Подалі від москви: чи справді Вірменія готує розворот у зовнішній політиці?

Поразка в Другій Карабаській війні 2020 року стала шоком для вірменського керівництва та народу, проте, як не парадоксально, вона відкрила нове вікно можливостей для історичного зсуву вектору розвитку країни. Одним із головних підсумків загострення конфлікту в Нагірному Карабаху стало падіння довіри до безпекових гарантій росії, на яку фактично опирався Єреван до вересня 2020 року. Нейтралітет москви у війні, її подальша пасивна реакція, обстріли вірменської території довели неефективність кремлівською безпекового союзу ОДКБ. З огляду на це чинний прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян почав повільний процес перегляду зовнішньополітичних орієнтирів країни на більш прозахідний.

Сьогодні у вірменському суспільстві активно обговорюється поглиблення співпраці з Європою та США, вихід країни з ОДКБ і навіть можливість подання заявки на вступ до ЄС. Проте незважаючи на очевидні зміни бачення стратегії ведення зовнішньої політики в керівництва країни, російський вплив залишається й не збирається поступатися позиціями. З упевненістю можна стверджувати, що найближчими роками Вірменія формуватиме нову для себе геополітичну реальність, а якою вона буде – питання ще відкрите. А щоб дати на нього відповідь, варто розглянути зовнішні та внутрішні аспекти й фактори, із якими стикається Єреван.

Яким чином змінилося бачення подальшого розвитку країни у влади й суспільства після поразки у війні за Нагірний Карабах? Чи реальна зміна зовнішньополітичного орієнтиру Вірменії у бік Заходу? Як Єреван намагається завершити довготривале протистояння з Азербайджаном? Та яку  позицію займає уряд Пашиняна щодо російсько-української війни? Детально про це все – далі.

На межі краху

Фактичний програш Вірменії у війні за Нагірний Карабах мав призвести до падіння чинного уряду Пашиняна, який багато хто називає реформістським та помірковано ліберальним. Прийшовши до влади завдяки масовим протестам у квітні-травні 2018 року, Нікол Пашинян (колишній журналіст) розпочав низку важливих реформ та ініціював активну боротьбу з корупцією. Самі протести або «оксамитова революція» були спрямовані проти колишніх еліт, насамперед проти експрезидента Сержа Саргсяна, котрий намагався втриматися при владі.

Активна участь Пашиняна в тих подіях у 2018 році дозволила йому очолити кабінет міністрів. Втомившись від старого істеблішменту, вірменський народ підтримав антисистемного кандидата, який обіцяв побороти хабарництво. До жовтня 2020 року Єреван продемонстрував значний прогрес у реформуванні державної системи та боротьбі з корупцією. Свого часу журнал The Economist у перший рік правління Пашиняна визнав Вірменію країною року за досягнення в побудові демократії. Згідно з «Індексом сприйняття корупції» за минулий рік, Єреван перебуває на 63 місці. У 2018 році країна посідала 105 позицію в аналогічному списку, що демонструє значний прогрес уряду Пашиняна в антикорупційній сфері. Окрім цього, варто зазначити високий рівень свободи слова та преси.

Проте успіхи на внутрішній арені майже анулювала поразка у війні з Азербайджаном. Із моменту підписання угоди про припинення вогню в Нагірному Карабаху 10 листопада 2020 року на уряд Пашиняна спустився вал критики з боку проросійської опозиції та пов’язаних із нею медіа. Одночасно почалися масові протести різних груп населення й родин військовослужбовців у Єревані проти перемир’я з Баку. Від опозиції, демонстрантів і навіть тогочасного президента Вірменії Армена Саркісяна лунали вимога про відставку кабінету Пашиняна. У лютому 2021 представники Генерального штабу Збройних сил Вірменії на чолі з генерал-полковником Оніком Гаспаряном виступили з ультиматумом до Ніколи Пашиняна піти з посади прем’єра, що сам глава уряду назвав «спробою військового перевороту».

Більше про події в Нагірному Карабаху та актуальну ситуацію в регіоні: Нова війна, мир дорогою ціною чи збереження статусу-кво: три сценарії для Нагірного Карабаху

Погіршенню ситуації вдалося запобігти, начальника Генштабу Гаспаряна було усунуто з посади, проте напруга в суспільстві зростала. Через це 18 березня Нікол Пашинян оголосив про проведення дострокових парламентських виборів у червні та відставку з посади прем’єр-міністра (хоч він і залишався в.о. голови уряду до завершення виборів). Такий крок мав завершити політичну кризу, в якій країна опинилася після поразки в Другій Карабаській війні. Але щоби розуміти весь контекст подальших подій, спочатку розгляньмо детальніше політичну систему та сили, які діють у вірменській державі.

Вірменія – це парламентська республіка, де головну виконавчу владу уособлює кабінет міністрів. Після конституційної реформи 2015 року країна переформатувалася з напівпрезидентської на парламентську республіку. Цікаво, що ці зміни були покликані продовжити перебування при владі Сержа Саргсяна, який після завершення дозволеного терміну перебування на президентській посаді намагався посісти крісло прем’єра. Саме це стало причиною так званої «оксамитової революції» 2018 року, яка привела до влади Ніколу Пашиняна. Головним законодавчим органом влади є Національні збори Республіки Вірменія, які складаються зі 107 депутатів. Президент обирається парламентом та виконує церемоніальні функції. Сьогодні цю посаду обіймає союзник Пашиняна Ваагн Хачатурян.

Премʼєр-міністр Вірменії Нікол Пашинян. Stepan Poghosiab/TASS

До приходу Пашиняна в крісло прем’єра політичні лідери Вірменії були пов’язані з так званим «карабаським кланом», вихідцями з якого були президенти Роберт Кочарян і Серж Саргсян. У цієї політичної групи наявні тісні відносини з росією та конфронтаційна позиція щодо конфлікту в Нагірному Карабаху. Після оголошення Пашиняном дострокових виборів у 2021 році, «карабаський клан» в особі опозиційного партійного блоку «Вірменія» сподівався повернутися до влади. Лідером альянсу є експрезидент Роберт Кочарян. Політика партії будується на консерватизмі, націоналізмі та спрямована на поглиблення зв’язків із російською федерацією.

Не менш радикальними поглядами керується блок «Маю честь» колишнього голови служби нацбезпеки Артура Ванецяна й експрезидента Сержа Саргсяна. Представники цієї політсили просувають проросійські меседжі та закликали визнати Крим частиною росії. Окрім цього, блоки «Вірменія» і «Маю честь» під час передвиборчої агітації звинувачували Пашиняна в заграванні з Заходом, через що, нібито, росія і змушена була відмовитися від допомоги Єревану у війні.

Читайте також: Грузинський шпагат: чому Тбілісі нормалізує відносини з рф?

Упродовж останніх 5 років головною політичною силою Вірменії залишається партія «Громадянський договір», лідером якої є Нікол Пашинян. Це характерна ліберальна, прогресивна та проєвропейська (наскільки це дозволяє чинне геополітичне становище) політсила. «Громадянський договір» було сформовано на базі різних опозиційних партій, які активно брали участь в «оксамитовій революції». Перед достроковими виборами у 2021 році опозиція сподівалася нарешті прибрати Пашиняна з політичного п’єдесталу, оскільки поразка у війні та невдоволення населення давало шанс для реваншу. Однак результати голосування продемонстрували цілковиту перемогу партії Пашиняна «Громадянський договір», що стало для багатьох несподіванкою. Політсила прем’єра набрала  53% голосів при явці в 49%, що забезпечило 71 мандат, а отже, і конституційну більшість. Опозиційний блок «Вірменія» за підсумками голосування здобув 29 місць, а «Маю честь» – лише 7.

Вибори продемонстрували небажання суспільства повертатися до заплямованих корупційними скандалами старих еліт. Незважаючи на критику Пашиняна щодо результату війни за Нагірний Карабах, усе ще зберігається відчутна підтримка кандидатури прем’єра, чого й близько немає в Кочаряна чи Саргсяна. Окрім цього, яскрава проросійська орієнтованість опозиції негативно вплинула на її результати. Багато вірмен розчарувалися в москві після небажання останньої надавати військову допомогу у війні проти Азербайджану.

На противагу пасивності кремля Франція та ЄС, які активно беруть участь у переговорному процесі щодо врегулювання конфлікту, висловлюють підтримку Єревану, що підвищило проєвропейські настрої серед населення. А «Громадянський договір» як фактично єдина потужна прозахідна політсила отримала непогані для себе результати, навіть незважаючи на ефект військової катастрофи в Нагірному Карабаху. Завдяки цьому Пашинян зміг забезпечити собі ще 5 років перебування в кріслі глави уряду та отримав карт-бланш для переформатування зовнішньої політики Вірменії.

«Надійний» партнер?

Одним із головних наслідків Другої Карабаської війни стало розвінчування міфу про «безпекові гарантії» росії. Вірменія увійшла до Організації договору про колективну безпеку від самого початку створення «кремлівського аналогу НАТО» у 2002 році. Участь в оборонному союзі з рф на думку тогочасних еліт мала забезпечити статус-кво в Нагірному Карабаху, де діяв маріонетковий уряд Нагірнокарабаської Республіки. Єреван довгий час опирався на військово-технічне співробітництво з росією, відмовившись від євроінтеграційної перспективи, чого вимагала москва. Також Вірменія є членом Євразійського економічного союзу та бере участь у різних російських об’єднаннях і проєктах.

Основний торговельний партнер Єревана – рф. Обсяг товарообігу за січень 2023 року становив понад 543 млн доларів, при чому порівняно з першим місяцем 2022 року спостерігається зростання у 2,4 рази. Безпекові гарантії та тісна торгово-економічна залежність стали тими факторами, які змусили Вірменію обрати росію як власного союзника. Попередня еліта, насамперед «карабаський клан» в особі Роберта Кочаряна, до речі, першого президента НКР, мала хороші й дружні відносини з російським олігархатом та оточенням путіна, що і вплинуло на обрання проросійського вектора розвитку країни.

Варто знати: Стратегічна культура Грузії: європейські цінності і НАТО чи перетворення на сателіта кремля?

Єреван пішов на великі жертви заради збереження контролю над Арцахом (вірменська назва Нагірного Карабаху). Свого часу Вірменія мала хороші євроінтеграційні перспективи в середині 2000-х, та навіть планувався поступовий рух до вступу в ЄС у тандемі з Грузією (план «Georgia Armani»). Окрім цього, країна є членом «Східного партнерства». Але було очевидно, що такого не допустить московський союзник, який припинить допомагати в справі збереження контролю над Нагірним Карабахом. Від євроінтеграції довелося відмовитися в обмін на все більшу інтеграцію в путінський «митний союз». росія змогла зберегти свою військову базу в місті Гюмрі та стала основним постачальником зброї вірменським збройним силам (членство в ОДКБ давало Єревану змогу отримувати озброєння зі знижкою).

Перші тріщини у взаємовідносинах Вірменії та росії почали з’являтися після «оксамитової революції» квітня-травня 2018 року. Тоді опозиція змогла відсторонити від влади президента Сержа Саргсяна, який мав дружні відносини з путіним і московськими елітами. Також сам факт того, що в союзній Вірменії уряд змінився через революцію та протести викликало негативний відголос у кремлі, котрий параноїть «кольоровими революціями, спонсорованими Заходом».  Перебуваючи в опозиції, Пашинян виступав проти відмови Вірменії підписувати угоди про Асоціацію з ЄС і вступу в ЄАЕС. Але з часом політик зміг переконати москву у своїй лояльності, хоч осад лишився.

До 2020 року Єреван повністю діяв у фарватері рф. Із початком бойових дій в Нагірному Карабаху та стрімкого наступу технічно якіснішої азербайджанської армії уряд Пашиняна попросив про допомогу в росії і в ОДКБ (поки неофіційно). У 7 статті статуту Організації договору про колективну безпеку зазначається: «Для досягнення цілей ОДКБ держави-члени вживають спільних заходів до формування в її рамках дієвої системи колективної безпеки, що забезпечує колективний захист у разі виникнення загрози безпеці, стабільності, територіальній цілісності та суверенітету і реалізацію права на колективну оборону».

Нікол Пашинян і владімір путін під час зустрічі в москві, 8 вересня 2018 року. TASS

Єреван намагався активувати це положення статуту цілих два рази. У першому випадку під час активних бойових дій восени 2020 року уряд Пашиняна намагався залучити ОДКБ і насамперед росію, проте москва відмовилася, посилаючись на те, що немає факту нападу на саму територію Вірменії. Вдруге, 14 травня 2021 року, Єреван уже офіційно запросив організацію та путіна провести консультації щодо обстрілів вірменської території азербайджанськими військовими в прикордонних районах, а також надіслав запит про воєнну допомогу. Проте росія передбачувано відмовила своєму союзнику, посилаючись на відсутність підтвердження факту обстрілів вірменської території через незавершену демаркацію кордонів. Фактично москва кинула Єреван напризволяще.

Треба розуміти, що ОДКБ від самого початку була неефективною організацією, яка виконувала роль інструмента поширення впливу росії, котра не збиралася захищати власних союзників, якщо це не відповідало власним інтересам. Прямий конфлікт з Азербайджаном, із яким вибудовуються тісні торговельно-економічні відносини, був невигідний кремлю, тим паче в умовах західних санкцій. Окрім цього, рф цілеспрямовано впродовж багатьох років працювала над замороженням конфлікту за Нагірний Карабах, оскільки це давало змогу зберегти свій вплив у регіоні.

Дізнавайтеся більше: Як росія і Китай змагаються за лідерство в Центральній Азії

Ще більше москва підсилила свою присутність у цій зоні після укладення листопадового перемир’я між Вірменією та Азербайджаном, яке дозволило направити в Нагірний Карабах російських миротворців. Відмова росіян у наданні військової допомоги відчутно вплинула на настрої вірменського населення, прикладом чого стали дострокові парламентські вибори, на яких проросійська опозиція з тріском програла. Показовим стало деяке коригування риторики офіційного Єревана щодо відносин із рф. На минулорічному саміті ОДКБ прем’єр Вірменії Нікол Пашинян відмовився підписати підсумковий документ зустрічі через відсутність політичної оцінки «агресії» Азербайджану від членів організації.

Окрім цього, глава вірменського уряду звинувачував «миротворців» рф у тому, що вони не перешкоджають азербайджанцям перекривати Лачинський коридор, який є єдиною дорогою, що пов’язує Вірменію з Нагірним Карабахом, тимчасово окупованою територією Азербайджану. Цього року Єреван відмовився від керівництва в органах ОДКБ та не брав участі у військових навчаннях організації. Після початку повномасштабної війни проти України, авторитет росії на Кавказі й в Центральній Азії помітно похитнувся. Через те, що москва вимушена спрямовувати ресурси на путінське вторгнення, чисельний склад зс рф на військовій базі в Гюмрі зменшився удвічі. До того ж немає змоги виконувати вірменське замовлення на постачання зброї. Перші поразки російської армії ще більше вдарили по іміджу москви, яка почала втрачати свій геополітичний вплив на регіон. Проте чи піде Єреван на подальший розрив з ослабленою москвою? Які в нього є альтернативи?

У пошуках надії

Поки відносини з російською федерацією помітно холонули, 18 вересня минулого року до Вірменії з офіційним візитом прибула попередній спікер Палати представників США Ненсі Пелосі. Подія стала символом нового етапу відносин Єревана із Заходом: більш відкритих та тісних. У будівлі вірменського парламенту Пелосі засудила агресивні дій з боку азербайджанських військ, які вели обстріли по прикордонній зоні й блокували роботу Лачинського коридору. Контакти Вірменії із західними країнами активізувалися під час ескалації конфлікту в Нагірному Карабаху у 2020 році.

Тоді Франція висловила свою підтримку вірменам, намагаючись дипломатичними шляхами зупинити активні бойові дії. Хороші відносини Єревана з Парижем мають історичне підґрунтя, коли ще Третя Французька республіка приймала біженців упродовж 1915 року в самий пік геноциду вірменського народу, який ініціювала Османська імперія на власних землях. Франція офіційно визнає «геноцид вірмен» та завдяки її діаспорі має тісні контакти з Єреваном. Президент Макрон неодноразово брав участь у перемовинах з Пашиняном і президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим, намагаючись протягнути прийнятний для Вірменії варіант завершення конфлікту.

Узагалі численна діаспора відіграє важливу роль у політиці США та ЄС щодо Єревана. Політичний лобізм інтересів, який є традиційною практикою на Заході, допомагає Вірменії формувати для себе прийнятну картинку подій насамперед у Нагірному Карабаху. Протиставляючи свою демократичну систему автократичному режиму в Азербайджані, уряд Пашиняна демонструє Вашингтону та європейським столицям своє бажання йти на поглиблення контактів і вирішення головних проблем. У Вірменії, де на державному рівні лунають розмови про вихід з ОДКБ, детально вивчають питання власної перспективи євроінтеграції, беручи до уваги досвід Грузії.

Проте все ґрунтується на двох проблемах: тліючий конфлікт за Нагірний Карабах та відносини з росією. У першому випадку спостерігається кардинальний прогрес у врегулюванні конфлікту. Вірменія і Азербайджан ведуть перемовини щодо укладання мирної угоди. Прем’єр-міністр Нікол Пашинян кілька разів заявляв про готовність визнати державні кордони Азербайджану, що стало новим поштовхом до завершення багаторічного конфлікту. Сьогодні перемовини по Карабаху проходять у двох форматах – європейському та російському.

Тристороння зустріч прем’єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна, президента Азербайджану Ільхама Алієва та голови Європейської ради Шарля Мішеля 6 квітня 2022 року. Reuters

ЄС та Вашингтон, використовуючи різні саміти й майданчики, виступають посередниками в переговорному процесі між сторонами конфлікту. Європейський варіант передбачає підписання мирної угоди з демаркацією кордонів і забезпеченням прав вірменського населення в Нагірному Карабаху. Головною проблемою для досягнення миру залишається питання Лачинського та Зангезурського коридорів. Останній є найбільш спірним пунктом обговорення, оскільки він проходить через територію Вірменії до азербайджанського ексклаву Нахічевань. Баку наполягає на екстериторіальному статусі коридору, на що Єреван не готовий піти, тому що так із погляду вірменського уряду порушується територіальний суверенітет країни. У цьому кейсі Єреван сподівається вберегти своє обличчя гарантуванням з боку азербайджанської влади прав і свобод етнічних вірмен у Нагірному Карабаху.

З іншого боку, москва продовжує свої «посередницькі» спроби заморозити конфлікт, тому що остаточне врегулювання не відповідає інтересам рф. кремль пропонує зберегти вірменський контроль над частиною Карабаху під наглядом російських миротворців, проте Баку категорично проти. Решта пунктів російського «мирного плану» не відрізняється від західного. Поки Пашинян та Алієв ведуть перемовини паралельно на двох треках, хоч більш активним є саме європейський майданчик. Окрім цього, Єреван пропонує ввести миротворців ООН в Нагірний Карабах і на кордон з Азербайджаном, але доля такої ініціативи доволі похмура, оскільки Баку відкидає таку можливість. Загалом підписання мирної угоди між Вірменією та Азербайджаном може відбутися до кінця цього року, що зупинить довгий конфлікт і стане початком геополітичних змін у регіоні.

В очікуванні ідеального моменту

Та чи здатна Вірменія вийти зі сфери впливу москви? Незважаючи на позитивні сигнали від Єревана щодо потенційного виходу з ОДКБ чи інтенсифікації співробітництва з США і ЄС, на міжнародних майданчиках країна йде у фарватері російської політики. В ООН Вірменія не підтримує антиросійські резолюції або утримується від голосування в чутливих для рф питаннях. Немає конкретних засуджень російської агресії з боку уряду Пашиняна, а країну звинувачують у допомозі рф в обході санкцій. Особисто прем’єр-міністр Вірменії періодично відвідує москву та спілкується з путіним, що не підтверджує гіпотезу можливого розколу у двосторонніх відносинах із російською федерацією. Велика залежність від торговельно-економічних і енергетичних зв’язків із росією в умовах багаторічної блокади з боку Туреччини змушує Єреван спиратися на кремль. Хоча нафтогазовий та торговельний маршрут Вірменія-Грузія-росія – це далеко не останнє вікно на великі ринки.

Такою альтернативою є Ісламська Республіка Іран, з якою у вірменського керівництва зберігаються продуктивні відносини. Знову ж таки, все співробітництво ґрунтується в економічній площині, але мають місце й геополітичні інтереси. Протягом останніх 30 років вони пережили різне, проте тенденція, яка почала розвиватися після підсумків війни в Карабаху, призвела до того, що зараз навіть у прогноз погоди азербайджанське телебачення додає інформацію про Південний Азербайджан (історична область в Ірані). Сторони звинувачують одне одного в провокаціях та концентрують великі військові угрупування на спільній ділянці кордону. Саме спільне протистояння тандему Туреччина-Азербайджан (про це детально розповімо в наступних матеріалах) об’єднало Вірменію та Іран у таке собі партнерство. Сторони регулярно консультуються щодо дій у регіоні насамперед у логістичному й безпековому напрямі.

Мітинг за вихід Вірменії з ОДКБ в Єревані під час візиту спікера Палати представників США Ненсі Пелосі до країни. 18 вересня 2022 рік. Радио Азатутюн

Проте наслідки поразки у війні змінюють пріоритети Вірменії в зовнішній політиці на більш прозахідний курс. Залишається лише одна перепона для переорієнтації  геополітичного вектора Єревана – це рф. Єдиний шанс нарешті все перезавантажити може з’явитися з остаточним послабленням позицій російської федерації на міжнародній арені, яке може відбутися завдяки військовій поразці кремля в Україні. Можна припустити, що уряд Пашиняна уважно спостерігає за подіями на фронті в російсько-українській війні та вичікує. Таким сигналом стала нещодавня заява голови уряду про те, що «Вірменія не є союзницею росії у війні проти України». На міжнародній арені Єреван, який раніше підтримував москву у всіх питаннях, після 24 лютого 2022 року почав займати більш нейтральну позицію в пов’язаних з Україною кейсах, а це є позитивним трендом (зазначу, що наш стратегічний союзник Азербайджан займає аналогічну позицію).

Цікавим поворотом у вірмено-українських відносинах може стати прибуття дружини прем’єра Вірменії Анни Акопян на київський саміт перших леді та джентльменів. Зараз дана можливість активно обговорюється, що у випадку позитивного рішення може стати проривним для Києва і Єревана. Але наразі Вірменія не є другом України, зважаючи на партнерство з рф та навіть участю вірмен у війні на боці окупаційних військ. Наприклад, нещодавно Вірменська апостольська церква в росії «благословила» на війну вірменський батальйон «Арбат», який складається з бойовиків НКР. І це не єдиний такий підрозділ, що зчиняє злочини на українській землі. Тому для повної нормалізації відносин України з Вірменією поки немає передумов, але все залежить від наших успіхів на полі бою. Якщо росія зазнає військового краху, то Єреван зважиться на радикальні дії та вийде з «полону російських обіймів».

Підсумки

Вірменія після поразки в Другій Карабаській війні поринула в тяжку кризу, яка могла спричинити реванш проросійських сил. Чинний уряд Нікола Пашиняна прийшов до влади завдяки «оксамитовій революції» та притримується ліберальної  ідеології. Небажання москви прийти на допомогу Вірменії в період військового краху в Нагірному Карабаху зумовило піднесення антиросійських настроїв у суспільстві й навіть на рівні уряду. Єреван уже відкрито обговорює можливість виходу з ОДКБ або як мінімум замороження свого членства. У Вірменії посилили контакти із Заходом та навіть залучають ЄС до врегулювання конфлікту в Нагірному Карабаху. Проте росія зберігає свій вплив у країні через економічну й енергетичну залежність Єревана, незважаючи на послаблення москви через війну в Україні.

Ставлення Вірменії до російсько-української війни вкрай неоднозначне. Єреван залишається союзником росії та рухається у фарватері з рф на міжнародній арені. Але варто зазначити про помітний прогрес бачення війни з боку уряду Пашиняна, який дистанціюється від російської агресії зберігаючи нейтралітет. У відносних з Україною поки немає потенціалу до нормалізації або поглиблення контактів, окрім можливих невеликих символічних кроків. Варто пам’ятати, що деяка частина вірменського суспільства підтримує війну й навіть бере в ній участь, тому дружніх стосунків з Єреваном наразі досягти майже неможливо. Хоча важливо використовувати інтерес Вірменії до переорієнтації зовнішнього вектора розвитку та посилювати контакти з урядом Пашиняна на цьому ґрунті. Як би не було парадоксально, проте майбутнє вірменської держави залежить від результату війни в Україні. Якщо москва остаточно зазнає повної військової поразки, то для Єревана відкриється вікно на Захід.

Автор – Антон Ганоцький, експерт з Азійсько-Тихоокеанського регіону Аналітичного центру ADASTRA

Хочете нам подякувати, але не знаєте як? Ставайте патронами центру! Кожна надіслана гривня викликає радість в очах наших аналітиків.