PER ASPERA – AD ASTRA I THINK TANK

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

PER ASPERA – AD ASTRA I THINK TANK

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

Ласкаво просимо: хто стане наступним членом ЄС на Балканах?

Ласкаво просимо: хто стане наступним членом ЄС на Балканах?

Попри те, що розширення Євросоюзу не відбувається з 2013 року, євроінтеграційні процеси не стоять на місці. На хвилі зростання євроскептичних настроїв у державах-членах Брюссель дедалі активніше шукає точки опори в регіонах, де Союз розглядають майже восьмим дивом світу – справжнім ідеалом економічної стабільності, зовнішньополітичної єдності й братерства. Наразі усі потенційні кандидати на вступ знаходяться на Балканах – регіоні, який відомий територіальними й етнічно-релігійними конфліктами, високим рівнем корупції та відносною незаможністю. Тож ми вирішили розібратися, хто з балканських країн має найбільші шанси на членство та чи варто взагалі найближчим часом очікувати розширення ЄС.

«Вітаємо в Європейському Союзі!» – вигукнув опівночі 1 липня 2013 р. президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу під звуки «Оди до радості», стоячи на центральній площі Загреба – столиці Хорватії. У небі розривалися червоними, білими й синіми вогнями феєрверки, радісні громадяни співали й танцювали, а вже незабаром хорватські знамена здійнялися в Брюсселі та Страсбурзі.

Відтоді минуло 7 років. Хорвати відносно охолонули у своїх симпатіях до ЄС: згідно з офіційним брюссельським опитувальником Eurobarometer, близько 44% населення зазначали, що їхні емоції щодо організації нейтральні. І хоч у більшості держав (особливо постсоціалістичних) громадяни ставляться до Союзу позитивно, певні тривожні дзвіночки – зокрема у вигляді солідних результатів євроскептиків на виборах як у Європарламент, так і в національні законодавчі органи – неможливо ігнорувати.

На цьому фоні європейська дипломатія активізувала зусилля з консолідації підтримки Євросоюзу серед офіційних країн-кандидатів на вступ (Албанія, Північна Македонія, Сербія та Чорногорія), а також серед потенційних кандидатів (Боснія і Герцеговина та Косово), усі з яких географічно розташовані на Балканському півострові.

При цьому, ніде правди діти, усі держави цього краю мають значний вантаж проблем, що здатен віддалити й так доволі гіпотетичне членство – принаймні для деяких з них. Навчені з негативного досвіду зокрема Болгарії та Румунії, у яких донині фактично процвітає корупція, брюссельські функціонери вкрай обачно ставитимуться до балканських неофітів, висуваючи вимоги куди більш жорсткі, ніж славнозвісні Копенгагенські критерії.

У цьому матеріалі ми аналізуємо відповідності вищезазначених шістьох балканських держав саме таким, неекономічним чинникам і, отже, їхні шанси на єднання із Євросоюзом.

З чого почнемо?

У червні 1993 р. Європейська рада – саміт голів держав та урядів країн ЄС – на зустрічі в данській столиці визнала право кожної європейської держави, що визнає викладені в Хартії основних прав 2000 р. права, свободи й принципи, вступати до Союзу. 1995 р. в Мадриді було затверджено самі критерії, яким має відповідати кандидат. Вони розподіляються на три категорії: політичні, економічні та законодавчі.

Політичними умовами виступають забезпечення демократії та верховенства права. Передбачається, що всі громадяни країни-кандидата мають рівні виборчі права, можуть дійсно впливати на процес обрання законодавців та інших представників, мають доступ до органів державної влади та місцевого самоврядування, можуть вільно висловлювати власну думку, вступати до всіх законних спілок та об’єднань, користуються свободою совісті. При цьому державні органи не перешкоджають у здійсненні таких прав, а їхнє втручання в життя громадян не є непропорційним.

ЄС і держави-кандидати на вступ. The Srpska Times

Основним економічним критерієм є наявність ринкової економіки. Оскільки ЄС побудований на принципах гуманізму, солідарності та субсидіарності, командно-адміністративна модель з ручним керуванням радянського типу є несумісною з його цінностями. Також береться до уваги стійкість та стабільність фінансової системи, готовність витримувати конкуренцію в межах Союзу. Більш суворі умови встановлюються для претендентів на приєднання до Єврозони, учасниками якої, як відомо, є не всі держави-члени ЄС. 

Нарешті, останньою групою критеріїв є законодавчо-членські. Не таємниця, що діяльність Євросоюзу регулює немаленька кількість актів законодавства у 35 царинах. Увесь цей нормативний масив відомий під назвою acquis communautaire (себто «доробок спільноти»). Держави, що висловили бажання доєднатися до Союзу, мають імплементувати акти й положення «доробку» до національних законодавств. Спеціальні моніторингові місії з Брюсселя оцінюють поступ національних урядів та парламентів у цій діяльності, за підсумками чого видають звіти з усіх 4-х етапів імплементації норм.

Вам варто знати: У чому проблема ЄС? Спитайте в Ле Пен

Окремо єврочиновники виділили поступ держави в забезпеченні прав людини та національних меншин. На практиці, однак, втілення останнього з чинників є доволі проблематичним. Рамкова конвенція Ради Європи (а всі держави-кандидати є членами РЄ) не містить чіткої дефініції національної меншини, визначаючи лише загальні принципи врегулювання питань захисту, у зв’язку з чим кожна з держав-підписантів самостійно визначає їх для себе. Люксембург і Мальта заявили, що на їхній території не проживають жодні меншини. Франція конвенцію не підписала, а Бельгія та Греція – не ратифікували. ЄС при визначенні зобов’язань держав-членів та встановленні фактів порушень переважно користується положеннями саме цієї Конвенції, оскільки вона чинна для більшості держав, але тлумачить її дуже гнучко – залежно від конкретної ситуації в кожній державі та її застережень до документу.

Дослідивши у такий спосіб загальні критерії, спробуймо застосувати їх до офіційних та потенційних кандидатів на вступ.

Сербія: час визначатися

Почати годилося б з фінансової та соціально-культурної точки тяжіння Балкан – Сербії. Країна здобула статус кандидата у 2013 р., а її вступ до ЄС заплановано орієнтовно на 2026 р. Брюссель та Белград мають міцні економічні зв’язки, що підкріплюються й політичною базою: Союзу вигідно м’яко та ненав’язливо переорієнтувати Сербію з московського вектору руху.

Уряди під головуванням Івіци Дачича та Александра Вучича проробили значний масив праці, аби переконати ЄС у непохитності намірів своєї держави. У короткі терміни було проведено гармонізацію законодавства (зокрема, у відповідності з Європейською соціальною хартією), посилено антикорупційний контроль та лібералізовано бізнес-клімат, що значно поліпшило імідж Белграда в очах єврочиновників. Acquis communitaire Сербія також імплементує надзвичайно оперативно й нині перебуває на третьому з 4-х етапів. Цінним для Брюсселя стало поступове розблокування діалогу щодо Косова, котрий, хай не завжди послідовний, усе ж ведеться мирним шляхом.

Президент Сербії Александр Вучич (ліворуч) та голова Європейської ради Шарль Мішель. АР

Разом з тим, останнім часом Сербія викликає занепокоєння Брюсселя через дедалі яскравіші авторитарні тенденції тепер уже президента Вучича. Найбільш помітно це стало після цьогорічних парламентських виборів, на яких Сербська прогресивна партія Вучича здобула абсолютну більшість мандатів. ОБСЄ відзначила, що хоча під час кампанії основні громадянські права переважно не порушувалися, усе ж з боку влади було помітно значний вплив на медіа задля гарантування непропорційно ширшого висвітлення позицій прогресистів. Очевидну стурбованість неурядових організацій викликають напади на представників медіа, що спровокували масштабні протести навесні, а також придушення свободи вираження думки в інтернеті: так, відомо про кілька випадків обшуків у лікарів, що висловлювали стурбованість рівнем готовності шпиталів до розміщення хворих на COVID-19.

Читайте також: Від протестів до коронакризи: чим сьогодні живе Сербія

Паралельно з рівнем свободи слова падає і доброчесність сербських чиновників та політиків. Станом на 2015 р. – початок прем’єрства Вучича – індекс сприйняття корупції (спеціальний показник корумпованості держапарату: що він вищий, то менш корумпована країна) Сербії становив 40 одиниць зі 100 максимальних. Після короткочасного підйому у 2019 р. він навіть дещо опустився до 39; за ним країна знаходиться між Тринідадом і Тобаго та Східним Тимором. Для більш наочного порівняння: Україна має в цьому списку 30 пунктів.

Звісно, корупційний чинник так чи інакше присутній у публічній політиці більшості держав світу. Більше того, решта країн-кандидатів показують (як буде видно далі) ще гірші результати. Однак відсутність чіткої геополітичної орієнтації (Брюсселю хотілося б припинити загравання сербської влади з Росією), помножена на яскраво авторитарні прагнення Вучича, неабияк сковує рух Сербії до Євросоюзу.

Чорногорія: розрив зсередини

Від Сербії перейдемо до держави, з якою вона найдовше становила єдине ціле, –  Чорногорії. «Вічне правління» демократичних соціалістів – чинного президента Міло Джукановича та його візаві Філіпа Вуяновича – очевидно йде Подгориці на користь, попри періодичні звинувачення в недемократичності окремих аспектів суспільно-політичного життя: з практично незмінним упродовж багатьох років індексом сприйняття корупції вона обганяє в рейтингу не лише Белград, а й кількох членів ЄС (зокрема Румунію, Угорщину та Болгарію).

Звіт із гармонізації законодавства демонструє ще кращі результати, аніж у Сербії: Чорногорія нині почала останній з 4-х етапів імплементації, показавши гарні результати в царинах права інтелектуальної власності та реформи судочинства, а чинники культури й освіти взагалі привела у стовідсоткову відповідність до стандартів Союзу. Це ставить країну в найвигідніші на сьогодні умови щодо євроінтеграції. Отже, чи можна зробити висновок, що Брюссель прийме Чорногорію в братерські обійми?

На жаль, є одна доволі значна проблема – релігійний чинник. Із весни 2020 р. у державі тривають зі змінним рівнем активності протести проти урядових актів щодо націоналізації зведених до 1918 р. культових будівель домінантної в державі Сербської православної церкви (СПЦ), паствою якої є близько 70% релігійного населення. Нині вони можуть розгорітися з новою силою.

Антиурядові протести в Чорногорії. CBN News

30 жовтня 2020 р. помер митрополит Цетинський Амфілохій, очільник СПЦ в Чорногорії та один з лідерів просербської політичної думки в цілому й релігійних протестів зокрема. Майже одразу віряни почали закликати до його канонізації, що цілком очікувано знову підняло питання про долю релігійних споруд у державі. Раніше президент Джуканович у питанні їхньої націоналізації міг розраховувати на підтримку з боку парламенту.  Однак 30 серпня відбулися не надто вдалі для його партії вибори, у результаті яких соціалісти ледь змогли зберегти відносну більшість. Значну кількість місць здобула широка коаліція «За майбутнє Чорногорії», котра в цілому прихильно ставиться до «неньки Сербії» і висловлюється за необхідність зміни законодавства щодо майна релігійних організацій. Відтепер учасники протестів мають надійне парламентське лобі, що в разі потреби зможе досягти легітимізації певних не надто законних заходів на користь СПЦ.

Детальніше про проблему: Політична боротьба та релігійні протести – чому чорногорці не можуть знайти порозуміння?

Поряд із цим виникне значна загроза для ісламських громад Чорногорії, деяким з котрих уже після виборів місцеві серби погрожували «влаштувати нову Сребреніцу». Побоювання щодо ймовірності ще однієї «ночі довгих ножів» не такі вже й ірраціональні: Балкани сумнозвісні своїми кривавими етнічними протистояннями. А участь у протестах з боку пастви СПЦ, численних ультрас та радикальних спортсменів ще сильніше наближає перспективу насильницької кульмінації конфлікту.

Отже, попри цілком пристойний соціально-економічний і політичний бекґраунд Чорногорії, Брюссель теоретично можуть відлякати серйозні внутрішні чвари, що мають сумну перспективу перерости у міжетнічні та міжрелігійні зіткнення. Утім, високий рівень готовності Подгориці до членства та наявність у ЄС досвіду посередницької діяльності в соціально-етнічних конфліктах можуть захистити євроінтеграційні здобутки.

Албанія: п’ятдесят на п’ятдесят

Албанія отримала статус офіційного кандидата на вступ до ЄС 2014 року, проте повноцінні перемовини щодо членства було розпочато в березні 2020 р. В історичній ретроспективі євроінтеграція цієї невеликої й відносно не заможної держави проходить доволі стрімко: уже 1992 р. (у рік падіння комуністичної диктатури) Албанія підписала з ЄС Угоду про торгівлю та співпрацю, 2001 р. товари її виробництва було звільнено від увізних мит, а 2010 р. Тирана отримала безвізовий режим.

Звіт Єврокомісії від 6 жовтня 2020 р. відзначає, що хід гармонізації законодавства Албанії з брюссельським ще далекий від ідеального. Тирана щойно завершила перший з 4-х етапів імплементації acquis communitaire. 21 з 35 критеріїв реалізовано на помірному рівні, 8-й – на рівні нижче помірного, а по 3-му роботу фактично не почато – щоправда, більшість зазначених чинників стосуються доволі внутрішніх питань на зразок ринку праці, охорони довкілля та забезпечення екологічно сприятливого рибальства.

Комісія також відзначає, що країна залишається одним з європейських центрів торгівлі людьми, а також спостерігаються значні проблеми з контрабандою, гарантуванням безпеки меншин тощо. Більше того, згаданий уже індекс сприйняття корупції в Албанії становить 35 зі 100 одиниць, що дорівнює північномакедонському й ставить країну в найгіршу позицію з усіх держав-кандидатів (сусідами по списку є Панама й Філіппіни). Водночас, на євроінтеграційних планах Тирани зарано ставити хрест: вона має чим зацікавити навіть найбільших скептиків.

Прикраси на вулицях Тирани, столиці Албанії, на честь вступу держави до НАТО у 2009 р. Tripadvisor

Той-таки звіт від 6 жовтня відзначає одну царину гармонізації законодавства, у якій Албанія проявила «значні успіхи», – йдеться про зовнішню політику, безпеку й оборону. Станом на 2020 р. маленька й незаможна Албанія витрачає на оборонні потреби близько 1,47% ВВП, що вище за показники, наприклад, Канади, Італії й Іспанії. Стратегічно вигідне положення держави дозволяє силам НАТО (до якого входять більшість членів ЄС) здійснювати ефективний контроль над водами Адріатики та повітряним простором над Балканами, де нерідко проявляють активність сербські ВПС за підтримки російських колег.

Зовнішньополітичне орієнтування тиранського політикуму також знімає будь-які побоювання щодо ймовірності потрапляння держави під «сторонній вплив». Обидві чільні політсили Албанії – як Соціалістична партія, головою якої є нинішній прем’єр-міністр Еді Рама, так й опозиційна Демократична партія – послідовно відстоюють євроатлантичний рух і жорстко протидіють будь-яким зазіханням Москви та Белграда на албанський етнокультурний простір (зокрема, частково визнаної Республіки Косово). А з огляду на те, що приблизно третина дорослого населення має дозволи на роботу та постійне перебування в ЄС, така політика дійсно популярна.

Читайте також: Проєкт «Великої Албанії» – мрії націоналістів чи цілеспрямована державна політика?

Відтак можна очікувати, що Брюссель охоче й активно асистуватиме Тирані в гармонізації соціально-економічного законодавства та проведенні антикорупційних реформ (а на фоні поліпшення стосунків із США – і безпекових у межах НАТО), оскільки має впевненість у відданості влади й населення євроатлантичній інтеграції. Цим можуть обґрунтовуватися доволі високі шанси Албанії на вступ до ЄС навіть попри неідеальний стан економіки. Цікаво, що з реалізацією цього плану до складу Союзу уперше увійде держава, більшість населення якої сповідує іслам, що теоретично може викликати чимало суперечок у колах консерваторів.

Північна Македонія: союзники, з якими й ворогів не треба

Свій шлях до НАТО Скоп’є виборювало довгі 19 років. На заваді вступу до безпекового блоку стояла Греція, яка вирішила скористатися правом вето, щоб вирішити свою стару суперечку із північною сусідкою щодо її назви. Урешті, ціною зміни ймення на «Республіка Північна Македонія» урядові Зорана Заєва таки вдалося ввести державу до складу Альянсу.

Після цього прориву входження до Євросоюзу здавалося вже майже залагодженою справою. У 2020 р. Північна Македонія почала перемовини щодо вступу разом з Албанією; уже станом на 2019 р. європейський моніторинг показав, що щодо 24 критеріїв гармонізації законодавства було досягнуто «помірного» рівня успіху, а щодо 5 – «доброго». Так, Скоп’є спокійнісінько працювало над першим з 4-х етапів гармонізації законодавства, аж поки не трапився новий неприємний сюрприз.

2017 року Македонія, висловлюючи намір знайти підхід до врегулювання численних конфліктів у царині історичної політики з Болгарією, при підписанні з нею угоди про добросусідство домовилася щодо створення комісії з опрацювання найбільш спірних питань минулого. При цьому Софія окремо зауважила, що відсутність позитивної динаміки в цьому напрямку даватиме їй право блокувати діалог щодо інтеграції Скоп’є до європейських структур. Цілком очікувано, що така «співпраця з-під палиці» швидко загальмувалася.

Передусім Македонія не погодилася з тезою щодо неіснування македонської мови (документ пропонував замінити цей чіткий термін на ефемерний «офіційна мова Республіки Македонія», а словосполучення «македонська мова» – позначати принизливою зірочкою з указівкою в примітках, що таким є лише термін з конституції). Незгоду викликала й вимога прибрати з навчальних матеріалів термін «фашистська болгарська окупація» щодо подій 1941-1944 рр., який є фактично коректним, зважаючи на те, що на початку Другої світової війни царська Болгарія взяла участь у розчленуванні Югославії спільно з Італією Муссоліні.

У матеріалі Пристрасті за Делчевим: як історична політика перешкоджає євроінтеграції Північної Македонії ми вже шукали відповідь на запитання про те, чи здатні будуть історичні чвари поставити хрест на планах Скоп’є долучитися до ЄС – і ось інтригу розв’язано.

7 листопада 2020 р. МЗС Болгарії заявило, що не може підтримати запропоновані Брюсселем умови для початку перемовин з Північною Македонією. Цим було зірвано засідання голів МЗС країн Євросоюзу (перенесено з 10 на 17 листопада), але не тільки: такий акт поставив під удар сам процес інтеграції Північної Македонії, оскільки такі рішення в Союзі приймаються не інакше як консенсусом. Попри це, Скоп’є зарано бити тривогу. Те, що Болгарія в прагненні нав’язати власну історичну візію тисне на слабке місце Північної Македонії, ще не означає, що в самої Софії не знайдеться ахіллесової п’яти.

Глави урядів Болгарії та Північної Македонії Бойко Борисов (ліворуч) та Зоран Заєв 2019 p. на урочистостях біля македонського м. Дойран. EPA/EFE

Діяльність прем’єра Болгарії Бойка Борисова давно викликає в ЄС чимало запитань. Хоч він і є єдиним фактичним політиком-єврооптимістом високого штибу в країні, та спокою Брюсселю не дають його корупційні зв’язки з впливовими бізнесменами-представниками супротивних партій, намаганнями котрих Болгарія поступово перетворюється на плутократію з індексом сприйняття корупції, гіршим за чорногорський.

Про цю проблему ми також розповідали в статті Вірус недовіри: як липневі протести змінять болгарську політику

Тож не виключено, що Брюссель, віддаючи належне певним реформаторським успіхам уряду Заєва та прийняттю Північної Македонії до НАТО, проявить рішучість і знайде важелі впливу на гордовитого Борисова, аби змусити того шануватися з добросусідськими зобов’язаннями.

Боснія і Герцеговина: роздвоєння особистості

1995 року укладанням Дейтонських угод було завершено Боснійську війну – один з найстрашніших конфліктів на теренах Югославії. За їхніми умовами, Боснія і Герцеговина зберегла свою єдність як федеративна трискладова держава: її територія розподілена між населеною переважно сербами Республікою Сербською та хорватсько-босняцькою Федерацією Боснії та Герцеговини в територіальній пропорції приблизно 48% на 51%. Дещо менше 1% території займає округ Брчко зі спеціальним статусом.

ЄС почав ґрунтовну співпрацю з Сараєво 2008 р., коли було укладено Тимчасову угоду з питань торгівлі. У 2010 р. Боснія і Герцеговина отримала безвізовий режим, а у 2015 р. вступила в силу Угода про асоціацію з ЄС. 2016 р. було подано заявку на вступ до Союзу, а 2018 р. почався моніторинг імплементації acquis communitaire.

Результати його надзвичайно невтішні: станом на жовтень 2020 р. Сараєвом не було досягнуто «доброго» рівня за жодним з критеріїв. Масив гармонізаційної роботи надзвичайно великий і, ймовірно, забере чимало часу. Індекс сприйняття корупції становить 35 зі 100 – гірший за танзанійський та гамбійський та еквівалентний косовському, хоча й ліпший за український. Але основна перепона на євроінтеграційному шляху – шалений внутрішній спротив.

Як вже зазначалося, Республіка Сербська – одна зі складових Боснії і Герцеговини – населена переважно етнічними сербами, що вкрай скептично ставляться до євроатлантичної інтеграції. Їхня неприязнь спричинена, зокрема, антагоністичними позиціями ЄС і НАТО щодо Югославії у війнах 1990-х рр., найяскравішим проявом чого стало бомбардування міст останньої Альянсом під час операції «Союзна сила» в 1999 р. Через це Республіка Сербська регулярно блокує просування імплементації будь-яких угод між офіційним Сараєвом та Брюсселем: так, 2007 р. її парламент не схвалив пакет реформ, що були передумовою вступу в силу Угоди про асоціацію.

Багаторічний президент і прем’єр Республіки Мілорад Додік знаходиться в санкційному списку США за «спроби підриву територіальної цілісності Боснії і Герцеговини, що суперечать Дейтонським угодам». Він відомий затятою підтримкою Росії та Сербії, неодноразовими приниженнями пам’яті жертв сербських злочинів проти людяності в часи війн (зокрема мусульман – жертв Сребреницької різанини, яку він, усупереч загальноприйнятій оцінці Міжнародного кримінального суду та Міжнародного трибуналу з колишньої Югославії, не визнає геноцидом).

Мілорад Додік та Владімір Путін на зустрічі в Сочі 2018 р. EPA

Звісно, здійснення міжнародних відносин є предметом загальнодержавного регулювання. Більше того, будь-які небажані дії суб’єктів має право спиняти Конституційний суд, у якому сербські представники мають меншість. Певний вплив, хоча й значно слабший, аніж на початку століття, має і Верховний представник ООН. Ці чинники можуть сприятливо впливати на євроінтеграцію Боснії і Герцеговини.

Однак ніщо не заважає урядові Республіки Сербської чинити саботаж реформ «на місцях» – у питаннях, що умовно вважатимуться «внутрішньою компетенцією суб’єкта». Це неодмінно гальмуватиме економічний розвиток держави, що даватиме сербам підстави для маніпуляцій та звернень за допомогою до Белграда та Москви. Не можна виключати можливості організації Додіком, що нині є членом Президії Боснії і Герцеговини, такого собі псевдореферендуму щодо відмови від виконання Дейтонських угод та виходу суб’єкта зі складу федерації або й інших небажаних нині дій.

У будь-якому разі шанси Боснії і Герцеговини на вступ до ЄС поки залишаються доволі невисокими через майже цілковиту негармонізованість законодавства, високий рівень корупції та ймовірність розгоряння міжетнічних конфліктів.

Косово: ворожіння на кавовій гущі

Станом на 2020 р., 22 із 27 держав-членів ЄС визнають незалежність Косова. Незгода з цим Греції, Іспанії, Кіпру, Румунії та Словаччини пояснюється побоюванням щодо легітимізації таким чином сепаратистських рухів у межах своїх кордонів. Існують версії, що лише повне дипломатичне визнання Приштини уможливить надання їй статусу кандидата на вступ. Утім, міністр закордонних справ Німеччини Зіґмар Ґабріель зауважив, що достатньо буде лише визнання Сербії. До нього Брюссель намагається поступово підштовхувати Белград, ставлячи майбутнє євроінтеграції Сербії в залежність від урегулювання відносин з Косовом.

Тим часом Приштина у 2016 р. підписала Угоду про асоціацію з ЄС. Було почато європейський моніторинг імплементації acquis communautaire до косовського законодавства; станом на 2020 р. рівень усе ще недостатній, проте загальний стан справ дещо ліпший, аніж, наприклад, у Боснії і Герцеговини, яка, як і Косово, перебуває на 1 етапі моніторингу. Індекс сприйняття корупції також дорівнює боснійському й становить 35 зі 100.

Косовське суспільство, як і албанське, дуже прихильно ставиться до членства в ЄС. Фактично жодна з косовських партій (навіть тих, що репрезентують сербів), не є за характером євроскептичною, і на це – вагомі причини: саме Брюссель 2008 р. «заступився» за Приштину перед світовою спільнотою, вказавши на відповідність та адекватність визнання незалежності краю через численні порушення прав албанців белградським урядом.

Албанська карикатура на невизначеність статусу Косова як кандидата на вступ до ЄС, яку символізує зірочка на грудях у косовського дипломата. Натомість його сербський візаві отримує кандидатську стрічку. Voxeurop.eu

Тож нині майбутнє косовської євроінтеграції залежить від того, який підхід прийме ЄС щодо розв’язання проблеми з невизнанням його незалежності 5 державами-членами. Ще 2010 р. Європарламент прийняв резолюцію, у якій закликав усі країни-члени визнати Косово. До 2018 р., здається, ставлення до Приштини тих, хто проти визнання, не змінилося.

Детальніше про проблему: Договір між Сербією та Косово. Чи вдасться завершити «Холодну війну» на Західних Балканах?

Саме 2018 р. Болгарія, що якраз головувала в Раді ЄС, організувала саміт для держав-кандидаток на вступ, куди було запрошено й Косово. У всіх офіційних паперах саміту замість терміну «держави» було вжито слово «партнери», при тому що Косово – єдина частково визнана держава-учасник саміту. У своїй промові тодішня глава євродипломатії Федеріка Могеріні зазначила, що «до всіх шести партнерів буде вжито справедливий і прозорий підхід в їхніх євроінтеграційних прагненнях».

А це зі свого боку може означати, що позиції Косова «вирівнюються» до недискримінаційного підходу, що свідчить про його важливість для Брюсселя. Імовірно, він не відступить від просування визнання Косова й перед незгодою президента Сербії Вучича – тим паче, на відміну від нього, Приштина у більш вигідній позиції.

Підбиваючи підсумки

Членство в ЄС є надзвичайно почесним, оскільки воно засвідчує високий розвиток законодавчої бази, низький рівень корупції, ефективність ринкової економіки. Саме тому багато держав, навіть географічно неєвропейських (приміром, Марокко – до офіційної відмови Брюсселя), прагнуть долучитися до Союзу.

Балканські країни мають великий потенціал. Хтозна, чи не говорив би світ про «балканських тигрів», як говорив про азійських – Сінгапур, Південну Корею, Тайвань – коли б не страшні війни 1990-х, відлуння яких відчувається й нині у вигляді болісної бідності та незатягнених ран релігійних й етнічних конфліктів, що, так чи інакше, перешкоджають євроінтеграції всіх держав-кандидатів і потенційних кандидатів.

Попри все, на сьогоднішньому етапі деякі з «балканських неофітів» пророблюють величезний масив роботи, аби досягти бажаного членства. Вони відмовляються від стереотипів, відрегульовують економіку, мирять релігійні громади й прямують на Захід, відкидаючи «руку Москви», котру та не просто протягує, а і якою періодично прагне дати ляпаса.

Ураховуючи всі вищенаведені чинники, можна стверджувати, що найближче до своєї мети підібралися Албанія та Чорногорія. Саме ці дві держави активно провадять реформи, працюють з населенням та виконують критерії членства, що дозволить їм в осяжній перспективі поповнити лави ЄС слідом за Хорватією. Залежно від перспектив урегулювання гострих питань з Болгарією, сюди ж можна буде додати й Північну Македонію, досягнення якої також поза сумнівом.

Сербія, попри добре розвинену економіку, порушує чільні принципи «доброго врядування» зниженням політичного плюралізму та непокоїть Брюссель заграваннями з Москвою. Боснія і Герцеговина поки що залишається заручницею антиєвропейських ігор сербської меншини та її керманичів, а Косово ж – невизначеності в самому Євросоюзі. Утім, євроінтеграція не стоїть на місці, і можна бути певним, що, якщо перелічені країни не здійснять серйозного розвороту на цьому шляху, то рано чи пізно і їхні національні стяги піднімуться над Брюсселем і Страсбургом.

Автор – Богдан Мироненко, експерт з Балкан та Центральної Європи Аналітичного центру ADASTRA