Асиметрична стратегія Ізраїлю: запорука безпекового домінування в регіоні

Прийняття Генеральною Асамблеєю ООН резолюції №181 29 листопада 1947 року щодо плану з розділення Палестини на 2 окремі держави (єврейську та арабську) і проголошення незалежності Ізраїлю 14 травня 1948 року призвели до того, що новостворена єврейська країна опинилася в оточені арабських ворогів, які вже 15 травня оголосили їй війну. Постійна загроза існуванню держави з боку набагато більшого супротивника в політичному, людському та економічному вимірах зумовила появу стратегії для перемоги в цьому і в подальших асиметричних конфліктах із ворожими сусідами. У цій статті ми розглянемо різні аспекти стратегії, що дозволила Ізраїлю досягти домінування над його супротивниками й стати найпотужнішою державою регіону.

Поява необхідності в стратегії

Перемога Ізраїлю в Першій арабо-ізраїльській війні 1948-1949 рр. і захоплення ним 78% колишньої підмандатної Палестини вже на той момент продемонстрували його домінування над супротивниками. Здобути перемогу над, на перший погляд, чисельнішими та потужнішими ворогами (проти Ізраїлю воювало 7 країн: Єгипет, Сирія, Трансйорданія, Ліван, Ірак, Саудівська Аравія, Ємен, а також палестинські арабські військові угруповання) державі допомогли такі чинники:

1.  Перевага в чисельності збройних сил.

Попри загальну перевагу  в кількості населення, арабські армії на жодному проміжку війни не володіли чисельною перевагою над Армією оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ або ЦАГАЛЬ). Так, на початку війни ЦАХАЛ мав приблизно 35 тис. воїнів, тоді як сукупна чисельність арабських армій досягала лише до 25 тис. осіб. На фінальному ж етапі війни сили сторін становили 60 та 100 тис. осіб відповідно.

2.  Перевага в підготовці збройних сил.

Члени єврейських збройних угруповань понад 10 років проходили підготовку в британських військах, а також отримали значний бойовий досвід, підтримавши союзників у Другій світовій війні та воюючи в складі різних армій.

3.  Перевага в озброєнні.

Ще до початку війни Єврейське агентство (Сохнут) налагодило контрабанду зброї для потреб єврейських бойовиків, тоді як араби не мали такого широкого доступу до засобів для ведення війни (до початку війни Британія мала монополію на поставки озброєння до своїх колишніх колоній: Єгипту, Трансйорданії та Іраку, і обмежувала їх у такий спосіб, щоб арабські армії не могли становити загрозу для британських інтересів в регіоні). Ба більше, коли в травні-червні 1948 р. було досягнуто згоди про перше тимчасове припинення вогню й введено міжнародне ембарго на постачання зброї в регіон, ізраїльтяни змогли подолати його, організувавши операцію з закупки озброєння в Європі під кодовою назвою «Балак», під час якої (здебільшого з Чехословаччини) були закуплені та перевезені до Ізраїлю танки, літаки й артилерія. Щодо арабських країн, то вони теж намагалися подолати ембарго, звертаючись за допомогою до британців, французів та американців, проте отримали відмову й не здобули джерела для поповнення своїх арсеналів.

4.  Наявність єдиної мети.

Хоча публічно висловленою причиною війни був захист арабського населення в Палестині від дій єврейських терористів, насправді араби переслідували різні цілі при веденні бойових дій. Єдиною державою, що мала конкретну мету, була Трансйорданія, чий король вважав свою країну обділеною під час постколоніального поділу кордонів, і хотів захопити Західний берег річки Йордан (чого держава досягла, отримавши цю територію під контроль до Шестиденної війни 1967 р.). Цілями інших арабських держав були одночасно: недопущення анексії Трансйорданією земель Західного берега (щоб не дати їй збільшити власну могутність), перешкоджання створенню єврейської держави на палестинських землях та формування дієздатної палестинської тогочасним лідером муфтієм Мухаммадом Аміном аль-Хусейні (багато в чому через особисті розбіжності з аль-Хусейні, а також через власні загарбницькі амбіції). На відміну від арабів, у євреїв була лише одна спільна мета – відстояти свою державу.

Солдати ЦАХАЛ піднімають Чорнильний прапор в Умм-Рашраш (Ейлат). Березень 1949 р. M. Perry

Як бачимо, цілі низка чинників із самого початку дала Ізраїлю змогу домінувати над своїми ворогами, і він не був метафоричним Давидом який бився проти набагато потужнішого арабського Голіафа. Проте постало питання, як і надалі не тільки підтримувати свою перевагу, але й зміцнювати її, особливо в контексті Холодної війни, що поступово розділяла увесь світ на два протиборчі табори.

Складові асиметричної стратегії Ізраїлю

Після завершення Першої арабо-ізраїльської війни Єрусалим вжив низку заходів із метою підвищення власної обороноздатності та зменшення обороноспроможності супротивників, що й стало ізраїльською асиметричною стратегією. Ці заходи можна поділити на військові й дипломатичні.

Військовий складник стратегії

У військовій сфері уряд у Єрусалимі покладався на ідею про те, що арабські держави будуть згодні почати дипломатичні перемовини лише у випадку домінування Ізраїлю на полі бою.

Необхідність проведення військових кампаній задля примусу арабських країн та угруповань до визнання легітимності єврейської держави й сідання за стіл перемовин була описана ще єврейським радикальним націоналістом Володимиром Жаботинським у його статтях: «Щодо залізної стіни» та «Етика залізної стіни», надрукованих в журналі «Світанок» 1924 року.

Саме Армія оборони Ізраїлю стала залізною стіною між ним і ворогами, виконуючи обов’язки з гарантування безпеки держави, як під час військових конфліктів, так і в мирний час, запобігаючи загрозі терористичних атак.

Ефективність ЦАХАЛ можна пояснити 3 чинниками:

1.  Сильний людський фактор і моральна складова;

2.  Потужний оборонно-промисловий комплекс;

3.  Підтримання військового паритету з ворожими країнами.

Про кожен із цих пунктів докладніше нижче:

А) Людський фактор і моральна складова ЦАХАЛ.

Армія оборони Ізраїлю засновується на принципі загальної військової повинності для всіх громадян та займається не лише військовим, а й моральним та соціокультурним вихованням.

Задля цього використовується ідеологія існування Держави Ізраїль разом з її історією, боротьба з позастатутними відносинами (прояви дідівщини караються кримінальною відповідальністю, а підрозділ розформовується), кримінальна відповідальність за ухиляння від призову на 5 років позбавлення волі.

Ці чинники формують у теперішніх та майбутніх військовослужбовців моральне зобов’язання щодо служби в лавах збройних сил і впевненість, що держава зробить все задля їхнього захисту. У такий спосіб у ЦАХАЛ немає значних проблем із призовом та мотивацією військовослужбовців (хоча варто зазначити, що останній тренд показує зростання небажання й відмов служити серед представників єврейських ультраортодоксальних спільнот).

Б) Ізраїльський оборонно-промисловий комплекс.

У 1967 році через Шестиденну війну (у якій євреї завдали першого удару),   Франція, що до цього була головним партнером Ізраїлю у виробництві зброї, наклала ембарго на постачання амуніції, після чого Єрусалим розробив «доктрину самодостатності» у сфері виробництва озброєння з розвиненням власного ОПК.

Розвиток національного ОПК призвів до підвищення державного інвестування у сферу високих технологій та створення умов для заснування на території країни інноваційних компаній, що зі свого боку викликало сплеск у кількості зафіксованих патентів і появи технологій подвійного призначення (тобто таких, що можуть бути використані як у військовій, так і в цивільній сфері).

Необхідність мати власні високі технології для зміцнення обороноспроможності стала одним із головних чинників швидкого прориву Ізраїлю у сфері хай-тек із 1970-х років, що дозволило йому здобути титул «країни стартапів» (Ізраїль – друга у світі після США держава за кількістю зареєстрованих стартапів за рік).

В) Підтримання військового паритету з ворожими країнами.

Армія оборони Ізраїлю намагається підтримувати військовий паритет у кількості військовослужбовців із сусідами та не надавати їм можливості в отриманні стратегічної військової переваги.

Чисельність чинних військовослужбовців Ізраїлю складає близько 169500 осіб (разом із резервом 216000), Єгипту – 438000 осіб (разом із резервом 1314500 осіб), Сирії – 139000 осіб (разом із резервом 239000 осіб), Йорданії – 100500 осіб (разом із резервом 180500 осіб), Лівану – 60000 осіб (разом із резервом –– 80000 осіб). Велика площа території та логістичні проблеми не дадуть арабським країнам можливості в разі конфлікту застосувати увесь свій військовий потенціал, на відміну від Ізраїлю, в якого подібних проблем не існує (через невелику площу), тож 216000 потенційних військових достатньо, щоб утримувати паритет у людській силі.

Протистояння набагато більшому ворогові вимагає від Ізраїлю застосування превентивного стратегічного удару для знищення наступальних потужностей армій-суперників і недопускання отримання ними стратегічної військової переваги. Найбільш показово ця стратегія була продемонстрована під час Шестиденної війни, коли Ізраїль першим атакував військові об’єкти Єгипту, Сирії та Йорданії, завдяки чому, поміж іншого, отримав здатність знищити майже всю авіацію арабської коаліції і тримав стратегічну перевагу впродовж усієї війни.

Дипломатична складова стратегії

У дипломатичній сфері Ізраїль переслідував 2 мети: здобути сильних глобальних союзників у боротьбі з ворогами, та знайти партнерів на Близькому Сході.

А) Глобальна дипломатія.

На початку свого існування Єрусалим першочергово орієнтувався на СРСР і на країни соціалістичного табору. Радянський Союз був першою великою країною, що де-юре визнала Державу Ізраїль (17 травня 1948 року). Підтримка з боку цих держав, надсилання військової допомоги, трофейного німецького оснащення, а також дозвіл на репатріацію євреїв (багато з яких мали бойовий досвід у Другій світовій війні) зіграли значну роль у перемозі Ізраїлю в Першій арабо-ізраїльській війні. Так, наприклад, окрім уже згаданого постачання озброєння з Чехословаччини під час операції «Балак», на території цієї країни готувалися ізраїльські військові льотчики, танкісти та радисти, а на територіях Болгарії і Румунії радянські спеціалісти тренували майбутніх офіцерських кадрів для ЦАХАЛу.

Однак у 1949 році уряд Ізраїлю відмовився від односторонньої орієнтації на соцтабір, через що, військова допомога від соціалістичних країн припиналася, а в СРСР почалися антисемітські репресії та зближення з арабськими державами. Тоді нагальною стала потреба в пошуку нового стратегічного союзника.

Таким союзником для Ізраїлю стали (та залишаються понині) США. Серед головних факторів, що зумовили таку підтримку з боку Вашингтона, було потужне проізраїльське лобі. Лобісти зіграли визначну роль в тому, щоб президент Трумен, який спочатку виступав за створення на території Палестини об’єднаної федерації, підтримав план поділу Палестини на 2 держави, і потім у своїх щоденниках президент звинувачував американських сіоністів у надзвичайному тиску на Білий дім. 

У наш час єврейське лобі існує в американських структурах на усіх рівнях та складається з більш ніж 30-ти політичних організацій, що працюють над забезпеченням нових благ для Ізраїлю з боку США.

США підтримували дії Єрусалима у всіх військових конфліктах, окрім Суецької кризи 1956, на дипломатичному рівні, а також доставляючи військове оснащення, гуманітарну та фінансову допомогу.

У 1957 р. була представлена доктрина Ейзенхауера, що гарантувала допомогу Штатів будь-якій державі, що «зазнала агресії з боку нації, контрольованої міжнародним комунізмом», що у випадку Ізраїлю можна було трактувати як допомогу в боротьбі проти арабських сусідів, що опиралися на співпрацю з СРСР; а в 1987 р. Єрусалим першим здобув статус основного союзника США поза НАТО.

Б) Регіональна дипломатія.

У регіональній дипломатії Ізраїль намагався дотримуватися тактики «розділяй та володарюй», шукаючи партнерів на Близькому Сході й по можливості стравлюючи їх із ворожими державами. У такій політиці можна виділити 2 аспекти:

1.  Союзи з державами, що протистояли поширенню арабського націоналізму. Такими країнами в різні часи були Туреччина, Іран, Ефіопія та з 1993 року Еритрея. Найбільш ефективною така стратегія була під час правління в Єгипті президента Г. А. Насера (1956-1970) – ідеолога панарабізму й арабського націоналізму.

2.  Підтримка сепаратистських рухів у ворожих державах. Подібна політика, спрямована на те, щоб знаходити нових регіональних союзників у боротьбі з недружніми країнами, а також змушувати їх звертати свою увагу та ресурси на розв’язання внутрішніх проблем, тим самим не направляючи їх проти Ізраїлю. Отримувати підтримку Єрусалима стали сепаратистські рухи Південного Судану (із 1969 року), іракських курдів (із кінця 1950-их років), сирійських курдів (з кінця 1950-их років), ліванських християн (з 1975 року), іранського азербайджанців (з 1979 року).

У такий спосіб, ефективно поєднуючи дипломатичні та військові дії, Ізраїль зміг не лише вистояти як держава, а й затвердитися в ролі якщо не найпотужнішого актора регіону, то принаймні одного з.

Поточний стан справ

Хоча хвиля нормалізації відносин між Ізраїлем та арабськими державами, що почалася восени 2020 року, наразі фактично вичерпала себе (після приходу до влади в Єрусалимі в грудні 2022 р. ультраправого уряду й арабсько-іранської нормалізації 2023 р.), однак сам факт цього процесу між «учорашніми» ворогами є доказом ефективності асиметричної стратегії Єрусалима. Наразі із 22 членів Ліги арабських держав 6 мають нормалізовані відносини з Ізраїлем. Серед них Єгипет (1979), Йорданія (1994), ОАЕ (2020), Бахрейн (2020), Судан (2020), Марокко (2020).

Підписання угоди про нормалізацію відносин між Ізраїлем, Бахрейном та ОАЕ, 15 вересня 2020 р. Alex Wong/Getty Images

Подібне зближення між колишніми ворогами, можна пояснити декількома чинниками:

1.  Розуміння, що воєнний метод розв’язання конфлікту неможливий. Єгипет пішов на перемовини та встановлення відносини з Ізраїлем після поразки у Війні Судного дня (1976).

2.  Прагнення протистояти спільним ворогам. Йорданія пішла на активні перемовини після окупації Кувейту Іраком і подальшої Війни в Перській затоці (1990-1991). Хвиля нормалізації 2020-го року була пов’язана також з прагненням консолідації проти традиційних супротивників арабських держав –– Ірану та Туреччини. Тож втративши Іран і Туреччину, що були активними партнерами Ізраїлю до кінця 1970-их років, Єрусалим змінив вектор, щоб знайти нових партнерів на хвилі протистояння з ними.

3.  Активна посередницька позиція США, що є давніми партнерами як багатьох арабських держав, так і Ізраїлю.

Детальніше тут: Хвиля примирення на Близькому Сході: як далеко вона зайде?

Ті держави, що залишилися вороже налаштованими до Ізраїлю, загалом уже не становлять для нього такої високої небезпеки, як це було у ХХ столітті. Сусіди Ізраїлю, із якими в нього немає мирного договору – Ліван і Сирія – переживають внутрішні розколи, що вилилися в громадянські війни (1975-1990 у Лівані, 2011-донині в Сирії).

Від можливих терористичних атак із території цих держав, а також Палестини, Ізраїль побудував потужну систему захисту, що складається з таких компонентів:

1.  Активна тактика превентивних ударів. Ізраїль продовжує активно використовувати тактику превентивних ударів для знищення терористичних угруповань на території інших країн (першочергово Лівану й Сирії), а також задля зменшення потенціалу його супротивників у виробленні ядерної зброї (авіаудари по ядерним реакторам в Іраку (1981) та Сирії (2007));

2.  Роз’єднувальні мури. Ізраїльський роз’єднувальний мур, побудований між Ізраїлем та Західним берегом, а також мур, зведений на кордоні з Сектором Гази забезпечують ефективний захист від проникнення терористів із території Палестини (хоча варто зазначити, що Ізраїльський роз’єднувальний мур був побудований із порушенням норм міжнародного права, не відповідаючи міжнародно визнаній лінії розмежування між Ізраїлем і Західним берегом, та відрізаючи деякі арабські поселення від інших палестинських територій).

Розбіжність між Ізраїльським роз’єднувальним муром та міжнародно визнаним кордоном палестинського Західного берега. Aljazeera

3.  «Залізний купол». Для захисту від атак із повітря з 2011 року використовується потужна система ППО «Залізний купол», що за даними компанії-виробника має ефективність понад 90%.

Головним союзником Ізраїлю залишаються США. Із 1950-их років Сполучені Штати постійно підвищують кошт фінансової допомоги та наразі щорічно виділяють Єрусалиму від $3 млрд, що до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну становило близько 20% бюджету щорічної військової допомоги США.

Розмір військової допомоги, що надається Ізраїлю від США, за десятиріччями. BBC

Вашингтон є головним союзником Ізраїлю і на дипломатичному фронті як через використання свого впливу для посередництва між Єрусалимом та дружніми до США арабськими країнами, так і користуючись правом вето в ООН. Із 1972 року США наклали понад 50 вето на резолюції, спрямовані на засудження політики Ізраїлю.

Перспективи використання стратегії

Сьогодні головним ворогом для Єрусалима, проти якого вибудовується його асиметрична стратегія, є Іран. Нормалізація 2020-го року (насамперед із ОАЕ та Бахрейном) за планом ізраїльтян повинна була відкрити двері до створення союзу проти Ірану (традиційними супротивниками якого є аравійські монархії). Проте наразі можна стверджувати, що цей проєкт зазнав невдачі. Причинами цього стали такі фактори:

1.  Палестинське питання все ще залишається важливим для арабських країн.

Стрижнем арабсько-ізраїльської нормалізації для євреїв була ідея про те, що аравійські монархії заплющать очі на окупацію Палестини в обмін на союз проти Ірану. Та палестинське питання залишається важливим для всього арабського світу. Чудовим прикладом цього став Чемпіонат світу з футболу 2022 року в Катарі, де відбулися численні сутички між ізраїльським та арабськими уболівальниками (зокрема з держав, що нормалізували відносини з Ізраїлем);

2.  Прихід до влади в Ізраїлі ультраправого уряду.

Після того, як в грудні 2022 року до влади прийшов найправіший за увесь час його існування уряд, члени якого сповідують шовіністичні й арабоненависницькі погляди, відносини між країною та арабським світом сильно погіршилися. Так, після сходження міністра національної безпеки Ітамара Бен-Ґвіра на Храмову гору в січні цього року ОАЕ скасували запланований візит Нетаньягу, який повинен був стати його першим закордонним візитом після призначення на посаду прем’єра;

Більше про новий ізраїльський уряд: Надто вправо від центру: перспективи та виклики для нового уряду Нетаньягу

3.  Зменшення впливу США в регіоні.

США, що десятиліттями були головним глобальним гравцем на Близькому Сході, поступово зменшують свою присутність у регіоні, тим самим стимулюючи місцевих акторів діяти більш самостійно і даючи змогу увійти в регіон новим глобальним гравцям (насамперед КНР);

4.  Арабсько-іранська нормалізація.

У березні 2023 року увесь світ приголомшила новина, що Саудівська Аравія (а разом із нею фактично й інші аравійські монархії) нормалізує відносини з Іраном за посередництва КНР.

Детальніше про ситуацію: Нова нормалізація на Близькому Сході: що криється за розрядкою між саудівським та іранським блоками?

Тож ідея про ізраїльсько-арабський антиіранський союз поки що стала на паузу, і у випадку масштабної конфронтації Єрусалиму доведеться покладатися на власні сили.

Головною причиною військового конфлікту між Ізраїлем та Іраном в осяжному майбутньому може стати іранська ядерна програма. Інформація про те, що Тегеран збагачує уран вже до 83,7% (для створення ядерної зброї потрібно 90%), може стимулювати Ізраїль застосувати одну зі складових своєї асиметричної стратегії – так звану доктрину Беґіна.

Доктрина Беґіна (названа на честь прем’єр-міністра Менахема Беґіна) проголошує, що Ізраїль не може дозволити своїм ворогам розробляти зброю масового ураження. Вона була застосована двічі: уперше – у 1981 р., коли ізраїльською авіацією було знищено ядерний реактор Іраку (операція «Опера» (або «Вавилон»)); вдруге – у 2007 р., коли було ліквідовано ядерний реактор у Сирії (операція «Поза рамками» (або «Фруктовий садок»)).

28 грудня 2022 року, у свій передостанній день на посаді, міністр оборони Бені Ганц на випускному військових льотчиків заявив: «Можливо, через 2-3 роки вам доведеться перетнути небо на сході, щоб узяти участь в атаці на ядерні об’єкти Ірану, до якої ми готуємося». Тим самим він недвозначно підтвердив готовність Ізраїлю застосувати доктрину Беґіна проти Ірану.

Висновки

Ефективне поєднання дипломатичних та військових інструментів дало Ізраїлю змогу створити стратегію перемоги над ворогом з більшим потенціалом, яка залишається актуальною й ефективною до сьогодні.

Проте, визнаючи ефективність певних дій у досягненні поставленої мети, не можна прирівнювати її до моральної виправданості. Борючись проти агресії з боку арабських держав, Ізраїль використовував свою стратегію і для реалізації власних загарбницьких зазіхань. Так, у 1949 р. прем’єр-міністр Бен-Ґуріон не скористався можливістю укласти повноцінну мирну угоду з Сирією (її немає й досі), запропоновану сирійським президентом Аз-Заїмом, за посередництва адміністрації Трумена та ООН. Однією з причин такого рішення було невдоволення Бен-Ґуріона кордонами, у яких Ізраїль опинився за результатами Війни за незалежність і бажання в майбутньому переглянути їх за кошт територій сусідів.

Така можливість випала під час Суецької кризи 1956 року та англофранкоізраїльської агресії проти Єгипту. У своїх щоденниках Бен-Ґуріон записав, що запропонував британцям і французам план переділу Близького Сходу, за яким:

—   Синайський півострів відходив Ізраїлю;

—   Йорданія розділялася між Єрусалимом та Іраком. Західний берег (на той момент окупований Йорданією) відходив Ізраїлю, а східна частина – Іраку;

—   Південь Лівану відходив Єрусалиму, а на півночі було б створено дружню до Ізраїлю християнську державу.

Однак тодішні ізраїльські союзники не були готові на такі радикальні кроки та не підтримали його.

Потребує критики й ізраїльська політика на окупованих палестинських територіях. Перманентна анексія арабських земель і примусове виселення людей до відокремлених один від одного непридатних до життя кантонів є прямим порушенням багатьох норм міжнародного права.

Більше про окупацію палестинських земель Ізраїлем читайте тут: Від арабо-ізраїльських війн до повзучої анексії: чи побачить світ суверенну палестинську державу

Можна стверджувати, що ізраїльська асиметрична стратегія показала себе ефективною в боротьбі проти більшого ворога, проте реалізація певних її засад за суттю була загарбницькою, протиправною та морально невиправданою.

Автор – Олександр Булін, експерт із Близького Сходу Аналітичного центру ADASTRA

Якщо вам подобаються наші матеріали, підтримайте роботу центру на Патреоні! Цим ви зробите свій внесок у розвиток української аналітики