НАТО та Південний Кавказ: (не)послідовне співробітництво

Відносини Грузії, Вірменії та Азербайджану з Північноатлантичним альянсом почалися наприкінці минулого століття і відтоді розвиваються різними темпами, та все ще дуже залежать від позиції Росії. Про еволюцію відносин кавказьких республік із НАТО та сучасний етап співробітництва дізнавайтеся в цій статті ADASTRA.   

Новостворені кавказькі держави та НАТО

Після розпаду Радянського Союзу діяльність Організації Північноатлантичного договору зазнала змін. Головний ворог НАТО, проти якого держави, власне, й об’єдналися в 1949 році, зник із політичної карти, й Альянсу потрібно було не допустити виникнення нових загроз.  Хоч СРСР і розпався, але, по-перше, Російська Федерація залишилася сильним гравцем на міжнародній арені, а по-друге, на територіях колишнього СРСР виникла загроза появи нового наднаціонального утворення.

Державам НАТО необхідно було заручитися підтримкою щонайбільшої кількості пострадянських держав, розпочати політичний діалог із новими акцентами. З цією метою було утворено Раду північноатлантичного  співробітництва, до якої увійшли, у тому числі, три держави Південного Кавказу. У 1997 році на її базі було утворено Раду євроатлантичного співробітництва (РЄАП), до якої наразі входять усі держави колишнього СРСР (окрім Латвії, Литви та Естонії, які вже є членами НАТО). РЄАП стала майданчиком для переговорів, на базі якого розвивалися подальші відносини пострадянських країн з Альянсом.

Вас може зацікавити: «Ахіллесова п’ята» НАТО: питання захисту Сувалкського коридору

І НАТО, і держави регіону зацікавлені в співробітництві, на що вказує інтенсивний діалог між ними. У 90-х для Грузії, Вірменії та Азербайджану розвиток відносин з Організацією Північноатлантичного договору був можливістю знайти нових політичних партнерів, розвивати новостворені національні оборонні сили та бути частиною загальноєвропейських процесів.  Усі вони є учасниками програми НАТО Партнерство заради миру (Partnership for Peace — PfP),що вважається наступним кроком у поглибленні співробітництва з Альянсом. Участь у PfP не означає, що держави прагнуть стати членами Організації, а лише свідчить про бажання співпрацювати з НАТО щодо деяких питань. Так, Російська Федерація теж бере участь у цій програмі з 1994 року.

Наступний рівень співробітництва із НАТО – це Індивідуальний план партнерства (IPAP).Він передбачає, що держава розглядає Альянс як свого союзника та готова співпрацювати й у військовій сфері. Відповідно до Індивідуальних планів, у таких державах за підтримки НАТО проводяться реформи у сфері безпеки та державного управління.  У 2004 Індивідуальний план партнерства отримала Грузія, а у 2005 – Азербайджан та Вірменія. Плани періодично переглядаються та оновлюються.

Вам варто знати: Програма розширених можливостей НАТО: що це означає для України?

Варто зазначити, що всі три держави регіону брали участь у військових операціях НАТО: у Косово, Афганістані та Іраку. Найбільший вклад зробила Грузія: у 2015 під час операції «Рішуча підтримка»  в Афганістані саме контингент із цієї держави був другим за розміром після США, а в Іраку– третій після США та Великої Британії. Таким чином, з 1992 року й до сьогодні між НАТО та державами регіону було реалізовано багато різноманітних проєктів: військові навчання, спільні комісії, діалоги щодо демократичних реформ. Попри інтенсивну співпрацю, лише Грузія заявила про свій намір стати членом Альянсу та послідовно іде до цього.

Грузія: шлях до членства

Уперше про свій намір стати членом Організації Північноатлантичного договору Грузія заявила у 2002 році на саміті в Празі. З 2006 року між державою та НАТО було запроваджено Прискорений діалог (AD) – програму співпраці, участь у якій вказує на чіткий намір держави отримати членство в Альянсі. Як відомо, кінцевим результатом такого діалогу є отримання Плану дій щодо членства (MAP) – останнього етапу на шляху до входження в організацію. Зараз участь у НАТО – стратегічна мета Грузії.

Щоб наблизитися до членства в НАТО, держава повинна провести всі необхідні реформи. Аби контролювати їхню реалізацію та оцінювати результати, Грузія працює за Річною національною програмою (ANP), що включає зовнішню та безпекову політику, економічний розвиток, демократизацію, верховенство права та ефективне управління. Примітно, що як і Прискорений діалог, ця програма застосовується лише в тих випадках, коли держава-учасник прагне  членства в Альянсі.

Дізавайтеся більше: Грузія: європейські цінності та НАТО чи перетворення на сателіта Кремля?

Проте, у 2008 році відбулася Російсько-грузинська війна, яка порушила стабільність у регіоні та позбавила Грузію контролю над Абхазією та Південною Осетією. Ця подія віддалила країну від перспективи членства в НАТО. Альянс, звісно ж, політично підтримав свого найважливішого союзника на Кавказі: було офіційно засуджено дії Російської Федерації та утворено Комісію НАТО-Грузія, що стала майданчиком для переговорів у форматі 28+1. НАТО має Спеціальне представництво на Кавказі та в Центральній Азії, головний офіс якого розташований у Тбілісі. 

Попри те, що відносини з Грузією активно розвиваються, а реформи, проведені в країні, представники НАТО регулярно називають успішними, вона досі не отримала План дій щодо членства (MAP) і дуже малоймовірно, що найближчим часом держава суттєво наблизиться до цього етапу. Така ситуація пояснюється кількома факторами:

1)   Позиція Російської Федерації. Як відомо, РФ вважає пострадянський простір своєю зоною впливу. Держава активно підтримує сепаратистські рухи в кавказькому регіоні: Абхазію та Південну Осетію, Нагірний Карабах. Контроль над усією територією держави є важливою умовою вступу до НАТО, адже якщо Грузія отримає членство в Альянсі зараз, його війська будуть зобов’язані захистити територію, тобто вступити в прямий військовий конфлікт із Росією. Окрім того, у 2019 році Володимир Путін оновив Військову доктрину РФ: тепер там є пункт про те, що розширення НАТО до кордонів із Російською Федерацією розглядається як зовнішня загроза. 

2)   Відсутність згоди всіх країн-членів. Коли у 2008 році порушувалося питання про надання Грузії Плану дій щодо членства, рішення лобіювалось Сполученими Штатами та Польщею, у той час як Франція та ФРН висловлювалися проти цього. У членів НАТО досі немає спільної позиції щодо доцільності розширення Альянсу.

3)   Внутрішні проблеми в організації. Дональд Трамп регулярно критично висловлюється щодо роботи НАТО. Спірним питанням досі є збільшення відсотка витрат державних бюджетів на оборону, у якому президент США бачить гостру необхідність. Окрім того, після вступу в Альянс Чорногорії у 2017 році США висловили невдоволення тим, що Організації доведеться захищати державу, яка через свою слабкість нічого не не може запропонувати для зміцнення Альянсу. 

4)   Нестабільність у регіоні. Членство Грузії наблизить НАТО до ще одного конфлікту – у Нагірному Карабаху. Сутички тут періодично відбуваються із самого завершення активної фази в 1994 році. 

Читайте також: Чорне море – арена протистояння НАТО і РФ?

Вірменія, Азербайджан, Нагірний Карабах та НАТО

Конфлікт у Нагірному Карабаху опосередковано розділив держави НАТО, адже Греція постачала зброю до Вірменії, а Туреччина підтримувала Азербайджан. Під час активної фази конфлікту (з 1988 до 1994) виникла потреба в міжнародній медіації, і цю роль виконала ОБСЄ: було створено Мінський формат, за сприяння якого досягнуто угоди щодо припинення вогню. Крім того, висловлювалася пропозиція про створення, з метою контролю за припиненням вогню та постачанням гуманітарної допомоги, миротворчої місії на базі НАТО. Проте цього не сталося через спротив Росії, яка не хотіла бачити багатосторонні військові сили на Кавказі, вбачаючи в цьому загрозу для своєї безпеки.

Позиція НАТО щодо Карабаху залишається нейтральною, хоча під час гарячої фази конфлікту держави Заходу більше тяжіли до підтримки Азербайджану. У 2006 році, під час міжнародних військових навчань, що проводилися за програмою Партнерство заради миру, стався інцидент, що безпосередньо стосувався конфлікту: військовослужбовець з Азербайджану  жорстоко вбив свого вірменського колегу. За словами самого вбивці, мотивом злочину була етнічна ненависть. Наразі офіційна позиція НАТО проти ескалації конфлікту та ведення будь-яких військових дій. Водночас Альянс виступає за діалог на базі ОБСЄ. Таку ж заяву було зроблено у 2016 році, після останніх серйозних сутичок, коли азербайджанці воювали зброєю, отриманою від Російської Федерації.

Вам може сподобатися: Невидимий бій у Нагірному Карабаху: інформаційна війна між Вірменією та Азербайджаном

Як було зазначено раніше, обидві держави – Азербайджан та Вірменія, співпрацюють із НАТО за Індивідуальними планами. Вірменія, яку в Карабаському конфлікті в 1988-1994 підтримувала РФ, офіційно заявляє  про відсутність намірів стати членом Альянсу, але і припиняти співпрацю повністю не збирається. Азербайджан заявляє про те, що євроатлантична інтеграція – це пріоритет зовнішньої політики держави, але просування в напрямку членства ми не спостерігаємо. 

Висновки

З огляду на територіальні суперечки в усіх трьох країнах, Південний Кавказ – неспокійний та проблемний регіон. У той час як Росія наголошує на історичних зв'язках із кавказькими республіками, НАТО пропонує співпрацю на своїх умовах і з обережністю ставиться до фактору російського впливу. Тому держави Альянсу не зацікавлені в ескалації конфлікту з РФ, що розглядає розширення НАТО до своїх кордонів як «зовнішню загрозу». 

З огляду на порядок денний та сучасні виклики Організації Північноатлантичного договору, можна стверджувати, що навряд чи найближчим часом відносини з кавказькими державами зазнають суттєвих змін. Маємо розуміти, що допоки Прискорений діалог із Грузією стоїть на місці, держава не отримає повноцінного членства в Альянсі, відповідно регіональна безпекова ситуація залишатиметься відносно стабільною.  

Автор – Еріка Бортнік, Аналітичний центр ADASTRA