Між Сходом і Заходом: зовнішньополітичні орієнтири Республіки Молдова

15 листопада в Республіці Молдова завершився другий тур президентських виборів, за результатами якого впевнену перемогу здобула кандидатка від партії «Дія і солідарність» Мая Санду. Отримавши майже 58% голосів виборців, вона обійшла лідера соціалістів та чинного президента Ігоря Додона. Її перемогу вже охрестили поразкою проросійських сил у Молдові та поверненням країни на шлях євроінтеграції.

Проте чи дійсно результати президентських виборів мають вирішальне значення для визначення зовнішньополітичного вектора країни? І взагалі, яка вона, молдовська зовнішня політика? 

Щоб відповісти на ці запитання, розгляньмо, куди останні 30 років рухається Молдова, на які зовнішні орієнтири спирається політика Кишинева та в чому особливість формування зовнішньополітичного порядку денного країни.

Становлення незалежної Молдови та тінь румунського орла

Проголошений Генсеком ЦК КПРС Михайлом Горбачовим курс на демократизацію та лібералізацію, більш відомий як політика Перебудови, став каталізатором розгортання національно-демократичних рухів у всіх країнах Східного блоку та в самому Радянському Союзі. Винятком не стала й Молдавська Радянська Соціалістична Республіка.

Із 1988 року в МРСР починають активно виникати опозиційні рухи, котрі вже в травні 1989 року об’єднуються в єдину організацію – Народний фронт Молдови. Головною ціллю її діяльності було проголошено боротьбу за відродження державності та національного суверенітету. Народний фронт досить швидко отримав широку підтримку серед населення, про що свідчить масовість їхніх літніх мітингів 1989 року. Так, за різними даними, у протестах в Кишиневі взяли участь 100-750 тисяч громадян, при тому що населення МРСР згідно з переписом 1989 року становило лиш трохи більше 4 млн.

Великі національні збори в Молдові, 1989 р. locals.md

Піком протестного руху стали Великі національні збори серпня 1989 року, на яких вперше почали масово лунати гасла за надання молдовській мові на основі латинського алфавіту статусу державної, заміну комуністичної символіки на румунські національні символи, денонсацію Пакту Молотова-Ріббентропа й таємного протоколу до нього та подальше приєднання до Румунії. Таким чином, Народний фронт заявив про свою прорумунську позицію, що отримала значну підтримку серед населення.

На хвилі підйому румунооптимізму та уніонізму (ідеї об’єднання Румунії та Молдови) в 1990 році проходять перші частково вільні вибори до Верховної Ради МРСР. Незалежні кандидати, яких підтримував Народний фронт, отримали близько чверті місць у законодавчому органі та сформували коаліційну більшість із демократично налаштованими комуністами. Прем’єр‑міністром став лідер Народного фронту Мірча Друк, а посаду першого президента Молдови обійняв прихильник румунізації Мірча Снєгур.

Дізнавайтеся більше: Румунія між двома виборами: чи вийде Бухарест із затяжної політичної кризи

Утім, незважаючи на зростання впливу Народного фронту, швидкої інтеграції Молдови та Румунії не відбулось. Мрія уніоністів не витримала жорстких реалій, із якими зіткнулись колишні сателіти Москви на початку 90-х. Румунія, у якій тільки-но завершилася революція та повалення режиму Н. Чаушеску, переживала глибоку економічну, соціальну та політичну кризу, що не сприяло реалізації таких масштабних геополітичних проєктів, як приєднання Молдови.

У Кишиневі також не поспішали з інтеграцією. Причиною цього були передусім внутрішньополітичні баталії, що розгорілись у країні на тлі швидкої та подекуди агресивної румунізації. Так, проти політики Народного фронту почали активно протестувати Інтернаціональний рух «Єдність» та громадський рух «Гагауз Халки» (Гагаузький Народ). Засновані консервативними членами Компартії, радянськими номенклатурниками та представниками національних меншин, Інтеррух та «Гагауз Халки» виступали за недопущення об’єднання Молдови з Румунією, за збереження тісних політичних та економічних зв’язків із Москвою, а також надання російській та гагаузькій мовам статусу державних.

Протести, організовані прихильниками Інтерруху «Єдність», 1989 р. ispirr.org

Антиуніоністи за досить короткий період стали провідними силами на півдні та сході країни, де в серпні-вересні 1990 року оголосили про створення незалежних від Кишинева Гагаузької Автономної РСР (згодом – Гагауз Єрі) та Придністровської Молдавської РСР (згодом – Придністровська Молдавська Республіка). Проблема сепаратизму не просто створила перешкоди для новообраного керівництва Молдови в реалізації власної політики, вона розколола керівні кола країни та суспільство на два табори:

·       прихильники швидкого силового відновлення контролю над бунтівними регіонами та форсованої інтеграції з Румунією (радикальні уніоністи) – націоналістичне крило Народного фронту на чолі з прем’єр-міністром Мірчею Друком;

·       прибічники діалогу з сепаратистами й Москвою та збереження незалежності Молдови (молдовеністи) – демократичне крило Народного фронту й комуністів на чолі з президентом Мірчею Снєгуром.

Ідея радикальних уніоністів полягала в тому, щоб провести декілька силових акцій, які показали б сепаратистам серйозність намірів центру щодо збереження територіальної цілісності. Так, у жовтні-листопаді 1990 року уніоністи організовують два «походи» на Гагаузію та Дубоссари. Обидві ці акції пройшли безуспішно насамперед через втручання в конфлікт (офіційно задля запобігання безладів, фактично задля підтримки сепаратистів) 14-ої гвардійської загальновійськової армії СРСР, яка знаходилась під командуванням Москви.

Через свої радикальність та безуспішність уніоністи та їхні ідеї потроху почали втрачати популярність і вплив у суспільстві. Про це свідчили звільнення найактивнішого уніоніста в уряді Мірчі Друка та приєднання Молдови до Співдружності незалежних держав. Дії нової коаліції на чолі з молдовеністами Народний фронт розцінював як зраду, що спровокувало їхній перехід в опозицію.   

Про остаточну втрату популярності ідеї уніонізму засвідчили консультативний референдум щодо майбутнього статусу Молдови та дострокові парламентські вибори 1994 року. За його результатами, 95% громадян висловились за подальший розвиток Молдови як незалежної та суверенної держави, що в інформаційному просторі країни подавалось як підтвердження антиуніоністських настроїв народу. Парламентські вибори остаточно підтвердили зміну політичних уподобань населення. Тоді Альянс християнсько-демократичного народного фронту (наступник Народного фронту) отримав лише 9 мандатів у новому парламенті, у той час як орієнтована на зближення з Росією коаліція Соціалістичної партії та руху «Єдність» здобула 28 місць, а молдовеністи, представлені «Блоком селян та інтелектуалів» й Аграрно-демократичною партією – 11 та 56 мандатів відповідно.

На сьогодні об’єднання Румунії та Молдови так і залишається нереалізованою мрією деякої частини суспільства. Після 1994 року наступники Народного фронту лише декілька разів змогли самотужки потрапити до парламенту, отримувавши не більше 11% голосів.

Барометр суспільної думки щодо об’єднання з Румунією. ipp.md

Згідно з барометром суспільної думки, станом на 2018 рік лише чверть населення висловила готовність проголосувати на референдумі за об’єднання з Румунією, тоді як проти об’єднання були готові проголосувати 57%.

Утім, так чи інакше риторика уніоністів продовжує лунати з вуст молдовських політиків, знаходячи свою цільову аудиторію на заході та в центрі країни, чим активно користуються кандидати напередодні кожних виборів.

Фактор Придністров’я

Незважаючи на поступовий відхід від політики уніонізму, розпочатий у 1991 році, шлейф від гасел «Basarabia e România» (Бессарабія – це Румунія) та «Deșteaptă‑te, române» (Прокинься, румуне), як і невирішені питання статусу Придністров’я та Гагаузії, залишились. І якщо гагаузьке питання вдалось врегулювати після прийняття в 1994 році закону про особливий правовий статус регіону, то придністровська проблема виявилась більш складною.

Кінець 1990 й початок 1991 року, тобто часи політичної невизначеності Кишинева та період боротьби уніоністів з молдовеністами, виявились для керівництва самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки найбільш «продуктивними». За мовчазного сприяння зі сторони Москви, яка не поспішала з виведенням 14-ої гвардійської загальновійськової армії СРСР, Об’єднані ради трудових колективів (орган влади сепаратистів) проводили повзучий путч, захоплюючи місцеву владу в ключових населених пунктах на лівому березі Дністра, організовуючи власні силові структури на основі військових та міліцейських формувань СРСР та формуючи Верховну раду й Кабінет міністрів.

Гасла лідерів ПМР залишались незмінними: Придністров’я має захистити національні меншини Молдови (передусім українців та росіян) від румунізації та  не допустити розриву економічних і політичних зв’язків з Москвою. Шлях до забезпечення власних вимог керівництво Придністров’я вбачало у федералізації Молдови та наданні широких повноважень суб’єктам федерації. Утім, зустрівшись з непохитною позицією Кишинева проти федералізації, Тирасполь вже скоро взяв курс на повну незалежність.

Бронетехніка збройних загонів самопроголошеної ПМР. Ukrinform.ua

У березні 1992 року почастішали сутички між молдовськими поліцейськими та воєнізованими формуваннями ПМР. Через це в країні ввели надзвичайний стан, почалася операція з протидії сепаратистам. Із березня по липень 1992 року тривали найгарячіші бої молдовських сил із бойовиками. На боці сепаратистів відкрито воювала 14-та армія під командуванням Олександра Лебедя, а також найманці та добровольці, переважно з України та Росії.

Через сили бойовиків, що переважали, Молдова була вимушена згорнути операцію та розпочати переговори з Росією. 21 липня в Москві Мірча Снєгур та Борис Єльцин підписали угоду «Про принципи мирного врегулювання конфлікту», основні положення якої полягають у припиненні вогню, створенні трьохсторонньої Комісії з урегулювання, гарантуванні нейтралітету 14-ої армії та розміщенні на території конфлікту військових контингентів Молдови, Росії та невизнаної Придністровської Молдавської Республіки (хоча Снєгур наполягав на включені також білоруського та українського контингентів).

Читайте також: Зовнішня політика Російської Федерації: вірити не можна зрозуміти

Із того часу конфлікт перебуває в замороженому стані. Тривають спроби його вирішення дипломатичним шляхом, де основним інструментом виступають переговори у форматі 5+2: Молдова та Придністров’я як сторони конфлікту; Російська Федерація, ОБСЄ та Україна – посередники; США та ЄС – спостерігачі. На дипломатичному рівні були представлені різні варіанти подолання кризи. Так, у 2003 році Росія запропонувала сторонам підписати угоду, розроблену Адміністрацією президента РФ, що отримала назву Меморандум Козака. Цей план реінтеграції ПМР передбачав повну демілітаризацію та закріплення за Молдовою статусу нейтральної держави, а також перетворення країни в асиметричну федерацію, де Придністров’я та Гагаузія мали б право ветувати будь-який прийнятий парламентом закон. План Козака був відхилений Кишиневом, хоча й не відразу.

Альтернативою став план тодішнього президента України Віктора Ющенка під назвою «До врегулювання – через демократію». Він передбачав розширення штату міжнародних спостерігачів задля проведення демократичних виборів до Верховної ради Придністров’я і здійснення процесу роззброєння та розведення сил. Згодом до плану було додано, що реінтеграція непідконтрольних територій буде відбуватись на умовах широкої автономії. План Ющенка зустрів позитивні відгуки в Кишиневі, адже в ньому особливий акцент був зроблений на збереженні унітарної форми державного устрою. Тирасполь погодився лише зі збільшенням кількості спостерігачів, категорично відхиливши можливість реінтеграції на правах автономії.

Загалом, переговорний процес щодо Придністров’я став доволі затяжним та малоефективним. Регіон залишається нестабільним та неконтрольованим Кишиневом. Придністровська криза перешкоджає розвитку україно-молдовського транскордонного співробітництва та унеможливлює інтеграцію Молдови до ЄС та НАТО. А дислокація російських військ в невизнаній республіці підтримує високий градус напруги не лише в країні, а й у регіоні.

Між Сходом і Заходом

Після втрати уніоністами позицій на політичній арені суспільний дискурс щодо визначення зовнішньополітичних орієнтирів розвитку країни не зник, а лиш набув іншого характеру – дихотомії РФ-ЄС.

У результаті політичної кризи 2000-2001 років до влади в країні прийшла Партія комуністів на чолі з Володимиром Вороніним. Під час передвиборчої гонки та протягом перших років при владі комуністи активно просували ідею зближення з СНД, обіцяли  розглянути можливість приєднання Молдови до Союзу Росії та Білорусі та наполягали на наданні російській мові статусу другої державної.  

Утім, починаючи з 2003 року, в їхній політиці відбувається поступове переорієнтування на Захід. Причиною такого розвороту був високий рівень підтримки євроінтеграції серед населення, що при подальшому активному заграванні з Росією створювало б небезпеку виникнення кольорової революції в країні. Так чи інакше, саме при комуністах Кишинів активізував діалог із Брюсселем, приєднався до Європейської політики сусідства, підписав План дій ЄС‑Молдова та відкрив власну місію при ЄС.

Політика, націлена на європейську інтеграцію, була продовжена ліберально‑демократичною коаліцією – «Альянсом за європейську інтеграцію», який за результатами дострокових виборів 2010 року отримав більшість місць у парламенті. Єдиного лідера в «Альянсу» не було, утім, прийнято вважати, що ним керував найвпливовіший молдовський олігарх Влад Плахотнюк.

Незважаючи на низку внутрішніх протиріч в «Альянсі», проєвропейська коаліція сформувала єдину зовнішньополітичну лінію та досягла певних успіхів на полях переговорів із ЄС. Так, у листопаді 2013 року були парафовані Угода про асоціацію між Європейським Союзом і Молдовою та двосторонні домовленості щодо приєднання країни до поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі, що вкотре закріплювало євроінтеграцію в молдовському зовнішньополітичному курсі.

Утім, проєвропейська зовнішньополітична лінія як за часів Вороніна та комуністів, так і в період Плахотнюка та «Альянсу за європейську інтеграцію» була скоріше красивою обгорткою, якою політики прикривалися, щоб залишатися при владі, ніж реальним планом дій. Натомість типовий для багатьох пострадянських країн стан високої корумпованості, олігархізації та відсутності відчутних реформ залишався без змін. Проєвропейські рухи дискредитували себе й через невиконання власних нескромних передвиборчих обіцянок і фігурування їхніх членів у різних скандалах. Найбільшим із таких стала «крадіжка століття» – афера, внаслідок якої з банківської системи Молдови був викрадений $1 млрд, що дорівнювало приблизно 12% ВВП країни. Фігурантами справи стали політик та бізнесмен Ілан Шор, а також представники «Альянсу за євроінтеграцію» – лідер Ліберально‑демократичної партії Влад Філат та член «Нашої Молдови» В’ячеслав Платон.

Цікаво знати: Вірус недовіри: як липневі протести змінять болгарську політику

2015-2016 роки в країні пройшли під гаслами боротьби з корупцією та олігархами. Опозиція у вигляді проросійської Партії соціалістів та проєвропейських «Дія і солідарність» і «Платформа гідність і правда» (далі – Виборчий блок ACUM) організувала серію мітингів із метою проведення дострокових парламентських та президентських виборів. Антиурядові протести свідчили про втрату довіри до лідера проєвропейських сил – Демократичної партії. Це супроводжувалося зниженням популярності ідеї євроінтеграції, яку вона начебто уособлювала. Так, якщо у 2012 році співвідношення прихильників та противників європейського вибору Молдови становило 55% проти 30%, то у 2016-му кількість прихильників та противників була майже рівною.

Барометр суспільної думки. ipp.md

На хвилі європесимізму в грудні 2016 року п’ятим президентом Молдови було обрано Ігоря Додона, чия програма майже повністю складалась із лозунгів руху «Єдність» та пунктів плану Козака, а саме:

·       відновлення стратегічного партнерства з Росією;

·       забезпечення нейтралітету Молдови;

·       заборона уніоністських рухів.

Утім, незважаючи на серйозність намірів глави державм щодо повного перелаштування країни на рейки промосковського вектора, реальних можливостей це зробити Додон мав не так багато. Попри усю кризу легітимності проєвропейських сил, за людьми Плахотнюка залишались місця в парламенті та уряді аж до кризи 2019 року. Тому в країні виникла двояка ситуація, коли, наприклад, президент Додон просував ідею денонсації Договору про асоціацію з ЄС, а прем’єр-міністр Павло Філіп у той же час стверджував, що уряд буде працювати задля повернення довіри громадян до євроінтеграційного курсу.

Така суперечливість зрештою призвела до того, що у 2019 році в Молдові розгорнулася чергова політична криза. Підконтрольні В. Плахотнюку уряд П. Філіпа та Конституційний суд намагались протистояти формуванню нового уряду на чолі з пані Санду, відсторонили від виконання обов’язків президента Додона та навіть оголосили про розпуск парламенту. Утім, зрештою, під тиском  новоствореної дивної коаліції ACUM – Партія соціалістів, а також іноземних партнерів Демократична партія була вимушена поступитись. Уряд П. Філіпа пішов у відставку, а Влад Плахотнюк покинув країну. 

Розподіл мандатів у  модовському парламенті станом на грудень 2020 р. parliament.md

Після кризи вплив соціалістів у країні значно збільшився. Так, посаду прем’єр-міністра обійняв колишній радник Додона Йон Кіку. Крім того, у парламенті більшість з 37 мандатів залишається за соціалістами. При цьому в блоку ACUM є 26 мандатів, у демократів – 11, у партій ШОР та Про-Молдова – 9 та 7 відповідно, у незалежних – 11.

У листопаді 2020 року в Молдові відбулися чергові президентські вибори, що по суті стали продовженням суперництва проросійських сил з проєвропейськими. Перемогу над чинним проросійським президентом Додоном здобула проєвропейська кандидатка Мая Санду. Ця подія дала позитивний сигнал для молдовських єврооптимістів, адже вона свідчить про те, що ідея євроінтеграції все ще актуальна для населення країни, попри негативний досвід пов’язаний з Демократичною партією та персоною В. Плахотнюка.

Разом з тим,  називати перемогу М. Санду поверненням на шлях євроінтеграції, як її досить часто подають у ЗМІ, було б також перебільшенням. По-перше, євроінтеграційний рух навіть за президентства Додона залишався ключовим напрямком зовнішньої політики, яку впроваджував уряд. По-друге, на сьогоднішній день є невизначеним співвідношення проросійських та проєвропейських сил у парламенті та уряді, що пов’язано з відставкою прем'єр-міністра Йона Кіку та можливим достроковим припиненням повноважень парламенту, на якому наполягають і Мая Санду, й Ігор Додон.

Таким чином, боротьба прихильників зближення з Москвою та прибічників євроінтеграції триватиме й надалі.

Що змінить президентство Санду?

За 30 років незалежного розвитку зовнішньополітичний вектор Молдови не раз змінював своє спрямування: від орієнтації на об'єднання з Румунією до захисту власного суверенітету й територіальної цілісності, від збереження «традиційних» зв'язків із Росією до європейської інтеграції.

Перемога Санду – це свідчення того, що наразі підтримка євроінтеграції переважає в молдовському суспільстві. Проте чи зможе вона на практиці наблизити Молдову до членства в ЄС, залежить від результатів досить імовірних позачергових парламентських виборів.

Читайте також: Ласкаво просимо: хто стане наступним членом ЄС на Балканах?

Маї Санду необхідно вкотре мобілізувати свій електорат, який при голосуванні буде оцінювати здобутки та програші новообраної президентки. Якщо вона добре зарекомендує себе в перші місяці каденції, то є велика вірогідність того, що блоку ACUM вдасться отримати більшість у новому парламенті. За такого сценарію Санду отримає карт‑бланш на здійснення проєвропейської зовнішньої політики та проведення необхідних для інтеграції реформ.

Якщо ж після виборів більшість сформує коаліція на чолі з соціалістами, то ми спостерігатимемо ситуацію 2016-2020 років, коли гілки влади в країні знову будуть розділені між протиборчими силами, які блокуватимуть роботу одна одної. 

Автор – Станіслав Ковальчук, стажер Аналітичного центру ADASTRA