Нова нормалізація на Близькому Сході: що криється за розрядкою між саудівським та іранським блоками?

10 березня 2023 року новини з Перської затоки добряче здивували дипломатичний світ. Саудівська Аравія та Іран, які, як здавалося ще в листопаді, знаходяться на порозі масштабної військової конфронтації, заявили про нормалізацію відносин при посередництві КНР після 7 років дипломатичної кризи. Слідом за цим примиренням з’явилися і новини про врегулювання відносин між аравійськими монархіями та Сирією під контролем Башара Асада, а також про можливість укладання перемир’я в Ємені. У цій статті розбираємося, що криється за таким різким поворотом у міжнародних відносинах на Близькому Сході й чого варто очікувати далі.

Холодна війна на Близькому Сході

Із того часу, як у 1979 р. в Ірані перемогла Ісламська революція, і до влади прийшли фундаменталістські шиїтські клірики, країна почала розповсюдження власних ідей на інші країни регіону. Так у Західній Азії поступово сформувалися 2 блоки, протистояння між якими охрестили близькосхідною холодною війною. Принаймні донедавна протиборчі сторони виглядали так:

1.  Іранська вісь. Тегеран у своїй зовнішній політиці першочергово робить ставку на шиїтів, оскільки позиціонує себе як центр шиїтського світу, однак не обмежується лише ними, також підтримуючи деяких сунітських екстремістів (наприклад, ХАМАС). Тому окрім самого Ірану в цей блок входять такі країни та організації:

-      Сирія. Режим Хафеза й Башара Асадів є головним союзником Тегерана в регіоні з початку 1980-х рр., коли, побоюючись збільшення впливу Саддама Хусейна в регіоні, Сирія підтримала Іран в ірано-іракській війні. Важливе значення має і релігійний фактор, адже Сирією, 74% населення якої становлять суніти, править диктатор-алавіт, а алавізм вважається одним із напрямів шиїзму;

Більше про іранський вплив на іракську політику: Кипучий котел: етноконфесійний фактор іракського конфлікту

·      Ліван. У Лівані Тегеран здійснює свій вплив через декілька великих шиїтських партій, насамперед «Хезболлу» та підконтрольну їй міліцію. Хоча в країні шиїтське населення не переважає (31.2%), а проіранські сили не мають більшості в парламенті, існування Лівану майже в стані неспроможної держави, неможливість затвердити монополію держави й насильство, робить Бейрут залежним від порівняно добре організованої «Хезболли» та розв’язує їй руки для дій;

·      Катар. Хоча Катар є абсолютною сунітською монархією схожою на ті, що складають основу саудівського блоку, держава увійшла до складу іранської осі у 2017 р. із початком катарської дипломатичної кризи й бойкоту з боку багатьох арабських держав (насамперед Саудівської Аравії, ОАЕ, Бахрейну та Єгипту). Допомога Ірану дала економіці Катару змогу порівняно легко перенести цей «кенселінг». Хоча в січні 2021 р. бойкот був скасований, і відносини між сторонами почали нормалізуватися, Катар продовжує залишатися надійним партнером Тегерана й займає порівняно проіранську позицію в зовнішній політиці;

·      Іракські лояльні сили. В Іраку Іран здійснює свій вплив через проіранські шиїтські партії (найбільшою з яких є група політсил «Координаційна структура») та шиїтську міліцію (іракські Сили народної мобілізації містять представників підтримуваних Тегераном терористичних організацій «Катаїб Хезболла», «Харакат Ан-Нуджаба» й «Асаїб Ель аль-Хакк»). Шиїтська більшість (61-64%) Іраку довгий час зазнавала утисків від сунітської меншості (29-34%): спочатку під час правління Саддама Хусейна, а згодом від Ісламської держави (яка проводила тотальний геноцид послідовників іншої течії ісламу), – саме тому іракські шиїти схильні бачити в Ірані свого захисника;

·      Палестинські терористичні організації: ХАМАС та «Ісламський джихад». Тегеран підтримує їх у протистоянні з порівняно просаудівською ФАТХ. Після здійснення перевороту у 2007 р. ХАМАС має необмежену владу у Секторі Гази;

·      Єменська організація «Ансар Аллах» (хусити). Іран підтримує шиїтських повстанців із початку громадянської війни в Ємені у 2014 р. та опосередковано допомагає їм у війні проти офіційно визнаного уряду й арабських інтервентів на чолі з Саудівською Аравією;

·      Багато інших терористичних організацій на Близькому Сході. Особливо це стосується аравійських сунітських монархій, де права шиїтів значно пригнічуються.

2.  Саудівська вісь. Блок на чолі з Саудівською Аравією об’єднаний навколо страху щодо революційної риторики Ірану, його впливу на шиїтів (яких часто утискають, особливо в аравійських монархіях), позиціонування Тегерана як традиційного супротивника аравійських монархій у боротьбі за вплив у регіоні Перської затоки та навколо стратегічної співпраці зі США у сфері безпеки (Вашингтон зацікавлений у співпраці із саудівською віссю у зв’язку зі стратегічною необхідністю забезпечувати стабільність ринку нафти й газу, а також через наявність спільного ворога у вигляді антиамериканського Ірану). Тож, окрім Саудівської Аравії, яка позиціонує себе як центр сунітського світу, до цього блоку входять:

·       Об’єднанні Арабські Емірати. Абсолютна сунітська аравійська монархія, конфронтація якої з Іраном ще більше посилюється через боротьбу за контроль над стратегічно важливою Ормузькою протокою (найвужчим місцем Перської затоки, де вона з’єднується з Оманською затокою) та територіальною суперечкою щодо належності декількох островів, які надають перевагу в контролі за судноплавством у протоці, а отже, і в усій Перській затоці;

Мапа Ормузької протоки та спірних островів між Іраном і ОАЕ (відмічені червоним)

·       Кувейт. Абсолютна сунітська аравійська монархія, яка в зовнішній політиці спирається на військову міць США та Саудівської Аравії з часів звільнення ними Кувейту від іракської окупації під час Війни в Перській затоці 1990-1991 рр.;

·       Бахрейн. Асолютна аравійська монархія, яка потребує захисту правлячого режиму з боку Саудівської Аравії, через політичну систему Бахрейну, у якій сунітська меншість править переважно бідною шиїтською більшістю. Після Арабської весни 2011 р., під час якої правлячому режиму довелося звертатися з проханням про допомогу до військ Саудівської Аравії та ОАЕ в придушенні демонстрацій, Бахрейн де-факто став залежною від Саудівської Аравії державою;

Дізнайтеся більше про релігійний у фактор у політиці Бахрейну: Бахрейн: союзницькі відносини на захисті монаршої деспотії

·       Офіційний уряд Ємену. Із 2015 р. група арабських держав на чолі з Саудівською Аравією ведуть бойові дії проти проіранських повстанців, на підтримку офіційного єменського уряду (спочатку під керівництвом президента Гаді, а з 7 квітня 2022 р. – аль-Алімі);

·       Повстанські угруповання в Сирії. Організації, що воюють проти проіранського режиму Асада (серед яких найбільшими є Вільна сирійська армія та Сирійська національна армія);

·       Антиіранські партії і міліція в Іраку. Насамперед це стосується представників сунітських та курдських меншин, а також деяких антиіранських шиїтських партій (приміром, Садристського руху, який переміг на останніх парламентських виборах);

·       Палестинська держава (під контролем ФАТХ). Саудівська Аравія та її союзники підтримують ФАТХ у внутрішньопалестинському конфлікті з проіранськими угрупованнями ХАМАС і «Ісламський джихад»;

·       Повстанські організації в Ірані. Саудівська вісь підтримує сепаратистські рухи в Ірані, серед яких найбільшими є «Джундалла» (сунітський сепаратистський рух народу белуджи), та численні курдські повстанські угруповання.

Як бачимо, за десятиріччя протистояння обидві сторони створили великі блоки з держав і проксі-угруповань. Інші мусульманські країни регіону Аравійського півострова та Перської затоки (Йорданія, Оман) намагаються зайняти більш-менш нейтральну й посередницьку позицію між блоками. Однак у березні 2023 року сталася подія, яка, як вважається, може змінити подальші відносини між учасниками близькосхідної холодної війни.

Шлях до нормалізації-2023

Дипломатичні відносини між Іраном і Саудівською Аравією двічі розривалися з ініціативи останньої: у 1988 та 2016 роках. Останній раз це відбулося після штурму демонстрантами саудівського посольства в Тегерані, у відповідь на страту в Ер-Ріяді шиїтського проповідника Німра ан-Німра за звинуваченням у підбурюванні до заворушень під час демонстрацій Арабської весни в країні. Тоді в солідарність із КСА дипломатичні відносини з Іраном розірвали ще Бахрейн, Судан і Джибуті, а ОАЕ й Кувейт знизили рівень диппредставництв із послів до тимчасово повірених у справах.

У серпні 2022 р. Кувейт та ОАЕ повідомили про повернення рівня дипломатичних відносин з Тегераном на рівень послів, а 10 березня 2023 р. Саудівська Аравія, Іран і КНР виступили зі спільною заявою про відновлення дипломатичних відносин між Ер-Ріядом і Тегераном. Також з’явилися повідомлення і про перемовини щодо нормалізації між Іраном та Бахрейном.

Саудівський, китайський та іранський високопосадовці після оголошення про відновлення дипломатичних відносин між КСА й Іраном. 10 березня 2023 р.. China Daily

Імпульс для такого повороту у відносинах країн стався у 2019 році, після серії атак єменських хуситів на об’єкти Саудівської Аравії та ОАЕ, серед яких атаки на одні з найбільших нафтопереробних заводів у світі «Абкайк» і «Хурайс» (Саудівська Аравія) 14 вересня 2019 року.

Тоді, з одного боку, це спричинило ще більшу кризу між близькосхідними блоками, але з іншого дало керівникам держав Перської затоки зрозуміти, що стратегія Трампа з максимального тиску на Іран провалилася. Вихід США із ядерної угоди лише погіршив становище союзників США на Близькому Сході та підвищив напругу між його блоками. Тож, адекватно розуміючи неможливість протистояти загрозі з боку Тегерану і його проксі, країни саудівського блоку почали вести двосторонні перемовини з Іраном про «розрядку» у відносинах. Так, наприклад, перед виступом Пекіна в ролі посередника Саудівська Аравія та Тегеран спочатку 2 роки вели перемовини при посередництві Оману й Іраку.

Завершення каденції Трампа у 2021 р., та відмова нової адміністрації США від продовження політики тотального пресингу щодо Ірану ще більше пришвидшили перемовини між сторонами й вилилися в теперішні домовленості про повернення до дипломатичних відносин на високому рівні.

Інтереси саудівського блоку

Саудівська Аравія та країни її блоку зацікавлені в нормалізації відносин з Іраном через декілька причин:

1.   Фінансова необхідність деескалації напруги. Загальна напруга в регіоні, перманентна можливість нової ескалації, військові атаки проти об’єктів аравійських монархій та необхідність спонсорування проксі-угруповань не лише потребують величезних вливань у військовий сектор, але й сильно заважають планам цих країн на подальшу корінну перебудову їхніх економік і відмову від видобутку й експорту нафти як фундаментальних статей їхнього доходу. Головним серед цих планів є саудівське «Бачення 2030» під протекцією наслідного принца Мухаммеда ібн Салмана. Напруга у відносинах з Іраном і можлива ескалація можуть завадити залученню інвестицій у багатомільярдний амбітний саудівський план;

2.  Розчарованість у співпраці зі США. Останні десятиріччя Вашингтон неодноразово проводив політику, яка йшла в розріз з інтересами країн блоку та змушувала його лідерів замислитися над тим, чи продовжують Сполучені Штати бути по-справжньому надійним союзником. Вторгнення США в Ірак у 2003 р., яке засудила вся Ліга арабських держав (окрім Кувейту), риторика Джорджа Буша-молодшого про необхідність запровадження демократії в авторитарних країнах і побудову ліберального світу, потім підтримка адміністрацією Обами туніських та єгипетських протестувальників під час Арабської весни – усе це ставило під сумнів майбутню ефективну співпрацю деспотичних аравійських монархій зі США.

Зараз цьому сприяють поступове зменшення присутності американських військ у регіоні, через яке саудівська вісь ризикує залишитися сам на сам з Іраном, та занепокоєність демократів (які контролюють Білий дім, і в яких упродовж останніх десятиліть спостерігаються традиційно гірші відносини з державами саудівської осі, ніж у республіканців) питанням дотримання прав людини в цих країнах і постійні вимоги та тиск на них, щоби змусити покращити стан справ;

3.  Відчутність безперспективності ведення бойових дій. Інтервенція США в Афганістан (яка призвела до масштабних жертв і повернення «Талібану» до влади одразу після виводу американських військ із країни) та Іраку (яка призвела до масштабних жертв і появи більшої загрози у вигляді нових терористичних організацій (як «Ісламська держава»)), вторгнення арабських країн до Ємену (під час якої інтервенти не досягли задовільних для себе результатів і створили одну з найбільших гуманітарних катастроф), безперервна громадянська війна в Лівії та інші конфлікти вказують на неможливість успішного ведення повномасштабної війни.

Тож навіть якщо почнеться повномасштабний конфлікт з Іраном, і на початковому етапі арабські держави разом зі США зазнають успіху й скинуть ворожий ісламський режим, подальша розруха в країні й поява нових терористичних організацій зведуть нанівець усі успіхи та лише більше дестабілізують ситуацію. Так само безперспективними і надто дорогими видаються продовження ведення війни в Ємені й проксі-конфлікти за участі аравійських монархій.

Як видно, Саудівська Аравія та її держави-союзниці намагаються відійти від багаторічного й затратного конфлікту та сфокусувати свою увагу на власних перетвореннях: економічній і зовнішньополітичній диверсифікації.

Інтереси Ірану

Що стосується інтересів Тегерана, то серед них можна виділити такі:

1.  Необхідність виходу з зовнішньополітичної ізоляції на тлі економічної та політичної кризи. Зважаючи на те, що Іран є майже ізольованим від розвинених країн і знаходиться під величезною кількістю міжнародних санкцій, будь-який економічний партнер чи інвестор надзвичайно важливий для країни. Особливо це проявляється на тлі кризи останніх років, коли країною регулярно прокочуються демонстрації з приводу економічних та ідеологічних питань (останнім таким масовим протестом проти режиму стали осінні виступи 2022 року після вбивства «Поліцією моралі» курдської дівчини Махси Аміні за неналежне носіння хіджабу). Іранському режиму потрібні гроші для того, щоби заспокоїти населення, що продовжує бідніти (так, наприклад, у 2022 р. річна інфляція становила аж 48%, а курс долара в грудні встановив антирекорд у 400 тис. реалів), і чиє незадоволення режимом подовжує зростати;

2.  Бажання зменшити вплив США та Ізраїлю на регіон. Тегеран, головними ворогами якого з моменту заснування Ісламської Республіки є США й Ізраїль, вмотивований робити будь-які дії для того, щоби обмежити їхню присутність і панування в регіоні. Нормалізуючи відносини з аравійськими монархіями, Іран буде намагатися впливати на розвиток їхніх взаємин зі своїми ворогами. Особливо це стосується Ізраїлю, який покращив своє становище в регіоні Перської затоки після нормалізації відносин з ОАЕ та Бахрейном у 2020 р.;

Детальніше про проблему: Хвиля примирення на Близькому Сході: як далеко вона зайде?

3.  Аналогічне до саудівського розуміння безперспективності війни. Однак, окрім лише розуміння того, що протистояння заходить у глухий кут, в Ірані до цього ще додається значний фінансовий тягар. Нестабільній економіці держави стає все важче утримувати широку мережу проксі-угруповань у всьому регіоні. А хоча б тимчасове перемир’я на деяких фронтах ірансько-саудівського протистояння дасть можливість Тегерану перерозподілити фінанси для розв’язання внутрішніх проблем.

Отже, сприяючи політиці нормалізації Іран, переслідує для себе 2 головні цілі: зберегти якомога більше коштів для розв’язання власних внутрішніх проблем та зменшити вплив головних ворогів поблизу своїх кордонів в обмін на примирення з меншими супротивниками.

Вплив зовнішніх гравців

Дипломатична перемога КНР

Те, що саме Китай став посередником у нормалізації між сторонами, безумовно, є його дипломатичною перемогою. Пекін, який намагається позиціонувати себе як лідера серед країн 3-го світу та просувати свій вплив серед них, продемонстрував, що в нього дійсно є інструменти для того, щоб ефективно впливати на близькосхідну політику, і що їх більше, ніж у його головного геополітичного супротивника – США.

Це цікаво: М’яка сила як інструмент зовнішньої політики Китаю

Китай має вплив на обидві країни через торговельні зв’язки. Торгівля з КНР становить 30% товарообігу Ірану, а для Саудівської Аравії Пекін є важливим великим покупцем нафти. Водночас США не мають ані такого економічного впливу, відгородившись від іранської економіки стіною із санкцій, ані дипломатичних відносин, тож для здійснення будь-яких перемовин їм доводиться залучати другорядні канали й посередників. Китай задовольняє свої інтереси, методично використовуючи м’яку силу, та затверджує себе як нового глобального гравця в стратегічно важливому регіоні.

Поразка США в глобальному протистоянні за вплив у регіоні

Хоча Вашингтон і привітав укладання договору як такого, що зменшує міжнародну напругу, контекст нормалізації робить її для США дипломатичним провалом. Нездатність адміністрації Байдена укласти нову ядерну угоду (яку президент США в листопаді 2022 р. назвав мертвою) на тлі повідомлень про збагачення Іраном урану вже до 83.7% та наближенням до порогу (90%), коли країна зможе створити власну ядерну зброю, у купі з успіхами Китаю завдають значного удару по репутації Сполучених Штатів у регіоні.

Якщо ж тепер Китай, який точно не зацікавлений у здобутті Тегераном ядерного потенціалу та пропонував затвердити Близький Схід зоною вільною від ядерної зброї, почне просування в напрямку підписання Іраном ядерної угоди, використовуючи перевірені методи м’якої сили, то США остаточно втратять свій минулий вплив на регіон і поступово поступляться ним Китаю. Сполучені Штати надто довго намагалися зайняти одразу дві протилежні позиції: виступати світовим адвокатом щодо прав людини та мати справу зі стратегічно важливими для себе деспотіями, чим поступово відвернули від себе аравійські монархії. На відміну від Штатів, КНР, як країна, що ніколи не переймається станом прав людини у своїх партнерів, виглядає набагато привабливішим партнером.

Поразка Ізраїлю на тлі посилення ядерної конфронтації з Іраном

Ізраїль точно не був зацікавлений у нормалізації відносин між близькосхідними блоками. Сприймаючи Тегеран як свого головного ворога, Єрусалим останні кілька років витратив на зближення з країнами Аравійського півострова, щоби створити міцний арабсько-ізраїльсько-американський альянс для протидії Ірану, нормалізувавши у 2020 році відносини з ОАЕ, Бахрейном, Марокко й Суданом, і в подальшому намагаючись зробити це з Оманом та Саудівською Аравією. Ізраїльтяни вважали, що арабські країни відмовляться від просування палестинського питання й поставлять свій інтерес у співпраці з Ізраїлем вище. Як показав Чемпіонат світу з футболу в Катарі, де єврейські вболівальники піддавалися численним актам цькування, палестинське питання все ще залишається дуже важливим для пересічних громадян арабських країн. Зважаючи на те, що катастрофа палестинців є величезною травмою для усього арабського народу, лідери цих країн не можуть не звертати увагу на дії Ізраїлю, та продовжують жорстко критикувати Єрусалим у його політиці. Ще більшу складність в арабсько-ізраїльські відносини додає нинішній ультраправий шовіністично-антиарабський уряд.

Про цю тематику ми писали тут: Надто вправо від центру: перспективи та виклики для нового уряду Нетаньягу

Ультраправі союзники Нетаньягу по коаліції регулярно чинять дії, що викликають невдоволення в арабських країнах і заважають прем’єр-міністру провадити його політику арабсько-ізраїльської нормалізації. Так, після сходження на початку січня міністра національної безпеки Ітамара Бен-Ґвіра на Храмову гору (якому намагався завадити Нетаньягу), ОАЕ скасували запланований візит Нетаньягу, який повинен був стати його першим виїздом після призначення на посаду прем’єра. А міністр фінансів та лідер Релігійної сіоністської партії Бецалель Смотрич у березні виступив на заході французької ультраправої єврейської організації на тлі мапи Ізраїлю, яка охоплювала не тільки території Ізраїлю та Палестини, а ще й усієї Йорданії, що, звісно, викликало обурення з боку арабських держав.

Бецалель Смотрич (справа) виступає на тлі мапи Великого Ізраїлю. 19 березня 2023 р. Твітер-акаунт Nilli Kupfer-Naouri (організатор заходу)

Зважаючи на зростання ізраїльсько-іранської конфронтації щодо іранської ядерної програми, Єрусалиму потрібно знайти якомога більше союзників у регіоні, і нормалізація з боку саудівського блоку шкодить його інтересам.

Доля проксі-конфліктів

Разом із «розрядкою» між аравійськими монархіями та Іраном заходить мова і про вирішення проксі-конфліктів у регіоні.

Сирія – реінтеграція в спільноту арабських держав

На початку квітня в ЗМІ з’явилися повідомлення про те, що після 12 років бойкоту Саудівська Аравія планує запросити президента Сирії Башара аль-Асада на травневий саміт Ліги арабських держав в Ер-Ріяді. Режим на чолі з ним був виключений з ЛАД та бойкотувався більшістю арабських держав після Арабської весни 2011 р. і початку Громадянської війни в Сирії. Зараз же в Асада є можливість повернутися до участі в регіональній зовнішній політиці в контексті ширшої нормалізації між двома близькосхідними блоками. Саудівський блок вдається до цього, розуміючи свій програш у проксі-війні в Сирії, де Асад за підтримки росії та Ірану зміг встановити контроль над більшістю території країни й придушити опозиційні сили, яких підтримували Захід й аравійські монархії.

У середині березня декілька арабських країн на чолі з Йорданією запропонували Асаду план з реінтеграції Сирії. Згідно з його умовами Сирії будуть надані мільярдні суми від держав Перської затоки, а потім ці країни будуть лобіювати зняття санкцій США та ЄС. В обмін на це президенту доведеться вступити в перемовини з опозицією, дозволити введення військ арабських держав для захисту сирійських біженців і зменшити іранський вплив у Сирії. З огляду на умови, висунуті перед ним, поки що здається малоймовірним прийняття цього плану Асадом, однак стає зрозумілим, що саудівська вісь буде продовжувати рухатися в бік нормалізації відносин із Сирією.

Найбільше арабські держави хвилює можливість нової масштабної гуманітарної кризи в країні. Землетрус лютому 2023 р., від якого в Сирії загинуло понад 7000 осіб, продемонстрував, наскільки хиткою є і без того катастрофічна гуманітарна ситуація в країні. Якщо з будь-якої можливої причини (тиск санкцій, природна катастрофа, ескалація війни тощо) стан справ погіршиться ще більше, то це знову призведе до потоку тисяч біженців та посилення терористичних угруповань, що становить загрозу для країн регіону.

Зараз у контексті великої близькосхідної нормалізації в режиму Асада є найбільші за останнє десятиріччя шанси знову стати «рукоподаваним» у регіоні.

Ємен – замороження війни

Війна в Ємені, у якій коаліція арабських країн бере безпосередню участь, борючись проти проіранських повстанців, має шанси стати головним маркером ефективності саудівсько-іранської нормалізації.

Разом із заявою про нормалізацію саудівсько-іранських відносин почалися перемовини щодо припинення вогню в Ємені, а 9 квітня саудівські посадовці прибули до підконтрольної хуситам Сани для перемовин «із місця подій». Судячи з новин, Китай змусив Саудівську Аравію піти на значні поступки хуситам, серед яких зняття блокади, відкриття портів, дозвіл польотів до захопленої повстанцями столиці країни Сани та надання доступу до економічних ресурсів.

Саудівська делегація на перемовинах із хуситами в Сані. 9 квітня 2023 р.. SABA/AFP

Малоймовірно, що скоро буде підписано остаточний мирний договір між сторонами, та Ємен знову об’єднається під керівництвом єдиного уряду, однак очікується, що вдасться досягти домовленостей про припинення вогню, який принаймні на деякий час заморозить конфлікт і дасть Ємену змогу співіснувати у вигляді двох держав: під контролем офіційно визнаного й хуситського урядів.

Чи буде нормалізація довгостроковою?

Навіть якщо «розрядка» досягне очікуваного успіху, те, наскільки довго вона протримається, залишається великим питанням. Нормалізація-2023 – це один з витків десятиліть міждержавних відносин, у яких вже були зближення та кризи.

Іран традиційно використовує образ зовнішнього ворога на південному кордоні в моменти внутрішніх криз, адже зовнішня агресія допомагає консолідувати населення навколо керівного режиму, а також дає можливість легітимізувати в очах громадськості жорсткі репресії проти опозиції. Так, востаннє Тегеран використав подібну риторику на початку листопада 2022 р. (саме під час антиурядових демонстрацій по всій країні), звинувативши Саудівську Аравію в роздмухуванні протесту. Згодом ЗМІ почали повідомляти про занепокоєння саудитів щодо можливого вторгнення Ірану, а іранський міністр розвідки заявив, що немає жодних гарантій, що Тегеран продовжить своє «стратегічне терпіння».

Також у контексті відносин між блоками залишаються й відносини між США та аравійськими монархіями. Хоча Штати втрачають свій вплив, повільно залишаючи регіон і передаючи ініціативу новим гравцям (як-от Китаю), співпраця між ними й аравійськими монархіями залишається стратегічно важливою. США мають військові бази в усіх країнах південного заходу Перської затоки, що, звісно, турбує Іран, і те, як надалі будуть розвиватися відносини між аравійськими монархіями та Вашингтоном, вплине на розвиток відносин між двома близькосхідними блоками.

Мапа американських військових баз на Близькому Сході. Al Jazeera

Отже, навіть за умови успіху в нормалізації відносин, це примирення не буде дуже міцним, і залишається ще дуже багато чинників, які можуть активізувати протистояння з новою силою.

Висновки

Нормалізація відносин між саудівською та іранською осями впливу відбувається в часи, коли обидві сторони розуміють безперспективність подальшого ведення бойових дій через проксі-сили й потребують ресурсів для врегулювання внутрішньої ситуації, а також на тлі змін у впливі великих гравців у регіоні та спроб КНР стати новою головною партнерською силою в регіоні.

Вірогідно, найближчим часом світ побачить покращення взаємин між двома сторонами, початок реінтеграції Сирії в спільноту арабських держав і новий етап деескалації в Ємені.

Та попри це залишається багато факторів, які можуть стати стимулами для нової конфронтації, і поки що нормалізація відносин не означає остаточне примирення та закінчення близькосхідної холодної війни.

Автор – Олександр Булін, експерт із Близького Сходу Аналітичного центру ADASTRA

Якщо вам подобаються наші матеріали, підтримайте роботу центру на Патреоні! Цим ви зробите свій внесок у розвиток української аналітики