Стратегічна культура Сербії: мала держава з великими амбіціями

Як пише відома дослідниця сербської національної ідентичності Владета Єротіч, «…здається, що серб розгублюється відразу, щойно стикається з важливим питанням: якому царству мені залишатися вірним, земному чи небесному, східному чи західному?». Ця коротка, але містка та змістовна цитата прекрасно зображає ключові риси й дилеми сербської стратегічної культури: цивілізаційна роздвоєність, винятковий вплив соціальних конструктів у цілому та історичної пам’яті зокрема на прийняття зовнішньополітичних рішень, релігія як вагомий фактор суспільного життя. Окрім цього, загальний стан невизначеності та непевності в державі підштовхує її до пошуку альтернатив, які могли б позбавити необхідності робити чіткий вибір. Сьогодні розповідаємо про стратегічну культуру Республіки Сербії.

«Схід для Заходу та Захід для Сходу»

Сербія розташована на Балканському півострові, який окремі дослідники визначають як цивілізаційно-контактну зону романо-германської, ісламської та східнохристиянської цивілізацій. Територія сучасної Республіки Сербія і буквально, і символічно була пограниччям цивілізацій, знаходячись між Візантійською імперією та Західною Європою, згодом – між Османською імперією та Австро-Угорщиною. Унаслідок цього неодмінно виникало питання визначення приналежності народу до комплексних категорій, виражених у географічних поняттях – «Захід» та «Схід». Символічне втілення такої цивілізаційної дихотомії знаходить віддзеркалення в сербському гербі – це двоголовий орел, який намагається поглядом охопити обидва простори, але приречений на муки вибору.

Таке розірване сприйняття призвело не лише до тривалої цивілізаційної невизначеності, але й до надмірного наголошення на власній важливості у світовій політиці, що насправді перевершує реальну силу і могутність маленької держави. Таким чином Сербія втілює спроби саморепрезентації у якості «Сходу для Заходу» та «Заходу для Сходу», особливого утворення з неповторною ідентичністю, що має слугувати з’єднувальною ланкою між континентами, цивілізаціями. Слід, однак, зазначити, що проєкт подібної ідентичності реалізувати так і не вдалося, зате достатньо чітко прослідковується неодноразово згадана роздвоєність – економічно Республіка Сербія фактично повністю залежить (і залежала від 1878 року) від торгівлі з європейськими державами, тоді як політичні вподобання в суспільстві та серед політикуму в цілому схилялися до активної співпраці з Росією в рамках єдиної православної ойкумени.

Інші матеріали на тему стратегічної культури: Білорусь: балансування на жердині

Сербія безпосередньо межує з Північною Македонією, Чорногорією, Боснією і Герцоговиною, Хорватією, частково визнаною Республікою Косово, а окрім того з Румунією, Болгарією, Угорщиною та Албанією. Близьке сусідство як один із факторів активізації конфліктів, а також сприйняття загроз тут яскраво виражений. Особливо це стосується колишніх югославських республік (із окремими з них досі не проведено демаркацію кордонів), Косово (Сербія категорично відмовляється визнавати його незалежність), Угорщиною (автономна провінція Воєводина у складі Сербії зі значною угорською меншиною, яка в складі СФРЮ мала такий же статус, як і автономна провінція Косово й Воєводини).

Релігійний вимір і російський слід

Релігія і досі посідає виняткове місце у сербській ідентичності та стратегічній культурі. Колишній патріарх Сербської Православної Церкви Павло говорив: «Ти не можеш бути справжнім сербом, якщо ти не вірний православний християнин». Церква – один із найбільш авторитетних і шанованих інститутів у державі, на рівні з армією та поліцією. Частина вищого духовенства займає активну націоналістичну позицію, і саме їхні голоси мають найбільше відлуння в суспільній сфері. Релігійна приналежність є маркером ідентичності на Балканах, але, окрім того, у сербському випадку вона визначає почуття спільності та єдності з єдиною православною ойкуменою, причому роль лідера в ній відводиться не Константинопольському Вселенському Патріархату, а Російській православній церкві, що є самостійним гравцем в сербському суспільному дискурсі.

Читайте також: «Стратегічна культура Бразилії: найпотужніша країна континенту в руках військових і дипломатів»

Захист братів-слов’ян, до того ж православних, є ключовим аргументом у  політиці спочатку пізнього Московського царства, а згодом – Російської імперії, а православ’я як елемент «русского мира» досі зберігає актуальність. Саме на основі спільного слов’янського та православного кореня розбудовується міф про одвічну російсько-сербську дружбу та Росію як ключового союзника Сербії, адже фактично Республіка Сербія не може похвалитися статусом рівноправного партнера Російської Федерації. Російська присутність в інформаційному просторі є більш ніж значною, а в енергетичному секторі фактично монопольною. Однак усе, що Росія фактично може дати Сербії, а саме підтримку невизнання Косово в рамках міжнародних організацій, випливає, наприклад, з її статусу постійного члена Ради Безпеки ООН, однак аж ніяк не виливається у формат взаємно вигідної співпраці.

Косовський міф

Досвід історичної взаємодії та пов’язані з нею соціальні конструкти на кшталт колективної пам’яті, історичних травм та імперських синдромів відіграють у сербській стратегічній культурі виняткову роль. Для Сербії як могутнього середньовічного слов’янського князівства на піку слави за часів Стефана Душана поворотним моментом стала битва на Косовому полі 1389 року. Це зіткнення стало найвідомішим прикладом «мобілізації Середньовіччя» на Балканах, де програшна для обох сторін битва, що супроводжувалася надзвичайними втратами та смертю обох головнокомандувачів стала не просто міфом, а основою сербської національної ідентичності. З іншого боку, цей програш став короткою програмою дій і втіленням ключових рис сприйняття Сербією самої себе та середовища, в якому вона існує.

Максимально коротко нагадаємо зміст події: битва відбулася між військами Лазаря Хребеляновича та османського султана Мурада І, від неї традиційно відводять початок османського панування на території Сербії. Важливою є не стільки сама битва, скільки характеристики, їй присвоєні: «Косово 1389 – сербська Голгофа», «метафізичне ядро сербського народу», «колиска сербського народу». Міф також носить і глибоко релігійний характер: Лазарю Хребеляновичу нібито напередодні битви явився святий Ілля і запропонував зробити вибір – перемога в битві чи царство небесне для всього сербського народу? Природно, як християнський князь, Лазар нібито обрав друге. Таким чином, зазнавши поразки в вирішальній битві, сербські воїни не просто отримали моральну перемогу над своїм сильнішим та чисельнішим противником, але і заклали основи подальшої духовної і моральної переваги сербської нації.

Вам може сподобатися: Радше є, аніж немає: що таке «план Трампа для Косова» і чи має він шанси на успіх

Не слід також забувати про битву як символічне зіткнення ідентичностей, визначених у релігійних категоріях (на Балканах фактично релігійна приналежність виступає маркером національної ідентичності): зіткнення ісламу та християнства, саморепрезентація як останнього форпосту оборони Європи від мусульманського ятагана. Небесне царство – блискучий елемент міфотворчості зі значним консолідаційним потенціалом, проте державна незалежність усе ж була втрачена до 1878 року, коли в результаті російсько-турецької війни 1877-1878 років спочатку в прелімінарному Сан-Стефанському, а згодом в Берлінському трактаті було утворено незалежне Сербське князівство.

Косовський міф посідає виняткове місце в сербській національній ідентичності та стратегічній культурі, адже є яскравим втіленням уявлення про становище Сербії як держави, що оточена зовнішніми ворогами, які прагнуть всіма силами знищити її як суб’єкта, відібрати незалежність і суверенітет та підкорити народ. Він формувався під впливом цілого косовського циклу пісень, збережених у православних монастирях Воєводини переселенцями з краю, що прийшли на ці землі наприкінці XVII століття. Першим видавцем пісень став Вук Караджич, і міф набув значення інструменту консолідації в боротьбі за національне визволення та створення самостійної держави. Косовський міф формувався століттями, але набув цілковито нового значення в період болісного й тривалого розпаду Югославії, який породив вакуум внаслідок руйнування ідеї югославської єдності всіх південних слов’ян. Як писав Г. Рашид, «бути сербом в епоху С. Мілошевича означало бути жертвою», – саме останній запустив маховик відродження міфу під час святкування 600-річного ювілею битви.

Із косовського міфу, якщо визначати його як основоположний урок і програму до дій, випливають наступні твердження: необхідність присутності суспільної консолідації перед лицем зовнішньої загрози; придушення внутрішньої опозиції; наявність сильного лідера на чолі держави, здатного ефективно та швидко реагувати на загрози; державна безпека, захист передусім політичних та військових національних інтересів на шкоду інтересам іншого порядку, загрози територіальній цілісності та суверенітету як основні; переважання колективного інтересу над інтересом індивіда. Вороже зовнішнє середовище, усвідомлення постійної загрози з боку великих держав підштовхує до мілітаризації суспільного життя, розрахунку на міцну армію та силу як єдиного регулятора безпеки.

Дізнавайтеся більше: Договір між Сербією та Косово. Чи вдасться завершити «Холодну війну» на Західних Балканах?

Яскраво виражає значення Косово для сербів та критичність ситуації цитата Томіслава Ніколича, колишнього президента Сербії: «Ми ніколи не порвемо наших зв’язків і не вкоротимо собі ж віку, відмовившись від Косово». Для Сербії питання невизнання незалежності Косово залишається одночасно ключовим із точки зору збереження територіальної цілісності й символічного осередку сербської ідентичності як героїчної, мученицької, релігійно одухотвореної, а з іншого боку – виступає серйозною перешкодою на шляху до євроінтеграції. Нині між Пріштіною та Белградом продовжується діалог під егідою ЄС, однак Сербія продовжує мобілізовувати наявні в неї ресурси з метою недопущення міжнародного визнання Косово (перешкоди зі вступу до ЮНЕСКО, Інтерполу), що призводить до загострення холодного протистояння (як от в 2018 році, коли між державами відбулася коротка «митна війна»).

Не варто також ігнорувати той факт, що в сербських офіційних документах, зокрема Національній стратегії 2009 року та Стратегії національної оборони 2019 року, проголошення незалежності Косова розглядається як основна загроза національній безпеці, а сепаратизм, етнічний та національний тероризм, питання національних меншин – тобто питання, безпосередньо наділені конфліктогенним і загрозливим з точки зору національної безпеки потенціалом, – як загрози перші серед інших.

Нейтралітет: югославська спадщина чи історична травма?

1844 року Ілія Гарашанин, майбутній міністр закордонних справ Сербського князівства, уклав «Начєртаніє» – програму утворення держави, яка б об’єднала всі південнослов’янські народи під сербським началом. Хоча не серби були піонерами такого «юговізму» (у формі ілліризму проект об’єднання всіх південних слов’ян в рамках однієї держави вперше запропонували хорвати), проте саме вони стали його найактивнішими популяризаторами та прихильниками – і в рамках королівства Югославія, і в рамках СФРЮ. Довготривалий період оперування юговізмом у якості маркера ідентичності, який теоретично спирався на ідею слов’янської єдності, а насправді поступово виродився у слабкий фасад сербського домінування у всіх суспільних сферах.

 Ігнорування націєтворчих процесів інших південнослов’янських народів не останнім чином прислужилося до того, що СФРЮ розпадалася настільки довго та таким кривавим чином. Проте в контексті проблеми сербської стратегічної культури постає питання: чи інкорпорована в неї власне югославська зовнішньополітична модель «третього шляху», неприєднання і нейтралітету? Заради справедливості скажемо відразу: СФРЮ нейтральною військово не була (на користь того свідчить хоча б Балканський пакт 1953 року), проте заснований 1961 року Рух неприєднання, де Й.Б. Тіто відігравав виняткову роль, служить в сучасному політичному дискурсі інтегрованим втіленням нейтралітету, балансування між двома полюсами, альтернативою дихотомії.

Томіслав Ніколич, колишній сербський президент, 2014 року зазначав, що «курс Тіто – найкращий з можливих для сучасної Сербії». Звучить парадоксально, особливо враховуючи той факт, що нині відкрито 18 з 35 розділів у рамках процесу європейської інтеграції Сербії – у той час як малася на увазі певна форма «політичного нейтралітету». Якщо з даним питанням факти свідчать проти тези, то стосовно військового нейтралітету ситуація має складніший характер.

Також читайте: «Стратегічна культура Грузії: європейські цінності і НАТО чи перетворення на сателіта Кремля?»

«Гуманітарна інтервенція» НАТО в березні-червні 1999 року тривала 78 днів і забрала життя приблизно 1700 людей. Аби скоротити увесь історичний контекст, а також не вдаватися до обговорення справедливості чи законності дій Альянсу, залишимо факти: за офіційною версією вона здійснювалася у відповідь на етнічні чистки, здійснювані армією СРЮ на території Косово, і фактично завершила Косовську війну встановленням на території регіону контролю сил НАТО та міжнародної адміністрації. Проте бомбардування авіації НАТО мали більш далекосяжні наслідки – вони стали справжньою історичною травмою у сербському розумінні. На сучасному етапі пам’ять про дії Альянсу, зокрема бомбардування Белграда, стали одним із основних аргументів неприєднання до НАТО з боку Сербії та головною причиною категоричного несприйняття такої перспективи в суспільстві.

Подібний аргумент звучав і у 2006 році, коли Декларацією Народної Скупщини Сербія проголосила військовий нейтралітет, і донедавна (2019 року, коли Народна Скупщина затвердила нову Стратегію національної оборони) не мав конкретного змісту і не здійснювався практично. Належним чином він проявився лише в неприєднанні до НАТО (хоча співпраця в рамках «Партнерства заради миру» є достатньо активною) та ОДКБ (з 2013 року має лише статус спостерігача). Фактично, декларативний акт військового нейтралітету носив швидше політичний зміст, ставши своєрідним реверансом у бік Росії, відносини з якою не розвивалися в період кривавих югославських воєн, а також зважаючи на російське сприйняття атлантичного складника євроатлантичної інтеграції.

Як ми пам’ятаємо, проголошення статусу нейтралітету не означає, що держава знецінює силу в якості регулятора безпеки, навпаки, необхідність розраховувати на власні сили спонукає до зростання військових видатків (чого Сербія не робила до 2019 року, коли оборона нарешті одержала на 35% більше), модернізації армії та розбудови міцного ВПК, але аж ніяк до скасування обов’язкової військової служби (2010) чи скорочення кількості резервістів.

Тим не менш, чисельність сербської армії залишається доволі високою, як і суспільна довіра до неї як інституту. Недарма сербське прислів’я стверджує, що серб завжди бере до рук зброю із радістю, особливо в разі потреби ставати на захист Батьківщини. Проте останнє твердження, властиве сербській стратегічній культурі в силу історичних перипетій і тривалої бездержавності, стає менш актуальним нині, коли якщо серб і бере до рук зброю, то для участі у миротворчих операціях, зокрема під егідою ООН. Не можна, проте, ігнорувати останні кроки чинного президента Вучича із закупок озброєння (між іншим, ледь чи не перших відносно масштабних із югославських часів), а також проголошення курсу на реалізацію військового нейтралітету через концепцію тотальної оборони.

Вас може зацікавити: Від протестів до коронакризи: чим сьогодні живе Сербія

Отже, сербська стратегічна культура – достатньо цікаве та комплексне для вивчення явище. Серед її виняткових рис можна назвати передусім достатньо насторожене сприйняття міжнародного середовища, пріоритет військових та державних інтересів над іншими, надання виняткового значення військовій силі як регулятору безпеки, обмежене використання альтернативних регуляторів безпеки. Також варто відзначити гостре відчуття загроз ідентичності та винятковості і схильність до пошуку союзників на основі цивілізаційної близькості, спроби набути статусу масштабнішого і більш відповідального, аніж те дозволяють ресурси та обставини. Слід сказати, що сербська стратегічна культура, якими б глибокими не були її корені, має розвиватися під впливом нових міжнародно-політичних обставин, а також необхідності стійкого та впевненого історичного поступу – а вони наказують окремим із зазначених координат «довго жити».

Авторка – Олена Юрченко, для ADASTRA