Нова війна, мир дорогою ціною чи збереження статусу-кво: три сценарії для Нагірного Карабаху

Упродовж останніх двох років вірмено-азербайджанський конфлікт навколо Нагірного Карабаху привертає до себе все більше уваги через свою щораз вищу напруженість і геополітичні зміни, які виникли в результаті нового витку війни в регіоні восени 2020 року. Результати бойових дій стали сприятливими для Азербайджану: Баку вдалося відвоювати значну частину своїх територій у Нагірному Карабасі й укласти вигідні для себе домовленості. Однак мова не йшла про цілковите врегулювання конфлікту, навпаки – антагонізм лише посилився та зросло залучення «великих регіональних» гравців, таких як Туреччина й росія.

Із весни 2022 цей гірський район Кавказу знову сколихується від збройних сутичок між вірменськими та азербайджанськими військами, а залишки так званих російських «миротворців», направлених до Карабаху у 2020 році, лише «розводять руками» після кожної з них. Послаблення москви через вторгнення в Україну, збільшення уваги Туреччини до регіону й незгода сторін із наявним статусом-кво створюють нові реалії навколо Нагірного Карабаху та подальшого перебігу конфлікту.

Чи вдасться Азербайджану ще більше переламати ситуацію на свою користь? Чи зможе Вірменія зі свого боку уникнути погіршення становища, а росія – зберегти свої нещодавно набуті позиції на Південному Кавказі й надалі конкурувати з Туреччиною за вплив у регіоні? Відповіді шукайте у цій статті.

Боротьба тривалістю не одне десятиріччя

Вірмено-азербайджанський конфлікт триває вже дуже довго та має етнічний і, певною мірою, навіть релігійний вимір. Нагірний Карабах, або ж як називають його вірмени – Арцах, це історико-географічна область, яка займає гірські райони Малого Кавказу й розташована в прикордонні сучасного Азербайджану. Цей невеликий регіон має важливе історичне значення як для Баку, так і для Єревана. Його особливістю є неоднозначна історія та динаміка етнічного складу. Вважається, що Карабах був частиною Великої Вірменії – держави, що існувала з 2 століття до н.е. до 5 століття н.е., а потім ця територія належала різним країнам, зокрема російській імперії.

Із масовим розселенням тюрків у Карабасі з 17 століття склад регіону стає змішаним. У 19 ст., як вказують азербайджанські джерела, активізувалося переселення вірмен на його територію через відповідну політику російської імперії. Більш точні дані про склад людності регіону були вже відомі за часів Радянського Союзу. Згідно з переписом населення 1989 р. азербайджанці становили 21,52%, а вірмени – 76,92% мешканців. Саме ці фактори стали основною причиною інтенсивних і кривавих сутичок між представниками обох народів ще задовго до тих подій, які сколихують Південний Кавказ зараз. Тобто регіон має особливе націєтворче та історичне значення як для Вірменії, так і для Азербайджану.

Азербайджанські території, контрольовані самопроголошеною «НКР» (темно-червоним) і Вірменією (світло-червоним) до війни 2020 року. Eurasianet

Також територія Нагірного Карабаху важлива для обох сторін конфлікту в ресурсному та логістичному плані. У надрах регіону знаходяться значні поклади мінеральних ресурсів, зокрема золота. Так, родовище Зод, 76 % якого розташовано на території Азербайджану, а решта – у Вірменії, за підрахунками вміщує приблизно 120 тонн золотої руди. У Карабасі також є великі джерела питної та мінеральної води, важливі для обох країн. Для Азербайджану ця область має значення для прокладання логістичного маршруту до Нахічеваню – анклаву, відділеного від основної території Вірменією.

Після встановлення радянського режиму на Кавказі, у 1923 році, Нагірний Карабах був проголошений частиною Азербайджанської РСР на умовах автономії. Через поділ СРСР за принципом «одна республіка – декілька народів», репресивний режим та придушення національних і етнічних рухів вірмено-азербайджанське протистояння «заморозилося» на тривалий час. Однак, уже починаючи з 1980 років, на тлі дезінтеграційних процесів у Радянському Союзі конфлікт знову поновився. На території Карабаху активізувалися сепаратистські тенденції, які підтримувалися представниками Вірменії. 1 грудня 1989 року Верховна рада Вірменської РСР та Національна рада Нагірнокарабаської автономної області (НКАО) прийняли постанову про включення території до складу першої. Уже після здобуття незалежності Азербайжданом і Вірменією, 2 вересня 1991 року, так звана «Нагірнокарабаська автономна республіка» проголосила свій суверенний статус. Розпад СРСР та відділення регіону від Азербайджану стали причинами широкомасштабного військового конфлікту, відомого як Перша карабаська війна, що тривала з 1992 до 1994 року.

Світлина часів Першої карабаської війни 1992-1994 років. Getty Images

Під час цієї війни сепаратистам за підтримки збройний сил Вірменії вдалося встановити ефективний контроль над усією територією НКАО та іншими регіонами Азербайджану. Армія останнього на той час не могла результативно протистояти сепаратистам та вірменським військовим, що призвело до втрати значної частини території. У 1994 році сторонам вдалося підписати угоду про припинення вогню, відому як Бішкекський протокол, однак мирний договір між двома країнами так і не був укладений. Також у 1992 році була створена Мінська група ОБСЄ – майданчик для подальших переговорів щодо врегулювання конфлікту, посередниками в якому стали Сполучені Штати, росія та Франція. Група була покликана створити умови для подальших мирних перемовин між країнами, однак фактично жодних істотних домовленостей у цьому плані досягнуто не було.

Дізнавайтеся більше: Геополітика Південного Кавказу: близькосхідний вектор

Азербайджан залишився зацікавленим у цілковитому звільнені своєї території від сепаратистів та вірменських військових, а Єреван, у свою чергу, хотів зберегти свою присутність у «Нагірнокарабаській республіці» («НКР») і підтримувати сепаратистів. Цікавим є те, що Вірменія не визнавала й досі не визнає незалежність «НКР», не говорячи вже про прагнення анексувати ці території. Після першого збройного конфлікту інтенсивність та частота сутичок зменшилася, проте обидві сторони проводили активну мілітаризацію, з огляду на можливість виникнення нового витку війни, який усе ж відбувся восени 2020 року. До того найбільше зіткнення сталося у 2016 році, де загинуло 12 азербайджанських і 18 вірменських військових.

Друга карабаська війна

Активні бойові дії поновилися 27 вересня 2020 року й відбувалися вздовж усієї лінії зіткнення біля Нагірного Карабаху. Достовірно не зрозуміло, хто розпочав їх першим, але згодом сутички переросли в стрімке протистояння із застосуванням важкого озброєння й авіації. Воно тривало 44 дні й отримало назву Друга карабаська війна. У цьому конфлікті перевага вже була на боці Азербайджану, якому вдалося досягти стратегічної переваги, активно використовуючи сучасне озброєння, авіацію та у великій кількості безпілотні літальні апарати, зокрема всім відомі турецькі Bayraktar. Війська Азербайджану зуміли прорвати оборону сепаратистів і вірмен на півдні окупованого Карабаху й почали активно звільняти території вздовж кордону з Іраном. Коли азербайджанська армія досягла межі з Вірменією на півдні та змогла відвоювати гірське місто Шуша, розташоване в безпосередній близькості до столиці так званої «НКР» Степанакерта (азербайджанська назва Ханкенді), цілковитий розгром сепаратистів став лише питанням часу.

Зміни в контролі над територією «НКР» та іншими прилеглими регіонами Азербайджану в результаті війни 2020 року та перемир’я, підписаного в листопаді. BBC Research

З огляду на таке становище, сторони пішли на підписання перемир’я за посередництва російської федерації, яке набуло чинності вночі 10 листопада. Воно зафіксувало істотні зміни на користь Азербайджану й одночасно запобігло повній поразці сепаратистів та вірмен. Нижче описано зміст основних пунктів угоди:

·       Азербайджан повернув значну частину своїх територій, які ще не встиг відвоювати до підписання перемир’я. Це, зокрема, Агдамський район, частина Газахського району, Кельбаджарський і Лачинський райони й місто Шуша;

·       Вірменія та сепаратисти зберігали за собою Лачинський коридор, який забезпечував зв’язок між Єреваном і так званою «НКР», проте наголошувалося на будівництві нового маршруту, котрий мав замінити комунікацію цим коридором;

·       Єреван повинен був забезпечити транспортний зв’язок між західними районами Азербайджану та Нахічеванською Автономною Республікою. Сполучення мало здійснюватися через Зангезурський коридор на півдні країни під контролем ФСБ росії;

·       На території Нагірного Карабаху, непідконтрольній Азербайджану, розміщувався «миротворчий контингент» рф чисельністю 1960 військовослужбовців із бронетранспортерами та автомобільною технікою задля дотримання умов угоди. Термін перебування становить 5 років з автоматичним продовженням на наступні 5-річні періоди.

У такий спосіб була зафіксована істотна, проте не цілковита поразка Вірменії та підтримуваних нею сепаратистів у Карабасі. Загальна ситуація значно змінилася на користь Азербайджану, порівнюючи з війною дев’яностих років. Новим стало пряме втручання росії в конфлікт з ініціативою щодо розміщення «миротворчого контингенту», який дозволив певним чином загальмувати подальшу ескалацію і одночасно створив нову зону військової присутності рф на Кавказі, тим самим змусивши обидві країни більше звертати увагу на позицію москви й надавши росії нові потенційні важелі впливу на обидві держави. Перемога Баку в цій новій війні стала національним досягненням, а у Вірменії, відповідно, призвела до критики влади й масових протестів, які розпочалися фактично одразу після оголошення перемир’я.

Новий виток ескалації

Однак нове перемир’я, очевидно, не призвело до цілковитої стабілізації конфлікту. Навпаки, воно почало розглядатися як вимушена перерва перед наступною гарячою фазою протистояння. Тим паче, не всі домовленості за угодою листопада 2020 року були виконані. Вірменія, попри свої зобов’язання, так і не надала Азербайджану доступ до Зангезурського коридору, блокуючи сполучення між Баку та Нахічеванем. Припинення вогню набуло ситуаційного характеру, і навіть присутність російських «миротворців» не стримувала сторони від взаємних обстрілів одразу ж після проголошення перемир’я. Сутички як навколо Карабаху, так і вздовж вірмено-азербайджанського кордону відбувалися як і у 2020, так і у 2021 роках.

Із початку 2022 року стартував новий виток військової ескалації Нагірнокарабаського конфлікту. Aris Messinis/Getty Images

Уже на початку 2022 року ситуація почала загострюватися ще більше. 24 березня відбулися нові бойові дії біля селища Парух Аскеранського району, де обидві сторони знову звинувачували одна одну в обстрілах. У зв’язку з цим, прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян провів декілька раундів переговорів із владіміром путіним щодо бездіяльності російських «миротворців» та наголосив на необхідності збільшення чисельності й активності контингенту рф для попередження майбутніх зіткнень. Проте якогось прогресу у вирішенні цих питань, крім формальних переговорів і запевнень, досягнуто не було. На той момент росія вже була цілковито втягнена у вторгнення в Україну й очікувати якоїсь допомоги було не варто.

Читайте також: Невидимий бій у Нагірному Карабаху: інформаційна війна між Вірменією та Азербайджаном

Зіткнення продовжилися і надалі й набули суттєвого розмаху влітку та на початку осені 2022 року. У серпні Азербайджан провів військову операцію «Відплата» і зміг повернути контроль над декількома стратегічними висотами на території Нагірного Карабаху, знову посиливши свої позиції. Пашинян вкотре висловив своє невдоволення бездіяльністю російських військ і навіть почав наголошувати на можливих пошуках альтернативи розміщеним «миротворцям», якщо ті не будуть забезпечувати порядок. Однак подальша комунікація з рф не мала ніяких результатів, а Азербайджан продовжував вести активну кампанію з повернення Лачинського коридору – єдиної і ключової комунікаційної ланки між Вірменією та «НКР». Прагненням Баку посприяли ті ж самі російські «миротворці», які 25 серпня почали демонтувати свої блокпости й покидати регіон. Уже наступного дня війська Азербайджану зайшли в місто Лачин.

Однак найбільш масштабні зіткнення сталися вже 13 вересня, і цього разу вони відбулися безпосередньо навколо вірмено-азербайджанського кордону. Єреван заявив про обстріли прикордонних міст, а Баку звинуватило противника в мінуванні шляхів постачання й атаках на позиції військ. За даними сторін, втрати Вірменії становлять 207 осіб, а Азербайджану – 71 військовослужбовець. Бойові дії відбулися якраз на тлі деокупації Лачинського коридору та, можливо, невдалих переговорів між Пашиняном та Алієвим у Брюсселі 1 вересня.

«російські миротворці» в Нагірному Карабасі. 11 листопада 2020 р. Sergei Grits/AP

Цікавим є те, що в результаті бойових дій була обстріляна саме територія Вірменії, а отже, такі дії мали б бути вагомим аргументом для застосування механізму колективного захисту Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), членом якої є країна. Єреван одразу звернувся за допомогою, але відповідь була, м’яко кажучи, пасивною. За результатами засідання ОДКБ у зону конфлікту була направлена допомога у вигляді генерального секретаря організації, для аналізу ситуації та вироблення шляхів її врегулювання. Від відправлення повноцінного військового контингенту чи вирішення ситуації будь-яким іншим шляхом так званий російський «аналог НАТО» відмовився. Ба більше, начальник об’єднаного штабу ОДКБ, кремлівський генерал Анатолій Сидоров, заявив, що конфлікт між Вірменією і Азербайджаном повинен вирішуватися політико-дипломатичними методами, а про застосування військової сили навіть не йдеться.

Тобто організація виявилася неспроможною виконати свої функції задля належного захисту країни-члена. З огляду на становище росії, яка фактично є ляльководом ОДКБ, та її значне військове ослаблення через вторгнення в Україну логічно не очікувати будь-якої істотної відповіді, зокрема й військової, для врегулювання ситуації в Нагірному Карабасі. Загалом осіннє загострення конфлікту демонструє подальшу готовність Азербайджану до посилення своїх позицій і неспроможність Вірменії консолідувати союзників заради убезпечення себе від подальших поразок.

Схема розміщення «російських миротворців» на непідконтрольній Азербайджану території Нагірного Карабаху. Deutsche Welle

В цьому контексті також варто пригадати російських «миротворців», що розміщуються в Нагірному Карабасі. Відповідно до домовленостей про припинення вогню, укладених в листопаді 2020 року, російський «миротворчий контингент» чисельністю 1960 осіб розташовується на непідконтрольній Баку території Нагірного Карабаху. Значна частина «миротворців» розміщується безпосередньо біля лінії зіткнення, де створюються пости спостереження. Штаб контингенту знаходиться в найбільшому місті Карабаху та «столиці» так званої «НКР» Степанакерті. Територія Нагірного Карабаху була розділена на дві зони відповідальності – «Північ» та «Південь», в кожній з яких розміщувалося дев’ять постів спостереження «миротворців». Також сім постів спостереження розміщувалися вздовж Лачинського коридору.

Із початком провалу російського вторгнення в Україну почали з’являтися повідомлення про переведення частини військових рф з Карабаху до України задля поповнення окупаційної армії додатковими силами для компенсації втрат на війні. Зокрема, повідомлялося що вже 10 березня два російських літаки – ІЛ-76-ТДП і АН-148-100е приземлилися в Єревані, а потім повернулися до рф. Вважається, що таким чином Кавказ могла покинути частина контингенту. Також ЗМІ Азербайджану продемонстрували відеоматеріали про виведення частини особового складу і техніки «миротворців» із зони відповідальності, та в українському інфополі почали з’являтися повідомлення про прибуття російських військових з Вірменії на війну. Однак російська влада офіційно заперечує виведення будь яких «миротворців» з Карабаху. В таких умовах москва навряд чи підтвердить виведення своїх підрозділів заради маскування своїх дій.

Інтереси сторін конфлікту

Як зазначалося вище, Баку та Єреван не мають особливої зацікавленості в збереженні статусу-кво навколо Нагірного Карабаху, оскільки для обох сторін важливо досягти стратегічних цілей щодо контролю над регіоном. Для Азербайджану головна мета очевидна – повноцінне відновлення своєї територіальної цілісності, звільнення окупованих районів від сил сепаратистів і вірменських військ, недопущення посилення Єравана будь-яким шляхом та попередження втручання ОДКБ у цей конфлікт.

До того ж, як зазначає дослідник протистояння в Нагірному Карабасі Аріф Юнус, Баку вимагає виконання від Єревана наступних п’яти пунктів, які нібито можуть посприяти врегулюванню конфлікту. Це насамперед взаємне визнання територіальної цілісності й суверенітету, підтвердження відсутності територіальних претензій, відмова від застосування військової сили, делімітація та демаркація кордонів і відкриття транспортних комунікацій. Останній пункт також має неабияке значення для Баку. Раніше ми згадували про надання доступу до Зангезурського коридору, який має з’єднати ізольовану Нахічеванську Автономну республіку з рештою території Азербайджану.

Турецькі військові на параді в Азербайджані. Офіційний сайт Президента Республіки Азербайджан

Обидві частини країни розділені територією Вірменії, і налагодити повноцінну комунікацію між ними можна лише шляхом прокладання сухопутного коридору на півдні. Отримавши доступ до цього шляху, Азербайджан зможе здійснювати ефективну логістику до Нахічеваню й навіть мати можливість тісніше комунікувати з союзною Туреччиною, оскільки Нахічевань – єдина частина території Азербайджану, яка межує з нею.

Крім цього, важливим для Баку є завершення конфлікту на своїх умовах і недопущення втручання третіх сторін, таких як росія. Влада країни однозначно не буде зацікавлена в наявності іноземних військ у своїй країні навіть після врегулювання суперечок із Вірменією та відновлення територіальної цілісності. Присутність росії в Азербайджані створює потенційну можливість для кремля здійснювати тиск на Баку, а виведення контингенту (з огляду на прагнення рф лише збільшувати свій військовий вплив у колишніх республіках СРСР) може бути проблематичним та не відповідати офіційним домовленостям. У разі чого москва може вигадати фактично будь-які причини для продовження перебування своїх військ на території Азербайджану. У такому випадку Баку доведеться йти на прямий конфлікт із кремлем для того, щоби захистити свої інтереси.

Президент рф владімір путін та прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян. AFP

Єреван, у свою чергу, зацікавлений у збереженні хоча б якогось контролю над Нагірним Карабахом і забезпеченні умов для захисту вірменського населення, яке проживає в регіоні. Нікол Пашинян вважає, що питання Карабаху полягає не в територіальній цілісності Азербайджану, а в правах людини, тобто в правах вірменського етносу. Крім цього, збереження контролю над регіоном має важливе політичне й історичне значення для Вірменії, просто відступити з нього означатиме поразку національної ідеї країни. Тому Єреван буде намагатися будь-яким чином зберегти хоча б якийсь вплив та позиції.

Для цього вірменському уряду необхідно попередити ізоляцію цього регіону від вірменської території. Це означає збереження шляху комунікації до нього через Азербайджан. Повернення контролю над Лачинським коридором створює нові труднощі в цьому плані, оскільки Баку фактично контролює всі транспортні комунікації і енергетичну інфраструктуру (через Лачинський коридор пролягає газопровід, що сполучає Вірменію та Карабах). Тому Єревану доведеться шукати нові шляхи сполучення з регіоном або добиватися поступок в азербайджанського уряду в цьому плані.

Про політичні зміни у країні: Рік після революції: чи прийшли у Вірменію довгоочікувані зміни?

До того ж Вірменія аж ніяк не зацікавлена в передачі Зангезурського коридору в користування Азербайджану, оскільки це порушить її суверенітет і дозволить Баку посилити свої регіональні позиції завдяки зміцненню зв’язків з анклавом і Туреччиною. Єреван також не бажає посилення Баку у військовому плані як самостійно, так і за рахунок Анкари, побоюючись нової ескалації в Нагірному Карабасі й на вірменській території. Отже, інтереси сторін є взаємно протилежними, і для хоч якогось врегулювання конфлікту необхідний пошук ефективних і значних компромісів, на які обидві сторони вперто не готові йти.

Позиції Туреччини та росії

Війна у Нагірному Карабасі має регіональний вимір, оскільки відбувається в місцевості, де безпосередньо зіштовхуються інтереси двох потужних регіональних гравців: Туреччини й росії. У перебігу конфлікту на свою користь значно зацікавлена Анкара, яка систематично підтримує Азербайджан і має дуже теплі стосунки з ним. Дві країни об’єднує спільний антагонізм до Вірменії, з якою Туреччина, м’яко кажучи, має непрості відносини та багато суперечностей. Відносини між Анкарою і Баку інколи характеризують висловом «одна нація – дві держави» через значну історичну, культурну спільність. Також підтримка Азербайджану вкладається в концепцію «пантюркізму» яка передбачає налагодження тісних зв’язків Туреччини з іншими тюркомовними країнами та збільшення ролі Анкари у відносинах із ними.

Президент Азербайджану Ільхам Алієв (ліворуч) і Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган. Murad Sezer/Reuters

Підтримка Азербайджану Туреччиною є істотною саме у військовому плані. Тут варто згадати про постачання Анкарою сучасного озброєння й безпілотників «Байрактар», які стали справжньою козирною картою Баку в протистоянні Вірменії та сепаратистам. Ці літальні апарати показали високу ефективність у гірській місцевості Карабаху й забезпечили Азербайджану суттєву перевагу на полі бою. До того ж Туреччина систематично підтримувала загальний розвиток обороноздатності союзника.

Зокрема, ще в 1992 році була підписана перша угода про співробітництво у сфері військових навчань між двома країнами. Азербайджанські армійці отримали змогу тренуватися разом із турецькими, переймаючи їхній досвід та стандарти НАТО. Крім цього, їм надали можливість здобувати освіту в турецьких навчальних закладах, як-от Турецькій військовій академії. Анкара також безпосередньо долучилася до реформування збройних структур Азербайджану, завдяки чому останні відійшли від стандартів радянської військової доктрини.

Більше за темою: НАТО та Південний Кавказ: (не)послідовне співробітництво

Варто зазначити, що підтримка Туреччини засновується також і на інтересах економічного співробітництва з Баку, зокрема на забезпеченні експорту азербайджанських енергоресурсів, насамперед нафти. Також Анкара зацікавлена в збільшені своєї ролі в регіональних процесах, зокрема в більшому залученні до врегулювання Нагірнокарабаського конфлікту. Однак тут, на відміну від росії, Туреччина не змогла досягти безпосередньої присутності. «Миротворчий контингент» було сформовано виключно з російських представників, незважаючи на ініціативність Анкари.

Інтереси й роль москви в цьому конфлікті також очевидні – збільшення свого впливу та присутності в регіоні, узалежнення держав-учасниць протистояння від себе і зменшення впливу Туреччини. Зокрема, росія хоче показати себе як «чесного брокера» й «миротворця», виступаючи прямим посередником у вирішені суперечностей і одночасно прикриваючи свої справжні наміри. Для рф вигідно зберігати певний рівень напруженості в протистоянні, оскільки його швидке врегулювання створить підставу для виведення миротворчого контингенту й відвернення уваги сторін конфлікту, зокрема Азербайджану від примусового поглиблення відносин із кремлем.

Проте росії доводиться лавірувати одночасно між вірменами та азербайджанцями, оскільки відносини з обома країнами мають для неї суттєвий інтерес. З Єреваном москву поєднують союзницькі зобов’язання, зокрема розміщення військової бази у вірменському місті Гюмрі й необхідність зберегти хоча б примарну видимість та ефективність ОДКБ як військового альянсу. Також Єреван має значення для росії як держава-лобіст її інтересів у міжнародних відносинах, а в умовах усе більшої ізоляції кремля через повномасштабну війну з Україною тим більше.

Росії може бути невигідно утримувати «миротворчий контингент» у Нагірному Карабасі, через військові поразки в Україні. AFP

Азербайджан цікавить москву як поле для суперництва за вплив із Туреччиною, зокрема у сфері постачання зброї та обладнання. Крім цього, сусідство Азербайджану з союзним росії Тегераном також грає суттєву роль. Використання території країни для транзиту товарів, енергоресурсів, сировини з Ірану також є дуже важливим для збереження москвою свого хиткого становища на міжнародній арені. Сюди також накладається контекст відносин рф-Туреччина на тлі бажання обійти міжнародні санкції. Це, зокрема, стосується експорту товарів із росії та їхнього імпорту, а також енергоносіїв.

Однак агресія рф проти України істотно обмежила можливість кремля впливати на ситуацію в регіоні. Про це свідчить пасивність і безпомічність «миротворчого контингенту», який базується в Карабасі. Перед росією стоїть дилема: зберегти свою військову присутність і постійно відволікатися на перебіг подій у регіоні, значним коштом підтримувати свої війська, розміщені там, чи вивести «миротворців» задля поповнення своєї армії додатковими ресурсами у війні з Україною. Для москви обидва з цих варіантів не є вигідними.

Що може бути далі?

Ситуація в Нагірному Карабасі стає все більш неоднозначною, і причиною тому не в останню чергу стало вторгнення рф в Україну. Обидві кавказькі країни розуміють неспроможність росії дотримуватися своїх посередницьких зобов’язань та безперспективність і відсутність логіки кремля у свої кривавій авантюрі в Україні. Зокрема, президент Азербайджану Ільхам Алієв уже звинуватив москву в невиконанні перед країною зобов’язань щодо Нагірного Карабаху. Він наголосив, що рф так і не посприяла цілковитому виведенню вірменських військ з окупованих територій, попри неодноразові запевнення. Це, на його думку, створює серйозні перепони щодо врегулювання конфлікту.

Спікерка Палати представників США Ненсі Пелосі та прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян під час зустрічі в Єревані, 18 вересня 2022 р. Tigran Mehrabyan/AP

Одночасно досягнення якихось прогресивних домовленостей між москвою і Єреваном щодо Карабаху й захисту вірменської території взагалі здаються примарними. Нікол Пашинян уже починає шукати інші виходи зі складної ситуації, не оглядаючись на кремль. Вакуум сили, що зростає в регіоні, починають заповнювати інші гравці, такі як США і Європейський Союз. Зокрема показовим став візит спікерки палати представників США Ненсі Пелосі до Єревана 18 вересня 2022 року. Це був жест підтримки для Вірменії та крок для розширення можливостей виходу зі складної ситуації. Пелосі наголосила на необхідності виведення азербайджанських військ із ділянок вірменської території і запевнила в підтримці Вашингтона в «боротьбі демократії з автократією».

Також варто прочитати: Придністров’я в російсько-українській війні: три сценарії розвитку подій

До того ж за сприяння Європейського Союзу створюються нові зусилля щодо можливого мирного вирішення конфлікту. Голова Європейської Ради Шарль Мішель 17 вересня провів переговори з Пашиняном й Алієвим щодо ситуації в Нагірному Карабасі для забезпечення можливості деескалації. Показовими стали переговори між Вірменією та Азербайджаном за посередництва Франції в Празі 6 жовтня, де були досягнуті, на перший погляд, багатонадійні домовленості щодо вірмено-азербайджанських відносин. Обидві країни визнали суверенітет і територіальну цілісність одне одного й погодилися розмістити в регіоні спеціалізовану місію ЄС із делімітації державного кордону.

За словами Алієва, є перспективи підписати мирну угоду з Єреваном до кінця року за умови ініціативності з боку Єревана, яка засновується на п’яти базових принципах, згаданих раніше. Секретар Ради національної безпеки Вірменії Армен Григорян також заявив про можливість підписання договору про мир, але після уточнення всіх питань щодо гарантій для Вірменії. Проте варто зазначити, що досягнення будь-якого миру зіштовхнеться з потребою піти на компроміс у принципових питаннях щодо Карабаху, що може спричинити значну критику всередині обох держав.

Загалом, з огляду на поточну ситуацію та рівень напруги, інтереси учасників конфлікту й регіональних гравців, таких як росія і Туреччина, можна висунути такі варіанти розвитку подій:

·       Ні миру, ні війни. Ситуація навколо конфлікту в Нагірному Карабасі не зазнає суттєвих змін, сторони не зможуть знайти якогось компромісу щодо його врегулювання, зважаючи на високий рівень антагонізму та протилежність інтересів. Мирний договір не буде підписано, проте частково чинними залишаться домовленості, укладені за посередництва росії у 2020 році. «Миротворчий контингент» рф залишиться на території Карабаху, однак утримання його обходитиметься москві дорогою ціною, з огляду на поразки в результаті вторгнення в Україну. Можна передбачити, що цей контингент зменшиться до певної міри й залишиться лише невелика кількість військ заради «показовості». Сутички між Вірменією та Азербайджаном будуть продовжуватися, але їхня інтенсивність може зменшитися;

·       Третя Карабаська війна. Ця війна може фактично стати «фінальним акордом» у визволені Азербайджаном своїх територій і передбачатиме остаточну деокупацію захопленого сепаратистами Карабаху. Такий розвиток подій можливий у разі вимушеного припинення рф своєї миротворчої місії в регіоні задля поповнення своєї армії новими підрозділами для ведення війни в Україні. Вірменія опиниться в остаточному програші та буде вимушена піти на суттєві поступки Азербайджану, що може ще більше поглибити політичну кризу в країні й активізувати пошук нових союзників замість росії. Туреччина значно посилить свої позиції на Південному Кавказі й розширить співробітництво з Баку до нових меж;

·       Мир дорогою ціною. Цей варіант передбачає активне залучення зовнішніх гравців до вирішення Нагірнокарабаського конфлікту та тиск на Вірменію і Азербайджан щодо підписання мирної угоди. Можна очікувати прийняття певних компромісів з обох сторін і зменшення ролі москви в цьому протистоянні. Як варіант, «миротворчий контингент» росії залишиться на території Азербайджану певний час, однак із можливістю його зменшення. Або військові сили рф повністю покинуть Карабах. Мирна угода між країнами буде підписана за активного посередництва Європейського Союзу, США, Франції і, можливо, Туреччини.

Серед наведених вище варіантів достатньо ймовірним є перший, з огляду на комплексність Нагірнокарабаського конфлікту та актуальну ситуацію у світовій політиці. Однак може реалізуватися «синтез» першого й останнього варіантів, де посередництво ЄС збільшиться, проте водночас результативність цього буде під питанням через значний антагонізм, наявний між Азербайджаном і Вірменією в політичній та історичній площинах, і їхнє екзистенційне суперництво.

Автор – Анатолій Черниш, експерт із міжнародної безпеки Аналітичного центру ADASTRA

Якщо вам сподобалася стаття, підтримайте діяльність нашого центру на Патреоні, аби ми й надалі могли створювати для вас якісний контент