Як «Грузинська мрія» обернулася «великим застоєм»

Грузію часто наводять як приклад пострадянської держави, що спромоглася зробити великий економічний та соціальний ривок завдяки вдалим реформам Міхеїла Саакашвілі та його команди. І справді, цей прогрес був, проте варто змиритися з тим, що він давно зупинився, а йому на зміну прийшли економічний застій та політична апатія. У цій статті ми проаналізуємо результати реформ Саакашвілі, сьогоднішній курс країни під керівництвом «Грузинської мрії» та перспективи розвитку держави в недалекому майбутньому.

Сьогоднішня Грузія – це країна, яка після вдалого реформаторського періоду, на жаль, зупинилась у розвитку та вже доволі довго не може вирватися із застою. Найбільш красномовно про відсутність прогресу в державі свідчать її економічні показники. Згідно з даними Світового банку,70% розміру економіки Грузії, який існує сьогодні, було створено в період реформ Міхеїла Саакашвілі (2004-2013 рр.). На противагу, наступні 6 років приріст економіки становив лише 7%.

Призупинилося не тільки зростання ВВП, але й інтеграція Грузії до Європейського Союзу та НАТО, яка успішно рухалася до того ж таки 2013 року. Грузини були й залишаються прихильниками євроінтеграції, а особливо цей процес є необхідним зараз, коли внутрішні реформи не дають такого результату, як раніше, і країні потрібні великі ринки збуту та сильні економічні партнери.

Читайте також: Грузія: європейські цінності та НАТО чи перетворення на сателіта Кремля?

Партія «Грузинська мрія – Демократична Грузія», що сформувала уряд за результатами парламентських виборів 2012 року та виборола президентське крісло роком пізніше, також декларувала проєвропейський розвиток країни, проте, як виявилось, грузинське населення не отримало нічого, окрім гарних лозунгів та обіцянок.

Ще однією проблемою стало перетворення державних ЗМІ на рупори пропаганди керівної партії. Посилили свій вплив на політичне життя країни й олігархи, які не дозволяли собі цього за Саакашвілі. Усе це також неабияк впливає на рівень демократії та розвитку країни. Проте сьогодення Грузії точно неможливо порівняти з тим жахливим станом країни, яку отримав Саакашвілі у 2004 році від свого попередника Едуарда Шеварднадзе.

Квантовий стрибок Грузії

Грузія зразка 2004 року була розграбованою державою, глибоко зануреною в економічну кризу: корупція процвітала у всіх державних органах влади, доволі часто залишалися без світла, газу та будь-яких комунальних благ цілі міста, усією країною точилися мафіозні війни, а населення було у відчаї та безвиході. Найбільш гострою проблемою став кримінальний світ, який фактично керував державою: уся Грузія була розділена й «належала» різним злочинним групам. Зокрема, «Тбіліський» клан на чолі з його лідером «Дєдом Хасаном» контролював столицю та центр країни, «Кутаїський» разом з кримінальним авторитетом «Таро» – захід, а «Сухумський» та «Менгрельський» клани – східну частину Грузії. Такий устрій давно став повсякденним та загальноприйнятим. 

Показовим для того часу було опитування, яке проводили в навчальних закладах Кутаїсі у 2002 році. Згідно з ним, 25% хлопчиків хотіли стати «злодіями в законі», а 35% дівчат – дружинами чоловіків з цим «титулом». Та й недивно, адже злочинний світ був набагато впливовішим, ніж правоохоронна система. Нормою стало те, що громадяни звертались за захистом до мафії, а не до міліції чи прокуратури. Особливо надокучливою стала Державтоінспекція. Цей орган доволі часто сфабриковував звинувачення в порушенні правил дорожнього руху заради отримання неправомірної вигоди. Хабарництво процвітало й у вищих навчальних закладах: «на лапу» потрібно було давати як для вступу в університет, так і для отримання хороших оцінок та диплому.

Останньою краплею терпіння людей стали парламентські вибори, які відбулися в Грузії 2 листопада 2003 року. Уже наступного дня були оприлюднені дані екзитполів, згідно з якими в лідери виходила партія Саакашвілі «Національний рух», проте ЦВК віддала перемогу президентському блоку «За нову Грузію». Після такої зухвалої фальсифікації результатів, спалахнули масові протести: громадськість вимагала перерахувати голоси та відправити у відставку Едуарда Шеварднадзе. Згодом ці демонстрації охрестили Трояндовою революцією. Як наслідок, 4 січня 2004 року відбулися повторні президентські вибори. Цього разу перемогу здобув Міхеїл Саакашвілі, отримавши 96% підтримки. Разом із Саакашвілі прийшов і новий уряд, який також був молодим, амбіційним та, що головне, рішуче налаштованим допомогти Грузії перегорнути сторінку занепаду та бідності.

Вам може сподобатися: : Експрес-революція, або Що відбувається в Киргизстані?

Саакашвілі одразу приступив до реформування держави, почавши із викорінення корупції та криміналітету, оскільки пограбована держскарбниця, яка дісталася в спадок новому уряду, вимагала негайних заходів щодо наповнення бюджету. Було прийнято закон, за яким «злодія в законі» арештовували тільки за те, що він зізнавався у своєму статусі. Таке положення було найбільш ефективним, оскільки своєрідним кодексом, якого дотримувався злодійський світ, заборонялося відмовлятись від своєї приналежності до нього. Також, якщо особа чинила опір арешту, у неї дозволялося стріляти. Під об’єктивами телекамер важко озброєна поліція в масках оточувала найбільших кримінальних авторитетів та часто ліквідовувала їх. За даними грузинської газети «24 години», опублікованими у 2006 році, під час проведення спецоперацій у 2005 році було вбито 21 підозрюваного та 16 поліцейських. У результаті було заарештовано близько 200 «законників», а решта втекли в сусідні країни.

Щодо боротьби з корупцією, то тут була запроваджена низка реформ у державних органах. Усі вони полягали у двох основних принципах: повне очищення кадрів та максимальне спрощення всіх процедур. Суттєво скоротили кількість міністерств і відомств. Раніше було аж 18 міністерств, проте після реформи залишилось 13, а із 52 відомств продовжили своє існування лише 34. У той же час держслужбовцям було суттєво підвищено зарплату.

Ще одним завданням було відновлення довіри до дорожньої поліції, і діяли тут більш ніж радикально: за один день було звільнено 16 000 службовців. Щоб хоч якось згладити гострі кути, їм було виплачено заробітну плату за 2 місяці та скасовано притягнення до відповідальності за скоєні злочини при попередній владі. Після створення нової служби патрульної поліції було запроваджено практику інспекторів під прикриттям, що забезпечували дотримання правил із боку новопризначених кадрів та слідкували за їхньою доброчесністю. Були спрощені також процедури отримання водійських прав та реєстрації автомобілів. До реформи цей процес був корумпований і сильно бюрократизований, але в нових сервісних центрах максимально пришвидшили видачу водійських прав та реєстрацію транспортних засобів, і тепер це можна було зробити за декілька хвилин. Таким чином, очищена патрульна поліція стала інститутом, який відзначали за професіоналізм та порядність.

Наостанок варто згадати про ще два інститути, які були головними бар’єрами наповнення бюджету через хабарництво – митниця та податкова. Складна податкова система сприяла корупції та лобіюванню інтересів певних людей, наближених до влади. Якщо ж говорити про бізнесменів без впливових зв’язків, то їм також легше було дати хабар, аніж розбиратися в складному податковому кодексі. Із приходом Саакашвілі було спрощено систему оподаткування: з 21 податку залишилось тільки 7. Бізнесу стало вигідніше бути законослухняним та чесним, а кримінальні справи за корупційну діяльність швидко відбили в податківців бажання вимагати хабарі надалі.

Вас може зацікавити: Чорне море – арена протистояння НАТО і РФ?

Щодо митниці, то тут корупція та контрабанда були таким же звичайним явищем, як вітання при зустрічі. Кордони були віддані на втіху контрабандистам, які за невелику плату возили все: від джинсів до російського палива. Щоб отримати посаду митника, не потрібно було бути кваліфікованим фахівцем, оскільки найчастіше майбутні службовці просто «купували» своє робоче місце в чиновників вищого рангу.

Новий уряд значно спростив проходження митного контролю та майже унеможливив умисне перешкоджання митному оформленню заради отримання хабаря. Було проведено скорочення кількості документів, необхідних для митного оформлення. Проводились масові кадрові чистки та технологізація процесів, щоб позбавити митницю людського фактора та покласти майже всі обов’язки на техніку. Завдяки таким комплексним змінам Саакашвілі та його команда змогла збільшити бюджет, на базі якого продовжила реформувати й інші сфери життя грузинів, такі як освіта, медицина та ведення бізнесу.

Про результати вищеперерахованих дій тодішнього уряду свідчить безліч міжнародних рейтингів та статистик. У рейтингу «Глобальний барометр корупції» міжнародної організації Transparency International за 2010 рік Грузія була першою у світі за критерієм відносного зниження рівня корупції та другою за ефективністю дій уряду в боротьбі з хабарництвом. У 2010 році лише 2% населення підтвердили те, що давали хабар протягом минулого року. Грузія також позбавила організовану злочинність впливу на уряд. Згідно з міжнародним дослідженням, проведеним НУО «Міжнародне бюро вивчення суспільної думки у Грузії» у 2011 році, рівень злочинності в країні значно знизився та наблизився до найкращих показників у Європі. У 2012 році в рейтингу «Легкості ведення бізнесу» (Doing Business) Грузія піднялась на 16-ту сходинку та перебувала поруч із багатьма країнами-членами Організації економічного співробітництва та розвитку.

Ще одним здобутком Саакашвілі стало те, що він зробив Грузію більш помітною на міжнародній арені та значно просунувся на шляху євроатлантичної інтеграції, інтенсифікувавши відносини з Вашингтоном та Брюсселем. Наслідком чого стала однозначна підтримка Тбілісі партнерами під час російської агресії у 2008 році. У вересні того року Євросоюз направив 200 своїх спостерігачів за дотриманням умов перемир’я та припинення вогню (European Union Monitoring Mission).

Дізнавайтеся більше: Американська присутність в Грузії: захист чи провокація?

Додатковим жестом підтримки з боку європейців був приїзд Бернара Кушнера до та його присутність безпосередньо на передовій. Таким чином міністр закордонних справ Франції став «живим щитом» і не дав змоги продовжити війну та поставити незалежність кавказької країни під сумнів. У той момент, коли Бернар перебував у Грузії, президент Франції Ніколя Саркозі приїхав у Москву та зустрічався з президентом РФ Дмітрієм Медвєдєвим. Зокрема завдяки діям таких впливових європейських політиків Грузія й змогла вистояти в цій війні.

Медвєдєв та Саркозі на зустрічі в Росії

Неоднозначний спадок Саакашвілі

Утім, попри приголомшливі успіхи в реформуванні держави, у 2012 році до влади прийшла опозиційна «Грузинська мрія» Бідзіни Іванішвілі, а сам Саакашвілі після закінчення свого президентського терміну у 2013 році змушений був емігрувати з країни.

Звичайно, такій кардинальній зміні політичного ландшафту є декілька пояснень. По-перше, навіть після всіх економічних реформ, які допомогли Грузії вийти із зубожіння та злиднів, країна була й залишається бідною. Якщо ми порівняємо її з найслабшими економіками Європи, то побачимо, що вона все ще не дотягує до їхнього рівня, хоч і позиціонує себе європейською державою. Це підтверджує номінальний ВВП на душу населення в 2019 році, який у Грузії становив 4289$, а в доволі економічно посередніх Косова та Боснії й Герцеговини – 4442$ та 5741$ відповідно.

Цікаво знати: Ласкаво просимо: хто стане наступним членом ЄС на Балканах?

Розгляньмо також ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності, щоб зрозуміти рівень добробуту та багатства людей у Грузії порівняно з економічними карликами Європи. Отже, у Косово цей показник у 2019 році дорівнював 13017$, у Боснії і Герцеговині – 14894$, а в тієї ж таки Грузії – 13200$. І це цифри країн, які навіть не є кандидатами на вступ до ЄС, проте вже досягли грузинського економічного рівня, якщо не переросли його.

По-друге, незважаючи на те, що над реформами працювала доволі велика команда, Саакашвілі завжди намагався привласнити весь успіх собі. Ці дії доволі часто ставали подразниками для суспільства, оскільки народ розумів, що окрім Міхеїла, творцями змін були такі визначні люди, як Каха Бендукідзе, Зураб Жванія та багато інших. Окрім монополізації всіх досягнень Грузії з метою одноосібного політичного лідерства, у Саакашвілі поступово стали проявлятися й інші авторитарні тенденції. Це підтверджує рейтинг Freedom House, згідно з яким рівень політичної свободи в країні в 2007 році став таким самим, як і в 2000, що красномовно свідчило про поступову узурпацію влади.

І останнім негативним моментом, який обурював населення в політиці Міхеїла, було те, що він маніпулював своєю проєвропейською позицією й розділяв грузинський народ заради політичного рейтингу. Його риторика полягала в тому, що оскільки Саакашвілі був єдиним прозахідним лідером, то його відставка неминуче призвела б до капітуляції Москві. Тим самим, він фактично шантажував виборців та критикував будь-яку альтернативну думку щодо розвитку Грузії.

Дізнавайтеся про результати зустрічі міністрів закордонних справ України, Грузії та Молдови в статті: Асоційоване тріо: гуртом і в ЄС легше йти

Підсумовуючи, варто зазначити, що надлишковий самопіар, одноосібне привласнення всіх успіхів уряду, авторитарні тенденції та розділення суспільства на два ворожі табори змусили грузинський народ засумніватись у політиці Саакашвілі та його партії після стількох років правління.

Після програшу «Єдиного національного руху» на парламентських виборах у 2012 році та завершення президентських повноважень Саакашвілі у 2013 році влада в країні зосередилась в руках «Грузинської мрії». Варто також згадати, що відповідно до конституційної реформи 2010 року Грузія перетворилась із президентської республіки в парламентську, що надало партії Іванішвілі ще більше повноважень та контролю над державою. «Грузинська мрія» очолила уряд, а її висуванець Георгій Маргелашвілі став президентом. Утім, щоб перейти до оцінки діяльності «Грузинської мрії», варто передусім розкрити детальніше особистість її засновника – Бідзіни Іванішвілі.

Іванішвілі та «Грузинська мрія» – розворот на 180°

У Росії лідера та засновника «Грузинської мрії» знають як олігарха Бориса Іванішвілі, який у 1990 році був одним із співзасновників банку «Російський кредит». Він накопичив значні статки в РФ завдяки приватизації, яка відбувалась в Росії після розпаду СРСР. Окрім російського та грузинського громадянства, Бідзіна має ще американське та французьке, у зв'язку з чим 11 жовтня 2011 року рішенням Міністерства юстиції Грузії був позбавлений громадянства своєї батьківщини. Потім це рішення було анульоване Верховним судом.

Судячи з місць проживання та неабияких статків Іванішвілі, він не був зацікавленим у політичній кар’єрі в себе вдома, проте зміна курсу Грузії із проросійського на проєвропейський за президентства Саакашвілі вкрай занепокоїла Кремль. Москва, яка завжди розглядала Грузію та й загалом Кавказ як сферу своїх інтересів, була налаштована, по-перше, не допустити євроатлантичної інтеграції республіки (власне, для цього була розв’язана війна 2008 року), а, по-друге, шукала способи отримати більш контрольованого та передбачуваного лідера, ніж Саакашвілі. Ставка в цій грі була зроблена на Бідзіну Іванішвілі.

Також дізнавайтеся про роль регіону в міжнародних відносинах: Геополітика Південного Кавказу: близькосхідний вектор

Він був ідеальною політичною фігурою. Грузинське походження не дозволяло назвати його російським олігархом, а популістична риторика взагалі обіцяла грузинам продовження євроатлантичного розвитку. Бідзіна створив партію саме під парламентські вибори та ввів частину суспільства в оману. «Грузинська мрія» побудувала свою політичну стратегію на протиставленні себе владі та популістичних заявах. Наприклад, лунали обіцянки безвідсоткових кредитів, «прощення» комунальних боргів тощо. Опозиціонери змінили ідеологію останніх років, коли відповідальність за життя громадянина була покладена на нього самого, а держава повинна була грати лише допоміжну роль.

Останні шанси на перемогу на парламентських виборах партія Саакашвілі «Єдиний національний рух» втратила після того, як на телеканалах Іванішвілі безперервно почали показувати записи знущання та насильства над в’язнями в грузинських тюрмах. Таким чином, найбільш розпіарена реформа Саакашвілі, що стосувалась правоохоронної та пенітенціарної систем, була повністю дискредитована, а «Грузинська мрія» набрала більше половини голосів виборців та сформувала більшість у новому парламенті. Після цієї перемоги в 2012 році, президент (і чинний, і наступний) де-факто мав лише представницьку роль, а прем’єр-міністр – технічну, адже найбільш впливовою особою в країні завжди залишався Іванішвілі. 

Геть від Європи, дайош Москву!

Аби впевнитись, що Бідзіна небезпідставно вважається агентом Кремля, варто лише поглянути на його дії при владі «Грузинської мрії». Наприклад, Іванішвілі заборонив проєкт великого порту в Анаклії на Чорному морі, оскільки порт він відповідав інтересам НАТО й США, однак суперечив бажанням РФ. Він також поділився з росіянами списками всіх грузинських військових, які брали участь у війні 2008 року та іменами агентів грузинських спецслужб. Бідзіна дозволив російським ЗМІ вести діяльність в грузинському інформаційному просторі, дозволив проросійські неурядові організації на території Грузії та звільнив осіб, засуджених за шпигунство на користь Москви.

Вам може сподобатися: Супермаркет пропаганди: Російська Федерація (частина перша)

Однією з останніх та найбільш резонансних його витівок було запрошення 20 червня 2019 року до парламенту Грузії членів Міжпарламентської православної асамблеї за участі російської делегації. Цікаво, що цю асамблею також характеризують як значний канал кремлівського впливу на пострадянському просторі. Сесію Міжпарламентської православної асамблеї відкрив російський депутат Сєргєй Ґаврілов, і для цього він, за пропозицією своїх грузинських колег із керівної партії, навіть посів місце спікера грузинського парламенту. До всього, він звернувся до делегатів російською мовою.

Поведінка депутата спричинила неабиякий переполох та обурила як представників опозиції, так і громадян. Люди вийшли на протест, щоб висловити своє обурення і домогтися від російської делегації вибачень, але після сутичок із правоохоронцями, почали вимагати й відставки топ-чиновників силового сектора. Деякі мітингарі почали штурмувати та захоплювати будинок парламенту. Поліція застосувала проти них сльозогінний газ і гумові кулі. За офіційними даними до лікарні звернулися понад 200 осіб. Серед постраждалих було 80 працівників правоохоронних органів і близько 30 журналістів. Згодом ці події назвали «Гаврилівською ніччю». І це далеко не весь список того, що можна назвати здачею національних інтересів Грузії з боку Іванішвілі.

Лідер партії «Грузинська мрія» Бідзіна Іванішвілі

Що стосується самої партії «Грузинська мрія», то не дивно, що вона обрала проросійський курс розвитку Грузії, декларуючи протилежне. Це відбувається насамперед через те, що політсила розділена на три групи впливу, кожна з яких переслідує свої інтереси.

Перша – це найближче оточення Бідзіни. У них немає ніяких стратегій розвитку чи політичних принципів; вони прагматичні бізнесмени, яким вигідне зближення з Москвою. Представники цієї групи заявляють про можливість дружніх відносин із РФ, відкриття російського ринку для товарів їхньої країни та обіцяють покінчити з політикою розділення суспільства через проросійські погляди. Останнє у вустах багатьох грузинів було доволі популярною претензією до експрезидента Саакашвілі. Типовим представником цієї групи є Каха Каладзе, ключовим бізнес партнером якого є Зураб Ногаїделі –  колишній прем’єр-міністр Грузії, який неодноразово зізнавався у своїх проросійських поглядах та проводив офіційні зустрічі з Путіним, де закликав грузинів до налагодження російсько-грузинських відносин.

Вам варто знати: Навіщо Кремлю Чечня?

Кар’єра самого Кахи також варта уваги. Завершивши у 2012 році з футболом, він одразу подався в політику і став першим номером списку партії «Грузинська мрія». Він потрапив до уряду, де отримав серйозну й непросту посаду міністра енергетики. У 2016 році, після перемоги на чергових виборах, Каладзе пішов на другий термін, але ненадовго, оскільки роком пізніше обійняв посаду мера Тбілісі. Зараз колишній футболіст є одним з найбільш упізнаваних та перспективних політиків Грузії.

Член партії «Грузинська мрія» Каха Каладзе

Друга група впливу всередині партії Іванішвілі – це колишні політики та чиновники Саакашвілі, які позиціонують себе прозахідними, проте із якоїсь причини «не вписались» у попередню команду чи вирішили розвивати свою політичну кар’єру окремо від старих союзників. Наприклад, колишній посол Грузії в ООН Іраклій Аласанія, який був соратником Міхеїла, змінив табір з приходом «Грузинської мрії» до влади. Коли Іванішвілі почав створювати свою партію, йому потрібні були також прозахідні політики, адже «Грузинська мрія» декларувала євроатлантичний вектор розвитку. Тут і знадобився Аласанія та інші політики, які зреклися Саакашвілі через власну вигоду.

Вас може зацікавити: НАТО та Південний Кавказ: (не)послідовне співробітництво

Остання група впливу, що входить до «Грузинської мрії», складається з націоналістів та колишніх прихильників першого президента некомуністичної Грузії Звіада Ґамсахурдіа. Із часів збройного заколоту 1992–1993 років вони перебували за межами великої політики, проте ніколи не втрачали можливості виступити проти таких речей як «нелегітимна влада Шеварднадзе» чи «знищення Джорджем Соросом національної культури Грузії». Намагаючись збалансувати партійний список націоналістами, Іванішвілі дав їм шанс повернутись у політику, тим самим залучивши додатковий електорат. Це найбільш недієздатна група, яка не отримала ані портфелів у кабміні, ані серйозного впливу на політичні процеси. 

Очевидно, що під керівництвом такої клаптикової партії, за єврооптимістичним фасадом якої ховаються розрізнені групи впливу, які переймаються лише власними інтересами, Грузія не зможе рухатись шляхом реформ та євроінтеграції, що й показали нам ці 8 років. Ті прозахідні політики, які є частиною партії Іванішвілі, не мають впливу та навіть бажання рухатись в напрямку ЄС. Вони покинули ідеологічно сильну партію Саакашвілі лише заради того, щоб утриматися при владі. Що вже казати про інші групи, які вважають проросійський вектор єдиним правильним для країни, а головне – для їхніх економічних інтересів.

Результатом таких дій партії Іванішвілі та її кадрової політики стала відсутність економічного прогресу та ефективних реформ, що відображається в темпі приросту ВВП, який із 2013 року знизився до 2,8-4,8% щорічно. Це хороший результат для країни пострадянського простору, проте провальний порівняно з попередніми роками: наприклад, у 2011 та 2012 році в Грузії цей показник дорівнював 7,4% та 6,4% відповідно.

Дізнавайтеся про міжнародні зв'язки держави-сусідки Грузії: Вірменія і ЄС: історія та актуальні питання взаємовідносин

Покращити економічні показники могла б євроінтеграція, сильні економічні партнери та нові ринки збуту на Заході, проте влада не надто активно діє і тут. Можна згадати наскільки жвавим було співробітництво Тбілісі з ЄС при Саакашвілі: у 2004 році Грузія приєдналася до Європейської політики сусідства, а згодом підписала спільну заяву «Східного партнерства», угоду про партнерство і співробітництво та отримала пільги від Європейського Союзу, що дозволило багатьом товарам з Грузії уникнути оподаткування при ввезенні на європейський ринок.

Після приходу до влади «Грузинської мрії» єдиним значним досягненням у відносинах Тбілісі та Заходу стало парафування угоди про асоціацію з ЄС, що не робить Грузію членом Європейського Союзу, проте передбачає поетапну економічну інтеграцію.

Недалеке майбутнє Грузії

Уже в жовтні грузинам знову доведеться робити свій вибір на чергових парламентських виборах. Окрім двох гігантів грузинської політики «Грузинської мрії» та «Єдиного національного руху», які, хоч і кожна зі своїми недоліками, давно стали полярними силами, існують і нові перспективні політичні партії. Наприклад, доволі молода «Європейська Грузія» – політсила, що фактично відкололась від партії Саакашвілі через його самопіар та доволі конфліктні й авторитарні методи управління. Вона планує стати альтернативою для тих, хто змучився від особистості Міхеїла Саакашвілі, проте хоче йти проєвропейським шляхом розвитку.

«Європейська Грузія» хоч зараз і є третьою, згідно з останніми соцопитуваннями, проте має велику перевагу у вигляді низького антирейтингу. Додатковим плюсом для політсили є її очільник Давид Бакрадзе – очевидний лідер електоральних симпатій у Грузії, діяльність якого позитивно оцінюють 57% громадян. Його називають одним із найбільш виважених грузинських політиків. Бакрадзе намагається не апелювати до минулих помилок чи закликати до докорінних змін нинішньої політичної системи, а зосереджується на послідовних діях та цілях. Його найважливіші передвиборчі обіцянки – збільшення соціальних виплат та більш лояльна політика щодо незахищених груп населення.

Лідер партії «Європейська Грузія» Давид Бакрадзе

Очевидно, що при перемозі «Грузинської мрії», рейтинг якої згідно з останнім опитуванням становить 33%, ніякого прогресу не буде. Економічна стагнація продовжиться, і приріст ВВП буде пропорційним приросту світової економіки. Ніяких значних зрушень у зовнішній політиці очікувати також не доведеться, адже проєвропейський курс явно є лише порожньою обіцянкою та популізмом, а значне зближення з Росією продовжить тягнути державу в минуле. Грузія і надалі буде посередньою країною, де верхівка думає лише про свої бізнес-інтереси, в основному зв’язані з Москвою.

Також читайте: Рік після революції: чи прийшли у Вірменію довгоочікувані зміни?

У випадку повернення до влади Саакашвілі та «Єдиного національного руху», який перед виборами набирає 16% підтримки, Грузія має всі шанси на повернення реформаторського шляху розвитку та активну євроінтеграцію. Проте, оскільки Саакашвілі та його команда є доволі неоднозначними, грузини бояться автократичної політики та поляризації суспільства, які можуть повернутись із їхнім приходом до влади. До того ж сам приїзд Саакашвілі в Грузію виглядає доволі нереалістичним через те, що він перебуває в розшуку на батьківщині, де йому загрожує 11 років позбавлення волі.

На фоні цих двох партій, «Європейська Грузія» виглядає такою собі «темною конячкою», яка здатна дати державі новий якісний ривок в економічному та політичному плані, при тому не фокусуючись на популістичних обіцянках та риториці поділу людей на «правильних» та «неправильних». Нам же залишається лише спостерігати та сподіватися на свідомий вибір Грузії, який приведе її до нових звершень після восьмирічного застою.

Автор – Олександр Бідник, для Аналітичного центру ADASTRA