдружності націй.

Життєвий шлях Малаві, на відміну від багатьох держав континенту, включно з країнами-сусідами, видався на диво мирним. Як і в багатьох молодих африканських державах, владу тут сконцентрував у своїх руках один з очільників боротьби за незалежність – Гастинґс Камузу Банда, який став першим прем’єр-міністром, а в 1966 р. – першим президентом країни (з 1971 р. займав цю посаду пожиттєво). Він встановив однопартійну систему на чолі з «Конгресом Малаві». Авторитарне правління Банди, характерними рисами якого стали утиски опозиції й порушення прав людини, жорстка цензура й тотальний культ особи президента, тривало до 1993 року, коли після демонстрацій, до яких долучилися представники студентства, церкви та опозиції, а також під тиском міжнародної спільноти було проведено референдум, на якому народ Малаві висловився за перехід до багатопартійної системи.

Малаві – держава на південному сході Африканського континенту, що простягнулася вздовж озера Ньяса. Furman News

Уже в 1994 році в країні було проведено перші багатопартійні вибори, за результатами яких Банда передав владу новому очільнику Малаві – Бакілі Мулузі. Протягом наступних 10 років опозиційний кандидат та заснована ним партія «Об’єднаний демократичний фронт» здійснили важливі реформи в політичній сфері (звільнення політичних в’язнів та відновлення свободи слова) та економіці (зупинення інфляції, залучення іноземної допомоги й інвестицій); водночас Малаві залишається однією з найбідніших країн Африки й світу.

Читайте також: Занзібар: історія одного султанату

Тим не менше, уже з другої половини 1990-х рр. у країні починають зароджуватися сильні демократичні традиції. За останні десятиліття Малаві оминули типові для африканського континенту лиха, адже країна не знала ні військових переворотів, ані революцій чи збройних конфліктів. Більше того, Малаві стала другою в історії деколонізованої Африки державою, яку очолила жінка: 2012 року віцепрезидентка Джойс Банда стала главою держави після раптової смерті третього президента країни Бінґу ва Мутарики.

З правлінням останнього пов’язана цікава історія, яка заслуговує на окрему увагу. 2010 року за ініціативою Бінґу ва Мутарики та фактично без консультацій з народом і парламентарями Малаві отримало новий прапор: замість половини червоного сонця, що сходить (на фото справа), на прапорі держави з’явилося повне біле сонце на чорному тлі, оточене червоною та зеленою горизонтальними смугами (на фото зліва). На думку глави держави, сонце, що сходить, доречно характеризувало молоду державу, яка знаходилася лише на світанку свого розвитку в 1964 році; однак країна не могла більше «бути на світанку у 2010-му», а тому Малаві «не потрібно постійно жити в минулому».

Прапори Малаві. Deutsche Welle

2012 року за правління Джойс Банди було скасовано низку рішень, прийнятих недемократичним шляхом; зокрема, країна повернула попередній прапор, що у свідомості малавійців був одним із символів незалежності країни. Крім того, цей крок уособлював визнання того, що Малаві ще не досягло того етапу становлення демократії, на якому держава може сповна називатися «розвинутою».

Ламаючи стереотипи: чому Малаві вдалося?

Прологом до цьогорічного успіху Малаві, що приніс країні світову впізнаваність, стали президентські вибори 2014 року. Тоді посаду глави держави цілком передбачувано здобув Пітер Мутарика – молодший брат колишнього президента Бінґу ва Мутарики. З 36% голосів Мутарика випередив не лише Джойс Банду (20%), але й головного опозиційного кандидата Лазаруса Чакверу (28%). Тоді для отримання президентського крісла достатньо було набрати найбільшу кількість голосів, а не 50% +1, як у більшості демократій). Згадані кандидати представляли три найбільші партії Малаві: Дж. Банда висувалася від Народної партії, П. Мутарика – від Демократичної прогресивної партії (відокремилася від «Об’єднаного демократичного фронту» у 2004 р. під егідою Бінґу ва Мутарики), а Л. Чаквера – від політсили «Конгрес Малаві».

Цікаво, що під час виборів 2014 року повідомлялося про порушення в процесі голосування, зокрема пов’язані з поганою організацією виборчих дільниць та затримкою в оголошенні результатів. Крім того, Джойс Банда зверталася до Верховного суду Малаві з вимогою анулювати результати виборів, однак той не виніс схвального рішення.

Дізнавайтеся більше: Навіщо країни змінюють столиці: досвід Бурунді

Правління Мутарики-молодшого відзначилося як позитивними змінами в країні, так і низкою скандалів. З одного боку, голові держави віддавали належну похвалу за зважену політику у сфері покращення інфраструктури та грамотні кроки в галузі економіки, що дозволили знизити інфляцію. З іншого боку, президента звинувачували в неефективній боротьбі з корупцією (деякі скандали тягнулися ще з часів перебування при владі старшого брата Мутарики), контроверсійній земельній реформі та недостатній реакції на вбивства альбіносів у країні. Крім того, Малаві потрапляло до заголовків іноземних ЗМІ як країна, що потерпає від посух та виживає за рахунок іноземної допомоги.

2019-й мав стати черговим роком виборів «без сюрпризів». Пітер Мутарика (Демократична прогресивна партія) повинен був переобратися на пост президента країни, чому мала сприяти, зокрема, розрізненість опозиції, яку представляв уже вдруге Лазарус Чаквера (партія «Конгрес Малаві»), а також Саулос Чіліма (вийшов з Демократичної прогресивної партії 2018 року, після чого сформував «Об’єднаний рух за трансформацію»). Усе йшло за звичним для Африки сценарієм: після виборів, проведених 21 травня з численними порушеннями (таких було нараховано близько 150), Пітер Мутарика 27 травня був оголошений новообраним президентом республіки з результатом 38,67% голосів (Чаквера набрав 35,41%, а Чіліма – 20,24%).

Допоки опозиція звично, як для африканських країн, протестувала й вказувала на недотримання процедури проведення виборів, Мутарика, упевнений у підтримці Виборчої комісії Малаві та традиційних методах впливу на судову систему, як-от хабарництво, готувався до чергової інавгурації, яка відбулася вже 28 травня. Однак цього разу голові держави довелося скоригувати свої плани…

Пітер Мутарика встиг оголосити себе переможцем на виборах 2019 року та пройти процедуру інавгурації. TRT World

3 лютого 2020 року, після понад півроку протестів, Верховний суд країни виніс одностайне й чітке рішення: результати президентських виборів 2019 року мають бути анульованими. Водночас суд постановив таке:

·       провести нове голосування за президента Малаві не пізніше, ніж протягом 150 днів від дати прийняття рішення;

·       змінити виборчу систему країни так, щоб для перемоги на виборах глави держави кандидату потрібно було набрати 50% +1 голос.

Народ Малаві своїм правом на чесне волевиявлення скористався. Нові вибори було проведено 23 червня 2020 року. На них Лазарус Чаквера здобув упевнену перемогу з результатом 58,57% голосів, що ознаменувало першу в історії Африки поразку чинного президента на повторних виборах.

«Малаві все ще бідна країна, проте її люди є громадянами, а не об’єктами. За відновлення демократії в авторитарному регіоні – це наша країна року», – написав The Economist.

По-новому в цьому контексті прозвучали й слова Лазаруса Чаквери, сказані ним натовпу з десятків тисяч його прихильників на вулицях столиці країни Лілонґве ще в лютому після оголошення рішення Верховного суду: «Це перемога для Малаві. Це перемога для всієї Африки».

Лазарус Чаквера став єдиним кандидатом від альянсу опозиційних партій на виборах 2020 року. BBC

Незважаючи на всі спроби дискредитації та можливий гіркий післясмак від важкої економічної ситуації, кейс Малаві залишається унікальним для Африки. Хоча неодноразово ЗМІ в різних куточках світу намагалися порівняти (чи скоріше – прирівняти) перемогу Чаквери з подіями в Кенії 2017 року, коли Верховний суд країни скасував результати виборів глави держави, проте тоді Угуру Кеніятта зберіг за собою президентську посаду й за результатами повторного народного волевиявлення.

Натомість рік, що минув між черговими й повторними виборами в Малаві, відзначився одразу декількома нетиповими для Субсахарської Африки аспектами. По-перше, Чаквера став єдиним кандидатом від об’єднаного альянсу опозиційних партій, а це означало, що Саулос Чіліма не балотувався, натомість підтримавши кандидатуру свого колишнього опонента. Завдяки цьому опозиція в Малаві стала згуртованішою, що й забезпечило перемогу Чаквери на виборах. Саме розрізненість опозиційних сил у багатьох країнах Африки забирає в народів можливість обрати альтернативного кандидата, тому голоси або йдуть до представників влади, або виявляються розсіяними між багатьма іншими партіями й особами. Більше того, ключовим залишається й сам факт участі у виборах, оскільки бойкот як один із улюблених методів протесту опозиції в африканських державах проти фальсифікованих виборів узагалі позбавляє країну шансу на інший результат.

Більше за темою: Економічний успіх Танзанії: секрети зростання та перспективи регіонального лідерства

По-друге, незважаючи на свідчення про смерть двох людей (одного цивільного та поліцейського) і випадки насилля, зокрема спрямованого проти жінок, протести в Малаві загалом проходили мирно, а поліція та армія виявили нейтральне ставлення, не ставши інструментом придушення волі народу в руках президента-диктатора.

Нарешті, на окрему увагу заслуговує функціонування системи владних інституцій у Малаві. Ефективний поділ влади на три гілки, у якій суддівство виявило свою незалежність від виконавчого апарату, та принциповість роботи суддів країни, які відмовилися брати хабарі та виносити рішення, сприятливе для чинного на той момент глави держави, стали тими факторами, які забезпечили верховенство права й демократії. Отже, кейс Малаві підкреслив важливий нюанс, яким часто нехтують африканські держави: не сильна рука, а стабільна система інституцій є запорукою демократичного управління та прогресу.

З новими надіями в нове десятиліття

Незважаючи на такий яскравий для Африки здобуток, розвиток Малаві у сфері демократії можна оцінити суперечливо. Зокрема, за визначенням Freedom House, 2020 року в рейтингу свободи у світі держава посіла 100 місце з 210 країн і територій з показником 62, що дозволило визначити її як «частково вільну» (цікаво, що Україна знаходиться в рейтингу з таким же показником). Хоча це все одно вище, ніж відповідні здобутки держав-сусідів (Замбія – 118 місце, 54; Мозамбік – 130, 45; Танзанія – 137, 40) та більшості африканських (лише п’ять країн континенту визначено як «вільні»), місце Малаві усе ж залишається невтішним у глобальному контексті.

Читайте також: Малійська криза: чим сьогодні живе одна з найбідніших держав Африки?

Водночас, відповідно до Democracy Index 2019, який щорічно визначається The Economist, Малаві належить до категорії «перехідних режимів» («hybrid regimes») з показником 5,50 (87 місце зі 167 країн); при цьому лише вісім держав континенту було оцінено вище.

The Economist стилізував прапор Малаві під урну для голосування, адже саме за те, що народ не допустив фальсифікації виборів, його було названо «Країною року 2020». The Economist

Тим не менш, 2020 року Малаві сміливо заявило світові про те, що політична свобода не завжди прямо залежить від рівня економічного розвитку. Залишаючись однією з найменш розвинених країн світу за визначенням ООН та маючи низький рівень доходу за даними Світового банку (при цьому ВВП на душу населення 2019 року становило 411,6 дол., що є третім найгіршим показником у світі), з точки зору демократичного розвитку Малаві випереджає більшість африканських країн.

Насамкінець, найважливіше те, що досвід Малаві вчить до кінця стояти за своє право на чесні та демократичні вибори. Адже скасування результатів волевиявлення в Кенії 2017 року так і не гарантувало народу шансу на справедливе голосування. Водночас пріоритетом для молодих африканських демократій має бути побудова незалежних інституцій та ефективний розподіл повноважень між гілками влади, що й дозволить континенту увійти в нову епоху, у якій яскраво засяє африканське сонце.

Авторка – Ірина Запорізька, експертка з країн Африки та Азії Аналітичного центру ADASTRA