PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


Проєкт «Великої Албанії» – мрії націоналістів чи цілеспрямована державна політика?

Проєкт «Великої Албанії» – мрії націоналістів чи цілеспрямована державна політика?

Важко назвати більш національно строкатий регіон Європи, ніж Балкани. Саме розмитість тамтешніх етнічних кордонів багато в чому зумовила величезну кількість конфліктів та сумнозвісний статус «порохової діжки Європи». Сьогодні чи не найбільшою загрозою миру на Балканах є албанський іредентизм – рух за об’єднання населених албанцями земель у межах єдиної держави. Принаймні саме в цьому головну проблему вбачають офіційні сербська та російська пропаганди. Чи справді це так – розповідаємо далі.

Історія виникнення питання

Витоки ідеї створення «Великої Албанії» слід шукати у ХV столітті, коли більша частина Балканського півострова опинилася в складі Османської імперії. Під час турецького панування велика кількість албанців прийняла іслам, що зумовило їхнє перебування в порівняно привілейованому становищі у складі мусульманської держави. Відповідно території, на яких вони проживали, поступово розширювалися.  

Етнографічна мапа Балкан у складі Османської імперії у середині ХІХ століття. Червоний колір – місця розселення албанців.

Етнографічна мапа Балкан у складі Османської імперії у середині ХІХ століття. Червоний колір – місця розселення албанців.

Початок націоналістичних прагнень албанців ознаменував Сан-Стефанський мирний договір та Берлінський конгрес 1878 року, за якими незалежність здобули більшість сусідів Албанії, окрім самої «країни чорних орлів». Саме так у перекладі звучить самоназва цих теренів – Шкіперія – а двоголовий орел був емблемою національного героя Албані Скандербега, який у XV ст. вів національно-визвольну боротьбу проти турків. У складі новостворених держав опинилися також і землі, населені етнічними албанцями. Не бажаючи миритися із втратою територій, вони організували спротив у рамках так званої Прізренської ліги, яка все ж зазнала поразки від османів. Ідею створення незалежної Албанії довелося відкласти на понад 30 років.

Довгоочікувану незалежність албанці здобули 1913 року за Лондонським мирним договором, що підбивав підсумки Першої Балканської війни. Однак кордони новоствореної держави були визначені відповідно до інтересів великих держав, що прагнули не допустити отримання Сербією виходу до Адріатичного моря (Албанія у їхньому баченні мала зіграти роль цієї географічної перешкоди[YS1] ). Прагненнями ж албанців знехтували. Як наслідок, поза межами нової держави опинилася половина албанського населення регіону. До сьогодні в Албанії цей договір вважається найбільшою несправедливістю за всю її історію.     

Кордони Албанії, затверджені на міжнародній конференції у Лондоні, позначені помаранчевим. Рожевим виділені етнічні території албанців, що не увійшли до складу новоствореної держави.

Кордони Албанії, затверджені на міжнародній конференції у Лондоні, позначені помаранчевим. Рожевим виділені етнічні території албанців, що не увійшли до складу новоствореної держави.

За іронією долі об’єднати майже всі свої етнічні землі Албанія зуміла лише втративши незалежність. 7 квітня 1939 року фашистська Італія Беніто Муссоліні захопила «країну чорних орлів», перетворивши її на свій протекторат. Італійці вирішили зробити ставку на албанський іредентизм та використати його задля втілення власної мети щодо захоплення Балкан. До протекторату було приєднано Косово разом із півднем Сербії, прикордонні регіони Чорногорії, Західну Македонію. Єдиною територією, на яку претендувала Албанія, але яка залишилася за її межами, став грецький Епір або Чамерія, як її називали албанці. Ці землі Італія контролювала напряму. Німці, замінивши італійців у 1943 році, албанські кордони не чіпали, проте після завершення Другої світової війни союзники повернули Албанії кордони 1913 року.  

Італійський протекторат над Албанією 1939-1943р.

Італійський протекторат над Албанією 1939-1943р.

У післявоєнний час світ заговорив про «Велику Албанію» лише з моменту виникнення косовського конфлікту та проголошення незалежності Косово (південного регіону Сербії, населеного переважно етнічними албанцями).

Читайте детальніше: Договір між Сербією та Косово. Чи вдасться завершити «Холодну війну» на Західних Балканах?

Однак попри існування двох етнічно близьких країн, реальних практичних кроків щодо їхньої інтеграції зроблено небагато. До того ж, тривале існування в межах різних держав не могло не відбитися на відмінностях у менталітеті косоварів та албанців.

Албанське населення у країнах-сусідках Албанії. Темнішим кольором позначені території, де албанці становлять більшість населення, світлішим – території, де вони є меншинами.

Албанське населення у країнах-сусідках Албанії. Темнішим кольором позначені території, де албанці становлять більшість населення, світлішим – території, де вони є меншинами.

За оцінками, складеними на основі останніх переписів населення держав Західних Балкан у 2011 році, у регіоні проживає близько 5 мільйонів албанців. Із них лише трохи менше половини – безпосередньо в Албанії. Близько 1,5 мільйона живуть у Косово, трохи більше 500 тисяч – у Північній Македонії, де вони становлять чверть населення держави. Іще майже 480 тисяч мешкають на території Греції, де становлять 4,5% населення. У Чорногорії та Сербії проживають 30,5 та 6 тисяч албанців відповідно, а їхня частка серед загального населення цих двох країн не перевищує 5%.  Тут важливо зазначити, що албанці переважно бойкотували загальний перепис 2011 року, а за попередніми даними 2001 року їхня кількість у Сербії сягнула приблизно 50 тисяч.

Албанський іредентизм розхитує регіон

Слід підкреслити, що албанські дослідники, як правило, надають перевагу терміну «албанське національне питання» замість «Велика Албанія» чи «паналбанізм».

Після Другої світової, за часів режиму Енвера Ходжі (1944-1985 рр.), зовнішня політика держави характеризувалася як перманентними радикальними змінами геополітичних пріоритетів (зокрема у трикутнику Югославія-СРСР-КНР), так і наростанням тенденції до ізоляціонізму. Претензії Албанії на Косово і паналбанські настрої відкрито не афішувалися, однак поширювалися шляхом пропаганди та видавничої діяльності. Розпад Югославії та загострення питання Косово перенесли Тирану до епіцентру протистояння. У квітні 1993 року постійний представник Албанії при Організації Об’єднаних Націй Танас Шкурті звернувся до Ради Безпеки із проханням про міжнародне втручання у конфлікт. Однак тоді організація була більше занепокоєна боснійською війною та проігнорувала албанське звернення. 

Наразі ставлення до албанського національного питання у країні різниться в залежності від політичних вподобань та наближення чергових виборів. На офіційному ж рівні в Албанії існує тільки курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію – і жодного паналбанізму. Усю неоднозначність ситуації впродовж років можна прослідкувати на прикладі колишнього президента (1992-1997 рр.) та прем’єр-міністра (2005-2013 рр.) держави Салі Беріші. Одразу після приходу до влади на перших вільних виборах у країні у 1992 році він заявив, що «ідеї створення Великої Албанії абсолютно не притаманні албанським керівним колам та політичним силам». Це пояснювалось остаточною геополітичною переорієнтацією країни на Захід і рухом до ЄС та НАТО. Пізніше, уже під час своєї прем’єрської каденції, на зустрічі зі студентами Приштинського університету Беріша так відповів на питання щодо можливого об’єднання Косово та Албанії: «єдина така можливість – це об’єднання в межах Європейського Союзу». А ось наприкінці 2012 року, менш ніж за рік до парламентських виборів, у риториці політика почали з’являтися й нотки націоналізму.

Так, під час промови, присвяченої століттю незалежності країни, Салі Беріша заявив: «Ми присвячуємо це свято …[всім,]… хто 29 листопада 1912 року… проголосив незалежність Албанії, незалежність всієї етнічної Албанії, незалежність усіх албанських регіонів – від Превези до Прешево, від Скоп’є до Подгориці». Такі слова обурили представників усіх держав, яким наразі належать ці міста: Греції, Сербії, Північній Македонії та Чорногорії відповідно. Беріша виправдовувався, що ці слова ніяким чином не висловлювали територіальні претензії на землі інших держав, хоча згодом знову робив суперечливі заяви, як-от про потребу розглядати представників албанського етносу усіх п’ятьох балканських держав лише як єдину націю та необхідність створення єдиного уніфікаційного проєкту. Утім, експертами така риторика оцінюється як спроба відтіснити націоналістів, увага до яких виросла на тлі посилення патріотичних настроїв.

Проте не лише Беріша використовував націоналістичну риторику, пов’язану з об’єднанням населених албанцями земель, напередодні виборів. У 2001 році, у розпал передвиборчої кампанії, генеральний секретар партії «Демократичний альянс» Арбен Імамі заявив: «Партія визнає одним зі своїх майбутніх обов’язків стимулювання та прискорення процесу невідворотного мирного об’єднання Косово з Албанією», однак ця заява була критично сприйнята його однопартійцями.

Окрім висловлювань албанських політиків, занепокоєння інших держав часом викликали й безпосередні дії уряду. З останніх подій, вартих уваги можна відзначити наступне:

У 2017 році в уряді була введена посада міністра зі справ діаспори, а у серпні 2019 року урядом був прийнятий новий законопроєкт про громадянство, який дозволяв його отримати будь-якій особі, яка зможе надати докази свого албанського походження до третього ступеня споріднення (прадід або тітка/дядько). Цим же законом було скасовано рішення 2013 року, за яким жителі Косово не мали змоги отримати албанське громадянство. 

Албанський іредентизм, окрім політичних, створює в регіоні також і військові загрози. За мовчазної згоди центрального уряду, у прикордонних з Косово областях (поблизу міст Кукес та Топоя) розташовані декілька таборів бойовиків із Албанської національної армії – незаконного збройного формування, однією з головних цілей якого є створення «Великої Албанії». Ці табори залишилися «у спадок» від Армії звільнення Косово, що була розформована після появи у краї Міжнародних сил з підтримки миру в Косові (KFOR) у 1999 році. За неофіційними даними, організація отримує підтримку фінансами та зброєю від албанської мафії – одного з найбільших постачальників наркотиків до країн ЄС. АНА неодноразово атакувала поліцейських та військових, а також здійснювала теракти на території Косово (проти місії ООН та військового контингенту НАТО), Сербії, Північної Македонії. 

Впливова меншина

Попри те, що албанці є етнічною меншиною у сусідніх із Албанією країнах (окрім Косово), їхній вплив на політичну ситуацію в деяких державах щораз більшає.

У Північній Македонії за останніми оцінками вже близько третини населення становлять албанці (самі ж вони говорять про всі 40%), тоді як перепис 2004 року визначав їхню кількість як 25%. На значне зростання частки албанців серед місцевого населення вплинула як вища народжуваність у албанських родинах у порівнянні з македонськими, так і наплив біженців із Косово, що втікали зі своєї батьківщини під час активної фази протистояння в бунтівному краї. Значущість албанського фактора в країні повною мірою проявилася під час парламентських виборів 2016 року, коли націоналістична ВМРО-ДПМНЕ виграла вибори. Утім, партія отримала менш ніж 50% місць та не змогла самостійно сформувати кабінет міністрів, оскільки проалбанські сили відмовилися з нею співпрацювати. Соціал-демократичний союз Македонії, що посів друге місце, почав консультації щодо об’єднання з албанськими політсилами, зрештою сформувавши уряд. Посилення позицій проалбанських партій сприяло виходу на новий рівень співпраці між офіційними Скоп’є та Тираною, що почали на регулярній основі проводити спільні засідання урядів. Особлива увага надається координації зусиль щодо інтеграції до євроатлантичних структур. Окрім цього, на початку 2019 року набрав чинності закон, за яким албанська мова стала другою державною у Північній Македонії, що і було однією з умов проалбанських сил при формуванні уряду на виборах 2016 року.

Частка албанського населення в Чорногорії складає лише 5%, воно проживає переважно у прикордонних містах. Однак вплив албанців поширюється все далі на північ, зокрема ними масово скуповується нерухомість, особливо на південь від столиці Подгориці. Діаспорою висуваються ініціативи щодо створення радіостанцій та телекомпаній із албанською мовою ведення програм, надання албанцям права користуватися рідною мовою у діловодстві тощо. Саме албанська меншина зіграла чи не ключову роль у здобутті країною незалежності на референдумі 2006 року. Тоді задля виходу Чорногорії зі складу Малої Югославії потрібно було 55% голосів «за». Результати референдуму – 55,5%, причому населені албанцями регіони в абсолютній більшості голосували саме за вихід зі складу союзної держави.    

Немало проблем для центрального уряду створює албанська меншина Сербії, що зосереджена переважно у прикордонних із Косово общинах Буяновац, Медведжа та Прешево. Більшість чоловічого населення тут складають колишні бойовики, ветерани війни в Косово, що володіють значною кількістю незареєстрованої зброї. Місцеві албанці демонстративно ігнорують сербські закони та порядки, регулярно проводять націоналістичні заходи, як-от святкування Дня албанського прапора, а на адміністративних будівлях вивішуються червоно-чорні стяги історичної Батьківщини.  

Перспективи паналбанського проєкту

Розглядаючи перспективи створення «Великої Албанії» найближчим часом, силовий сценарій досягнення цієї мети слід відкидати насамперед. Офіційна Тирана занадто слабка як в економічному, так і у військовому планах, поступаючись у цьому всім своїм сусідам. Держава переживає складну та тривалу політичну кризу, а економіку роз’їдає корупція. Підтримки ж ззовні годі чекати. До того ж, як члену НАТО, Албанії було б важко пояснити подібні агресивні кроки. Навіть Сполучені Штати Америки, яких російська та сербська пропаганда перманентно звинувачують у підтримці іредентичних прагнень албанців, ніяк не зацікавлені у проєкті «Великої Албанії», адже це означатиме погіршення стосунків щонайменше з Грецією та Сербією.

Багато експертів висловлюють сумніви щодо того, що в Республіки Албанія є реальні можливості виступити у ролі своєрідного албанського П’ємонту. Занадто вже різні албанці в релігійному, культурному, ментальному та інших факторах. Наприклад, албанці дуже розділені належністю до різних релігій та вірувань: серед них є мусульмани, православні, католики, бекташі (послідовники симбіотичного вчення, що поєднує риси християнства та шиїтського ісламу). Проте майже 40-річне панування комуністів у країні зумовило слабкість ролі релігії у сучасному суспільстві, через що конфлікти на релігійному ґрунті є рідкістю. Імовірне ж приєднання Косово з його понад півторамільйонним мусульманським населенням, серед якого іслам відіграє доволі важливу роль, викликає небезпідставні побоювання з боку католицької общини держави в тому, що це призведе до ісламізації Албанії.

До того ж, сам албанський етнос є неоднорідним, за мовною ознакою поділяючись на дві етнографічні групи: гегів, що населяють Північну Албанію та тосків, що живуть на півдні країни. Між обома групами присутнє протистояння, що знайшло своє відображення навіть у політичній площині – тоски надають перевагу Соціалістичній партії, натомість геги – Демократичній. Ці дві політсили є найпопулярнішими у країні та ведуть основну боротьбу за формування уряду. 

Загалом, непоганою виглядає ідея створення та розвитку єдиного албанського культурного, освітнього та соціального простору, без амбіцій на геополітичний проєкт «Великої Албанії». Адже від розділеної численними кордонами нації чи не найбільш сильно страждає саме культура. Як, наприклад, опублікувати книгу албанською мовою, якщо й без того невеликий ринок знаходиться у межах одразу декількох держав? Однак, подібний план заходить у глухий кут уже зіпсованих відносин із багатьма країнами регіону, що підживлюються зокрема й сербською пропагандою.  

Висновки

Попри те, що албанська меншина у більшості країн Західних Балкан залишається дестабілізаційним фактором, об’єднання населених албанцями земель у межах однієї держави видається практично неймовірним. Створення «Великої Албанії», здається, перейшло в категорію певної національної мрії, про яку з натхненням говорять, але реалізації якої ніхто насправді не прагне.

Водночас ніхто не може бути повністю впевненим, що на тлі економічної та політичної кризи в країні, до влади в Албанії не зможуть прийти популістичні чи націоналістичні політичні сили, що значною мірою піднімуть градус напруги в міжетнічних відносинах у неспокійному регіоні.

Автор – Олександр Ворона, експерт з Балкан і Туреччини Аналітичного центру «ADASTRA»