Бахрейн: союзницькі відносини на захисті монаршої деспотії

Біля узбережжя Саудівської Аравії на островах Перської затоки знаходиться карликова держава Бахрейн. Та попри свої малі розміри, королівство залишається важливим гравцем в регіональній системі безпеки. Стратегічне розташування, наявність енергоресурсів і сильні покровителі – це те, що сторіччями захищає керівний режим, як від зовнішніх ворогів, так і від невдоволених громадян. Про політичний феномен острівної монархії і те, як впливові міжнародні гравці сторіччями втримують непопулярний режим при владі, розповідаємо в цій статті.

Утворення держави

Прихід до влади сунітської династії аль-Халіфа у XVIII столітті можна вважати початком сучасної історії Королівства Бахрейн. Коли династія, що й до тепер керує країною, переселилася з Аравійського півострова на прибережні острови, вона почала проводити класичну колонізаційну феодальну політику: відбирати землю місцевого населення, перетворюючи його на бідних селян, й передавати у власність найлояльніших кланів, більшість з яких так само були сунітськими. Ця політика створила систему, що панує в Бахрейні й донині: привілейована переважно сунітська меншість править бідною переважно шиїтською більшістю.

Британська імперія стала першим зовнішньополітичним союзником Бахрейну. У XIX сторіччі Британська Ост-Індська компанія вирішила покінчити із загрозою піратства, яку становили племена, що жили на узбережжі Перської затоки. Справа в тому, що в ті часи через затоку проходив стратегічно важливий для Британії шлях до Індії. Під тиском британського флоту правителі Бахрейну були змушені підписати низку договорів, поступово зробивши свою країну де-факто британською колонією. Однак такий хід подій лише допоміг елітам країни. Владна сім’я відмовилась лише від свободи у зовнішніх зносинах та обороні, а натомість отримала доступ до британських портів і захист від Османської експансії на Аравійському півострові. Таким чином, зовнішній союзник вперше захистив бахрейнський режим.

Читайте також: Медіатор, партнер, філантроп. Роль Кувейту на Близькому Сході

Проте вже в 50-х роках ХХ ст. Британська імперія, підбита важкими наслідками Другої світової війни, почала контрольований розпад. Не в силі більше економічно й політично утримувати свої колоніальні володіння по всьому світу, Лондон почав надавати незалежність колишнім колоніям, насамперед в Африці. У Перській же затоці, яка мала особливе стратегічне й енергетичне значення, цей процес затягнувся до 1971 року, коли британці остаточно покинули ОАЕ, Катар і Бахрейн.

Водночас, розуміючи до чого йде, свої претензії на територію Бахрейну та трьох інших невеликих островів затоки (Абу-Муса, Великий та Малий Тунби)  висловив шахський Іран. Це спричинило залаштункові перемовини між британським та шахським урядами, внаслідок чого було укладено негласну угоду: Бахрейн став незалежною державою, а інші три острови зайняв Іран. Так Велика Британія захистила Бахрейн удруге.

Незалежність

15 серпня 1971 року на політичній мапі світу з’явилася нова незалежна держава – Емірат Бахрейн. Перший глава держави – емір Іса ібн Салман оголосив, що в країні буде встановлена конституційна форма правління. Було зібрано установчі збори, які в грудні 1973 року прийняли конституцію. Згідно з нею, того ж місяця були проведені вибори до консультативного виборного органу, Національної асамблеї.

Нова інституція формувалася на засадах вільних позапартійних виборів, до яких допускалися усі повнолітні громадяни чоловічої статі. Хоча Національна асамблея й не мала законодавчої ініціативи та не приймала закони, однак вона була уповноважена надавати поради, вести вільну дискусію, щодо запропонованих монархом законопроєктів та виражати недовіру будь-якому міністру, окрім прем’єра. Навіть такі незначні послаблення влади владної сім’ї робили Бахрейн найліберальнішою аравійською монархією свого часу.

Національна асамблея Бахрейну, грудень 1973 р. مرايا تراث

Однак навіть така свобода не протрималася довго. Публічні дебати та вільне вираження незгоди з діями уряду підривали його легітимність, а відтак владу еміра. Останньою краплею стали затяжні дебати 1975 року щодо закону про держбезпеку. Не витримавши критики з боку членів Національної асамблеї,  Іса ібн Салман розпустив Національну асамблею у серпні 1975-го. Наступного року він заявив, що вибори відкладаються на невизначений термін. Бахрейн став типовою деспотією, з необмеженою владою керівної сім’ї, економікою, заснованою на видобутку нафти, та відсутністю більшості громадянських свобод, особливо у жінок.

Це цікаво: Об’єднанні Арабські Емірати: найвпливовіша держава арабського світу?

У зовнішній політиці країна теж не відрізнялася від своїх сусідів. Усі міжнародні відносини Бахрейну в той час можна схарактеризувати у 3 пунктах:

1.    Інтеграція в арабські міжурядові організації (у 1971 році емірат став членом Ліги арабських держав, а у 1981 році – співзасновником Ради співробітництва арабських держав перської затоки).

2.    Публічна опозиція традиційним супротивникам арабів: Ізраїлю та Ірану.

3.    Зміцнення стратегічного партнерства з США. Американські збройні сили присутні на архіпелагу з 1948 року, а з 1995 там знаходиться командування 5-ого флоту ВМС США. Стратегічно важливе географічне положення зробило Бахрейн привабливим союзником у протистоянні Сполучених Штатів з Іраком та Іраном за вплив у регіоні.

Розташування військових баз США в Бахрейні. CNN

Шлях до арабської весни

У 1999 році після смерті батька до влади прийшов новий емір – Хамад ібн Іса аль-Халіфа. На той момент країна 5 років знаходилася у стані політичної нестабільності. У 1994 році група провідних сунітських та шиїтських лідерів Бахрейну подала еміру петицію, підписану 25 тисячами громадян, що стосувалася дотримання громадянських свобод, зазначених у конституції, та реставрації Національної асамблеї. Проте на ці заклики монарх відповів арештами ініціаторів петиції та їхніх сімей. Наслідком цього стали п’ятирічні маніфестації та сутички протестувальників із силами безпеки. Очевидно, що найбільшої сили суспільна непокора набула серед бідних та дискримінованих шиїтських громад.

Щоб зупинити протистояння, новий емір одразу проголосив курс на лібералізацію. Він звільнив із в’язниць політв’язнів, що були репресовані за часів його батька, скасував закон про державну безпеку, проти якого виступала розпущена Національна асамблея та навіть виніс на референдум проєкт Національної хартії дій, згідно з якою в країні створювалися повноцінний парламент (Національна асамблея) та незалежний суд, а влада монарха обмежувалася. На референдумі 2001 року документ підтримали понад 98% виборців. Великий запит на корінні зміни в політичній системі став наслідком довгої публічної боротьби проти репресій, утиску прав та соціальної несправедливості.

Раніше ми писали про таке: Бруней Даруссалам: як живе ісламська абсолютна монархія

Проте реформи виявилися лише косметичними. Хоча в країні був створений парламент та дозволені політичні товариства (що де-юре не є політичними партіями, які заборонені, однак де-факто саме ними і є), всенародним голосуванням обирається лише нижня палата Асамблеї , у той час як верхня, яка повинна затверджувати всі законопроєкти після нижньої, – призначається королем (новий титул монарха, після реформи). Також король має законодавчу владу на рівні з парламентом, а судочинство відбувається від його імені.

Тож, попри всі видимі зміни, сподівання народу на прозорість, підзвітність уряду та боротьбу з корупцією не виправдалися – влада залишилася необмеженою в руках керівної еліти. По суті, новий монарх зробив те саме, що і його батько: дав народу надію на зміни в країни, а потім – розчавив її. Це не могло не призвести до зростання напруження та невдоволення владою у суспільстві.

Іншим фактором напруження стало продовження існування нерівності населення за конфесійною ознакою. При тому, що 70% громадян становлять шиїти, вони є найбіднішою і найдискримінованішою частиною населення. Наприклад, шиїти майже не допускаються до служби у силових структурах (при тому, що вони є найбільшими роботодавцями, країни), а ті, кому це все ж таки вдається, займають в основному посади низького рангу.

Ще одним способом дискримінації є джеррімендеринг (розподілення виборчих округів на користь сунітської меншості). До прикладу, на виборах 2010 року опозиційна шиїтська партія «Аль-Вефак» отримала понад 60% голосів, однак зайняла менше половини місць у нижній палаті парламенту. А оскільки верхню палату призначає король – то вона складається в основному з лояльних до нього сунітів. Таким чином шиїти обмежені в будь-якій можливості на законотворчість.

Такий поділ населення можна пояснити двома причинами:

1.    Історично влада й багатства зосереджувалися в руках наближених до керівної сім’ї кланів, більшість з яких були сунітськими.

2.    Сунітська влада Бахрейну побоюється впливу шиїтського Ірану, що історично претендував на бахрейнський архіпелаг, а після 1979 року намагається розповсюдити ісламські революційні ідеї серед шиїтів, чиїм лідером він себе позиціонує. Таким чином, не даючи шиїтам жодних соціальних ліфтів, політичні еліти намагаються захистити себе від іранських проксі.

Відмова від проведення реформ, накопичення прибутків країни в руках невеликої привілейованої групи, значне розшарування населення і дискримінація більшості неминуче мали призвести до нового соціального вибуху.

Арабська весна

14 лютого 2011 року, натхненні прикладом успіху у Єгипті та Тунісі, тисячі протестувальників вийшли на вулиці Бахрейну. Спочатку вимоги демонстрантів були помірними: парламент, який повністю й прозоро обирається народом та нова конституція. Проте влада теж стежила за подіями у Тунісі та Єгипті і бачила, як нездатність авторитарних режимів придушити протести, призводила до їхнього скинення. Тому відповідь була жорсткою. Поліція та армія не просто розігнали мітинги, а ще й відкрили вогонь на ураження. Це лише підштовхнуло вийти ще більше людей з радикальнішими вимогами: тепер багато протестувальників вимагали кінця правління династії аль-Халіфа.

Демонстрація на площі в центрі Манами, березень 2011 р. Mohammed C. J.

Перекидання Арабської весни в Перську затоку викликало занепокоєння в інших монархій регіону. Оскільки рушійною силою революції були найбідніші класи, а в Бахрейні такими є шиїтські громади, сунітські монархії бачили у бахрейнських протестах іранський слід. За їхнім мисленням, якби мітингувальники перемогли, то це дало б Ірану вплив на Бахрейн і загрожувало перекиданням революції на сусідні держави.

Тому, коли стало зрозуміло, що влада Бахрейну не може впоратися з повстанням самотужки, вона звернулася по допомогу до інших країн затоки. 14 березня війська Саудівської Аравії та ОАЕ увійшли на територію королівства й жорстоко придушили протест. І цього разу стратегічне партнерство захистило керівний режим Бахрейну.

Читайте також: Нова конституція, старий президент: як і чому Туніс знову повертається в лоно автократії

Можна виокремити декілька головних факторів, чому туніська та єгипетська революції на той час вже перемогли, а бахрейнська – «потонула у крові»:

1.  Відсутність єдності населення. На відміну від Тунісу та Єгипту, де бажання відставки уряду охоплювало більшість верств населення (окрім наближених до влади), більшість сунітів не підтримали протест.

2.  Лояльність сил безпеки до влади. У Тунісі та Єгипті в певний момент армія переходила на бік протестувальників, сили безпеки Бахрейну, що складаються майже повністю з сунітів, залишилися вірними чинному уряду.

3.  Наявність силової підтримки з боку зовнішніх союзників. Саудівська Аравія та ОАЕ були готові відправити необхідну кількість військ для придушення протесту.

4.  Відсутність публічної підтримки з боку країн Заходу, що дало бахрейнському режиму «карт-бланш» у його діях. Сполучені Штати, які до цього підтримали зміни уряду в Тунісі та Єгипті, цього разу не зробили нічого для захисту протестувальників. Пізніше Барак Обама пояснював це тим, що США не можуть підривати стратегічні партнерські відносини з Бахрейном та іншими монархіями затоки.

Після Арабської весни

З 2011 року Бахрейн поступово перетворився на поліційну державу. Хоча король у 2012 році проголосив розширення повноважень парламенту у сфері контролю дій уряду, це не вирішило проблем, що призвели до революції. Лідери шиїтської опозиції потрапили у в’язниці або були вислані за кордон. У 2016 році найбільша шиїтська опозиційна політсила «Аль-Вефак» була заборонена за звинуваченнями у підбурюванні до заворушень та зв’язках з іноземними державами (прямий натяк на Іран). У країні не залишилося жодного опозиційного медіа.

Влада королівства не бажає розв’язувати проблеми шиїтської більшості. Замість цього вона прагне змінити конфесійний баланс на свою користь, або хоча б підтримувати статус-кво. Так, хоча в шиїтських громадах спостерігаються вищі темпи народжуваності, відсоткове відношення між шиїтською та сунітською громадою значно не змінюється. Уряд Бахрейну відомий запрошенням на роботу і наданням громадянства жителям бідніших сунітських країн. За даними 2019 року від 45% населення Бахрейну складають саме іммігранти. Позаяк у Бахрейні для них з’являються кращі умови життя, ніж на батьківщині, вони вмотивовані підтримувати керівний режим, а влада може не турбуватися про їхню співпрацю з шиїтськими опозиціонерами чи Іраном.

Більше про конфесійні розбіжності: Кипучий котел: етноконфесійний фактор іракського конфлікту

У своїх міжнародних зносинах Бахрейн рухається у векторі Саудівської Аравії, та вже ніхто не сприймає зовнішню політику острівної держави як незалежну. Протести 2011 року показали, що влада не може сама впоратися з такою загрозою, а позиція США, котрі все-таки підтримали скинення дружніх Манамі режимів у Тунісі та Єгипті, може змінитися у будь-який момент. Тому головним партнером, на якого може опиратися бахрейнський уряд, є Саудівська Аравія, котра вже одного разу захистила його. Якщо КСА і її союзники проводять інтервенцію у Ємен, то це робить і Бахрейн, якщо розривають відносини з Катаром, то і Бахрейн із ними.

У 2020 році Манама пішла на нормалізацію відносин з «вічним» ворогом – Ізраїлем. Інтеграція відносин активно продовжується, у лютому 2022 року країни підписали договір про співпрацю у військовій сфері.

Підписання угоди про нормалізацію відносин між Ізраїлем, Бахрейном та ОАЕ, 15 вересня 2020 р. Alex Wong/Getty Images

Такі несподівані кроки можна пояснити намаганням частини саудівської еліти  на чолі з крон-принцом Мухаммедом бін Салманом налагодити відносини між Ізраїлем і Саудівською Аравією. Залежний від її допомоги, Бахрейн став полігоном, на якому Ер-Ріяд може тестувати свої зовнішньополітичні ініціативи. Бахрейн вимушений таким стати, адже підтримка Саудівської Аравії – головний фактор, що захищає його режим від Ірану та внутрішнього невдоволення населення.

Висновки

Усю бахрейнську політику можна описати одним реченням: поки на Близькому Сході будуть суперечності, Бахрейн матиме сильних союзників, а поки у Бахрейну будуть сильні союзники, його режим втримається при владі.

Стратегічно важливе географічне розташування робить цю карликову державу бажаним союзником для Заходу та арабських країн у протистоянні з Іраном, а багаті нафтові родовища – важливим економічним гравцем на глобальному ринку. Через світову енергетичну кризу, спричинену російським вторгненням в Україну, і необхідність мати стримувальний оборонний рубіж проти Ірану, західні країни не стануть тиснути на керівний режим з вимогами лібералізації та дотримання прав людини, адже це негативно позначиться на їхніх відносинах з усіма іншими монархіями Перської затоки. А Саудівська Аравія готова скільки завгодно придушувати невдоволення бахрейнців, аби їхня перемога не стала прикладом для жителів інших країн.

Стратегічні зв’язки Бахрейну, зумовлені його вдалим географічним положенням і боротьбою навколишніх акторів, є гарантом, як і століттями раніше, його деспотичного режиму. І в найближчій перспективі зміни такому статусу-кво поки не видно.

Автор – Олександр Булін, стажер Аналітичного центру ADASTRA

Якщо вам подобаються наші матеріли, підтримайте роботу центру на Патреоні! Цим ви зробите свій внесок у розвиток української аналітики.