У чому проблема ЄС? Спитайте в Ле Пен

Які основні виклики стоять сьогодні перед Європейським Союзом? Найкраще й найлаконічніше на це відповіли провідні праві популісти ЄС Марін Ле Пен і Маттео Сальвіні. Через два тижні по завершенню виборів до Європейського парламенту силами французької «Національної згоди» й «Північної ліги» було створено нову фракцію ЄП із показовою назвою – «Ідентичність і демократія». Ось вони – два найбільш нагальних виклики ЄС, між собою тісно пов’язаних, і водночас кожен – сам по собі специфічний.

Виклик перший: ідентичність

Ідентичність – концепт порівняно новий. Тривалий час його використання обмежувалося сферою соціальної психології. І лише наприкінці 80-х рр. ХХ ст. його почали застосовувати й у дослідженні політичного життя. Вважається, що ідентичність дає можливість політичним акторам виокремлювати себе від інших; на основі цього гальванізувати власну базу прихильників; а відштовхуючись від маркерів ідентичності – ідентитетів, будувати свою політику в разі приходу до влади.

Дискусія про ідентичність неодмінно тягне за собою поділ на «своїх» і «чужих». Цей поділ може бути як реальним, так і суто уявним – головне, аби він слугував цілям проголошеного політичного курсу. Термін «політика ідентичності» (identity politics) чітко асоціюється з національним, ба навіть націоналістичним сентиментом, де поділ на «своїх» і «чужих» не вимагає додаткових пояснень. Ефективною така політика виявляється, як не дивно, у суспільствах консервативних, де вигод глобалізованого світу не відчувають, ба більше – відчуваються лише втрати від небажання пристосовуватися до змін.

У геополітичному вимірі ідентичність набуває щонайменше двох вимірів: національного й наднаціонального. Вочевидь, за наявності сильної та вкоріненої національної ідентичності наднаціональна ідентичність сприймається як «чужа», як безпосередня загроза суверенітету країни. І навпаки, слабка національна ідентичність може бути підкорена наднаціональною й підмінити собою зміст національної. Приклад останньої моделі – радянська ідентичність.

Єдиний вихід із конфлікту національної та наднаціональної ідентичностей – це створення такої схеми, за якої вони взаємно доповнюють одна одну. Європейська ідентичність, власне, намагалася рухатися саме таким шляхом: у її основі лежали універсальні цінності, що ґрунтувалися на промоції ідей демократії, прав людини та ринково орієнтованої економіки. Але щось пішло не так…

Із розширенням ЄС зростала кількість національних ідентичностей, що входили до загальноєвропейського інтеграційного простору. Узгодження їхніх інтересів і позицій потребувало подальшої розбудови складного інституційного апарату і ставало результатом досить хитких компромісів.

Читайте також: Ласкаво просимо: хто стане наступним членом ЄС на Балканах?

Не останню роль у цьому відіграла й нерівномірність інтеграційного процесу на різних його історичних етапах. Якщо перші країни-члени Європейського Союзу мали відносно однаковий рівень соціально-економічного розвитку й тривалий час підтримували демократичні практики, то з розпадом радянського геополітичного блоку з’явилися претенденти на членство в ЄС, які політико-економічні інституції європейського штибу будували фактично з нуля. Замість гармонійної інтеграції почала втілюватися так звана різношвидкісна модель, за якої існує певне ядро й решта країн, які своїм темпом до нього приєднуються. Власне, відкат окремих країн до авторитарних практик, який спостерігається особливо наочно в країнах Центрально-Східної Європи, засвідчує непевність такого інтеграційного курсу.

Ще варто згадати про кризу біженців, що триває на європейському континенті з 2015 року. Мігранти й біженці (перші покидають власну країну в пошуках роботи, другі – тікають від політичних переслідувань) з країн Близького Сходу й Північної Африки є наочним утіленням «чужих» для ідентичності європейців. Саме невдала політика ЄС з урегулювання цієї кризи стала чи не головним козирем у руках євроскептиків на останніх виборів до Європарламенту та на національному рівні.

Виклик другий: демократія

Отже, євроскептики стверджують, що ЄС поступово узурпує владу національних урядів, тим самим розмиваючи сутність європейської ідентичності як наднаціональної. Чим не яскраве свідчення антидемократичності Євросоюзу? Криза демократії, втім, – не суто європейське явище. Воно вкупі з кризою ідентичності стало поживним ґрунтом для зростання популістських настроїв.

Передусім варто зазначити, що популізм – не просто демагогія. Це така форма політичної комунікації, за якої «простий народ» (умовна категорія, яка охоплює фактично всіх виборців) протиставляється «корумпованим злочинним елітам». Саме начебто небажання останніх дослухатися до потреб та інтересів простих людей і є основним предметом спекуляцій популістів.

У контексті ЄС найчастіше спостерігається так званий правий популізм. Праві популісти пояснюють усі негаразди втручанням певної третьої сторони, яка контролює політичні еліти в країні чи певним чином опосередковано впливає на них. Додайте до цієї схеми біженців / мігрантів або міфічних євробюрократів (залежно від ситуації), тобто реальну «третю сторону», і ви отримаєте типовий політичний меседж євроскептиків у Франції, Італії чи Великій Британії.

Вас може зацікавити: Популіст на чолі Ради ЄС: чи варто боятися головування Словенії в Євросоюзі?

Причиною зростання популізму в ЄС, окрім зовнішніх чинників, є і внутрішні – падіння добробуту населення після глобальної економічної кризи 2008 року та трансформація природи політичних комунікацій. Ті самі традиційні політичні еліти, як правило, надто пізно бралися за використання соціальних медіа для спілкування зі своїм електоратом, натомість і далі покладаючись на журналістів як посередників. Вибори в Україні показали, що це вже далеко не дієвий крок. Показовою в цьому плані є й історія зростання «Руху п’яти зірок» – італійської партії, що фактично виросла з низової інтернет-ініціативи програміста Джанроберто Казаледжо.

Навіть побіжний огляд історії ЄС показує, що він неодноразово зіштовхувався з викликами демократичного характеру. Провальні референдуми у Франції та Нідерландах 2005 року щодо Конституції для Європи; референдум 2016 року в Нідерландах щодо затвердження Угоди про асоціацію України та ЄС; референдум у Великій Британії того ж 2016-го за вихід із Євросоюзу; поступове падіння явки на виборах до Європарламенту з 1990-х років…

Відсутність належної комунікації з боку установ ЄС і національних урядів про переваги членства в об’єднанні та європейської інтеграції загалом ставали і стають перепонами для подальшого політичного зближення на європейському континенті.

Зовнішній фактор

Європейському Союзу як суб’єкту міжнародних відносин ще належить наново визначити своє місце в цьому світі. Не в останню чергу це пов’язано з активним перетіканням балансу в геополітичному трикутнику США – Китай – Росія.

Довгий час стабільне існування євроатлантичного простору давало європейцям підстави не турбуватися про власну безпеку. Нині ж ситуація змінюється.

Дональд Трамп вимагає від своїх союзників по НАТО витрачати щонайменше 2% ВВП на безпеку й оборону, чого досягли лише чверть усіх членів. А зміна характеру безпекових загроз у бік інформаційних, кібернетичних і гібридних, вагома частка яких іде з боку Росії, змушує переосмислювати підходи ЄС до співпраці в безпековому секторі. Два європейських проєкти – Постійне структурне співробітництво ЄС та Європейська ініціатива втручання – ще не набули достатньої інституційної спроможності та, понад те, навряд чи можуть замінити собою НАТО в середньостроковій перспективі.

Дізнавайтеся більше: Китай – новий ворог НАТО?

Вплив Китаю в ЄС представлений здебільшого «м’якою силою», а саме привабливими інвестиційними проєктами в межах амбітної ініціативи «Один пояс, один шлях». А активізація американсько-китайського протистояння за економічне й технологічне лідерство неминуче ставить перед ЄС дилему: на чиєму він боці? У разі чергового гострого витка сумнозвісної торговельної війни часу на вичікування може вже й не бути.

Зрештою, перед Європейським Союзом ще й постає проблема перегляду співробітництва зі своїми безпосередніми сусідами. Експерти стверджують про недостатність формату Східного партнерства, членами якого є шість пострадянських країн, адже щонайменше половина з них усерйоз заявляють про свої євроінтеграційні перспективи. Південний напрямок політики сусідства ЄС з огляду на актуальність кризи біженців також під питанням.

Пошук виходу

Очевидний вихід для ЄС із пастки «ідентичності й демократії» лежить у переосмисленні самих основ європейської інтеграції. Механізм, який працював у повоєнні роки, нині нездатний відповісти на виклики ліберальному й глобалізованому світовому порядку. Безпрецедентність як Європейського Союзу, так і нинішньої доби, унеможливлює готові рецепти порятунку.

З іншого боку, варто згадати, що китайський ієрогліф на позначення слова «криза» складається з двох частин: перша означає «загибель», друга – «надія».

Сміливу спробу зорієнтувати ЄС у новому напрямі було зроблено навесні цього року президентом Франції Емманюелем Макроном. Основа його курсу – різношвидкісна інтеграція й визначення спільних пріоритетів розвитку, на яких діяльність об’єднання й повинна зосереджуватися: безпека, цифрова економіка, громадянин як особистість. Звісно, подібний «план порятунку» повинен бути деталізований, охоплюючи всі аспекти функціонування ЄС: від інституцій до Єврозони.

Детальніше про проблему: Політика Макрона в ЄС: шлях до порятунку Європи чи продумана передвиборча кампанія?

ЄС конче потребує чіткого стратегічного бачення й плану дій у найближчому майбутньому. Саме це може бути покладено в основу переосмисленої європейської ідентичності. А активне залучення всіх зацікавлених сторін до розроблення такого бачення стане відповіддю на кризу демократії.

А фракція «Ідентичність та демократія» Європарламенту й досі залишається сумним нагадуванням про те, що нинішні зміни стосуються кожного, – а їх ігнорування може назавжди поховати проєкт спільного європейського простору.

Автор – Олег Павлюк, Аналітичний центр ADASTRA