Придністров’я в російсько-українській війні: три сценарії розвитку подій

У контексті повномасштабного вторгнення росії в Україну так звана «Придністровська молдовська республіка» заслуговує особливої уваги. Цей окупований росією регіон Молдови фактично є джерелом військової загрози для Києва та Кишинева через базування там контингенту рф та повну підконтрольність Тирасполя москві. Хоч Придністров’я розташоване на значній відстані від основного театру бойових дій, воно створює проблеми для України через необхідність бути напоготові до нападу з цього напрямку.

Однак чи справді це маріонеткове утворення становить значну загрозу для України в рамках нинішньої війни? З одного боку, ця територія за потреби може стати плацдармом для бойових дій та диверсійних операцій. З іншого – її віддаленість, обмежені військові ресурси, відсутність безпосереднього доступу росії до Придністров’я обмежують можливості його використання для агресії. Навпаки, у світлі сьогоднішніх подій з’являється потенційна можливість звільнити регіон від російської окупації. Але наскільки це можливо, враховуючи приналежність Придністров’я до Молдови? Відповіді шукайте в цьому матеріалі.

З2 роки окупації

Спочатку варто пригадати події, які призвели до появи так званої «Придністровської молдовської республіки» та поточної проблеми. Зародження придністровського конфлікту відбулося ще в часи Перебудови, коли в тодішній Молдавській РСР набирав обертів рух за незалежність від Радянського Союзу. Під час перебування в складі СРСР, Молдова, як й інші республіки, зазнавала сильної русифікації, а рідна для населення румунська мова зазнавала утисків і витіснення. Це ще більше підсилювало націоналістичні рухи в країні й саме з початком горбачовської перебудови вони активізувалися найбільше. Одним з основних рухів був націоналістичний «Народний фронт», який виступав за визнання румунської мови офіційною мовою країни. Водночас в окремих південних регіонах республіки (сучасна ґаґаузька автономія) та на лівому березі Дністра почали активізуватися сили, які виступали проти незалежності від москви. Свої дії вони аргументували нібито побоюванням «приєднання Молдови до складу Румунії» та завданням «збереження соціалістичного устрою».

Події набули стрімкого розвитку після перемоги «Народного фронту» на парламентських виборах 1990 року та проголошення Молдовою декларації про державний суверенітет 23 червня того ж року. Через короткий час 19 серпня була проголошена «Республіка Ґаґаузія», а 2 вересня про незалежність від Кишинева заявило і Придністров’я. Обидва регіони бажали зберегти зв’язки з СРСР. Проте якщо питання Ґаґаузії вирішилося мирно, шляхом надання офіційної автономії регіону у 1994 році, то ситуація в Придністров’ї загострилася і почала переростати у військове протистояння.

Перші збройні зіткнення між молдавською поліцією та сепаратистами відбулися в місті Дубоссари на лівому березі Дністра в серпні 1990 року. Після перших сутичок з центральним урядом сепаратисти почали створювати власні збройні формування та армію, зокрема так звану «Республіканську гвардію» в 1991 році. Бойовики почали захоплювати адміністративні та інфраструктурні будівлі на території Придністров’я, повністю беручи контроль над владою в регіоні.

Бойовики «Придністровської молдавської республіки» на бронетранспортері, 1992 рік. Chuck Nacke/Alamy

У 1992 році розпочалися активні бойові дії з використанням важкого озброєння та артилерії. Основні бої точилися за міста Дубоссари, Бендери та Тирасполь – «столицю» бунтівного Придністров’я. На боці сепаратистів виступила 14 радянська (згодом – російська) армія, яка розміщувалася в Придністров’ї. Крім забезпечення бойовиків озброєнням та технікою, бойові частини армії брали безпосередню участь у війні. Зокрема, влітку 1992 року російські військові почали артилерійські обстріли молдовських позицій і баланс сил  істотно змінився на користь сепаратистів. Загалом, під час конфлікту загинуло близько 1000 осіб, а, крім території самого Придністров’я, Молдова втратила контроль над містом Бендери, його околицями та іншими частинами території на правому березі Дністра.

Дізнавайтеся більше: Кремлівська вісь: хто та як підтримує агресію рф проти України?

Військова перевага сепаратистів та російських військ над армією Молдови, відсутність важелів впливу на них підштовхнули уряд країни до підписання мирної угоди та розробки подальших кроків для врегулювання конфлікту. 21 липня в москві президент Молдови Мірча Снєгур та президент рф Борис Єльцин підписали «Угоду про принципи мирного врегулювання військового конфлікту в придністровському районі Республіки Молдова», яка передбачала припинення вогню та створення миротворчого контингенту під керівництвом Спільної контрольної комісії. До неї входили представники від Молдови, росії та так званого Придністров’я. Також за угодою передбачалося поступове виведення російських військ з території Молдови. Однак діяльність комісії обмежилася лише моніторингом за припиненням вогню і створенням демілітаризованої зони, а російський контингент у порушення зобов’язань не був виведений з країни. Тобто військо та представники уряду Молдови так і не отримали доступу до території Придністров’я та кордону з Україною.

Отже, територія країни на лівому березі Дністра стала фактично окупованою. За підтримки військових рф сепаратисти отримали як військову перевагу у війні з Молдовою, так і можливість встановити повноцінний і безперешкодний контроль над захопленими територіями. Сама ж 14 армія рф була «реформована» у так звану «Оперативну групу російських військ у Придністров’ї» та кількість військовослужбовців поступово зменшилася приблизно до тисячі осіб. Після цього конфлікт фактично «заморозився», оскільки попри прагнення влади Молдови до його врегулювання, фактично будь-які ініціативи ігнорувалися сепаратистами, підконтрольними кремлю, які зі свого боку наголошували на збереженні незалежності від країни та можливості у майбутньому приєднатися до рф.

Перевірка пасажирів на пункті пропуску з так званою «ПМР», 28 квітня 2022 року. Daniel Michailescu/Getty Images

Пізніше, вже в нульових, були зроблені нові спроби врегулювання, зокрема були представлені декілька планів щодо вирішення конфлікту, проте жоден з них не був втілений у життя. Так, «План Козака» тодішнього заступника адміністрації президента рф 2003 року передбачав федералізацію Молдови, можливість Придністров’я від’єднатися від Молдови у випадку приєднання країни до Румунії, а також перебування російських військ в регіоні до 2020 року. Через останній пункт ці пропозиції були відхилені Кишиневом. Інший план, «План Ющенка» 2005 року, передбачав розміщення українського миротворчого контингенту та автономний статус Придністров’я. Такі пропозиції були схвалені урядом Молдови, й Придністров’ю було надано автономний статус.

Читайте також: Трансформація системи міжнародної безпеки і подальша роль України

Проте сепаратисти зі свого боку відхилили «План Ющенка», що фактично заблокувало його реалізацію. Зрештою, в 2005 році був створений переговорний формат «5+2» для вирішення конфлікту, де Молдова та так звана «ПМР» виступили сторонами, росія, Україна та ОБСЄ – спостерігачами, а  ЄС та США – посередниками. Переговори в цьому форматі стосуються переважно політичного врегулювання конфлікту, проте станом на сьогодні не було досягнуто ніяких суттєвих успіхів через відмову «влади Придністров’я» йти на будь-які поступки.

Таким чином, придністровський конфлікт зостається невирішеним, а територія Молдови на лівому березі Дністра залишається окупованою російськими військами та угрупованнями сепаратистів. Присутність російських військ на цій території фактично створила умови для встановлення сепаратистського режиму, який підконтрольний москві, та для повного відокремлення регіону від Молдови. Повне виведення своїх військ ніколи не становило інтересу для росії, тому що головне завдання Кремля – шантажуючи загрозою ескалації у «ПМР», тримати Кишинів у зоні свого впливу.

Ситуація після російського вторгнення. Позиції Молдови та України

До початку повномасштабного вторгнення рф в Україну, ситуація в окупованому Придністров’ї фактично не зазнавала ніяких змін. Однак агресія росії знову привернула увагу як Києва, так і Кишинева до цього регіону, позаяк Придністров’я межує з Україною і є потенційним джерелом військової загрози через розміщення там російських військ. Станом на сьогодні немає жодного підтвердженого факту військової агресії зі сторони Придністров’я, проте події, які сталися в кінці квітня 2022 року зробили ситуацію більш напруженою.

Підірвана в результаті «теракту» радіовежа в Придністров’ї, 26 квітня 2022 року. «Міністерство внутрішніх справ ПМР»

Мова йде про так звані «теракти», які відбулися на території «ПМР» 25 та 26 квітня. 25 числа невідомими з гранатомета було обстріляне «міністерство державної безпеки» у Тирасполі, а 26 квітня відбулося одразу декілька «терактів», зокрема вибухи на тираспольському аеродромі та підрив вежі радіоцентру на кордоні з Україною. При цьому жодна людина не постраждала. Після цього був введений надзвичайний стан, а місцевими ЗМІ почала публікуватися інформація про «можливий зв’язок терактів з Україною». Достеменно невідомо, хто і з якою метою вчинив атаки, але найймовірніше це була свідома провокація з боку спецслужб росії.

І попри те, що та історія розвинута в серйозніші провокації не була, потенційна вірогідність агресії з боку Придністров’я залишається і породжує дискусії щодо військової відповіді на такий можливий напад від Києва. Зокрема, Володимир Зеленський під час брифінгу з лідеркою Молдови Маєю Санду 27 червня заявив, що на будь-яку агресію з боку окупованого регіону Молдови Україна відповість ударом. Тобто в результаті можливого нападу з Придністров’я українська влада не вагатиметься завдати контрудару по окупованій молдовській території. До того ж начальник ГУР Міністерства оборони України Кирило Буданов повідомив, що Україна готова допомогти Молдові деокупувати Придністров’я в разі потреби.

Варто знати: Євроінтеграційний супутник України: успіхи й загрози для Молдови на європейському шляху

Слова очільника військової розвідки невипадкові, адже сьогодні, в умовах повномасштабної війни з росією, фактично з’являється справжнє вікно можливостей для ліквідації кремлівської присутності на території Молдови та вирішення цього довготривалого конфлікту. В умовах війни, потенційної загрози з боку Придністров’я Україні (і Молдові також), безрезультатності наявних форматів врегулювання ситуації, а також відносної мілітарної слабкості цього псевдоутворення, ідея деокупації території Молдови військовим шляхом стає привабливою для Києва. Однак її реалізація ускладнюється позицією Кишинева щодо врегулювання придністровського конфлікту. Уряд країни виступає за його мирне вирішення та фактично не передбачає реалізацію військового сценарію.

Президентка Республіки Молдова Мая Санду та Президент України Володимир Зеленський під час зустрічі 27 червня 2022 року. Офіс Президента України

Це насамперед зумовлено нейтралітетом країни, небажанням змінювати наявний статус-кво та низьким рівнем підготовки збройних сил Молдови. При цьому Кишинів вимагає виведення російських військ з території Придністров’я, оскільки їхня присутність порушує нейтралітет країни. Про це безпосередньо заявляє президентка Мая Санду. Тобто самостійно ініціювати чи санкціонувати проведення військової операції зі звільнення Придністров’я молдовська влада не збирається однозначно. Також однією з причин є побоювання Кишинева втягнути себе у війну з росією, оскільки будь-які військові дії спрямовані на деокупацію Придністров’я приведуть до погіршення чи розриву відносин з москвою.

Позиція росії

На відміну від так званих «ДНР» та «ЛНР», російська влада не визнає «Придністровську молдавську республіку» та не робила конкретних кроків щодо цього. Проте Придністров’я має значення для кремля в його стратегії «проксі-конфліктів» та як важіль політичного впливу на Молдову. Придністровські сепаратисти навпаки ж зацікавлені у визнанні їхньої незалежності москвою та подальшим приєднанням до рф. Зокрема, так званий міністр закордонних справ «ПМР» віталій ігнатьєв заявляє, що визнання незалежності «республіки» буде оптимальним варіантом врегулювання конфлікту, оскільки  Кишинів нібито показує «недоговороздатність» і не готовий йти на компроміс.

Натомість кремль продовжує неоднозначно ставитися до Придністров’я, не визнаючи його незалежність, але вважаючи зоною своїх виключних інтересів. Зокрема прессекретар путіна дмітрій пєсков, не дав точної відповіді на  запитання щодо визнання так званої «ПМР».  А от міністр закордонних справ росії сєргєй лавров вдався до декількох різких заяв, які чітко демонструють зацікавленість москви у підтримці регіону. Очільник зовнішньополітичного відомства сказав, що не вважає Придністров’я «російським анклавом», проте наголосив на необхідності «захисту російськомовного населення регіону».

Рекомендуємо до прочитання: Безпекові моделі для України: гарантії в обмін на нейтралітет чи рух до НАТО?

Згодом лавров повідомив, що будь-який напад на «миротворців рф» буде вважатися нападом на росію і покличе за собою можливу військову відповідь. Тобто хоч і кремль не визнає суверенітет регіону, але готовий вдаватися до рішучих дій щодо захисту своїх інтересів на окупованій території Молдови. Тим паче росії нічого не заважатиме за потреби визнати незалежність Тирасполя, аналогічно тому, як в москві визнали незалежність «ДНР» та «ЛНР» напередодні вторгнення в Україну 24 лютого 2022 р.

Зі стратегічного погляду Придністров’я, як вже згадувалося раніше, знаходиться далеко від зони бойових дій в Україні і наразі для кремля переправляти сюди додатковий військовий контингент, техніку та боєприпаси неможливо ні сухопутним, ні морським, ні повітряним шляхом, оскільки всі ці простори й можливі маршрути контролює Україна. Незважаючи на це, у  військових планах рф передбачається захоплення всього півдня України, що дозволило би кремлю встановити сухопутний кордон з Придністров’ям та ліквідувати ізоляцію регіону від росії. Однак, на практиці, враховуючи ослаблення наступальних можливостей російської армії та посилений контроль України над узбережжям Чорного моря і повітряним простором, такі плани навряд чи є досяжними.

Солдати так званої «ПМР» на параді з нагоди «Дня незалежності ПМР», 2 вересня 2013 року. EPA/Stringer

Утім, якщо розглядати гіпотетичний варіант «прориву» російських військ до Придністров’я, то він може відбутися у вигляді морського та повітряного десантування на територію анклаву. Морська атака може відбутися в районі Одеської області з метою пробити сухопутний шлях для десанту від морського узбережжя. Для повітряного десанту війська рф можуть скористатися аеродромом у Тирасполі, який здатен приймати великі десантні літаки, які є у москви на озброєнні. Об’єднавшись тим чи іншим чином з наявним російським контингентом в регіоні й силами сепаратистів, війська можуть завдати удару в тил українській армії на території Одеської та Вінницької областей, відволікаючи таким чином значну частину українських сил від бойових дій на Сході та Півдні України. Це могло б ускладнити становище української армії.

Вас може зацікавити: Як цивілізований світ «скасовує» росію за її війну в Україні?

Проте цей варіант є маловірогідним через ефективний контроль України над територією навколо Придністров’я, що унеможливлює проведення подібної військової операції росією. Якщо говорити детальніше, то висадка десанту тим чи іншим шляхом фактично є неможливою через низку причин. Повітряний десант з високою ймовірністю банально «не зможе долетіти» до Придністров’я, оскільки літакам потрібно перетнути фактично весь український Південь, велика частина якого підконтрольна Україні. Десантні літаки та гелікоптери є вразливими та не такими маневреними цілями, як винищувачі чи штурмовики. Вони можуть бути з легкістю ліквідовані українською ППО.

Морський десант унеможливлює щільне мінування підконтрольного Україні узбережжя та територіальних вод Чорного моря. Крім цього, українське військо ретельно підготовлене до оборони прибережних районів та має в розпорядженні потужну протикорабельну зброю, якою готове завдати нищівного удару російським десантним кораблям та іншим суднам. Це, зокрема, натівські протикорабельні системи Harpoon та український ракетний комплекс «Нептун».

«Атака Придністров’я» та «Спецоперація по-українськи»

Як ми виявили раніше, прорив російських військ до Придністров’я та об’єднання з «миротворчими силами» й підрозділами сепаратистів навряд чи є можливим через необхідність прорвати щільну українську оборону та прокласти коридор до окупованої території Молдови. А наскільки боєздатними є наявні в так званій «ПМР» російський контингент та війська «республіки»? Чи здатні вони здійснити агресію проти України або Молдови самостійно? Відповідь – здатні, але у випадку нападу на Україну військової сили всього Придністров’я не буде достатньо для ведення активних бойових дій, а його підрозділи можуть бути швидко розгромлені українською армією.

Боєздатність ворожих військ в регіоні залишає бажати кращого. Загальна чисельність військових формувань у сепаратистів становить 7-8 тисяч осіб, у яких наявне лише застаріле озброєння та військова техніка. Щодо техніки, то «армія ПМР» має в своєму розпорядженні приблизно 18 танків Т-64, невелику кількість ракетних установок типу «Град», декілька гелікоптерів. Так само не можна сказати, що війська сепаратистів мають якісне та достатнє забезпечення боєприпасами. Переважна кількість снарядів – ще радянських часів, до того ж їхня велика частина зберігається на вразливому складі в селищі Ковбасна, біля кордону з Україною.

Російський контингент також погано забезпечений та обладнаний, його загальна чисельність становить близько 1500 осіб. Підконтрольні росіянам інфраструктурні та військові об’єкти знаходяться в незадовільному стані, не в останню чергу через недбале та халатне ставлення до них. Зокрема, контингенту російських військ було наказано відновити техніку та інфраструктуру аеродрому «Тирасполь». Проте згодом виявилося, що відновлювати летовище нема чим, оскільки корумповані воєначальники рф буквально пропили та розкрали майже все, що там знаходилося. Крім цього, після початку війни росії проти України у 2014 році, ротація російських підрозділів у Придністров’ї стала неможливою (до цього вона проводилась сухопутно через територію України), тож особиста якість та навченість наявного там персоналу викликає великі умніви.

Також актуально: Антанта 21 століття: чому Британія допомагає Україні?

Отже, вести активні бойові дії проти України війська «республіки» не мають змоги. Проти агресора тут також грає і географія самого Придністров’я. Окупований регіон простягається на велику відстань тонкою смугою вздовж річки Дністер та кордону України. У випадку бойових дій, підрозділи, розміщені в різних частинах території можуть бути легко ізольовані одне від одного та оточені. Крім цього, ворог та всі його інфраструктурні об’єкти будуть «як на долоні» для української ствольної та ракетної артилерії, через маленький розмір території «ПМР». Зокрема дуже вразливою ціллю є раніше згаданий склад боєприпасів біля селища Ковбасна, де зберігається близько 20 тонн радянської амуніції. За потреби цей «найбільший у Європі» склад боєприпасів можна перетворити на найбільшу в Європі «плантацію бавовни».

Єдина можлива загроза з боку Придністров’я може полягати у веденні активної диверсійної діяльності та перекиданні диверсійних груп на територію України. Також з території «ПМР» потенційно може здійснюватися розвідка українських позицій та стратегічних об’єктів, проводитися різного роду провокації. Прямий напад на Україну буде фактично самогубством для так званої «республіки».

Молдовські військовослужбовці на навчаннях, 21 червня 2022 року. Міноборони Молдови

Своєю чергою, слабке та занедбане становище придністровських збройних сил та російського контингенту, вразливість території Придністров’я, роблять Тирасполь легкою ціллю для Києва. Проведення операції з ліквідації окупантів у Придністров’ї було б дуже вигідним для України та для Молдови. Після звільнення регіону Києву не доведеться перейматися за безпеку кордону, а Молдова позбудеться сепаратистів та російських військ на своїй території, які є постійним джерелом нестабільності, і зможе відновити конституційний лад над регіоном. Нечисленні підрозділи противника не зможуть довготривало чинити опір українським військам, а у випадку долучення до такої операції збройних сил Молдови, результат буде досягнутий ще швидше.

Однак не все так просто, як здається. Як згадувалося раніше, уряд Молдови категорично проти будь-яких військових дій на території Придністров’я, не кажучи вже про спільне проведення гіпотетичної спецоперації з Україною. Нейтралітет країни, небажання втягнути себе у війну та нечисельні збройні сили відштовхують Молдову від будь-якої зміни чинного статусу-кво. До того ж у випадку початку бойових дій військами Молдови проти сепаратистів уряд країни може повноцінно втягнутися у війну з росією. Через це, наприклад, вся інша територія держави може бути атакована російською далекобійною ракетною зброєю (зокрема крилатими ракетами повітряного або морського базування типу «Калібр»), подібно до російських атак на територію України. На жаль, російський флот та стратегічна авіація мають можливість робити це.

Зверніть увагу: Між Сходом і Заходом: зовнішньополітичні орієнтири Республіки Молдова

Крім цього, самостійне, не узгоджене проведення військових дій Україною на території Молдови може трактуватися як агресія проти неї. Попри російську окупацію, Придністров’я юридично залишається суверенною територією Молдови. Наслідками атаки на ворога в Придністров’ї можуть стати погіршення відносин з Молдовою, західними партнерами, та, найгірше, зменшення або позбавлення Києва військової допомоги. В умовах цілковитої залежності від постачання західного озброєння та техніки, це неабияк послабить позиції України у війні з росією. Тому самостійне проведення операції Україною з деокупації Придністров’я є дуже ризикованою, і, по правді, малоймовірною справою.

Можливість того, що керівництво Молдови змінить свою думку щодо визволення Придністров’я є також незначною. Підтримка будь-яких бойових дій та військового вирішення конфлікту є вкрай низькою серед населення, яке з моменту «замороження» конфлікту жило в цілковитому мирі. Слабкість армії Молдови, залежність від російських енергоносіїв також є фактором, які впливають на думку уряду держави. Зміна позиції Кишинева можлива лише в тому разі, коли ситуація в Придністров’ї загостриться до такої міри, що її ігнорування буде більш невигідним, ніж військове втручання. Таким «тригером» зокрема може стати мобілізація в регіоні чи збільшення кількості російських військ будь-яким чином.

Можливий розвиток подій

Загалом можна передбачити декілька варіантів того, як розвиватиметься ситуація навколо окупованого Придністров’я. По-перше, це збереження наявного статусу-кво, за якого територія Придністров’я не буде використана для нападу на українські позиції чи здійснення диверсій, враховуючи слабкість військового угруповання агресора та високу ймовірність руйнівної відповіді з боку української армії. Проте з регіону буде продовжуватися здійснюватися розвідка та спостереження за українськими позиціями й інфраструктурними об’єктами, а Києву доведеться тримати частину контингенту для запобігання можливих провокацій. Молдова продовжуватиме дотримуватися нейтралітету і не здійснюватиме будь-яких дій для зміни поточної ситуації.

Другий варіант – велика військова провокація з боку Придністров’я та російських військ, які там знаходяться, або спроба наступу звідти. У такому випадку однозначно відбудуться стрімкі бойові дії та артилерійсько-піхотна атака української армії проти окупаційних військ на території Придністров’я з можливістю повного розгрому ворога і деокупації регіону. Проте, як згадувалося раніше, це може спричинити різку реакцію з боку Кишинева та міжнародної спільноти, оскільки бойові дії відбуватимуться на території Молдови. Хоча може існувати варіант узгодження дій між обома державами, у разі нападу з території Придністров’я, для того щоб уникнути непорозумінь та реагувати спільно на агресію.

Третій варіант – прорив російських військ до території Придністров’я сухопутним, морським чи повітряним шляхом, формування сухопутного коридору і зміцнення наявного угруповання російського контингенту в регіоні. Це передбачає стрімке просування армії рф територією України та фактично повне захоплення півдня країни або пробиття морської оборони для забезпечення можливості висадки десанту. Враховуючи насиченість українського війська засобами захисту, поточний стан справ на фронті та нездатність російських військ до активних маневрів, як на початку вторгнення, ймовірність реалізації такого сценарію є дуже незначною.

Загалом, у будь-якому випадку Україні та Молдові доведеться займатися постійним моніторингом ситуації в окупованому Придністров’ї через наявність там ворожого контингенту. У випадку атаки на Україну з цього регіону Києву доведеться вжити військових заходів для усунення загрози, що може викликати суперечливу реакцію у партнерів, а спільна операція з деокупації Придністров’я за участі Молдови та України навряд чи є можливою через принципову позицію Кишинева.

Автор – Анатолій Черниш, експерт з міжнародної безпеки Аналітичного центру ADASTRA

Якщо вам сподобалась стаття, підтримайте діяльність нашого центру на Патреоні, аби ми й надалі могли створювати для вас якісний контент!