Кипучий котел: етноконфесійний фактор іракського конфлікту

Сьогоднішній Ірак все більше нагадує неспроможну державу: нав’язана Заходом після повалення Саддама Хусейна демократична модель провалилася, а уряд не може виконувати базові функції з підтримки безпеки й розвитку країни та не володіє ефективним контролем над власною територією. А мультикультурний склад населення Іраку й постійна ворожнеча одних етноконфесійних груп з іншими, помножені на кланову непотичну систему у владі, унеможливлюють формування єдиної нації. Вся ця ситуація підживлює постійне протистояння, яке ризикує вилитися в нову громадянську війну.

Наразі в Іраку розгортається новий виток державної кризи на тлі довгострокового хаосу, який все певніше закріплює цю близькосхідну республіку в списку неспроможних держав. Уже понад 10 місяців з моменту виборів парламентські фракції не можуть сформувати новий уряд. Через це прихильники Муктади ас-Садра, лідера партії, що перемогла, виходять на багатотисячні протести, уже двічі захоплювали будівлю парламенту, а 29 серпня почали збройне протистояння в урядовому кварталі. Державні інституції не можуть працювати та захиститися від мітингувальників. Гучні злочини, як-от спроба вбивства прем’єр-міністра, залишаються нерозкритими, що свідчить про неспроможність центрального уряду протидіяти терористичним угрупованням.

Конфлікт між різними групами мультикультурного населення країни та зовнішніми акторами, що їх підтримують, є найпершою ланкою в ланцюгу, що призвів до заворушень. У Лівані схожа ситуація в XX столітті вже вилилась у двадцятирічну громадянську війну, статус неспроможної держави та окупацію територій країни Ізраїлем і Сирією.

Детальніше про ситуацію: Як Ліван опинився на межі неспроможної держави

Тож розгляд конфлікту між різними етноконфесійними групами Іраку є фундаментальним для розуміння хаосу, що наразі панує в країні, та пошуку моделей для його вирішення.

Історичні передумови

Станом на 2022 рік в Іраку проживає приблизно 40,5 мільйонів осіб. Основні етнічні групи – це араби (75-80%) та курди (15-20%), конфесійні – мусульмани-шиїти (61-64%) й мусульмани-суніти (29-34%).

Така строката соціальна картина склалася після Першої світової війни, коли згідно із Севрським мирним договором, між Антантою та переможеною Османською імперією була створена територія Месопотамія, що відійшла під мандат (фактично під колоніальний контроль) Сполученого Королівства. На цій території в 1921 році британці створили підмандатне Королівство Ірак.

Етноконфесійна мапа Іраку. The Globe and Mail

Нова держава була створена шляхом об’єднання трьох османських провінцій, різних за етноконфесійним складом: Багдаду, Мосулу та Басри – під головуванням короля Фейсала. Однак створити країну виявилося набагато легше, ніж встановити там політичний порядок. Незабаром на світ вилилися розбіжності між її різними етнічними й релігійними спільнотами.

Наприклад, під час формування національної армії оточення короля виступало за створення єдиних національних збройних сил, шо поєднали б на рівних правах арабів-сунітів, арабів-шиїтів та курдів. Однак через те, що еліта в центрі складалася здебільшого із сунітів з Аравійського півострова (Фейсал був сином шерифа Мекки), шиїтська більшість подібну пропозицію сприйняла негативно через побоювання, що це дасть непропорційно багато влади сунітській привілейованій меншості. Курди ж були незадоволені превалюванням арабських урядовців в органах державної  влади, чинили опір спробам асиміляції й вимагали більшої національної автономії.

Тож незадоволення іноземним впливом і центральними владними елітами було єдиним, що об’єднувало населення Іраку та створювало баланс між його фракціями. Якби до керма держави прийшли сили, що змінили б цей баланс на користь однієї з груп – це вилилося б у конфлікт.

Епоха Саддама Хусейна

Тим, хто зрушив цю рівновагу найбільш відчутно, став президент Саддам Хусейн. Встановивши власну диктатуру 1979 року, він закріпив владу шляхом надання привілеїв лояльним до себе племенам, забезпечуючи їхніх голів грошима й доступом до зброї й закриваючи очі на їхні злочини. А оскільки Хусейн був сунітом (як і всі лідери Іраку до нього), то й найлояльнішими до нього були сунітські племена, особливо ті, що проживають близько від міста Тікрит, звідки й походив президент та його сім’я.

Вас може зацікавити: Ера Мухаммеда: як змінюється Саудівська Аравія

І хоча багато сунітських громад теж зазнали репресій від режиму, подібна практика, а також безмежний непотизм (багато важливих державних посад займали близькі родичі Саддама) виклика́ли невдоволення з боку арабів-шиїтів, котрі прагнули до припинення багаторічного домінування сунітської меншості, а також курдів, які вимагали автономії в північних регіонах країни.

Невдоволення режимом і партизанська діяльність на півночі націоналістичної курдської партії «Патріотичний союз Курдистану», що під час ірано-іракської війни 1980-1988 отримувала військову допомогу з боку Ірану, викликали непропорційні репресії, із яких найбільшою кампанією була операція «Анфаль» («Трофеї» з араб.) проти курдів. У період із 1986 до 1989 року було знищено більше 2 тисяч сіл, понад 100 тисяч людей було вбито та тисячі переселені. Найкривавішим епізодом операції стала атака на місто Халабджа, під час якої іракські війська використали хімічну зброю. За даними міжнародної організації Human Rights Watch, під час того нападу загинуло більше 3 тисяч цивільних осіб.

Жертви хімічної атаки на Халабджу. Ramazan Ozturk

Жорстокість, недолуга політика Саддама Хусейна, що за 10 років спричинила 2 війни (Ірано-іракську й Війну в Перській затоці), та його риторика щодо Ірану, який підтримував курдів і шиїтів у боротьбі з режимом Саддама, були одними з причин, чому в травні 1991 року після закінчення війни саме на півночі (де живуть переважно курди) та на півдні (араби-шиїти) в Іраку почалися повстання проти режиму, придушення яких вимусило міжнародну спільноту зробити кроки для захисту цивільного населення від геноциду. Такими заходами були:

1. Резолюція Ради Безпеки ООН 688, що вимагала від Іраку надання доступу міжнародним організаціям для допомоги біженцям і постраждалим;

2. Створення США, Великою Британією та Францією безпольотних зон на півночі й півдні країни;

3. Проведення операції Provide Comfort для допомоги курдським біженцям.

Мапа безпольотних зон над Іраком у 1991-2003 рр. BBC

Ці дії виявилися надзвичайно ефективними з погляду Заходу: йому вдалося попередити геноцид і заручитися підтримкою курдів та багатьох шиїтських груп у майбутній війні проти режиму Саддама Хусейна. Для курдів же міжнародна інтервенція означала отримання фактичної автономії від влади в Багдаді, якої вони чекали з моменту утворення держави. Так, 1992 року жителі Іракського Курдистану обрали перший місцевий парламент.

Після Саддама Хусейна

Окупувавши Ірак у 2003 році, Коаліція згодних під головуванням США створила Тимчасову коаліційну адміністрацію для управління країною. Першими двома її рішеннями були заборона членам колишньої керівної партії «БААС» обіймати державні посади та розпуск 500-тисячних іракських збройних сил і служб безпеки. За задумом американців, така люстрація повинна була сприяти формуванню нового демократичного уряду, однак на практиці вона створила дуже небезпечну ситуацію: звільненими й без роботи опинилися тисячі озброєних і навчених воювати чоловіків, а також лідерів арабських сунітських політичних еліт.

Разом із цим перехід до демократичного виборчого процесу та мухасаси (неписаного правила розподілення вищих державних посад між етно-конфесійними групами населення) усунув арабів-сунітів із лідерських позицій на другий план. Так, на перших виборах за новою конституцією в грудні 2005 року перше місце (128 із 275 місць у  Національній асамблеї) отримав «Об’єднаний іракський альянс» – блок шиїтських партій. Другу позицію посів «Курдський альянс» із 53 мандатами. Сунітський «Іракський фронт згоди» здобув лише 44 місця. За мухасасою президентами з того часу почали ставати курди, прем’єр-міністрами – араби-шиїти. Арабам-сунітам же дісталася лише посада спікера парламенту.

Дізнавайтеся більше: Нові підходи й старі інтереси: як зміниться зовнішня політика Ірану за нового президента?

Сунітські групи, що  десятиріччями мали привілейований статус і впливали на політику в країні, виявилися люстрованими й безробітними без змоги демократичним шляхом повернути собі владу. Без роботи, проте з бажанням здобути колишній вплив, озброєні та багаті, вони почали приставати до терористичних організацій, як-от «Аль-Каїда в Іраку».

+У цьому їх фінансово підтримували спонсори з найбільших сунітських країн: насамперед такі багаті теократичні монархії Перської затоки, як Саудівська Аравія, Катар та ОАЕ. Хоча уряди цих держав офіційно засуджували (і засуджують) тероризм та співпрацюють зі світовою спільнотою в боротьбі з ним, численні звіти доводять фінансування терористичних організацій із боку приватних акторів у цих країнах. Так, згідно з документами, знайденими Армією США, добровольці, котрі приїжджають до зон бойових дій із країн Аравійського півострова, мають із собою суми в тисячі доларів, на відміну від бойовиків із бідніших країн.

Таку латентну підтримку можна пояснити побоюванням еліт Аравійських монархій щодо розповсюдження впливу Ірану (їхнього традиційного супротивника) через шиїтську більшість Іраку. Тобто приховано допомагаючи сунітським терористичним угрупованням боротися з місцевими шиїтами та іранськими проксі, вони таким чином убезпечують себе від посилення позицій Ірану в Іраку та на Близькому Сході загалом. 

З іншого боку, радикально налаштовані шиїти створювали власні підтримувані Іраном озброєні угруповання, найбільшим із яких була «Армія Махді» під керівництвом шиїтського богослова Муктада ас-Садра, що воювала проти сунітських угруповань і присутності американців. В інтересах Тегерана як лідера шиїтського світу розповсюдити свій контроль над Іраком через фінансування його шиїтських політичних та озброєних сил задля заручення його підтримкою в протистоянні із сунітськими аравійськими монархіями, Ізраїлем і їхнім союзником США.

Читайте також: Чому терористи стають терористами?

Разом з тим Сполученим Штатам і їхнім союзникам не вдалося побудувати функціональну демократію в країні після повалення Хусейна. Активізація великої кількості повстанських угруповань, що воювали як поміж собою, так і з центральним урядом та коаліцією, збільшувала кількість жертв серед американських комбатантів, що призвело до загальної втоми населення США від війни й посилення вимог про виведення військ. Уже 2008 року на виборах президента Сполучених Штатів переміг Барак Обама, одним із пунктів програми якого було виведення військ з Іраку. Нездатність американського уряду контролювати витрати фінансування, що надсилалося багдадському уряду й місцева корупція завадили побудові стабільних інституцій та економіки, а жорстокі дії інтервентів, як-от катування підозрюваних у в’язницях Абу-Грейб і Гуантанамо, знищили їхній образ в очах суспільства як визволителів та призвели до ще більшої радикалізації населення.

Не досягнувши поставленої мети, американські війська залишили Ірак у 2011 році. На той час їхні втрати становили 4421 убитий військовослужбовець й 32 тисячі поранених. Серед цивільного іракського населення загиблих було близько 100 тисяч осіб.

Останні американські військові залишають Ірак, 18 грудня 2011. Mario Tama/Getty Images

Професійні американські війська залишалися останнім стримувальним фактором перед обличчям екстремістів. Тож після їхнього виведення громадянська війна спалахнула з новою силою. Сунітська терористична організація «Ісламська держава Іраку й Леванту», що була створена 2004 року як «Аль-Каїда в Іраку» й підтримувалася спонсорами з Аравійського півострова, 2014 року захопила більшу частину провінції Анбар разом із другим за величиною містом країни Мосулом та проголосила створення всесвітнього халіфату.

Більше про історію організації: Смерть Левіафана: що чекає на «Ісламську державу»

Поступове захоплення влади в регіоні, вступ організації до війни в сусідній Сирії та проведення геноциду несунітського населення на захоплених територіях вимусили США й Великобританію повернутися й забезпечувати впродовж 2014-2017 років збройні сили Іраку військовою підтримкою.

Ситуація наразі

Хоча громадянська війна й завершилася у 2017 році, а кількість терактів поступово знижується, насилля в Іраку продовжується й досі. У терористичній діяльності продовжує домінувати «Ісламська держава», яка, отримавши поразку на фронті, звернулася до тактики партизанської боротьби. Так, протягом 2019 року від терактів «ІД» загинуло 66% (374 людини) від загальної кількості жертв за рік через військовий конфлікт.

Вплив Ірану на країну впродовж громадянської війни теж виріс, адже держава та фінансовані нею збройні угруповання стали союзниками уряду Іраку в боротьбі з «Ісламською державою». Так, наявна досі проіранська міліція під назвою «Сили народної мобілізації», у якій служать здебільшого шиїти, містить представників підтримуваних Тегераном терористичних організацій «Хезбола Катаїб»,  «Харакат Ан-Нуджаба» та «Асаїб Ель аль-Хакк».

Із 2018 року в Іраку триває нова політична криза. Постійні протести, що спалахнули через корумпованість уряду, його неспроможність задовольнити потреби населення, а також зростання впливу Тегерана на політику країни, призвели у 2018 до зміни проіранського уряду Хайдера аль-Абадіаль-Абаді та у 2019 його наступника Аділя Абдул-Махді. За цей час рівень підтримки афілійованих з Іраном сил значно знизився. Так, найпопулярніша протегеранська партія «Альянс ФАТХ» на виборах 2018 року зайняла друге місце з 13% голосів, а  2021 року здобула лише 5% і 5 місце.

Читайте детальніше: Чи принесуть парламентські вибори в Іраку-2021 довгоочікувану стабільність у країну?

Наразі криза розгортається навколо неспроможності парламентських фракцій сформувати уряд, що не складався б зі спонсорованих Іраном груп. Так, у січні під час формування коаліції лідер найбільшої сили в парламенті, шиїтський богослов Муктада ас-Садр, який раніше був головою проіранського збройного формування, але згодом звів свою політичну риторику в бік міжконфесійного примирення й іракського націоналізму, запропонував створити уряд більшості з усіх етноконфесійних груп країни задля протистояння впливу Ірану. Так була сформована коаліція «Врятування Батьківщини», що складалася з блоку ас-Садра, більшості обраних арабів-сунітів та «Демократичної партії Курдистану».

І хоча коаліції вистачало голосів для формування уряду, за конституційною процедурою парламент повинен був спочатку призначити президента країни, зібравшись кворумом не менш ніж у дві третини його членів. Та через бойкот проіранської групи партій «Координаційна структура» зробити це виявилося неможливим. Після невдачі Муктада ас-Садр закликав до проведення дострокових парламентських виборів (других за рік), і 13 червня 2022 року члени його фракції здали мандати, а прихильники  вийшли на багатотисячні демонстрації в Багдаді, штурмувавши при цьому парламент.

Прихильники ас-Садра в захопленому парламенті, липень 2022. Ahmed Saas/Reuters

Однак дії протестувальників не призвели до бажаного результату. Після того як фракція «Садристського руху» в парламенті склала свої мандати, їхні місця відійшли тим, хто посів другі позиції в їхніх округах. Цими кандидатами виявилися члени партій, що входять до «Координаційної структури». У такий спосіб проіранським силам відкрилося вікно для створення уряду разом із неналаштованими принципово проти Тегерана силами, через що й вийшли тисячі протестувальників із вимогою проведення дострокових виборів. Але голосування, за рішенням конституційного суду, може оголосити лише незацікавлений у цьому підконтрольний тепер вже проіранським силам парламент.

Неможливість досягти своєї цілі спонукала ас-Садра на новий популістський крок. 29 серпня він оголосив, що йде з політики. Після заяви сотні розлючених прихильників зі зброєю в руках почали сутички з урядовими силами.

Що далі?

Способом вирішення патової ситуації, що склалася, міг би стати компроміс між «Врятуванням Батьківщини» та «Координаційною структурою» з формуванням широкої коаліції, як це відбувалося раніше. Однак такий союз з великою імовірністю виявиться неефективним через суттєві розбіжності між цими групами, зокрема щодо співпраці з Тегераном, і не зможе вирішити кризу.

Варто знати: Іранська ядерна угода: від кризи до нових перспектив

До того ж такий альянс є малоймовірним. Ас-Садр заявляв про необхідність роззброєння всіх релігійних збройних угруповань та відмовлявся їздити до Ірану на переговори. Натомість підтримувані Тегераном бойовики здійснюють військовий тиск. Так, через місяць після останніх виборів було скоєно замах на прем’єр-міністра Мустафу аль-Казимі. І хоча винуватці не були знайдені, загальноприйнятою є думка, що замах був скоєний проіранськими шиїтськими бойовиками, що незадоволені поразкою на виборах та вимагали перерахунку голосів. У такий спосіб Іран демонструє готовність боротися за перемогу будь-якими способами.

Тож єдиним можливим рішенням є лише об’єднання всіх прогресивних сил без поділу за етноконфесійними ознаками. Муктада ас-Садр є найперспективнішим кандидатом для об’єднання країни. Для арабів-шиїтів та курдів він є «своєю людиною», що воювала проти сунітських терористів, керуючи «Армією Махді», а для арабів-сунітів – представником шиїтської більшості, що перестав бути у фарватері іранських інтересів і навіть відвідував Саудівську Аравію у 2017 році, де зустрічався з кронпринцом Мухаммедом бін Салманом.

Муктада ас-Садр (зліва) та Мухаммед бін Салман, липень 2017. Bandar Algaloud/Anadolu Agency

Однак після невдачі з вимогою дострокових виборів, заяви ас-Садра про вихід із політики та початок кривавих сутичок вірогідність такого сценарію теж зменшується. Зважаючи на здобутий політиком вплив й унікальний статус, як народного позаконфесійного лідера, навряд чи він по справжньому залишить політику. Цей хід – можливість показати опонентам, що сила вулиці, яка стоїть за ним, готова захищати свої вимоги зі зброєю в руках. Ас-Садр і раніше називав своїх послідовників «революціонерами» й заявляв, що вони «займуть іншу позицію», якщо вимоги про розпуск парламенту не будуть виконані, таким чином натякаючи на мілітаризацію конфлікту.

Завадити цьому могло б втручання Сполучених Штатів. Вашингтон мав би бути зацікавленим вивести Ірак із глухого кута та не допустити сповзання в політичну орбіту їхнього супротивника, а також досягти ліквідації проіранських збройних формувань на території країни. Тож найкращим способом для цього стало б вираження американцями твердої підтримки прогресивним іракським силам, тиск на владу країни з вимогою проведення дострокових виборів і на афілійовані з Іраном угруповання з метою уникнення збройного конфлікту.

Проте дискусійним залишається питання, наскільки сильно США після років невдалої політики та сприйняття їх як окупанта продовжують впливати на політику Багдада в порівнянні з Іраном. Тому внутрішньоіракська криза стає полем для «міряння силою» між Вашингтоном і Тегераном.

Наразі Ірак стоїть на порозі нової громадянської війни. Якщо вплив США та їхня готовність погасити пожежу нового конфлікту не будуть достатніми, а вимоги протестувальників щодо дострокових виборів проваляться, радикалізм прихильників ас-Садра разом зі щораз більшим впливом Тегерана в майбутньому невідворотно призведуть до зростання кровопролиття й антиіранського повстання. Водночас якщо протестувальники доб’ються свого та переможуть на наступних виборах, дуже ймовірною стане ескалація з боку підтримуваних Тегераном сил.

У такій вибухонебезпечній ситуації лише повноцінна підтримка Заходом антиіранських сил разом із тиском на збройні угруповання та їхнього «патрона» з вимогою скласти зброю і перейти до суто політичної боротьби може завадити розгортанню нової повномасштабної війни в Іраку.

Автор – Олександр Булін, стажер Аналітичного центру ADASTRA

Якщо вам подобаються наші матеріали, підтримайте роботу центру на Патреоні! Цим ви  робите свій внесок у розвиток вітчизняної аналітики.