Договір між Сербією та Косово. Чи вдасться завершити «Холодну війну» на Західних Балканах?

Історія Балканського півострова – це серія кровопролить та конфліктів, що цілком виправдовує його статус «порохової бочки Європи». Історична напруженість між етнічними та релігійними групами цього регіону є традиційним та невід'ємним фактором співіснування. Втім, після набуття чинності Преспанської угоди в лютому 2019 року, яка врегулювала багаторічний конфлікт між Македонією та Грецією, наразі питання взаємин Сербії та Косово залишається чи не єдиною серйозною проблемою міжнародних відносин у регіоні.

Тим не менш, навіть у цьому конфлікті, що триває десятиліттями, нещодавно з’явився вогник надії на врегулювання. Александар Вучич, президент Сербії з 2017 року, від початку виконання своїх обов’язків декларує курс на зближення з Косово й навіть говорить про його дипломатичне визнання, щоправда в обмін на певні поступки з боку невизнаної держави, яке відкриє їм обом шлях до ЄС. Отже, політична воля до врегулювання нібито з’явилася. Та чи настільки близьке завершення останньої «холодної війни» на Балканах, як здається на перший погляд? Відповідь у цьому матеріалі.

Гаряча точка на півдні Європи

Республіка Косово – це частково визнана держава, яка з’явилася в результаті дроблення Югославії (1918-1991) і так званих югославських війн (1991-2001), що її супроводжували. Югославія об’єднала в собі всі південнослов’янські народи: (сербів, хорватів, словенців, боснійців, македонців, чорногорців), що отримали незалежність унаслідок розпаду Австро-Угорської та Османської імперій у 1918 році. Звичайно, таке мультинаціональне політичне утворення більше нагадувало нову імперію, ніж монолітну державу, тому його життєздатність уже тоді викликала сумніви. Зрештою, на початку 90-х рр. ХХ століття націоналістичні тенденції та відцентрові сили взяли гору й держава почала розвалюватися.

Югославію почергово покинули і проголосили незалежність: Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина. У кожному випадку проголошення незалежності спричиняло кровопролитну війну (Македонія та Чорногорія змогли вийти зі складу федерації без військового зіткнення з Белградом). Серби, що протягом усього існування Югославії були домінуючою нацією в країні, розглядали її як свою південнослов’янську імперію й намагалися будь-якими засобами втримати цілісність цього нежиттєздатного утворення, що розвалювалося на очах, затоплюючи незалежницькі прагнення інших народів у крові.

У цій балканській м’ясорубці одним із полів бою свого часу виступало Косово (1998-1999). Цей колишній регіон Сербії був населений переважно албанцями, які розпочали збройну боротьбу за незалежність від Югославії. У відповідь сербські війська проводили в регіоні етнічні чистки та депортації косовських албанців. У ситуацію втрутилось НАТО: альянс бомбардуваннями змусив Югославію вивести свої війська. Косово було передано під опіку НАТО, згодом – ООН, а у 2008 році воно проголосило незалежність.

З того часу Косово й далі змушене постійно боротися за власне виживання, хоч і не зі зброєю в руках, а на політичному та дипломатичному фронтах за визнання своєї державності. І серби, й албанці наводять власні аргументи, обґрунтовуючи свої права на край. Претензії Сербії на Косово лежать в історичній площині, у той час як албанці посилаються на етнічне право.

Як відомо, у Сербії ці території є важливою складовою історичної пам’яті та національної ідентичності, оскільки саме тут у 1389 році відбулася битва на Косовому полі між військами турків-османів та сербів. Останні в героїчній боротьбі не змогли здолати турків і, зрештою, на декілька століть опинилися у васальній залежності від Османської імперії.

Дізнавайтеся більше: Стратегічна культура Сербії: мала держава з великими амбіціями

Занепад сербського національного руху в Косово, дозволив албанському населенню, яке вже тоді складало значну його частку, розпочати свої націєтворчі процеси в регіоні. Особливо стрімко ідея албанського національного відродження почала прогресувати в ІІ половині ХІХ століття. Албанське населення швидко зростало, і вже наприкінці ХІХ століття частка албанців на території Косово сягнула 50% і надалі тільки збільшувалась.

До сьогодні Республіка Косово залишається частково визнаною державою, яку офіційно визнали лише 98 зі 193 держав-членів ООН, тобто 51%. Для того, щоб отримати місце в ООН, країні необхідно мати підтримку 2/3 всіх держав-членів Організації, тобто не менше 129 і згоду від Ради Безпеки, тобто відсутність вето від будь-якого постійного члена. При цьому РФ і КНР відмовилися від визнання незалежність Косово, вважаючи його складовою частиною Сербії.

Крізь провокації до врегулювання

Попри те, що Сербія вважає Косово невід’ємною частиною своєї території, за посередництва ЄС та США регулярно проводяться спроби встановити діалог між обома країнами. У 2013 році це вилилося в Брюссельську угоду, яку підписали прем’єр-міністри обох країн. Сьогодні обома сторонами вона виконується дуже неохоче й лише через те, що договір є умовою для переговорів щодо вступу Сербії до ЄС.

Ситуація значно погіршилася, коли у 2018 році Сербія за допомогою Росії почала добиватися серед країн, що вже визнали Косово, відкликання їхнього визнання. Таким чином їй вдалось переконати вже 13 держав, переважно африканських та острівних. Метою цієї кампанії, за словами міністра закордонних справ Сербії Івіци Дачіча, є запевнення Косово в тому, що «це питання (про проголошення незалежності республіки) ще не закінчено і що необхідно піти на компроміс».   

Читайте також: Радше є, аніж немає: що таке «план Трампа для Косова» і чи має він шанси на успіх?

Косово не залишилось у стороні, і також відповіло посиленою інтеграцією з Албанією, а також введенням 100% мит на сербські та боснійські товари. Дії Косово викликають занепокоєння у ЄС та США, які вимагають скасування мит, та відновлення діалогу. Втім, позиція Косово залишається незмінною: спочатку визнання незалежності, а потім переговори й зняття 100-відсоткових мит на товари з вказаних країн.

Зрештою, Захід вирішив надати нового імпульсу питанню Косово задля остаточного його вирішення. На озброєння взяли варіант Вучича з договором, про який йтиметься в наступному розділі. І хоча деякі європейські лідери скептично ставляться до певних пропонованих положень угоди, загалом серед них домінує консенсус у тому, що ця проблема не може настільки довго залишатися невирішеною.

Підвішений договір

Упродовж останніх років Вучич постійно наголошує на «всеохоплюючому договорі», у якому в обмін на певного роду поступки з боку Косово, Сербія може погодитися на визнання його незалежною державою. Свій план він називає єдиним шляхом виходу з кризи, «яка не повинна залишитися нашим дітям». Вучич дає зрозуміти, що він не є зрадником Сербії, а лише тим, хто розуміє, які наслідки може нести ігнорування того факту, що Косово вже не є сербським. Тим більше він не прагне «вводити Сербію у війни та конфлікти, у яких ми не зможемо перемогти».  

Однак поки ніхто не наважується напевне сказати, як саме виглядатиме ця угода, і що вимагатиме офіційний Белград від Приштини в якості тих самих поступок. Найбільш вірогідним вважається варіант, за яким країни проведуть обміни територіями задля вирівнювання етнічних кордонів. Північне Косово, населене переважно сербами перейде під контроль Сербії, а окремі райони півдня Сербії з домінуванням албанського населення – до Косово. Окрім того окремі православні церкви та монастирі на території Косово отримають екстериторіальний статус, що зробить їх чимось схожим на Афон у Греції. 

Велика кількість експертів як з боку Сербії, так і з Косово ставлять під сумнів реальність підписання угоди на таких умовах. Наприклад Азем Власі, адвокат та відомий політичний діяч Косово, вважає, що визнання Сербією частини своєї території незалежною державою накладає занадто великий тягар на офіційний Белград, але без цього не можна говорити про нормалізацію відносин. Тому залишається неясним, що розуміє Вучич під «компромісним рішенням». На думку Власі, перемовини можуть завершитися договором на 10-15 пунктів, котрі, насамперед, врегулюють майнові питання сербів, що покинули Косово. У свою чергу директорка белградського центру геостратегічних досліджень Драгана Трифкович також критикує план угоди з обміну територіями, але акцентує увагу саме на змісті. За її словами, Сербія повинна подарувати 10 тисяч квадратних кілометрів власної території в обмін на 3 села й назвати це великою перемогою. Такий план став би історичною катастрофою для Сербії й початком її подальшої дезінтеграції.

Вас може зацікавити: Нова генерація: хто претендує на керівництво Косовом після відставки Хашима Тачі

Позицію ЄС також складно назвати сприятливою для варіанту укладання договору з обміну територіями. Ангела Меркель, наприклад, ще навесні 2019 року виступала проти будь-яких переділів кордонів у Європі. І подібна категоричність у словах канцлера ФРН цілком зрозуміла: підписання договору про обмін територіями може стати поштовхом до нових територіальних конфліктів на Балканах. Приміром, цим можуть скористатися прихильники самовизначення Республіки Сербської (складової частини Боснії та Герцеговини, населеної боснійськими сербами) та її приєднання до Сербії, що, у свою чергу, автоматично ставить під загрозу міжетнічну стабільність у даній країні та провокує сплеск націоналізму серед боснійських мусульман та хорватів.

Також ситуація може загостритися в Санджаку – історичній області на стику Сербії, Чорногорії й Боснії та Герцеговини, населення якої приблизно порівну складається з мусульман та православних. У результаті подальший переділ Балкан може не мати кінця. Однак врегулювання кризи в Косово ставлять собі за мету як Меркель, так і Макрон. Окрім того, дається взнаки прагнення нарешті завершити власну «політику розширення» приєднанням країн Західних Балкан. Зрештою, складається враження, що ЄС, за відсутності будь-якої іншої альтернативи цьому договору, дасть свою згоду на його підписання.

«Новий курс» Косово

На початку жовтня 2019 року в Косово пройшли парламентські вибори, що ознаменували перемогу опозиційної партії «Самовизначення» Альбіна Курті. І цей факт завдає серйозного удару по амбіціях Вучича щодо врегулювання проблеми Косово, адже головною метою Курті є ніщо інше, як об’єднання власної країни та Албанії в єдину державу. Таке рішення підтримують 54% албанців у Косово та 63% громадян Албанії, згідно з опитуванням, проведеним Фондами відкритого суспільства в Косово та Албанії наприкінці 2018 року. Водночас у разі винесення подібного питання на референдум, «за» голосуватимуть 75% албанців Албанії та 64% албанців Косово, хоча віра в реалістичність такого референдуму на думку респондентів дуже низька – 23% у Албанії та 17% у Косово. У рамках цього ж опитування було поставлене питання щодо підтримки територіальних обмінів між Сербією та Косово. Більш ніж 70% албанців Косово, 52% албанців Албанії та більше 80% сербів Косово висловилися проти подібних дій. Водночас більшості опитаних як у Косово, так і в Албанії не подобається нинішній статус-кво у відносинах між Сербією та Косово, тому вони прагнуть змін у цьому напрямку, але не таких, що зачіпатимуть територіальну цілісність.

Цікаво знати: Проєкт «Великої Албанії» – мрії націоналістів чи цілеспрямована державна політика?

Причиною такої підтримки об’єдання серед косоварів є той факт, що «незалежницький» напрямок розвитку, який домінував останні 20 років, багато в чому зазнав краху. Косово не вдалося ні вступити до ООН, ні розпочати процес інтеграції до ЄС та НАТО, не вдалося навіть створити власну армію. Відповідно рішення про злуку автоматично повинно вирішити щонайменше більшу частину цих питань. Складно сказати, наскільки реальним є прагнення Курті об’єднатися з Албанією, особливо зважаючи на небезпечний прецедент (об’єднання самопроголошених республік з іншими державами, тобто по суті переділ кордонів), який створить подібна злука. Тим не менше, очевидним стає той факт, що врегулювання за сербським сценарієм уже не отримає всеохоплюючої підтримки в Приштині, особливо на фоні заяв самого Курті про те, що для нього поновлення переговорів із Сербією не є пріоритетним.     

Російська дилема

Стосовно нинішньої ситуації Росія офіційно займає доволі нейтральну позицію та дає зрозуміти, що не прагне нічого вирішувати замість Сербії. За останній час із вуст російських високопосадовців лунали як заклики дотримуватися Резолюції РБ ООН 1244, де по суті заперечується можливість незалежності Косово, так і слова про те, що офіційна Москва прийме будь-яке рішення, яке влаштує Сербію. Під час спільної пресконференції міністрів закордонних справ обох країн Сергія Лаврова та Івіци Дачіча, що відбулася 17 квітня 2019 року, у відповідь на запитання про реакцію Росії на ймовірну нову резолюцію РБ ООН, яка не відповідатиме резолюції 1244, але відповідатиме інтересам Сербії, голова зовнішньополітичного відомства РФ зазначив: «Можу тільки підтвердити, що Росія наполягає на виконанні резолюції РБ ООН 1244. Вона не передбачає конкретних параметрів урегулювання, а вимагає, щоб питання вирішувалося прямим діалогом між Белградом та Приштиною в рамках поваги до територіальної цілісності Сербії. У цих рамках ми й будемо всіляко сприяти тому, щоб рішення було знайдено. Відповідаючи на Ваше запитання, яке конкретно рішення Росія може підтримати, підкреслю, що ми, вустами президента Росії Путіна, на рівні МЗС багаторазово підкреслювали, що приймемо будь-яке рішення, яке відповідатиме інтересам Сербії».

Також читайте: Від протестів до коронакризи: чим сьогодні живе Сербія

Варто відзначити, що багато в чому саме завдяки подіям у Косово і встановилася сучасна сербсько-російська дружба. Виступивши на боці Сербії в 1999 році, РФ змогла перетворити цю підтримку в особливий вплив на внутрішню політику та енергетику балканської країни. Після офіційного проголошення незалежності Косово у 2008 році Москва, в обмін на купівлю «Газпромнефтью» 51% акцій сербської нафтогазової компанії «NIS» наклала вето на вступ Косово до ООН, Інтерполу, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій. Таким чином, за трохи менше ніж чверть століття в Сербії сформувався чіткий образ найближчого друга країни – Росії та Володимира Путіна, як її очільника. Останній до сьогодні залишається найпопулярнішим іноземним політиком у балканській державі, згідно з опитуванням, набравши 57%.

Відповідно складається ситуація, за якої серби подекуди вважають Росію більшим захисником інтересів Сербії, аніж власний уряд. Зважаючи на це та скориставшись своєю популярністю в сербському суспільстві, офіційна Москва може фактично накласти вето на будь-який план урегулювання конфлікту, якщо він їй буде невигідний. Белград це чудово розуміє, і через це всіляко намагається залучити Росію в процес переговорів, прагнучи при цьому розділити відповідальність за ймовірне визнання незалежності Косово. 

Попри те, що Москва офіційно займає нейтральну позицію, на практиці врегулювання проблеми з Косово аж ніяк не вигідне Кремлю. Адже без конфлікту на півдні країни, Росія для Сербії перестане виконувати роль захисника і «старшого брата», поступово перетворюючись із важливого стратегічного союзника у звичайного історичного партнера та великого постачальника енергоресурсів. Водночас Сербія, вирішивши питання з Косово, неодмінно скористається можливістю інтеграції з ЄС. Зважаючи на вступ Чорногорії до НАТО та врегулювання спору між Грецією та тепер уже Північною Македонією, що відкрило Скоп’є дорогу до Альянсу, Сербія залишається чи не останнім форпостом російського впливу на Балканах. З втратою Белграда, Москва фактично «поступиться» цим регіоном своїм геополітичним супротивникам.

Вам варто знати: Ласкаво просимо: хто стане наступним членом ЄС на Балканах? 

Головним важелем впливу Росії в цій ситуації є страх сербського керівництва, що Москва скерує весь гнів сербських націоналістів на уряд, адже ще з кінця 2018 року в Сербії практично не вщухають протести проти політики президента Вучича, і його прагнення вирішити проблему Косово шляхом визнання явно не надають йому рейтингів. Утім, це не означає, що переговори щодо договору з Косово безнадійні. Історичний досвід (до прикладу вступ Чорногорії в НАТО або підписання Преспанської угоди) показує, що Росія активно діє на стадії переговорів і підготовки до невигідних їй подій, але після остаточної зміни ситуації, вона може використати нову політичну конфігурацію на свою користь. Наприклад, якщо Москва підтримає варіант врегулювання з обміном територій, це може створити небезпечний прецедент для України, адже тоді виходить, що кордони між державами можна перекроювати відповідно до етнічних кордонів. А це, у свою чергу, надає Росії нові аргументи у своїх правах на Крим.

Підсумовуючи, можна сказати, що Росії остаточне вирішення питання Косово з вищезазначених причин загалом невигідне. Однак навіть у випадку «втрати» Сербії унаслідок її вступу до ЄС, вона радо скористається новоствореним прецедентом у власних геополітичних цілях.

Висновки

Попри впевненість Вучича в невідворотності порозуміння між косоварами та албанцями варто розуміти, що сербське суспільство ще повною мірою не готове до подібного кроку. Відповідно шансів реалізувати задумане без значних втрат у президента Сербії небагато.

У самому Косово після парламентських виборів у жовтні цього року намітилася тенденція до кардинального розвороту в зовнішній політиці невизнаної держави. І в новому курсі відносини з Сербією вже не займатимуть ключову роль.

Щодо Росії, то вона безсумнівно винесе для себе користь із будь-якого результату переговорів. Залишаючись найголовнішим союзником Сербії, офіційна Москва навряд чи робитиме що-небудь за Белград.   

Щодо перспективи договору між Сербією та Косово, зважаючи на всі обставини, шансів на врегулювання в найближчій перспективі практично немає. Скоріш за все договір буде відкладено в довгий ящик, до більш сприятливих часів. Однак у цьому контексті постає інше важливе питання: чи з’явиться в Сербії ще лідер, який наважиться на подібне «політичне самогубство»?

Автор – Олександр Ворона, експерт-міжнародник Аналітичного центру ADASTRA