Стратегічна культура Бразилії: найпотужніша країна континенту в руках військових і дипломатів

Оскільки одна з найуспішніших держав світу – США – у розробці своєї стратегії взаємодії з окремим державами в обов’язковому порядку приділяє чимало уваги аналізу особливостей стратегічної культури окремо взятого актора міжнародних відносин, дослідження саме цього аспекту їх функціонування набуває актуальності та особливого значення з кожним днем.

Для кращого розуміння особливостей становлення, розвитку та взаємодії на міжнародній арені держав Південної Америки необхідно з'ясувати основні принципи та механізми становлення політичної кон’юнктури однієї з найпотужніших, основного претендента на гегемонію у регіоні – Бразилії.

Федеративна республіка Бразилія – це саме той випадок, коли геополітичне становище та інструментарій, який застосовували для самоідентифікації суспільства, створюють низку загроз, викликів та небезпек для національної безпеки держави як в індивідуальному вимірі, так і в регіональному. Надзвичайно важливо розуміти, як Бразилія сприймає загрози, що вважає неприйнятним у політиці сусідніх держав, якою вона є за своїми ціннісними орієнтирами в процесі розробки зовнішньополітичної стратегії для чіткого розуміння не лише поведінки окремої країни, але й особливостей самого регіону Південної Америки.

Розуміння та чітке усвідомлення всіх аспектів безпекової культури окремої держави, що передбачає глибокий аналіз основних аспектів її поведінки, соціокультурних особливостей у рамках процесу прийняття рішень у безпековій сфері, перш за все закладає фундамент для цілком реальних можливостей передбачати дії цієї держави в майбутньому, що й стає своєрідним містком між теоретичним обґрунтуванням і сферою практичного застосування.

У цьому матеріалі значення стратегічної культури зводиться до набору конкретних ідей, поведінкових зразків та мотивів, які за ними стоять, що визначають зовнішньополітичний вектор окремого актора міжнародних відносин з урахуванням історичного досвіду, культурних особливостей та здатності вибудовувати особливу стратегію взаємодії з навколишнім середовищем.

Більше за темою: Стратегічна культура: вступ

Стратегічну культуру Бразилії варто розглядати крізь призму двох факторів, які й визначають основні принципи її зовнішньополітичної адженди, а саме – величезного впливу військових та дипломатів на формування стратегії національної безпеки за умови нівелювання деструктивного впливу політичних кіл, ієрархія пріоритетів яких сформована навколо хворобливого прагнення утримати владу.

Елементи стратегічної культури Бразилії, інкорпоровані зусиллями військових, в основному зводяться до геополітичного контексту (чи вважати геополітику ефективним методом дослідження міжнародних відносин та процесів, які відбуваються на зовнішньополітичній арені, – це запитання залишаємо відкритим, на ваш розсуд). Однак у випадку з Бразилією факт залишається фактом: військові кола мислили саме геополітичними категоріями, наприклад, питання стратегічної доцільності збереження контролю над Амазонією. Такі погляди зумовили зміцнення націоналістичного конструкту, що містить три основних елементи: власне, націоналізм, модернізацію та стрімкий розвиток Амазонії.

Побудова «дипломатичної ідентичності»: back to the roots

Історично склалось так, що збройні сили Бразилії та Міністерство закордонних справ (Ministério das Relações Exteriores), також відоме під назвою Itamaraty, були найбільш впливовими та стабільними інституціями в Бразилії, тому їх роль у процесі становлення стратегічної культури не може бути переоцінена. Військовий корпус – це одна з небагатьох державних структур, що має високий рівень довіри населення (близько 68,1% висловили свою солідарність з військовими). Тому погляди та особливості сприйняття військових кіл відбиваються на всьому суспільстві. Водночас високий рівень довіри військовим різко контрастує з низьким рівнем впевненості в доцільності існування політичних інституцій. Таку тенденцію підживлюють постійні корупційні скандали та неефективна економічна політика.

Читайте також: Латинська Америка під прицілом Китаю

Дипломатичний корпус разом з військовим також має неабияку популярність. Ще з часів XIX століття, коли кордони Бразилії були встановлені внаслідок мирних переговорів, Ітамараті вдалося зміцнити свій авторитет у суспільстві. У той час як в інших державах лідери релігійних груп, політичних партій, представники окремих каст (варн), етнічних або соціальних груп стояли біля витоків формування основних принципів стратегічної культури своєї держави, у Бразилії такий процес належав військово-дипломатичному тандему. Окремо варто нагадати про те, що жодна держава не розвивається у вакуумі, тому відповідь на запитання, чому в Бразилії ситуація склалася саме так, варто шукати в історично зумовленому контексті її розвитку та становлення як повноцінної держави.

Основні елементи стратегічної культури можна прослідкувати ще з колоніальних часів (1500-1822). Колоніальна історія Бразилії різко контрастує з історією іспанської колоніальної спадщини принаймні в чотирьох аспектах:

(1) португальські колонізатори не були такими ж войовничими як іспанські конкістадори; їм не потрібно було руйнувати матеріальні та духовні надбання розвинутих цивілізацій - інків та ацтеків;

(2) під час португальської експедиції (1500) на території Бразилії не було чітко організованої спільноти корінних жителів, там існували лише окремі племена кочівників та мисливців, відомих як тупі-гуарані (Tupí Guarani) та Тапуйяс (Tapuias); крім того, Бразилія не була багата на поклади марганцю, міді, олова, золота та срібла;

(3) Португалія не володіла настільки потужним фінансовим та військовим потенціалом, як в Іспанії, тому контролювати «завойовані» території було важче;

(4) позбавлення залежності від Португалії відбулося без крові, мирним шляхом.

Більше про Південну Америку: Венесуельська криза: внутрішні причини та інтереси зовнішніх акторів

Історія здобуття Бразилією незалежності заслуговує на окрему увагу. Коли португальський флот відступив унаслідок вторгнення Наполеона в Іберію в 1807 році, британський військово-морський флот супроводжував португальців до Ріо-де-Жанейро. Флот залишався там у період з 1808 по 1822 рр. і за цей час зумовив безпрецедентний прогрес колонії. Португальський принц-регент Жуан VI (1769-1826) та понад 10 000 можновладців переїхали до Ріо-де-Жанейро, яке стало столицею Португальської імперії впродовж наступних 13 років. Син короля Португалії, Педро І, проголосив незалежність Бразилії в 1822 році, що не викликало жодних заперечень з боку корони та португальських мореплавців, які отримували значні фінансові потоки за умов тогочасного статус-кво.

Такі історичні наративи й стали основою для формування пацифізму в рамках стратегічної культури Бразилії.

Жозе Марія да Сільва Параньос (1845-1912), відомий також як барон Ріу-Бранку, став найпомітнішою особистістю в дипломатичній історії Бразилії. Йому не один раз вдавалося вирішувати територіальні спори – звичайно, з допомогою арбітражу, однак без збройних конфліктів. Більше того, барон мислив досить прагматично, зазначаючи, що «жодна держава не може бути миролюбною без силового потенціалу: легко дискутувати стосовно умов договору, коли за твоїми плечима надійний флот».

Загалом зусилля дипломатичного корпусу Бразилії були спрямовані на формування іміджу держави як миролюбної, зовсім не войовничої. Пацифізм став новою «релігією» суспільства. Ці риси можна простежити й на сучасному етапі дипломатичної діяльності Бразилії: підтримка багатостороннього співробітництва, сприяння мирному врегулюванню конфліктів, повага до принципів суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи інших держав, дотримання принципів міжнародного права та прав людини, повага до них. Ці елементи пройшли тривалий шлях еволюції та стали своєрідним zeitgeist (з нім. - «дух часу», філософська концепція, ідеями якої послуговувалися Гердер, Спенсер, Вольтер, іноді її приписують Гегелю, хоча сам він не використовував такої назви) національної ідентичності в Бразилії. Колишній міністр оборони (2016-2018) Рауль Юнгман неодноразово зазначав, що в основі функціонування Бразилії як державного організму лежить «мантра м’якої сили». Крім того, за його словами, Бразилія «не має ворогів» та «не виокремлює для себе жодних загроз».

Від часів барона Ріу-Бранку до Югмана бразильським дипломатам пощастило пережити століття стабільного миру, що цілком вписується в кон‘юнктуру національних соціокультурних цінностей.

Чому в Бразилії такий високий рівень довіри до військових?

Наступні 67 років після здобуття незалежності Бразилії були мирними. Перший імператор Педро І був змушений повернутися до Європи внаслідок династичних проблем, а правління його сина Педро ІІ припало на час спалаху Парагвайської війни (1864-1870), яку до цього часу вважають єдиною найбільшою війною, у яку було втягнуто Бразилію. Парагвайська війна, також відома як війна Троїстого союзу (Аргентини, Бразилії та Уругваю проти Парагваю), дала бразильській армії неоціненний досвід.

Інші матеріали на тему стратегічної культури: Франція: квінтесенція амбіцій та ілюзій

Однак у той час коли інші держави після військових дій намагались мінімізувати вплив військових кіл у політичному житті держави, у Бразилії це навпаки стало передумовою зміцнення та становлення військових у контексті набуття впливу в рамках соціокультурного та політичного життя. Війна також сприяла поглибленню взаємозалежності з Аргентиною та дозволила врегулювати споконвічні територіальні питання. Збройний конфлікт відбився також на процесах формування республіканського руху в 1870-х, який, перш за все, був спрямований на скасування рабства. Рабство таки було скасовано в 1888 році «Золотим законом» Марії Ізабелли Браґанса, доньки Педро ІІ. За підтримки військових республіканському руху також вдалося повалити монархію в 1889 році. На тлі політичної кризи фельдмаршалу Деодору де Фонсеці вдалося проголосити республіку (знову ж таки, військовому!). З того часу військові поряд з дипломатами стали на варті формування основних принципів стратегічної культури Бразилії.

Ще один процес, без якого оцінку військового впливу на безпекову культуру Бразилії не можна вважати довершеною, протікав у міжвоєнний період та під час Другої світової війни. Ідеться про те, як військові не дозволили встановити комуністичний режим у Бразилії. Цей період ілюстровано перебуванням при владі Жетуліу Варгаса (1930-1945; 1951-1954), також відомим як «нова держава». В умовах жорсткої поляризації комунізму та фашизму Варгасу вдалося утримати Бразилію під своїм керівництвом без відчутного нахилу в одну зі сторін. Колишній міністр закордонних справ та посол Бразилії в США Озвалду Аранья переконав Варгаса виступити на боці союзників.

Вам може сподобатись: Німеччина: від мілітаризму до пацифізму

Бразилія долучилася до боротьби проти Німеччини та Італії в 1944 році. Це стало своєрідним «тузом у рукаві» в перемовинах зі США стосовно побудови військових баз та постачання сировинних ресурсів. У 1944 році Бразилія надіслала 25-тисячний контингент до Європи. Варгасу вдалося домовитися зі США стосовно отримання окремих «плюшок», у тому числі було порушено й питання стратегічної важливості Амазонії та нівелювання будь-яких спроб встановити на цій території міжнародний контроль.

Під час Холодної війни Бразилія здійснювала свою зовнішньополітичну діяльність у фарватері США, хоча й у 1864 році бразильська демократія почала втрачати свою «міць». Країна поринула у політичний хаос через загрозу революції на Кубі, яка підживлювала прагнення здійснити комуністичне повстання. Розпочалась партизанська війна, метою якої було встановлення у Бразилії комуністичного режиму, що не відповідало поглядам насамперед військових. За таких умов було встановлено військову диктатуру, яка проіснувала протягом 21 року та характеризувалась відносно прогресивним, бюрократично-авторитарним режимом.

Що таке Амазонія, чому вона така важлива для Бразилії та до чого тут концепція “grandeza”?

Впродовж 1970х-1980х рр. військові кола просували концепцію поєднання трьох елементів для побудови ідентичності населення Бразилії: націоналізму, модернізації та розвитку.

Суть їх ідеології полягала в реалізації так званої концепції “grandeza”, що в перекладі з португальської означає «величність». Ця концепція розроблена в дусі геополітичного детермізму та була запропонована генералом Ґолбері ду Куту і Сільвою в його книзі (1967) «Геополітика Бразилії». Його ідеї справили значний вплив на військові кола. Основна ідея була в тому, що Бразилія приречена досягнути «величності» й володіє всім необхідним для реалізації цієї мети. Однак вся увага була сконцентрована на стратегічній важливості Амазонії, контроль над якою не тільки допоміг Варгасу ще під час Другої світової війни отримати чимало переваг у відносинах зі США, але й покликаний служити здійсненню довгострокових цілей в інтересах Бразилії.

Вас може зацікавити: Ізраїль: травма і тріумф

Таку ж адженду просував і генерал Карлос де Мейра Маттос. Він неодноразово підкреслював необхідність інтеграції величезних масивів тропічних лісів і басейнів Амазонії з рештою території Бразилії. Перш за все мова йде про ресурси, адже економіка Бразилії і на сьогодні є сировинною за своєю сутністю, тому так зване мислення геополітичними категоріями не варто скидати з рахунків, хоча й це можна вважати пережитком XIX століття.

Тому важливість захисту Амазонії як життєво важливого «ресурсного сховища» також стає одним з невід’ємних елементів стратегічної культури Бразилії. Яскравим свідченням цього стало закріплення на державному рівні в Білій книзі (2013) стратегічної важливості Амазонії для національних інтересів Бразилії.

Що ж таке Амазонія?

Амазонія – північний регіон Бразилії, багатий на мінеральні поклади та водні ресурси, які вважаються одними з найбільших на планеті. Окрім повноводного басейну р. Амазонки неабияку цінність становлять і підземні води. Складність полягає в тому, що Амазонка протікає крізь територію декількох країн: Болівії, Колумбії, Перу, Еквадору та, власне, Бразилії. Амазонська низовина додає до цього списку ще Венесуелу, Гаяну та Суринам.

Світло-зелений: території Амазонії, що належать Бразилії, темно-зелений: увесь регіон Амазонії на території різних держав

Для Бразилії постає надзвичайно важливе завдання - зберегти контроль над басейном р. Амазонки до тієї міри, яка б змогла потім гарантувати Бразилії контроль над майбутнім епіцентром торгівельних маршрутів та основних комунікаційних вузлів. Проблема з Амазонією полягає насамперед у тому, що міжнародна спільнота неодноразово наголошувала на необхідності передати цю територію під міжнародний контроль під лозунгами «збереження навколишнього середовища» (вирубка тропічних лісів, часті пожежі, неефективне господарство на цей території). Для Бразилії ж це сприймається як загроза №1 для національної безпеки, про що й зазначено в документах на державному рівні.

Висновки

Стратегічну культуру Бразилії складно характеризувати крізь призму аналогій, стратегічного ідеалізму та звичного протистояння політичних еліт в історичній ретроспективі. Цей випадок є унікальним з точки зору своєї історичної зумовленості, формування та становлення. Ключову роль у формуванні стратегічної культури Бразилії відіграла лінія взаємодії «дипломат-солдат», однак не в тому сенсі, який закладав у цю пару французький реаліст Раймон Арон у XIX столітті. У випадку з Бразилією взаємодія дипломатичного та військового корпусів пліч-о-пліч окреслила основні принципи стратегії національної безпеки, які й на сьогодні закріплені на державному рівні.

Також читайте: Грузія: європейські цінності та НАТО чи перетворення на сателіта Кремля?

Протікання такого процесу стало можливим саме завдяки спроможності військових і дипломатів заручитися підтримкою населення, вибудувати стійкий та високий рівень довіри з соціумом. Поряд з цими  особливостями варто звернути увагу і на важливість геополітичного компоненту в процесі розробки та реалізації зовнішньополітичного курсу Бразилії. Амазонія – це не просто проблема, яку вдалося вирішити чи спокійно забути, це насамперед той елемент, який було скоріш відкладено в далекий ящик, приховано на деякий час, однак у будь-який момент він зможе знову актуалізувати свою важливість.

Мислення геополітичними категоріями, певним чином переоцінка своїх можливостей (концепція «величності», продиктована самою долею), втрата довіри до політиків (ознака слабкої держави) та високий рівень надії на військово-дипломатичний тандем – основні риси, які визначають стратегічну культуру Бразилії. З таким інструментарієм, звісно, важко говорити про реалізацію концепції “grandeza” на сучасному етапі, однак у майбутньому, безумовно, він стане ключем до розуміння поведінки однієї з найпотужніших держав Південної Америки.

Авторка – Анастасія Возович, експертка з Латинської Америки Аналітичного центру ADASTRA