Стратегічна культура Грузії: європейські цінності і НАТО чи перетворення на сателіта Кремля?

Грузія чи Сакартвело (як називають її самі грузини) – доволі молода держава Південного Кавказу. Якщо ідентифікувати Кавказькі гори як європейський кордон, то очевидним стає те, що вона опиняється в Західній Азії, однак самі жителі відчувають глибоку приналежність до західної цивілізації та надзвичайно поважають європейські цінності. Про зовнішньополітичні орієнтири кавказької республіки, чинники та середовище їх формування розповідаємо в цій статті ADASTRA.

Грузія – це саме той випадок, коли геополітичне становище та самоідентифікація суспільства створюють чимало викликів для національної безпеки держави та регіональної безпеки загалом. Прагнення долучитися до європейської спільноти завжди викликали збентеження сусідів Сакартвело: на півдні – Ірану й Туреччини, на півночі – Російської Федерації. Емоційне ставлення та суспільно-економічне й культурне середовище, у якому формується політична кон’юнктура Грузії, також суттєво впливає на зовнішньополітичний вектор країни. 

Альтруїзм Росії як найвища форма егоїзму

9 квітня 1991 року Грузія стала другою радянською республікою після Литви, яка проголосила свою незалежність. Молода держава відразу ж зіткнулася з чималими проблемами – сепаратизмом у регіонах Південної Осетії та Абхазії, економічною кризою, втратою зовнішньополітичних орієнтирів тощо. Однак найбільшим викликом для Грузії з часів розпаду СРСР стала Росія, яка вдається до різних інструментів для того, щоб зберегти та посилити свій контроль над Тбілісі, а також ліквідувати прозахідні прагнення і унеможливити інтеграцію Грузії до євроатлантичних військових та політичних структур. 

Вас може зацікавити: Американська присутність в Грузії: захист чи провокація?

Росія користується відносною слабкістю Сакартвело, адже, якщо враховувати наявність низки причин, Тбілісі не може протидіяти Москві відкрито без чималих втрат. По-перше, Грузії Росія відводить роль лобі свого впливу в Південному Кавказі, який Кремль прагне зберегти за будь-яку ціну. По-друге, її близьке розташування поряд із «нестабільним» Північним Кавказом (який перебуває в складі РФ і де знаходяться найбільш бунтівні республіки – Чечня, Дагестан, Черкесія) зумовлює необхідність враховувати інтереси Москви. 

По-третє, транзит газу та нафти з Росії до Туреччини та Азербайджану відбувається через Грузію. Навіть більше, після здобуття незалежності Грузією, Росія була її найбільшим торговельним партнером: у 1990-х роках російський ринок та робочі місця допомогли Грузії уникнути економічного колапсу. Російська Федерація імпортувала грузинські сировинні товари, а перекази грузинів, які там працювали, становили значну частку грузинського ВВП. До 2006 р. Росія була першим торговельним партнером Грузії, її частка становила близько 20%. Окрім того, країна залежала від енергетичних ресурсів Росії. 

Час знімати рожеві окуляри та обирати прагматизм

При врахуванні того факту, що Росія сприймає закони світової політики крізь призму неореалізму (теорія міжнародних відносин, за якою національні інтереси держав превалюють над співробітництвом, відносини між державами існують в умовах анархії), прагнення Грузії інтегруватися у євроатлантичні структури можна розглядати як спробу похитнути status quo та зруйнувати вже чинні правила гри (необмежений вплив РФ у регіоні). Тому в інтересах Російської Федерації не допустити розширення НАТО до своїх кордонів. Ці обставини унеможливлювали реалізацію євроатлантичних прагнень Грузії. 

На ранніх стадіях незалежності її суспільні кола розраховували на безпосередню підтримку Заходу. Їхні міркування базувалися на праві націй на самовизначення. Уже в 1998 році прагнення Грузії до західної інтеграції набули нового виміру, просякнутого економічними розрахунками та безпековою складовою. Важливим елементом стало й те, що грузини ідентифікували себе як частину Заходу, відчували спорідненість із європейськими цінностями. 

Також читайте: Вірменія і ЄС: історія та актуальні питання взаємовідносин

Захід підтримував їхні прагнення, однак не поспішав вдаватися до практичних заходів для реалізації цих бажань, тому так званий «стратегічний ідеалізм» став особливою рисою безпекової культури Грузії. Суть цього феномену – «стратегічного ідеалізму» – полягає в тому, що, поставивши на перше місце важливість економічної взаємозалежності та співробітництва, країна нехтує геополітичним чинником та неореалістичною парадигмою, яка знаходить своє відображення в міжнародних відносинах. 

Світ став більш прагматичним, актори міжнародних відносин більше зосереджуються на своїх егоїстичних цілях, і загалм, якщо всі грають НЕ за правилами, то, притримуючись їх, такий суб’єкт точно програє. Ідеалізм, якого притримувалась та продовжує притримуватись Грузія є цілком неспівставним із неореалізмом, у дусі якого на сучасному етапі Росії вдалося сформувати правила регіональної безпеки в Західній Азії.

Еволюція від однозначного прозахідного курсу до балансування між Заходом та Москвою

Перший президент незалежної Грузії, Звіад Гамсахурдія (1991-1993 рр.), розвіяв ілюзії суспільства щодо досягнення реальної підтримки Заходу в протистоянні з сепаратистськими регіонами – Абхазією та Південною Осетією. В останні місяці свого перебування на посаді він проводив «панкавказьку політику», що спричинило повний економічний колапс разом із міжнародним остракізмом (вигнанням) та низку послідовних поразок у протистоянні з територіями, які прагнули відокремитися. Гамсахурдія був усунутий від влади внаслідок державного перевороту, організованого колишнім міністром міжнародних справ у часи СРСР Едуардом Шеварднадзе (1995-2003 рр.)

За часів Шеварднадзе геополітична орієнтація Грузії була переоцінена та зазнала змін. Йому вдалося припинити громадянську війну (яка розгорнулася в 1991 році внаслідок загострення відносин між президентом та елітарними колами, а також унаслідок нівелювання прав національних меншин із боку центрального апарату; це зумовило появу сепаратизму в Абхазії та Південній Осетії), ліквідувати спробу Гамсахурдія поновити владу та створити новий державний порядок. 

Цікаво знати: Навіщо Кремлю Чечня?

Новому уряду також вдалося зупинити протистояння з Південною Осетією та Абхазією шляхом підписання угоди за посередництва Російської Федерації в Сочі 24 червня 1992 р., за якою Росія ввела миротворчий контингент на територію регіонів. На відміну від свого попередника, який відверто називав Росію «окупантом», Шеварднадзе обрав стратегію балансування між Заходом та Росією, розгорнувши тісну співпрацю з Росією через Співдружність Незалежних Держав (СНД). Торговельний оборот із Російською Федерацією зростав, а status quo вдалося закріпити. 

Незважаючи на таку зміну зовнішньополітичного вектору, невдоволення через відновлення дружніх стосунків із Москвою в суспільстві зростало. У документах парламенту йшлось про «колонізаторську політику РФ, її прагнення перетворити Грузію на свого сателіта». Адже ще в грудні 2000 р. Росія наклала візові обмеження на Тбілісі. Це вплинуло на економічні показники Грузії, адже тисячі грузинів, які працювали в Росії, не могли безперешкодно здійснювати грошові перекази, які на той час складали близько 23% ВВП Грузії. Виняток було зроблено тільки для Абхазії та Південної Осетії, що ще більше обурило грузинське суспільство. 

Враховуючи перспективу втратити владу, Шеварднадзе різко перейшов на позицію прозахідної риторики, зазначивши на саміті НАТО в Празі в листопаді 2002 року про готовність Грузії виконувати всі умови, аби стати повноцінним членом НАТО. Така заява викликала недовіру в Москви, яка вирішила цього ж року видати російські паспорти на території Південної Осетії та Абхазії. До кінця року вже 90 % населення Південної Осетії та 70 % населення Абхазії отримали російське громадянство через спрощену процедуру. Росія мала серйозні наміри інкорпорувати сепаратистські регіони в разі, якщо Грузія продовжить шлях до НАТО. 

Вам може сподобатися: НАТО та Південний Кавказ: (не)послідовне співробітництво

Унаслідок Трояндової революції у 2003 р. до влади в Грузії прийшов Міхеіл Саакашвілі, який високо оцінив посередницьку роль Росії в переговорах між урядом та опозицією під час революції. Новий уряд продовжив прозахідну політику з намірами підтримувати дружні стосунки і з Москвою. РФ не мала остаточної впевненості в тому, який курс сповідуватиме новий уряд, тому всіляко намагалась підтримувати Саакашвілі на ранньому етапі, зокрема не перешкоджала, а навіть висловила підтримку при спробі грузинського уряду встановити контроль над Аджарією, яка було напівавтономною одиницею ще з 1991 року.

Згодом нові політичні еліти Грузії посилили прозахідну риторику, а президент М. Саакашвілі, підбадьорений успіхом в Аджарії, відверто недооцінивши очевидні перешкоди з боку Росії, вирішив порушити питання de facto незалежного статусу Абхазії та Південної Осетії. Прагнення Саакашвілі змінити status quo, закріпленого ще 1992 р. угодою, за якою було введено миротворчі війська Росії, зумовило загострення ситуації вже у 2006 р., після того як парламент вирішив переглянути угоду 1992 р. та вивести російські миротворчі війська. У 2006 р. Росія припинила видавати візи грузинам, перекрила будь-яке сполучення (наземне, повітряне, залізничне, морське), заморозила імпорт товарів (вино, мінеральна вода, сільськогосподарська продукція) – тоді як РФ імпортувала 89 % грузинських вин та 50 % мінеральної води.

Російсько-грузинський конфлікт 2008 року

Кульмінацією грузинського шляху до НАТО став Бухарестський саміт НАТО 2-3 квітня 2008 р., на якому ні Україні, ні Грузії не було надано План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) у зв’язку з протестом Франції та Німеччини. Проте, держави-члени Північноатлантичного блоку зазначили, що «одного дня Грузія та Україна зможуть стати членами НАТО». Через декілька тижнів після саміту Москва встановила офіційні зв’язки з невизнаними республіками – Абхазією та Осетією. Саакашвілі наївно сподівався, що Європа та США втягнуться в протистояння з Москвою через дві маленькі сепаратистські республіки, однак цього не сталося. Його популістична риторика була надзвичайно небезпечною для самого грузинського суспільства.

Читайте також: Як «Грузинська мрія» обернулася «великим застоєм»

Саакашвілі вдався до тієї тактики, яку Річард Ніксон називав «теорією божевільного» – погрози діяти ірраціонально, щоб привернути увагу. Саакашвілі отримав чіткий натяк від Заходу «не розпочинати військового протистояння з Росію, адже це не зможе наблизити Грузію до НАТО, а навпаки – зробить її вступ в євроатлантичну структуру ще більш ефемерним». Однак Тбілісі зреагувало на мілітаризацію регіонів відповідним чином, що закінчилося 5-денною війною, від якої найбільше постраждала саме Грузія.

Після 5-денної війни Росія розмістила за 40 км від Тбілісі військові сили разом із тисячами російських солдатів на територіях, які визнані міжнародною спільнотою грузинськими. Поблизу також розташовано балістичні ракети, які можуть досягати більшої частини території Грузії. Дипломатичні відносини було розірвано, Росія звинуватила адміністрацію Саакашвілі в усіх злочинах та відмовилася визнавати сепаратистський характер республік у ході будь-яких переговорів. Грузинська сторона наголосила на необхідності реінтеграції своїх законних територій та заявила про їхню окупацію Росією. Грузинсько-російські відносини зайшли в глухий кут.

Висновки

Стратегічний ідеалізм залишається наріжним каменем зовнішньої політики Грузії, незважаючи на всі труднощі та перешкоди, з якими країні судилося зіткнутися. Реалізація європейських (ЄС) та євроатлантичних (НАТО) прагнень балтійських країн стало прецедентом для Грузії та надихає її рухатися в такому ж напрямку. Більшість прозахідної частини грузинського суспільства щиро вірить у те, що геополітичні обставини не можуть стати достатньою підставою, яка унеможливить інтеграцію Грузії до євроатлантичних та європейських політичних, економічних та військових структур.

Однак, якщо враховувати сучасні реалії, варто визнати, що дистанція між Грузією та євроатлантичними структурами залишається такою, як і 30 років тому, і суттєву роль у цьому процесі відіграє Російська Федерація, яка у 2014 році (окупація Криму та початок конфлікту на Сході України) остаточно підтвердила свої наміри не допустити рух низки пострадянських республік у прозахідному напрямку. 

Найбільш небезпечним у цьому контексті є те, що непродумана позиція Грузії щодо своєї євроатлантичної інтеграції підриває її економічний потенціал, а в умовах загострення відносин з Росією та повільного руху в НАТО і ЄС, економіка повинна стати пріоритетом, адже на сучасному етапі економічну ефективність можна конвертувати в структурну силу на міжнародній арені. Російсько-грузинські відносини так і залишаються в глухому куті, і, враховуючи основний принцип безпекової культури Грузії, а саме – ідеалізм, змінити status quo буде надзвичайно важко, якщо взагалі можливо.

Автор – Анастасія Возович, Аналітичний центр ADASTRA