Нова конституція, старий президент: як і чому Туніс знову повертається в лоно автократії

Новини про Туніс украй рідко потрапляють на перші шпальти вітчизняних ЗМІ, залишаючи цю державу відомою широкому загалу радше своїми піщаними пляжами, аніж її внутрішньо-політичними перипетіями. І якщо остання гучна подія в країні – прийняття нової конституції – навряд чи щось змінить для українських поціновувачів Середземного моря, то місцеві жителі вперше після подій Арабської весни опинились на порозі разючих перетворень. У цій статті поговоримо про останню арабську демократію Близького Сходу та чому тут тепер не обійтись без приставки «екс».

У 2011 році Туніс став першим серед низки арабських держав, у яких масштабні народні протести призвели до повалення тамтешніх багаторічних автократичних лідерів. Явище демонстрацій тоді зачепило без винятку весь близькосхідний регіон, у кожному куточку якого люди, обтяжені важким рівнем життя і водночас окрилені вірою в покращення свого становища шляхом зміни влади (а за можливості й режиму на більш демократичний), збирались на центральних площах.

Загалом наслідки цього соціального вибуху дуже різнились у кожній країні: починаючи з мінорних правок до конституцій та пом’якшенням податкової політики, якими відбулись заможні монархії Перської затоки, продовжуючи зміною уряду в Лівані і руйнівними громадянськими війнами в Сирії, Ємені й Лівії та закінчуючи військовим переворотом у Єгипті. На тлі такої варіативності провал демократичних перетворень став спільною тенденцією Арабської весни, тоді як Туніс цікавий тим, що довгий час залишався єдиним відносно успішним експериментом із побудови демократії в арабських широтах у результаті подій 2011-2012 рр.

Як ви вже могли здогадатись, ми б не писали статтю, якби ця історія мала щасливий кінець. Пройшло вже близько року з моменту, коли чинний президент Тунісу, Каїс Саїд, обраний у 2019 році, оголосив у країні надзвичайний стан. Привівши в дію відповідну статтю конституції, він майже повністю консолідував владу у своїх руках, чим незабаром і скористався, коли розпустив парламент та уряд прем’єр-міністра Хішама Мешіші. 25 липня 2022 року він формально закріпив усі ці зміни в новій конституції, фактично поховавши туніську демократію. То чому ж так сталось і що це говорить нам про перспективу подальших ліберальних перетворень на Близькому Сході? Говоритимемо далі.

А як усе починалося?

Для того, щоб мати змогу краще розібратись у цьому питанні, зазначмо для себе основні вектори становлення цієї північно-африканської країни, а також зупинімось на низці процесів, що оформили її сучасний вигляд.

Із XVI до XIX століття Туніс керувався як напівавтономна провінція Османської імперії. За прикладом Алжиру у XVII столітті місцеві чиновники, збільшивши без дозволу Стамбула свій мандат, заснували посаду бея, який став найвищим джерелом влади на території. Посадовець керував Тунісом у межах звичної для того періоду адміністративної системи, але маючи водночас надзвичайно широкі авторитарні повноваження.

Незважаючи на подальшу французьку окупацію, яка закінчилась лише в 1956 році з формальним отриманням незалежності, відголоски «бейської» системи ще довго переслідували країну. Наприклад, уже перший президент Тунісу Хабіб Бургіба (1957-1987), обраний на цю посаду наступного року, спробував переробити країну та її державний апарат згідно власного бачення та лише для себе. Він рішуче протистояв тенденції до мілітаризму та арабізму, якою тоді була просякнута переважна частина регіону, віддаючи на початках перевагу реалізації доволі прогресивних соціальних та економічних політик, що містили підтримку освіти, охорони здоров'я та прав жінок. Такий підхід навіть приніс Бургібі певне визнання на міжнародному рівні, проте все ж залишалась одна регіональна тенденція, якій він не протистояв, а навпаки, заохочував –монополізація влади та нетерпимість до інакодумства.

Поліцейський кордон блокує рух демонстрантів під час акції протесту, вересень 2021 р. Zoubeir Souissi/Reuters

Не дивно, що конституція, яка набула чинності 1959 року, встановила систему правління зі значним перекосом на користь виконавчої влади. У ній глава держави відповідав за повне визначення національної політики та вибір прем'єр-міністра. Останнє також робило уряд повністю залежним від волі президента. До того ж він міг одноосібно відправити парламент у відставку в будь-який час і з будь-якої причини, водночас як той міг зробити це лише більшістю у дві третини голосів. Хабіб Бургіба не приховував своїх диктаторських повноважень: якось відповідаючи на запитання журналістів про політичну систему країни, він сказав: «Система? Яка система? Я і є система».

Більше за темою: 10 років після революції: що (не) змінилося в Єгипті за цей час

Такі реалії дозволили йому та його наступнику Зіну аль-Абідін бен Алі (1987-2011) тримати Туніс у залізних рукавицях протягом наступних 54 років. Упродовж цього періоду звичною справою стали цензура, переслідування політичних опонентів, репресії, фальсифікації виборів, корупція, а головне – бідність і безправність простого населення, що врешті призвело до неминучого соціального вибуху. 18 грудня 2010 року народне повстання проти всього вищеперерахованого спалахнуло в центральних регіонах країни, швидко поширилося на інші провінції та закінчилося 17 січня 2011 року, коли вже колишній президент Бен Алі втік до Саудівської Аравії.

Загалом експерти погоджуються, що Арабська весна як явище могла розпочатись деінде, оскільки на той час майже весь регіон потерпав від схожих проблем із владою, але лише в Тунісі демократія змогла повстати та продовжувала функціонувати саме тоді, коли сусідні арабські країни надовго стали ареною для громадянських міжусобиць, тероризму та військових переворотів. Тому виникає питання: що дозволило чинному президенту Каїсу Саїду так легко повернути фактично одноосібне правління?

Від весни до Саїда

Як це зазвичай буває у випадку різкої зміни влади шляхом народного повстання, початкові етапи системних пертурбацій у країні супроводжувала атмосфера, що була далекою від стабільної. У 2011 році політичний клас Тунісу був і близько не готовий до тієї ситуації, що нав'язав йому народ. Переговори між основними політичними партіями щодо майбутнього устрою ускладнювались ідеологічними розбіжностями, які з часом лише посилювалися.

Серйозною проблемою стали вже традиційні для регіону непримиренні протиборства між консервативними ісламістами з одного боку та ліберально-світськими політиками з іншого. Перших представляла впливова партія «Відродження», що очікувала на високі результати від наступних парламентських виборів, тому під час конституційних перемовин вона активно кандидувала за розширення мандату саме цього державного органу. Попри строкату структуру та відсутність єдиного політичного представництва, їхні суперники, об’єднані страхом неконтрольованої ісламізації Тунісу та впевнені в підтримці світських кандидатів, виступали на користь президентської системи, де очільник країни обирався б прямим голосуванням і ніс значну відповідальність.

Вас може зацікавити: Зовнішня політика Алжиру: як країна змагається за домінування в Магрибі

Схожі дебати виникали з приводу більшості пунктів майбутньої конституції. Протягом тривалого часу взагалі не було впевненості в тому, що сторони зможуть досягти угоди. У липні 2013 року, коли пострілом із пістолета вбили видного критика партії «Відродження» Мухаммеда Брахмі, процес підготовки проєкту остаточно зайшов у глухий кут. У міру того як влада парламенту виснажувалась, Туніс був готовий приєднатися до клубу невдах Арабської весни, чиїм надіям на демократію так і не судилось здійснитись. Не додавав оптимізму й той факт, що цього ж місяця схожа криза в сусідньому Єгипті завершилась військовим переворотом.

Саме в такому політичному контексті було сформовано «Квартет національного діалогу». Усе розпочалося як ініціатива Загальної профспілки Тунісу, до якої незабаром приєднались ще три впливові ГО: Туніська конфедерація промисловості, торгівлі та ремесел, Туніська ліга захисту прав людини і Туніський орден адвокатів. Ця четвірка заклала основний фундамент переговорного процесу, до якого згодом долучилися більше 20 політичних партій. Національний діалог між цими політсилами, що ним опікувався «квартет», уже через кілька місяців призвів до успішного завершення багатостраждального конституційного процесу. Врятований лише завдяки втручанню громадських організацій та використанню процедур неформальних переговорів, тоді Туніс уникнув долі Єгипту та все ж втримався на шляху плюралізму й демократичних реформ.

Лауреати Нобелівської премії миру 2015 року, члени туніського «Квартету національного діалогу». Haakon Mosvold Larsen/AP

Отже, нова конституція, яка остаточно набула чинності 2014 року, стала головним здобутком Арабської весни. Багато міжнародних спостерігачів вважали її хоч і не ідеальним, проте зразково-демократичним державним документом, створення та прийняття якого зайняло кілька важких років та сотні годин запеклих перемовин, що передували досягненню одностайності в стінах Установчої асамблеї Тунісу. У результаті в країні встановлювалась компромісна президентсько-парламентська система, де виконавча влада була розподілена між президентом та главою уряду.

Після виборів у листопаді-грудні 2014 року основними політичними силами стали ліберальна партія «Голос Тунісу» та вже знайома «Відродження». Вони обидві бажали, щоб досвід політичного плюралізму, який раніше призвів до ухвалення конституції, був продовжений, тому додатково уклали між собою угоду з метою стабілізації політичного життя й завершення демократичних перетворень. Отримавши понад 70% місць в парламенті, їхня коаліція сформувала більшість, що давало всім надію сподіватись на швидку розробку нової моделі розвитку, яка б відповідала потребам демократичного Тунісу.

Читайте також: Об'єднані Арабські Емірати: найвпливовіша держава арабського світу?

Однак цей прогрес не поширився на здатність коаліції домовлятись із цілої низки важливих питань. Повноцінному функціонуванню парламенту завадила саме політична кон'юнктура: намагання партій та їхніх представників завоювати місця, посади та вплив. За винятком створення Незалежного вищого виборного органу (ISIE), не було введено в дію жодної передбаченої конституцією інституції для попередження можливості повернення одноосібного правління. Найгостріше це стосується невдалого запуску Конституційного суду, із приводу складу якого так і не було досягнуто одностайності. Пізніше чинний президент Каїс Саїд скористається відсутністю цього органу, коли на основі власного «розширеного» трактування окремих пунктів конституції буде безперешкодно розпускати уряд та продовжувати дію надзвичайного стану.

У період із 2014 до 2019 року егоїстичні поривання кожної з політичних сил примножити свою частку влади призвели до постійних міжусобиць та непослідовної політики в багатьох сферах, що негативно відбилось на рівні життя мільйонів громадян Тунісу. Паралельно державну систему підточували економічні проблеми, та саме відсутність політичної стабільності тоді завадила молодій туніській демократії ефективно та швидко їх попередити, що поступово закінчилось найгіршою рецесією з часів революції. Коли у 2019 році помер тодішній президент Ес-Себсі (2014-2019), майже за всіма показниками економічна ситуація була навіть гіршою за ту, що в 2011 році стала причиною повалення Зіна аль-Абідін Бен Алі.

Оновлення конституції – закріплення режиму?

Перемога Каїса Саїда (з 2019 р.) на наступних президентських виборах із результатом 72% голосів стала повною несподіванкою. Професор Туніського університету та голова Асоціації конституційного права, він будує свою передвиборчу кампанію на жорстких гаслах про те, що революція 2011 року була вкрадена корумпованими політиками. Складні умови життя й незадоволеність урядом сприяли популярності кандидатів-популістів. Будучи «новим обличчям», що не пов’язане з жодною партією, Каїс Саїд здавався природним вибором, тому швидко здобув народну підтримку.

Однак політична перебудова 2019 року не завершила ідеологічної роздробленості та політичної некерованості Тунісу. Із моменту проведення виборів і до проголошення надзвичайного стану влітку 2021 року встигли змінитися аж три уряди. Ця ситуація посилила боротьбу за політичне лідерство, що поступово перетворилось на справжню війну за владу, яка поширилась на всю верхівку держави, зіштовхуючи президента з парламентом та урядом Хішама Мешіші.

Раніше ми писали про таке: Хвиля примирення на Близькому Сході: як далеко вона зайде?

Погіршення соціально-економічної ситуації під час паралічу виконавчої і законодавчої влади в період з 2019 до 2021 року посилило недовіру громадян до парламенту, який виявився некерованим та нездатним брати до уваги вимоги народної більшості, що таким чином залишалась без політичного представництва. Зі свого боку президент Саїд, відчуваючи запит численних прихильників на жорсткі дії та використовуючи свій імідж непідкупності, почав заповнювати собою утворений вакуум у владі за допомогою авторитарних методів.

Президент Каїс Саїд дає промову на церемонії приведення до присяги нового уряду, 27 лютого 2020 року. Fethi Belaid/REUTERS

Із кожним наступним кроком його рейтинг лише зростав. Коли в липні 2021 року Саїд розпустив парламент, цю подію всією країною святкували тисячі тунісців. Здається очевидним, що саме підтримка населення – це основний ресурс для чинного президента в контексті реалізації нового бачення Тунісу. Він має намір ліквідувати всі політичні інститути, що існували до літа 2021 року, встановивши натомість систему прямої демократії або того, що його прихильники кличуть «системою знизу вгору».

Відкидаючи саму ідею демократичного партійного представництва, Каїс Саїд волів прибрати до рук усі елементи влади – судову систему, ISIE та уряд. Для цього він й оголосив надзвичайний стан, що дало йому можливість указ за указом дедалі більше стискати свій кулак навколо незалежності цих інституцій. Тобто прийняття нової конституції лише офіційно кодифікувало легітимність даного status quo, яку раніше Саїду доводилось видобувати зі злості натовпу до політичних еліт, що перестали відповідати їхнім очікуванням.

Чому демократичний експеримент не вдався та що це означає для регіону

Крах останньої демократії арабського світу не був невідворотнім. Від початку революції та до самого захоплення президентом Саїдом майже абсолютної влади прослідковувалися моменти, коли все здавалося можливим.

Чиновники, які несподівано опинились у ролі керівників держави внаслідок подій 2011 року, відіграли важливу роль у формуванні перехідного етапу. Рішення, що приймались ними в той період, ще довгий час продовжували фундаментальним чином впливати на всі процеси в країні. Часто ці люди були змушені імпровізувати у своїй політиці та дорожніх картах реформ, ґрунтуючись практично на повній відсутності планування чи особистого досвіду в тому чи іншому питанні. На жаль, низка їхніх кроків виявилась непродуманою та прийнятою занадто швидко, частково через недостатню оцінку можливих ризиків.

Економіка стала найбільшою ахіллесовою п'ятою демократичного режиму, що постав у результаті Арабської весни. Провал процесу економічного перетворення є наслідком нездатності післяреволюційного політичного класу вирішити глибинні структурні проблеми, що притаманні туніській моделі розвитку. Нагадаємо, що основні гасла та вимоги протестів 2011 року стосувалися насамперед економічних та соціальних питань, що були так необачно проігноровані демократами, які натомість зосередились переважно на політичних та інституційних перетвореннях.

Дізнавайтеся більше: Медіатор, партнер, філантроп. Роль Кувейту на Близькому Сході

Щоразу гірша соціально-економічна ситуація наражала країну на численні внутрішні та зовнішні ризики, а також негативно позначилась на можливості безперебійного впровадження цільового пакету реформ. Таким чином, Туніс опинявся в глухому куті, де нестача фінансових ресурсів унеможливлювала будь-які демократичні перетворення, що є необхідними для подальшого економічного розвитку.

Відсутність видимих покращень протягом тривалого часу змусила народ вимагати політичної ініціативи, водночас коли нездатність революції перетворити демократію на соціальний прогрес викликала його (народу) недовіру до інституцій демократичного представництва. Це у свою чергу справило вплив на політичну кризу, що розпочалася після виборів восени 2019 року та досягла свого апогею із запровадженням надзвичайного стану влітку 2021 року.

Каїс Саїд і Шарль Мішель у штаб-квартирі Європейської ради в Брюсселі, 4 червня 2021 року. Francisco Seco/REUTERS

Із цієї перспективи президентський «путч» у неділю 25 липня 2021 року став лише наочною ілюстрацією нездатності побудованого в країні демократичної системи протистояти небезпекам, що загрожують стабільності держави. Також це свідчить про відповідальність його представників у тій багатовимірній кризі, що охопила Туніс, коли надія, яку тунісці покладали на революцію, була втрачена.

Оцінюючи більш глобально явище масових протестів у регіоні, можна сказати, що, найімовірніше, воно нікуди не зникне та навіть посилюватиметься найближчими роками. На тлі пандемії коронавірусу й різкого зростання світових цін, які ускладнюють і без того важке соціально-економічне становище в арабських державах, політична активність на місцях та власні амбіції населення лише зросли. Це не обов'язково закінчиться появою нових демократій, але надає привід говорити про поступову появу нової реальності.

Більшість із країн Близького Сходу беруть участь у цьому довгому, важкому та небезпечному процесі змін, хоча й з різною швидкістю та результатом. Їхні громадяни ще не здатні прийняти демократію без миттєвих якісних покращень, але вже не готові миритись із застарілою моделлю одноосібного правління, де молитва здається єдиним способом мати якийсь вплив на майбутнє. Меншою мірою вищесказане стосується забезпечених монархій Перської затоки, де керівним режимам поки вдається за нафтодолари купувати соціальний спокій. Однак навіть там дедалі частіше можна почути про поступову лібералізацію, що лише підтверджує тезу про нові структурні імперативи, які посилюються в цьому чимраз складнішому для довгострокового прогнозування регіоні.

Автор – Деніель Дакаєв, стажер Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття? Тоді підтримайте вихід нових матеріалів, ставши патроном ADASTRA. Розвиваймо вітчизняну аналітику разом!