Посткарабаський Азербайджан: час тріумфу чи проблем?
20 вересня Азербайджан фактично остаточно повернув контроль над усією територією Карабаху, що ознаменувало кінець довготривалого конфлікту за цей регіон із сусідньою Вірменією. У межах «антитерористичних заходів» збройні сили країни зуміли завдати поразки «Армії оборони Арцаху» (бойовиків маріонеткового утворення вірмен НКР) та змусити ватажків сепаратистів погодитися на капітуляцію. Успіхи у відновленні територіальної цілісності Азербайджану пов’язують із багаторічним президентом країни Ільхамом Алієвим, який попри автократичний характер політичного режиму зумів досягти помітного економічного розвитку та зміцнити роль країни на міжнародній арені.
В українському медіа просторі довгий час Азербайджан розглядали крізь призму карабаського конфлікту, що не є доречним. Сьогодні Баку входить у новий період в історії своєї країни. Із якими викликами стикається чинна влада Азербайджану після перемоги в конфлікті за Карабах? Чи можна назвати автократичним характер правління президента Ільхама Алієва? Яким вектором Баку рухається на міжнародній арені? Як Азербайджан відреагував на повномасштабне російське вторгнення в Україну? Про це все – далі в актуальному матеріалі.
Кінець конфлікту
Початок нової ескалації в регіоні Нагірного Карабаху «витав у повітрі» відразу після завершення 44-денної війни у 2020 році. Упродовж трьох років, фіксувалися неодноразові зіткнення між азербайджанськими та вірменськими військовими. Паралельно з цим проходили переговори між Єреваном та Баку щодо укладання мирної угоди, проте наприкінці літа переговорний процес призупинився. Сторони не змогли досягти компромісу в питанні Зангезурського коридору та гарантування прав етнічних вірмен у Карабаху. Каталізатором нових бойових дій стало обрання 9 вересня нового «президента» так званої Нагірно-Карабаської Республіки (далі – НКР) – відверто проросійський ватажок бойовиків Самвел Шахраманян. Він почав відразу вимагати гарантування широкої автономії НКР у складі Азербайджану, що спровокувало Баку до негайних дій. Ще 6 вересня почали надходили новини про скупчення азербайджанських військ біля лінії зіткнення. Від міністра закордонних справ Азербайджану та особисто президента Ільхама Алієва звучали погрози повернути «окуповані вірменами території». А вже 19 вересня Баку оголосило про початок проведення «антитерористичних заходів» із метою роззброєння бойовиків НКР.
Чому Баку вирішив піти на військову ескалацію саме в цей момент? Унаслідок військового ослаблення Вірменії та погіршенням відносин з росією сформувалася зручна геополітична кон’юнктура для Азербайджану в питанні остаточного повернення всіх законних територій. Вірменські збройні сили ще не оговталися від катастрофічної поразки в Другій Карабаській війні, а так звана «Армія оборони Арцаху» не мала що протиставити набагато кращій у технічному плані азербайджанській армії. Окрім цього, формальний військовий союзник Єревана – росія – фактично самоусунулася від конфлікту в Нагірному Карабаху. За останні кілька місяців відносини між урядом Пашиняна та москвою в рази погіршилися. Вірменія, побачивши неспроможність та небажання рф захищати своїх союзників по ОДКБ, почала шукати альтернативні шляхи гарантування безпеки, як-от із допомогою Франції, США, ЄС та Ірану. А заяви прем’єра Вірменії про «стратегічну помилку союзницьких відносин із росією» та візит його дружини Анни Акопян до Києва (де вона зустрілася з президентом України Володимиром Зеленським) з погляду рф вималювали Єревану нове обличчя ворога та загрози. Окрім цього, цивілізований світ уважно спостерігає за російсько-українською війною, через що новий наступ азербайджанських військових у Карабаху не мав би масштабної критики з боку міжнародного суспільства.
19 вересня азербайджанська армія розпочала наступ на позиції вірменських сепаратистів. За одну добу Баку повернув під контроль приблизно 60 бойових позицій «Армії оборони Арцаху». Цікаво, що російський «миротворчий контингент» не зумів гарантувати припинення вогню, відійшовши від позицій та мовчазно спостерігаючи за бойовими діями. Хоча за трьохсторонньою угодою від 10 листопада 2020 року, яка завершила 44-денну війну, москва зобов’язалася стримувати сторони конфлікту від ескалації. Наступного дня після початку «антитерористичних заходів» Азербайджану ватажки НКР погодились припинити вогонь та фактично дали згоду на добровільну капітуляцію. А 29 вересня «президент» НКР підписав указ про розпуск невизнаної республіки. Від цього моменту можна з упевненістю говорити про завершення довгого конфлікту за регіон Нагірного Карабаху.
Третя зустріч між азербайджанською владою представниками карабаських вірмен у межах обговорення питань реінтеграції регіону, 29 вересня 2023 року. ANADOLU AGENCY
Звільнення територій відкриває для Баку нові проблеми. Насамперед постає питання в досягненні мирної угоди з Вірменією із пунктом про Зангезурський коридор та швидкої реінтеграції Нагірного Карабаху до складу Азербайджану. Найбільше суперечок між сторонами викликає формат коридору, який має сполучати Азербайджан із його ексклавом Нахічевань через вірменську територію. Баку виступає за його екстериторіальність, тобто відсутність вірменських контрольно-пропускних пунктів. Згідно з тристоронньою угодою від 10 листопада, контроль та охорону Зангезурського коридору мало забезпечувати фсб, що цілковито влаштовувало як Азербайджан, так і росію. Проте Єреван не був у захваті від дороги, яка фактично розділяла країну на дві частини. Уряд Пашиняна в перемовинах із представниками азербайджанської влади пропонували переформувати коридор у звичайний транспортний шлях з особливими режимом. Після капітуляції карабаських вірмен Баку може виступати з позиції сили на майбутніх перемовинах із Єреваном.
Іншим дискусійним питанням став статус етнічних вірмен на території Карабаху. Вірменія намагалася проштовхнути варіант автономії або хоча б юридично закріпленим гарантіям прав вірмен на цій території. Баку, у свою чергу, опирався будь-яким натякам на особливий статус місцевого вірменського населення. Із поверненням території Карабаху, Азербайджан починає період реінтеграції регіону, який був відірваний від країни впродовж трьох десятиліть. Планується формування поетапної інтеграції деокупованих території, починаючи від роззброєння місцевих бойовиків та закінчуючи встановленням азербайджанської адміністрації. Баку вже почав переслідування політичних та військових діячів НКР, котрі з погляду Азербайджану винні у «воєнних злочинах». 27 вересня азербайджанські силовики затримала Рубена Варданяна – ексватажка НКР та відомого вірменського мільярдера, пов’язаного з російським бізнесом. Над ним почався судовий процес, який, найімовірніше, завершиться суворим вироком. Аналогічні ситуації будуть відбуватися й з іншими «видними діячами НКР», частина яких уже поспішно втекла до Вірменії.
Карабаська історія нарешті підійшла до свого завершення, що принесе в регіон Південного Кавказу порівняну стабільність. Баку вийшов переможцем, але тепер почнеться не менш важкий процес реінтеграції звільнених територій. Зрозуміло, з огляду на характер політичної системи Азербайджану, відбудуться репресії проти етнічних вірмен, котрі були активними діячами НКР. Уже майже 80 тисяч жителів покинули Карабах та повернулись у Вірменію. У наступні роки етнічний склад Карабаху значно зміниться на користь азербайджанців, не без допомоги уряду Ільхама Алієва. Проте тріумф у війні може відкрити нові питання серед населення щодо внутрішніх проблем та специфіки політичної системи Азербайджану, про що і йтиметься далі.
Спадкова автократія
В Азербайджані діє багато в чому притаманна країнам Центральної Азії спадкова автократична система управління державою. Чинний президент країни Ільхам Алієв прийшов до влади завдяки своєму батьку – третьому главі Азербайджану Гейдару Алієву, який керував країною з 1993 року до своєї смерті в листопаді 2003 року. На початковому періоді незалежності держави (1990-1993 рр.) паралельно з бойовими діями в Першій карабаській війні в Баку намагалися сформувати демократичні інститути з потужною системою стримування й противаг. Проте програш у війні кардинально змінив вектор розвитку політичної системи Азербайджану в бік «пострадянської фанерної демократії», яка нівелювала демократичні інституції і посилювала владу президента.
Читайте також: Новий Узбекистан старого Мірзійоєва: що принесе країні «обнулення» президента?
У 1995 році була ухвалена нова Конституція Республіки Азербайджан. Згідно з нею в країні сформувалася напівпрезидентська політична система, де глава держави очолює виконавчу гілку влади. Законодавчу представляє однопалатний парламент – Міллі Меджліс. Головною партією країни є пропрезидентський «Новий Азербайджан» (69 місць зі 125), котра з безпартійними депутатами (37 мандатів) формує парламентську більшість. Чинна влада активно використовує безпартійників як демонстрацію дієвого парламентаризму, хоча насправді законодавчий орган не впливає на важливі політичні рішення в країні.
Президент Азербайджану Ільхам Алієв святкує разом із військовими перемогу у Другій Карабаській війні. Karabakh Center
Опозиція в Азербайджані перебуває під постійним тиском. У січні цього року азербайджанська влада ухвалила закон, який передбачає розпуск партії, якщо в ній налічується менше 5000 членів. Окрім цього, забороняються будь-які мітинги або фінансові операції з такими структурами. Майже всі опозиційні партії мають мінімальне представництво в Міллі Меджлісі, тобто по одному мандату. Політичні сили «Республіканська альтернатива» та «Мусават» перебувають на межі зникнення через новий закон щодо партій. Найбільш помітною опозиційною є «Партія громадянської солідарності» (3 депутата в парламенті), яка представляє націонал-демократичні сили. Проте більшість її лідерів репресовано азербайджанською владою, що унеможливлює потрапляння опозиції до уряду. Загалом всі гілки влади в країні несуть декоративний характер, як і виборчі процеси. Головні інструменти управління сконцентрувала команда президента Ільхама Алієва.
У країні побудована широка кланова система, котра тримається на сім’ї Алієвих. Місця в парламенті та держустановах розподіляються за клановим принципом; майже відсутня притаманна демократіям відбіркова процедура на різні політичні посади. Фактично родина Ільхама Алієва контролює всі сфери політичного та економічного життя країни через посередників або тіньовим способом. Дружина президента Мехрібан Алієва є першою віцепрезиденткою Азербайджану, а інші родичі контролюють найбільші медіа та держкомпанії. Під керівництвом Алієвих сформувалася така собі «неомонархія», де влада сконцентрована в руках однієї групи людей.
Тюркський союз
У зовнішній політиці Азербайджан дотримується багатовекторності, підтримуючи відносини як із країнами Заходу, так і Сходу. Основний ухил дій Баку спрямований на розвиток газотранспортної системи країн для транзиту в ЄС, Туреччину чи до Індії. Уточнені видобуті та прогнозовані запаси нафти з конденсатом і газу станом на 1 січня 2023 року оцінюються в приблизно 8,43 млрд тонн у нафтовому еквіваленті. Найбільшим торговельним та політичним партнером Баку є Анкара. «Дві держави одного народу» об’єднує спільна історія та тюркська самоідентичність. Союз між Анкарою та Баку досяг стратегічного рівня в різних сферах.
Туреччина впродовж останнього десятиліття активно допомагала розбудовувати азербайджанську армію за стандартами НАТО. Під час 44-денної війни збройні сили Азербайджану використовували турецькі БПЛА Bayraktar TB2, сучасну бронетехніку та зброю. Окрім цього, досі діють спільні військові координаційні центри, де турецькі інструктори проводять навчання азербайджанських військових. Цікаво, що до військово-технічної співпраці доєдналася Грузія, яка стрімко розширює контакти в цій сфері з Баку та Анкарою.
Вас може зацікавити: Грузинський шпагат: чому Тбілісі нормалізує відносини з рф?
Не в останню чергу військова перемога Азербайджану в Нагірному Карабаху була забезпечена за кошт допомоги Туреччини, яка забезпечила й геополітичне прикриття Баку. Йдеться насамперед про політичне стримування росії від втручання в Другу карабаську війну, у якому Анкара відіграла не останню роль.
Президенти Туреччини та Азербайджану у звільненому місті Шуша, 15 червня 2021 року. ANADOLU AGENCY
Важливим елементом турецько-азербайджанського торговельно-економічного співробітництва виступають енергетично-транспортні коридори. Флагманським проєктом цієї співпраці став Трансанатолійський газопровід TANAP, який є частиною Південного газового коридору. Азербайджанський газ транспортується через територію Грузії, Туреччини, Греції, Албанії та Італії, що забезпечує сталий потік нафтодоларів до бюджету Баку. Після відмови країн ЄС від російського газу та нафти у зв’язку з повномасштабною агресією рф проти України вартість експортованих в Європу азербайджанських енергоносіїв значно зросла. І Туреччина активно бере участь у формуванні транзитних шляхів азербайджанської сировини до Європейського Союзу. Тісне партнерство з Туреччиною кардинально вигідне Азербайджану, бо приносить країні безпекові та економічні дивіденди.
Ставка на багатовекторність
Зовнішній політиці Азербайджану характерна добре знайома нам «багатовекторність». Баку активно розвиває двосторонні відносини з ЄС. Брюссель зацікавлений в азербайджанських енергоносіях, що можуть частково замінити російські. Європейські країни за перші 6 місяців 2023 року збільшили імпорт нафтопродуктів з Азербайджану у 286 разів – до 201,93 тис. тонн. Баку посідає важливу роль у функціонуванні Південного газового коридору, який проводить транзит енергоносіїв до Європи. Азербайджан поглибив торгово-економічне співробітництво з ЄС завдяки програмі «Східного партнерства» та Європейської політики добросусідства. Брюссель є одним із головних інвесторів в економіку країни, особливо в нафтовидобувну промисловість. Окреме місце у взаєминах європейських країн з Азербайджаном посідає політичне врегулювання конфлікту з Вірменією. До 20 вересня, коли капітулювала НКР, ЄС виступав посередником у вірмено-азербайджанських перемовинах щодо укладення мирної угоди. Одночасно з цим існував так званий «московський формат», де медіатором виступав кремль, проте реальний прогрес у переговорах був помічений лише за європейським треком. Але існують і проблеми у відносинах між Баку та Брюсселем. Насамперед ЄС та міжнародні правові організації регулярно критикують адміністрацію Ільхама Алієва за репресії та утиски опозиції в країні. Також країни Євросоюзу розглядають введення санкцій проти Азербайджану за порушення прав етнічних вірмен у Нагірному Карабаху.
Зі Сполученими Штатами Америки в Баку спостерігається період тимчасового похолодання. Усі проблеми стосуються вірмено-азербайджанського конфлікту, де Вашингтон неофіційно підтримує Єреван. Так, США виступали за відновлення територіальної цілісності Азербайджану, але мирним шляхом та діалогом із гарантуванням прав етнічним вірменам. 19-20 вересня Держдепартамент критикував «антитерористичні заходи» Баку в Нагірному Карабаху та закликав негайно припинити військові дії.
Останніми днями Білий дім активно просуває створення спостережної місії в Нагірному Карабаху для попередження репресивних дій із боку азербайджанської влади. Варто зазначити, що за останній рік США помітно зблизилися з Вірменією: Єреван свого часу відвідувала з візитом ексспікерка Палати представників Ненсі Пелосі, і до того ж на вірменській території пройшли перші спільні з американцями військові навчання. У Конгресі (за лобіюванням впливової вірменської діаспори США) зареєстровано кілька законопроєктів, спрямованих на впровадження санкцій проти Азербайджану за порушення прав людини. Хоча, незважаючи на деякі проблеми у взаєминах між Вашингтоном та Баку, сторони намагаються підтримувати стале торговельно-економічне, освітнє та культурне співробітництво.
Цікаво знати: Подалі від москви: чи справді Вірменія готує розворот у зовнішній політиці?
Китай є одним з основних торговельних партнерів Азербайджану. Із 2015 року Баку є учасником інфраструктурної ініціативи КНР «Пояс і Шлях». Розвиток нафтогазового сектору відіграє важливу роль у зростанні економічного потенціалу Азербайджану. У межах своєї стратегії диверсифікації уряд Алієва намагається стати транзитним вузлом, інвестуючи свої нафтові доходи в будівництво сучасної транспортної інфраструктури. Китайські ініціатива «Пояс і Шлях» допомагає Азербайджану частково досягти своєї цілі стати важливим транзитним центром між Сходом-Заходом та Північчю-Півднем. Окремо Пекін бере участь у відновленні інфраструктури у звільнених за підсумками Другої карабаської війни територіях. У геополітичному протистоянні США-КНР Азербайджан притримується нейтралітету, налагоджуючи торговельно-економічні відносини з обома акторами. Азербайджан вдало використовує своє географічне розташування, яке дає йому змогу стати мостом між Китаєм та Європою.
Серед власних сусідів у Баку найгірші відносин (окрім Вірменії) спостерігаються з Ісламською Республікою Іран. Взаємини Азербайджану та Ірану завжди складалися доволі нелегко. Упродовж останніх 30 років вони пережили різне, проте тенденція, яка почала розвиватися після підсумків Другої карабаської війни, призвела до того, що зараз азербайджанське телебачення навіть додає в програму прогноз погоди в Південному Азербайджані (історична область в Ірані). Сторони звинувачують одне одного в провокаціях та концентрують великі військові угруповання на спільній ділянці кордону. А впродовж останнього року дві країни регулярно вступали в дипломатичну перепалку. Весною цього року Баку навіть був вимушений тимчасово припинити роботу власних представницьких установ у Ірані через факти нападу на його персонал. Чому так?
1) Геополітична конкуренція між Туреччиною, Ізраїлем та Іраном. Азербайджанські проблеми з Тегераном не нові, а радше старі, котрі загострилися в нових умовах, зокрема посткарабаських. Іранці вбачають певні загрози в посиленні Туреччини в регіоні Південного Кавказу та її виходу до Центральної Азії. Говорити про це відкрито вони не можуть, тому навіть у посиленні турків вони бачать роль Ізраїлю. Єврейська держава має довгу та продуктивну історію відносин з Баку з кейсами навчання азербайджанських військових та продаж зброї власного виробництва. Баку став другим найбільшим імпортером ізраїльської зброї з 2018 по 2022 роки, що допомогло перемогти у війні з Вірменією. Також Азербайджан збільшив постачання вуглеводнів до Ізраїлю, що забезпечує 40% його енергетичних потреб
Вам може сподобатися: Асиметрична стратегія Ізраїлю: запорука безпекового домінування в регіоні
2) Остаточна перемога Азербайджану в Карабаському конфлікті змінила баланс сил не на користь Тегерана. Іран підтримує тісні зв’язки з Вірменією, завдяки якій налагоджує експорт та імпорт товарів. До речі, до 2020 року саме територія окупованого вірменами Нагірного Карабаху використовувалася іранцями як логістичний шлях, допоки азербайджанці не перекрили його.
3) Ідеологічні розбіжності. На територію Ірану розташовані історичні азербайджанські землі, де проживає більше етнічних азербайджанців ніж на батьківщині. Світська модель правління Азербайджану ідеологічно суперечить характеру Ісламської республіки Іран. Іранські азербайджанці, звісно ж, відрізняються від своїх сусідів, проте перетин шиїтської та тюркської ідентичності завжди породжував взаємні підозри між Баку та Тегераном у тому, що хтось із них захоче використати той чи інший фактор у своїх цілях. Тим паче, що під час останніх масових протестів в Ірані минулого року, саме Південний Азербайджан (разом із Белуджистаном) був найбільш бунтівним регіоном, із чого й виникають підозри з боку Тегерана щодо деструктивної участі Баку в протестах.
Навчання сухопутних військ Корпусу вартових Ісламської революції в провінції Східний Азербайджан під час загострення дипломатичних відносин із Баку в жовтні минулого року. AFP
Значним зближувальним фактором стала іранська загроза для обох країн. Під час «антитерористичних заходів» Азербайджану в Карабаху 19-20 вересня Іран закликав до припинення ескалації, і обмежився лише погрозами з боку КВІР. Тегеран фактично промовчав, але дав сигнал, що буде діяти у випадку спроби Баку пробити коридор через Вірменії до Нахічеваню. Незважаючи на конфлікті точки у відносинах Ірану з Азербайджану, останній усе ще залишається важливим торгово-економічним партнером, через який проходять важливі транзитні шляхи. У Баку відразу після перемоги в карабаському конфлікті, заявили про бажання Тегерану брати участь у функціонуванні Занзегурського коридору, що говорить про прийняття Іраном нових геополітичних реалій у регіоні після завершення конфлікту за Карабах.
Азербайджан Ільхама Алієва продовжить політику багатовекторності, одночасно підтримуючи та навіть формалізуючи союзницькі відносини з Туреччиною. Частка азербайджанських енергоносіїв буде зростати з кожним роком, завдяки все більшій економічній ізоляції російської федерації на Заході. А це підвищує авторитет Баку в очах Вашингтона та Брюсселя, які попри деякі розбіжності, готові заплющувати очі на автократичний характер політичного режиму Азербайджану.
Також читайте: Вибори-2023 у Туреччині: як Ердогану вдалося втримати владу?
Президент Алієв активно встановлює політичне та військово-технічне співробітництво з регіональними державами – Ізраїлем, Грузією, Саудівською Аравією, ОАЕ та Казахстаном, створюючи потужне партнерське об’єднання (зокрема з Туреччиною), що може забезпечити стабільність у регіоні. Хоча залишається ще одна майже вирішена проблема Баку – це присутність росії в Південному Кавказі та її деструктивний вплив на регіональну безпекову архітектуру.
Ситуативні партнери
Роль та вплив росії в регіоні Південного Кавказу до 2022 року був доволі сильний, із чим Баку мав свого часу рахуватись. У листопаді 2020 року, саме за посередництва рф завершилася Друга Карабаська війна. Відправивши «миротворчу місію» до Нагірного Карабаху з надією на встановлення постійної військової бази, москва зуміла посилити свою присутність у регіоні. Проте вже з травня 2021 року Азербайджан послідовно оскаржував російську гегемонію. Особливо ця тенденція посилилася після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Розпочавши війну проти Києва, рф фактично самоусунулася з Карабаху. Частину «миротворців» кремль відправив у лави окупаційного контингенту в Україну, а сам імідж та авторитет росії в регіоні значно похитнувся. Баку методично одноосібно переглядав угоду про припинення вогню від 10 листопада 2020 року, досягнутої за посередництва рф. На тлі міжнародної ізоляції кремля в цивілізованому світі Азербайджаном почав відігравати набагато більше значення для росії. Баку – одна із найважливіших ланок у ланцюжку дипломатичних та економічних зв'язків, які режим путіна все ще зберігає з рештою світу. Просто москва аж ніяк не може дозволити собі посваритися з Азербайджаном чи диктувати йому свої правила.
Втрачаючи свій вплив у регіоні, рф намагається хоча б затриматися, підтримуючи продуктивні відносини з Баку навіть за рахунок свого союзника – Вірменії. З останньою в росіян зберігаються напружені відносини. Єреван послідовно переглядає свою зовнішню політику, усе більше віддаючи перевагу прозахідному вектору. Під час «антитерористичних заходів» Азербайджану 19-20 вересня, росія та її «миротворці» не чинили активних дій для припинення вогню, що було обов’язком москви згідно з угодою про перемир’я. Частина російського «миротворчого контингенту» відійшла від своїх позицій та мовчазно спостерігала за бойовими діями. Одночасно російська пропаганда звинувачувала в ескалації конфлікту та капітуляції НКР уряд прем’єра Вірменії Пашиняна, який начебто «відвернувся від росії, через що втрачено Карабах». У Єревані проросійська опозиція 20 вересня організувала мітинги проти чинної влади. Очевидно, москва пішла на домовленості з Баку, у яких «ситуативні партнери» отримують обопільну вигоду: росія – розхитування ситуації у Вірменії, а Баку – відновлення територіальної цілісності. Проте такі дії москви вдарили по її впливу в регіоні, все більше маргіналізувавши рф та її «гарантії».
Від початку повномасштабної війни росії проти України, Азербайджан зберігає нейтралітет. Від офіційного Баку лунає підтримка територіальної цілісності та заклики до припинення вогню. Прямого засудження рф не прозвучало з урахуванням потреби підтримувати контакти з москвою. У перші місяці війни Азербайджан заявляв, про готовність виступити посередником у потенційних російсько-українських перемовинах. Азербайджан постійно направляє гуманітарну допомогу Україні. Проте далі за це Баку неготовий піти. Проукраїнські симпатії в азербайджанському суспільстві доволі сильні, наприклад, у країні низка провідних ЗМІ відкрито підтримують Київ, а влада заборонила діяльність багатьох російських пропагандистських медіа. Можна говорити також те, що саме російсько-українська війна відкрила для Баку можливість повернути Карабах. Із подальшим процесом реінтеграції регіону, за яким Україна має спостерігати, щоби щось вивчити з досвіду Азербайджану в питанні відновлення деокупованих територій. В іншому президент Ільхам Алієв буде продовжувати схожу з його турецьким колегою політику нейтралітету в російсько-українській війні, підтримуючи контакти з обома сторонами збройного конфлікту.
Що в підсумку?
Сучасний Азербайджан – це типова пострадянська автократія з декоративними демократичними інститутами, де навіть зберіглася спадковість влади між батьком Гейдаром та сином Ільхамом Алієвим. Завдяки вдалому географічному розташуванню на перетину транзитних шляхів з Китаю до Європи, розвиненою нафтогазовою промисловістю Баку підняв свій геополітичний авторитет на міжнародній арені. Фактичний союз із Туреччиною надав надійну гарантію безпеки, і вигідна геополітична кон’юнктура уможливила повернення Азербайджаном території Нагірного Карабаху в підсумку «антитерористичних заходів» 19-20 вересня. Із капітуляцією НКР історія конфлікту між Баку та Єреваном за Карабах завершена. 2 жовтня азербайджанська влада оголосила план реінтеграції регіону, який виглядає доволі «м’яким підходом» до процесу, але невідомо чи буде він втілений повністю в життя.
Надалі на Азербайджан чекає період відбудови зруйнованих війною територій Карабаху та формування нової посткарабаської реальності. Раніше суспільство частково закривало очі на автократичність режиму Алієвих для забезпечення стабільності в період боротьби за звільнення своєї землі. Тепер цей наратив зникає і цікаво, як на це відреагують прості азербайджанці. Так, сьогодні президент Ільхам Алієв – національний герой, проте після завершення його правління цілком не гарантовано плавний перехід влади до наступника з оточення сім’ї Алієвих. Окрім цього, Баку при чинній владі продовжить копіювати турецького партнера в підході до ведення зовнішньої політики, яка полягає в прагматизмі та економізації. А вагомих змін у ставленні до російсько-української війни найближчим часом не варто очікувати, і це треба враховувати у формуванні власної політики щодо Баку.
Автор – Антон Ганоцький, експерт з Азійсько-Тихоокеанського регіону Аналітичного центру ADASTRA
Сподобалася стаття? Тоді підтримайте вихід нових матеріалів, ставши патроном ADASTRA. Цим ви робите свій внесок у розвиток вітчизняної аналітики!