THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


THINK TANK

І....PER ASPERA – AD ASTRA


Від протестів до коронакризи: чим сьогодні живе Сербія

Від протестів до коронакризи: чим сьогодні живе Сербія

          «Карантин – це не канікули». Цю коротку й водночас надзвичайно змістовну фразу мільйони разів на всіх знаних мовах повторювали й повторюють  президенти й прем’єр-міністри, урядовці й парламентарі всього світу для населення своїх держав, посилаючи чіткий меседж: аби побороти пандемію COVID-19, не слід упиватися ейфорією від незапланованих вихідних у безладному дозвіллі.

Розуміють це й самі політики. Їм криза дала шанс, проґавити який було б просто-таки неприпустимо. Причому як чинній владі (виправдати довіру, героїчно вивівши народ з цієї новітньої чуми), так і опозиції (гуртуючи навколо себе потенційних виборців передовсім через критику дій першої). Певно, ця формула зараз відображає реальне життя будь-яких багатопартійних політичних систем, а надто тих, які зовсім нещодавно пережили значні внутрішні потрясіння.

Серед останніх – Республіка Сербія, до протестів у якій в останні передкарантинні місяці була прикута увага чи не всієї Європи. 16 березня тамтешній Центрвиборчком оголосив про перенесення на невизначений термін парламентських виборів, запланованих на 26 квітня, що не стало несподіванкою, зважаючи на поступове наближення до піку захворюваності на європейському континенті.

У сербських політичних сил з’явився час перевести подих та підготуватися до вирішального раунду політичних баталій перед виборами. Як зараз розподіляються симпатії виборців і що відбувається в політичному просторі Сербії – розповідаємо далі.  

Белградський політикум

За результатами позачергових виборів 2016 року більшість (198 з 250) місць у Скупщині – місцевому парламенті – ХХ скликання займали 4 партії або партійні союзи. Саме вони й нині переважно формують політичний порядок денний.

Першим є альянс «Сербія виграє», утворений навколо нині керівної Сербської прогресивної партії Александара Вучича. Йому належить 131 мандат. За рік після парламентських виборів прем’єр-міністр Вучич здобув перемогу на виборах президентських; уряд після того очолила його колега по партії Ана Брнабич – перша жінка й представниця ЛГБТК+ спільноти на цій посаді. Прогресисти вважаються проєвропейською партією, відстоюють євроатлантичний вектор руху держави. При цьому сам Вучич пишається співпрацею з Росією, скептично ставиться до санкцій ЄС проти Москви через агресію в Україні та не цурається путінських «знаків уваги» (наприклад, гуманітарної допомоги у зв’язку з пандемією). У внутрішній політиці партія також тримається центру, позиціонуючи себе як універсальну. Це дало їй можливість здобути на виборах більшість в усіх регіонах Сербії.

Другою є Соціалістична партія. У союзі з двома дрібними партнерами їй належить 29 місць, а разом з прогресистами та меншими партіями соціалісти формують коаліцію в парламенті. Очолює політсилу міністр закордонних справ, попередник Вучича у прем’єрському кріслі Івіца Дачич, відомий як речник президента Югославії Слободана Мілошевича, а також очільник ОБСЄ у 2015-2016 рр. Жорстка зовнішньополітична лінія (неприхильність до НАТО, невизнання незалежності Косово), «правильне» минуле, тепле ставлення до росіян (контрольована представниками його партії державна газова компанія уклала кілька контрактів з Газпромом) здобули партії Дачича прихильність у середовищі колишніх югославських чиновників різного рівня та й у простих громадян похилого віку, що ностальгують за епохою «розвиненого соціалізму».

Соціалістичну партію з 22 мандатами наздоганяє Сербська радикальна партія на чолі з Воїславом Шешелем. Наймолодший у Югославії доктор наук (конкретно – в галузі права), він 11 років просидів в ізоляторі тимчасового тримання в Гаазі за звинуваченням у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі під час Хорватської та Боснійської воєн. За версією Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії, юрист особисто винен у смерті понад 900 босняків та хорватів. У 2014 році Шешель повернувся до Сербії на лікування, а до Гааги вже так і не потрапив (присуджений термін він відбув). Ідеологія партії являє собою крайньо правий популізм з акцентом на зміцнення дружби з Російською Федерацією на основі православ’я. Радикальна партія матеріально підтримує так званих чотників – релігійних терористів, що воюють у різних державах світу (зокрема й на Донбасі на боці так званих «народних республік»). Цікаво, що радикали є «батьками» президентських прогресистів (група проєвропейських радикалів на чолі з самим Вучичем 2008 року залишила партію Шешеля й заснувала власну силу, що тепер при владі).

Нарешті, 16 депутатів має Демократична партія. Її голова Зоран Лутовач, експосол у Чорногорії. –  не дуже відома особистість навіть у самій Сербії. Куди більшу славу має сама політична сила. Заснована 1990 році групою ліберальних інтелігентів, вона стала провідницею демократичної опозиції всієї Югославії. Партія відома як проєвропейська, прихильна принципам дотримання прав людини.

Отож, ці чотири найвідоміші сили, як вже зазначалося вище, доволі мирно співіснуючи, визначали белградський політичний клімат…принаймні до 2018 року.

Вітер протестів

Саме цього року Вучич, вочевидь,  остаточно «розпрощався з реальністю». За оцінкою міжнародної неурядової організації «Репортери без кордонів», «за 6 років перебування Вучича при владі бути журналістом у Сербії стало небезпечно». У рейтингу вільної преси Сербія з 54-ої позиції у 2014 році опустилася на 76-ту у 2018 році, і це насправді грандіозний регрес. Freedom House змінив оцінку держави з «вільної» на «частково вільну». Відзначається велика концентрація прогресистів в органах судової влади та поміж правоохоронців, що об’єктивно не сприяє розслідуванню злочинів проти журналістів і політичних супротивників президента (зокрема косовського серба Олівера Івановича, відомого прихильника компромісу в територіальній проблемі, вбивству якого в січні 2018 року передувала кампанія ненависті з боку косовського крила владної партії).

Із метою протидіяти авторитаризму прогресистів, Демократична партія Лутовича й чотири дрібніші політсили, що сукупно мають у парламенті 10 депутатів, злилися в «Альянс за Сербію». Чіткої ідеології він не має: тут і проєвропейська Народна партія, і проросійські гомофобні «Двері», і соціал-демократи. На диво, така різноманітна компанія виявилася доволі консолідованою, коли піднялося питання протидії зловживанням влади.

23 листопада 2018 року Борка Стефановича, одного з лідерів Альянсу, на вулиці побили арматурою невідомі. Маючи всі підстави підозрювати нападників у зв’язках з прогресистами, вже 8 грудня тисячі людей вийшли на вулиці Белграда на знак протесту проти всього, що наболіло за роки правління Вучича. 11 грудня «невстановлені особи» закидали коктейлями Молотова будинок незалежного журналіста Мілана Йовановича. Для громадян це стало своєрідною точкою неповернення: з того часу жодна демонстрація не збирала менш як 10 тисяч учасників. Рух перекинувся на інші населені пункти Сербії, зокрема друге за населенням місто Новий Сад. Активісти вимагали прозорого врядування, покарання виконавців убивства Івановича та нападів на колег (а також замовників, яких, на думку протестувальників, «покривають» правоохоронні органи), боротьби з соціальною нерівністю, і найважливіше незалежного неупередженого розслідування діяльності Вучича, котрого вони звинувачували в корупції.

17 січня 2019 року президента Сербії навідав Владімір Путін. Для господаря Белграда цей візит став чудовою нагодою організувати контракцію в самому центрі столиці. За наказом адміністрації прогресисти на місцях зібрали зображати радість близько 100 тисяч осіб зі всієї держави. Діяли при цьому знаними методами самого кремлівського лідера: селянам за кількагодинне стояння в столиці обіцяли молоко й продукти, чиновникам – підвищення (за неявку – догани, а то й звільнення). Учасників акцій протесту Вучич назвав «фашистами» й пообіцяв не задовольняти їх вимоги, «хоч би й п’ять мільйонів вийшло» (звідси одна з назв протестів – #1з5мільйонів).

Європейська медіація

У червні 2019-го протести стали одними з найдовших в європейській історії. Нарешті, наприкінці літа політичний штаб протестувальників звернувся за посередництвом до голови комітету із закордонних справ Європейського парламенту Девіда Макаллістера. Той погодився, і вже 9 жовтня в Белградському університеті пройшов перший раунд перемовин між представниками влади й опозиції (з боку останньої з’явилися не всі).

У наступному раунді, котрий мав відбутися 15 листопада, делегація опозиції узагалі відмовилася брати участь, висловивши протест проти недостатньої уваги в переговорах до питань свободи ЗМІ й свободи волевиявлення. Брюссельська делегація натяк зрозуміла й під час третього раунду рекомендувала владі перенести вибори для внесення необхідних змін у законодавство. Щоправда, єдиною поступкою, на яку погодилася влада, стало зниження прохідного відсотка з 5% до 3%. За оцінкою Transparency Serbia, такий крок покликаний не розв’язати проблеми, що реально існують, а навпаки спростити задачу потрапити до Скупщини провладним дрібним партіям, – проте вже не в коаліції з прогресистами, а самостійно.

Незгода руйнує

Такий крок просто розлютив опозицію, тому цілком передбачуваним виглядало рішення її керманичів-політиків узагалі бойкотувати вибори. На цьому фоні неочікуваною виявилася заява кількох лідерів вуличних протестів (вищезгадані #1з5мільйонів) про… їх самовисування для участі в парламентських виборах!

Звісно, з боку політичних лідерів протестного руху посипалися обвинувачення у «зраді ідеї», на які учасники акцій відповідали, що, мовляв, «треба ж робити принаймні щось». Власне, «здобутки» таких «скоординованих» дій показало лютневе опитування, за результатами якого плани проголосувати за список мітингарів висловили намір «аж» 2,8% респондентів. Для порівняння, прогресисти Вучича набирають 59,8% (до цієї цифри ми, однак, ще повернемося). При цьому наступною з 15,1% іде партнерська Соціалістична партія Дачича, а з опозиційних сил найближча – Радикальна партія доктора Шешеля, котрій з 3,5% підтримки парламентське представництво за попереднім законодавством взагалі б не світило.

Причиною таких невтішних результатів традиційної опозиції і нових лідерів протестів можна назвати передовсім те, що рух #1з5мільйонів зайняв очевидно не свою нішу. Критично налаштовані до влади громадяни звикли сприймати як реальну політсилу виключно «Альянс за Сербію», який налаштований бойкотувати вибори, а тому й не отримує голосів за соцопитуваннями. Натомість вуличні лідери, які вирішили взяти участь у виборах не мають впізнаваності, політичного досвіду й харизми, щоб згуртувати навколо себе прихильників.

Вони можуть організувати акцію протесту, розповсюдити матеріали, зацікавити західного репортера, написати правильний пост у соцмережах…але чи впораються вони з серйозною роллю законодавців? Сумнівно. Своїм іміджем активісти навряд чи зацікавлять когось, окрім молодих людей, багато з яких ще й не мають права голосу. Старші помірковані виборці мають більш традиційне уявлення про політика, депутата, в яке в цілому вписується «Альянс» – але не #1з5мільйонів. Чи є сенс за них голосувати? Риторичне питання.

Математика й інші вороги президента

Виходить, що президент Вучич може розслабитися на карантині, якщо реальних політичних опонентів у нього немає? Насправді, не зовсім так. Навіть навпаки, він, схоже, націлений використати складну ситуацію з коронакризою, щоб ще сильніше зміцнити владу – не так партійну, як особисту – до рівня свого московського колеги.  

Так, 28 березня уряд постановив, що будь-яка інформація про боротьбу з коронавірусною інфекцією може повідомлятися лише прем’єр-міністром або представниками Відділу надзвичайних ситуацій. Будь-кому іншому (навіть муніципальному представникові або мерові) за такі повідомлення загрожує до 5 років позбавлення волі. Першою жертвою антидемократичної постанови стала Ана Лаліч, журналістка з міста Новий Сад, що опублікувала статтю про жахливі умови роботи персоналу клінічного центру Воєводини. Поліція затримала журналістку на дві доби, обшукала її житло й вилучила ноутбук та два мобільні телефони в рамках провадження про «дезінформацію».

Враховуючи незадовільний (порівняно з європейським) стан сербської медицини та абсурдні дії влади в часи пандемії, будь-який гучний скандал може знову спровокувати ріст суспільного невдоволення. Особливо, якщо усвідомлювати, що, попри низьку підтримку опозиції, протестний та антиурядовий настрій в суспільстві зберігається.

Тож тепер – найцікавіше. Згідно з різними опитуваннями, бойкотувати вибори прагне близько 20-35% респондентів, що перевершує підтримку цілої Соціалістичної партії, а майже 60% підтримки Вучича, згадані вище, - це голоси тих, хто визначився і планує йти на вибори. Нескладний математичний підрахунок дасть нам реальну підтримку владної партії у максимум 42% від загальної кількості виборців. Говорити у такій ситуації про всенародну підтримку навряд чи доречно.

Зважаючи на нові обставини, які внесла в соціально-політичне життя пандемія, можливим є варіант, за якого після виходу з карантину саме лікарі завдяки своєму авторитету переберуть на себе роль головної опозиції, розчарованої діями чинної влади. Медики можуть повести за собою навіть розчарованих у політиці, деідеологізованих виборців, одночасно відтягнувши завдяки гаслам соціальної справедливості кілька відсотків електорату соціалістів.

Вучич за такого сценарію може спробувати пустити в хід свій карально-репресивний апарат, аби придушити потужний рух іще в зародку, та посилити пропаганду, щоб переконати населення в потребі «сильної руки», а з цим і «особливого шляху», оскільки від «європейської мрії» в такому разі доведеться відмовитись: держава-кандидат із подібними порядками дуже розчарує Брюссель як така, що не відповідає політичній частині Копенгагенських критеріїв для приєднання до Європейського Союзу. Відмова у членстві в ЄС майже гарантовано потягне за собою падіння курсу сербського динара, наслідком чого стане зростання безробіття. Майже весь сербський бізнес перебудовано на рейки вступу до організації, на Союз припадає понад 62% сербського експорту. Окрім того, ЄС – найбільший фінансовий донор Белграда.

Чи бажає Вучич, задовольнивши свої авторитарні амбіції, налаштувати проти себе ще й робітників та підприємців, що в такому разі можуть поповнити ряди нової опозиції? На карантині він саме має час подумати над цим.

     Автор – Богдан Мироненко, для ADASTRA