Жити по-новому: як розвивалась і як розкололась головна опозиційна партія Туреччини?

Під кінець липня 2026 року у найбільшій опозиційній партії однієї з країн Європи стався конфлікт між двома лідерами: старим керманичем та молодим посадовцем. У результаті частина членів на чолі з молодим лідером залишили лави політсили. Чільна влада слабо коментує конфлікт, але не стримує своїх радощів позаочі.

Є певна іронія в тому, що це твердження справедливе більше, ніж для однієї країни – ця стаття розповість про розкол в Туреччині. Анкара може уже невдовзі стояти перед новою спробою зміни Конституції та можливим «референдумом довіри» Ердоганові. Разом з тим, турецька опозиція знаходиться в непростій позиції, що тепер, здається, ще й переживає внутрішній конфлікт.

Чому в найдавнішій партії СНР відбувся розбрат і що уявляє собою «Нова партія»? На кого орієнтується ця політична сила та чи варто очікувати від неї новел у політичному та соціальному житті Туреччини?

Озгюр Озель

СНР (Республіканська народна партія, тут і далі використовуватимемо для зручності оригінальну турецьку абревіатуру) довгий час була чільною партією Туреччини. Заснована Ататюрком, СНР домінувала в житті країни на ранніх етапах існування Республіки — система тодішнього політичного ладу мала назву «однопартійність». Саме в цей час були здійснені наймасштабніші реформи Ататюрка: скасування халіфату, перехід до латинки, реформа системи освіти, розширення прав жінок, уніфікація правової системи, скасування фески та трансформація суспільства на секулярний лад.

Перехід до багатопартійної системи після Другої світової війни докорінно змінив політичний баланс держави. На парламентських виборах 1950 року CHP вперше зазнала поразки від Демократичної партії – політичної сили, яка змогла мобілізувати підтримку консервативних, релігійних та сільських виборців. Перші вільні вибори змусили СНР відійти від влади та привілейованого становища в країні, і відтоді турецький політичний простір дедалі частіше формувався навколо правоцентристських і консервативних сил, тоді як CHP поступово закріпилася як головна опозиційна партія країни. 

Упродовж другої половини ХХ століття партія неодноразово переглядала власну ідеологічну платформу. Особливо важливими стали зміни за лідерства Бюлента Еджевіта, який у 1970-х роках взяв за основу концепцію «лівоцентристського курсу». Партія таким чином почала поєднувати кемалістську платформу із соціал-демократичними принципами, приділяючи більше уваги соціальній справедливості, трудовим правам, розвитку демократичних інститутів і розширенню соціальної держави. У 1976 році партія приєдналася до Соціалістичного інтернаціоналу, що закріпило її міжнародну ідеологічну належність до європейської помірковано лівої традиції.

Після чергового військового перевороту 1980 року діяльність CHP, як і всіх інших політичних партій, була заборонена – лише за дванадцять років, у 1992 партія була відновлена під історичною назвою. На той момент турецький політичний ландшафт уже суттєво змінився: дедалі більшого впливу набували ісламістські та консервативні сили, а електоральна база CHP остаточно звузилася переважно до великих міст, західних і приморських регіонів країни, освіченого середнього класу, державних службовців, академічного середовища та прихильників світської моделі розвитку держави.

Тансу Чілер, експрем’єрка Туреччини, на зустрічі делегацій Туреччини та ЄС у 1994 році

Востаннє CHP входила до складу уряду ще у 1996 році за правління єдиної жінки на посту прем’єра Туреччини Тансу Чілер в якості молодшого партнера по коаліції. Однак, за останні роки партія стала набирати усе більшу популярність: уже за керівництва Озгюра Озеля СНР стала виграла найбільше мандатів на місцевих виборах у Туреччині 2024 року, що стало її першою перемогою на загальнонаціональних виборах за останні 47 років (втім, про це пізніше).

Ріст популярності СНР

10 травня 2010 року багаторічний лідер CHP Деніз Байкал оголосив про відставку після скандалу: тоді у медіа широко обговорювався компрометувальний відеозапис інтимного характеру за його участю з іншою депутаткою. Скандал відкрив шлях до зміни поколінь у керівництві та переосмислення політичної стратегії партії. Сім років потому, провладна Daily Sabah звинуватить у зливах мережу Фетхулаха Гюлена (відому як FETO) з метою «зміни політичного ландшафту».

Невдовзі після відставки Байкала новим головою партії був обраний Кемаль Киличдароглу, який до того здобув популярність за свою боротьбу з корупцією та критику уряду Партії справедливості і розвитку (AKP). На відміну від своїх попередників, Киличдароглу прагнув віддалити партію від образу виключно кемалістської, жорстко секуляристської та бюрократичної сили, яка спиралася переважно на міську світську еліту, державний апарат і традиційний електорат західних регіонів Туреччини. Натомість він намагався сформувати сучасну соціал-демократичну партію європейського типу, орієнтовану на соціальну справедливість, боротьбу з нерівністю, демократизацію та верховенство права.

У 2010 році CHP активно підтримувала кампанію «Ні» на конституційному референдумі, виступаючи проти запропонованих урядом змін, які, на думку опозиції, відкривали шлях до політизації судової системи. Уряд позиціонував референдум як крок до демократизації країни та приведення турецької Конституції, ухваленої після військового перевороту 1980 року, у відповідність до європейських стандартів. На голосування було винесено пакет із 26 поправок, що стосувалися реформування судової системи, розширення соціальних і трудових прав, посилення цивільного контролю над військовими та зміни порядку формування ключових судових інституцій.

Найбільше політичних дискусій викликали зміни до структури Конституційного суду та Вищої ради суддів і прокурорів (HSYK). Поправки передбачали збільшення кількості членів цих органів та розширення повноважень президента й парламенту щодо їхнього призначення. Особливе занепокоєння CHP викликало те, що президент, який на той момент представляв правлячу партію, отримував значно ширший вплив на формування складу Конституційного суду, тоді як парламентська більшість AKP могла визначати склад Вищої ради суддів і прокурорів. Представники CHP стверджували, що такі зміни підривають принцип поділу влади та незалежності судової гілки, які традиційно вважалися одними з основних гарантій кемалістської моделі державності. Схожу позицію зайняла й Партія націоналістичного руху (MHP). 

Водночас Європейський Союз загалом позитивно оцінив конституційний пакет. Європейська комісія та низка європейських інституцій вітали зміни, які стосувалися посилення цивільного контролю над військовими, розширення прав громадян і приведення окремих положень Конституції у відповідність до критеріїв членства. Брюссель наголошував, що Туреччина має продовжувати демократичні реформи в межах переговорного процесу щодо вступу до ЄС. Водночас європейські посадовці звертали увагу на необхідність забезпечення незалежності судової влади та рекомендували здійснювати подальші зміни на основі широкого політичного консенсусу, а не лише парламентської більшості.

Результати конституційного референдуму 2010 року. Синій колір означає підтримку варіанту «так», зелений — «ні». Насиченість означає силу підтримки того чи іншого варіанту.

За результатами референдуму 57,9 % виборців підтримали конституційні поправки, тоді як 42,1 % проголосували проти. Підтримка реформ була особливо високою в консервативних регіонах Центральної Анатолії та Чорноморського узбережжя, тоді як великі міста західної Туреччини, Егейське узбережжя та Фракія переважно підтримали позицію CHP. Південно-східні регіони продемонстрували неоднорідну картину через частковий бойкот голосування, організований прокурдськими політичними силами.

Важливою складовою нової стратегії стало розширення електоральної бази. CHP почала активно працювати з групами населення, які історично дистанціювалися від партії: релігійно-консервативними виборцями, які традиційно підтримували ісламістські або правоцентристські сили; курдським населенням, з яким CHP раніше мала складні відносини через свою прихильність до жорсткого кемалістського унітаризму; поміркованими правими виборцями, незадоволеними авторитарною еволюцією AKP.

Десятирічка: від Гезі до шансу на виборах

У 2013 році масові протести в парку Гезі стали важливим моментом для СНР. Хоча партія не була організатором протестів, вона підтримувала демонстрантів, які виступали проти авторитарних тенденцій уряду Реджепа Таїпа Ердогана, зближення прихильників влади та надмірного застосування сили поліцією. 

Оцінки щодо ролі СНР у протестах в парку Гезі різняться. З одного боку, партію критикували за неможливість очолити рух протестувальників. У коментарі TIME більшість опитаних журналістом протестувальників вказували на те, що відставка Ердогана не є метою протесту зокрема тому, що не існувало надійної політичної альтернативи. З іншого боку, вже саме після подій Гезі СНР дедалі більше почала позиціонувати себе як політичний представник демократичної опозиції. Прихильники АКР висловлювали позицію про те, що CHP була єдиною великою парламентською партією, яка послідовно підтримувала протести в парку Ґезі та поширюють дані про те, що нібито близько 74% учасників акцій симпатизували CHP.

Протести у парку Гезі, 2013 рік  © Emin Özmen | Magnum Photos

Президентські вибори 2014 року стали першими, на яких главу держави обирали шляхом прямого голосування громадян. Після масштабного корупційного скандалу 2013 року CHP та МНР несподівано висунули спільним кандидатом Екмеледдіна Іхсаноглу, колишнього генерального секретаря Організації ісламського співробітництва. Такий вибір був спробою залучити консервативних виборців і сформувати максимально широкий антиердоганівський фронт. Втім, стратегія не виправдала очікувань: Іхсаноглу набрав лише близько 38 % голосів, тоді як Реджеп Таїп Ердоган переміг уже в першому турі.

CHP і MHP виступали критиками першого мирного процесу між урядом та Робітничою партією Курдистану (PKK), який тривав у 2013–2015 роках. На парламентських виборах у червні 2015 року вперше прокурдська Народно-демократична партія (HDP) змогла подолати 10-відсотковий виборчий бар'єр. Значною мірою цьому сприяло стратегічне голосування частини прихильників CHP, які підтримали HDP, аби не допустити концентрації влади в руках AKP. Унаслідок цього AKP вперше з 2002 року втратила парламентську більшість. Однак сформувати коаліцію не вдалося: MHP категорично відмовилася підтримувати будь-який уряд за участю HDP, тоді як CHP після тривалих переговорів відмовилась створювати коаліцію з AKP. На повторних виборах у листопаді 2015 року AKP повернула собі одноосібну парламентську більшість.

Після невдалої спроби військового перевороту 15 липня 2016 року Киличдароглу однозначно засудив дії путчистів та підтримав конституційний лад. Разом із тим CHP підтримала низку урядових рішень, зокрема боротьбу проти організаторів перевороту; окремі військові операції Туреччини на території Сирії та закон про скасування депутатської недоторканності. Останнє рішення мало далекосяжні наслідки та було найбільш контраверсійним у лавах СНР. Воно відкрило можливість для кримінального переслідування депутатів, насамперед представників курдських політичних сил, включаючи співголову HDP Селахаттіна Демірташа, але також зачепило і деяких депутатів CHP. Згодом це рішення неодноразово критикували як всередині партії, так і міжнародні правозахисні організації.

У 2017 році CHP очолила кампанію «Ні» на референдумі щодо переходу Туреччини до президентської системи правління. Хоча прихильники змін перемогли з мінімальною перевагою, результати референдуму засвідчили значне зростання опозиційної мобілізації. Того ж року після розколу MHP була створена Добра партія (İYİ Parti) на чолі з Мераль Акшенер. Киличдароглу зіграв важливу роль у її політичному становленні, тимчасово перевівши групу депутатів CHP до нової партії, щоб забезпечити їй можливість сформувати парламентську фракцію та взяти участь у виборах 2018 року. Перед парламентськими виборами CHP, İYİ Parti, та ще дві політсили сформували Національний альянс (Millet İttifakı) як головну опозиційну коаліцію проти Народного альянсу (Cumhur İttifakı), до якого входили AKP та MHP.

Завдяки координації із союзниками Національний альянс здобув приблизно третину голосів виборців. Президентський кандидат від CHP Мухаррем Індже набрав близько 30 %, однак програв Ердогану вже у першому турі. Найбільшим успіхом СНР за Киличдароглу стали місцеві вибори 2019 року. Кандидати CHP перемогли у Стамбулі (Екрем Імамоглю), мером якого раніше був сам Ердоган, та в столиці Анкарі (Мансур Яваш). 

Перемога CHP в цих мегаполісах стала найсерйознішою політичною поразкою AKP за весь період її перебування при владі та продемонструвала ефективність широкої міжідеологічної опозиційної коаліції. Більше того, Імамоглу спершу переміг на березневих виборах з мінімальною перевагою (~0,16% голосів, близ. 14 тис. голосів), після чого Вища виборча рада за поданням AKP анулювала результати через нібито порушення. На повторних виборах у червні він переміг вже з набагато переконливішим відривом (54% проти 45%), що міжнародні спостерігачі й самі виборці сприйняли як ще потужніший удар по AKP.

Ексмер Стамбула Екрем Імамоглу

Кемаль розбрату

У березні 2023 року Кемаль Киличдароглу був висунутий єдиним кандидатом у президенти від шестипартійного Національного альянсу («Столу шести»). Його підтримали СНР, İYİ Parti, DEVA, Партія майбутнього, Демократична партія та Партія щастя. Окремо про підтримку Киличдароглу заявила прокурдська HDP (нині DEM), яка вирішила не висувати власного кандидата, щоб не розпорошувати опозиційний електорат. 

Водночас процес визначення кандидата супроводжувався гострою внутрішньою кризою. Найбільшим критиком кандидатури Киличдароглу стала лідерка İYİ Parti Мераль Акшенер. Вона публічно заявила, що опозиція повинна керуватися принципом «кандидата, який точно переможе», а не партійною ієрархією. На її думку, соціологічні опитування стабільно демонстрували, що мери Стамбула та Анкари — Екрем Імамоглу і Мансур Яваш — мали значно вищі шанси перемогти Реджепа Таїпа Ердогана у другому турі. Через це 3 березня 2023 року Акшенер навіть оголосила про вихід своєї партії зі «Столу шести», звинувативши інших учасників альянсу в нав'язуванні кандидатури Киличдароглу. 

Політичну кризу вдалося врегулювати лише через три дні після досягнення компромісу. Імамоглу та Яваш публічно підтримали Киличдароглу й погодилися обійняти посади віцепрезидентів у разі перемоги опозиції. Після цього İYİ Parti повернулася до альянсу, а кандидатура Киличдароглу була офіційно затверджена всіма шістьма партіями. 

Киличдароглу представив програму повернення Туреччини до парламентської форми правління, відновлення незалежності судової системи, посилення демократичних інститутів та відновлення курсу на європейську інтеграцію. Водночас кампанія проходила в умовах значної переваги чинної влади в доступі до державних ресурсів і медіа, а також на тлі наслідків руйнівних землетрусів лютого 2023 року та складної економічної ситуації. Попри консолідацію більшості опозиційних сил, йому не вдалося сформувати достатню електоральну перевагу для перемоги над чинним президентом.

Результати президентських виборів-2023 в Туреччині.

Реджеп Таїп Ердоган зберіг посаду президента, перемігши Киличдароглу у другому турі. Лідер CHP набрав близько 48 % голосів, що стало найкращим результатом турецької опозиції за багато років, однак цього виявилося недостатньо для зміни влади. Парламентські вибори також завершилися перемогою пропрезидентського Народного альянсу. Додаткову критику викликало рішення CHP надати місця у своїх виборчих списках низці невеликих правоцентристських партій, які отримали приблизно 35 депутатських мандатів, не забезпечивши відповідного приросту голосів. Попри поступову зміну політичного образу партії, Киличдароглу так і не зміг привести СНР до перемоги на загальнонаціональному рівні. Протягом його тринадцятирічного керівництва партія взяла участь у п'яти парламентських виборах, стабільно отримуючи від 22 до 26 % голосів. Водночас саме за нього СНР поступово перетворилася на більш опозиційну силу в турецькій політиці. 

Після поразки на виборах у листопаді 2023 року відбувся 38-й черговий з'їзд CHP, на якому багаторічний лідер Кемаль Киличдароглу поступився керівництвом партії Озгюру Озелю. Його обрання символізувало завершення тринадцятирічної епохи Киличдароглу та початок нового етапу розвитку CHP, орієнтованого на оновлення керівництва, посилення ролі популярних мерів великих міст та підготовку до наступного електорального циклу.

Протести та справа «абсолютної нікчемності»

На місцевих виборах 2024 року партія вперше з 1977 року посіла перше місце за кількістю отриманих голосів на загальнонаціональному рівні, зберігши контроль над Стамбулом і Анкарою та здобувши перемогу в низці інших великих міст. Ці результати суттєво змінили політичний баланс у країні й посилили сприйняття CHP як головної альтернативи правлячій АКР.

Результати місцевих виборів-2024 по регіонам. На мапі CHP позначена червоним, AKP — жовтим, DEM — фіолетовим, MHP — темно-синім, YRP (Партія нового добробуту) — темно-сірим, İYİ Parti — блакитним, BBP (Партія великої єдності) — коричневим.

Зростання популярності CHP супроводжувалося посиленням політичного й судового протистояння. Найрезонанснішою стала справа мера Стамбула Екрема Імамоглу. У березні 2025 року його було затримано за звинуваченнями у корупції та створенні злочинної організації, після чого суд ухвалив рішення про арешт. CHP, численні громадські організації та міжнародні партнери Туреччини назвали справу політично вмотивованою, розглядаючи її як спробу усунути одного з найпопулярніших опозиційних політиків напередодні майбутніх президентських виборів. Арешт Імамоглу спричинив наймасовіші антиурядові протести в Туреччині з часу протестів у парку Ґезі.

Детальніше про протести ви можете прочитати у статті: «Стамбуліфікація. Туреччина у моменті: протести, курди і Сирія, безпека Європи»

У низці муніципалітетів, контрольованих CHP, були відкриті кримінальні провадження щодо мерів, частину з них усунули або заарештували. В окремих випадках це призводило до призначення виконувачів обов'язків, а в інших – до переходу обраних від CHP мерів до лав правлячої AКР, що поступово змінювало співвідношення політичних сил на місцевому рівні.

Додатковим фактором внутрішньої нестабільності стала так звана справа про «абсолютну нікчемність» (mutlak butlan). Частина делегатів оскаржила результати 38-го з'їзду CHP, стверджуючи, що під час його проведення нібито були допущені процедурні порушення. У кінці травня 2026 року суд визнав рішення з'їзду юридично недійсними, фактично поновивши Киличдароглу на посаді голови політсили. Після рішення суду він не відмовився від формального поновлення на посаді голови CHP, наголошуючи, що поважає рішення судової влади та діє в межах законодавства. Водночас значна частина партійного активу, парламентської фракції та місцевих організацій закликала його добровільно відмовитися від претензій на керівництво, вважаючи, що це дозволить зберегти єдність партії.

Карикатура на Кемаля Киличдароглу. На фото намальований клубок із стріл з лого СНР, сам Кемаль-бей закликає не йти з партії, “вирішувати проблему разом”. Зафер Темочін, Cumhuriyet

Озгюр Озель та його прихильники неодноразово заявляли, що юридичний процес використовується владою як інструмент дестабілізації найбільшої опозиційної сили, а небажання Киличдароглу дистанціюватися від цього процесу стало підставою для звинувачень у його фактичній співпраці з Ердоганом та AКР. Хоча сам Киличдароглу категорично заперечував будь-які домовленості з владою, усередині CHP дедалі частіше лунали твердження, що його дії, незалежно від мотивів, об'єктивно сприяли реалізації створення внутрішнього розколу в опозиції.

Після кількох тижнів безрезультатної боротьби за партійний бренд Озель обрав інший шлях: замість повторної спроби відновити контроль над CHP він ініціював створення нової політичної сили. Заявку на реєстрацію було подано до Міністерства внутрішніх справ 24 липня, у річницю підписання Лозаннського договору 1923 року. Того ж дня 91 народний депутат оголосив про вихід із CHP і приєднався до новоствореної Yeni Parti. Нова партія з 91 мандатом стала другою за величиною фракцією парламенту й формально перебрала на себе статус головної опозиційної сили, тоді як CHP залишилася з 44 місцями.

Голова молодшого союзника по коаліції МНР, Девлет Бахчелі, відреагував заявою про те, що «етичним» було б пропорційно розділити державне фінансування, яке скарбниця у 2026 році мала виплатити CHP (1,815 млрд лір), відповідно до кількості депутатів, які перейшли до нової партії, попри те, що будівлі й службові автомобілі CHP залишалися за наявною партійною структурою.

Опитування за липень 2026 року: Нова партія підтримується приблизно від 19% до 33% респондентів

Створення Нової партії стало черговим підтвердженням турецької традиції: коли внутрішньопартійний конфлікт заходить у юридичний глухий кут, більш дієвим інструментом виявляється не боротьба за контроль над існуючим брендом, а заснування нового політичного проєкту — так само, як 2019 року вчинив Ахмет Давутоглу, вийшовши з AKP і заснувавши Партію майбутнього, яка, утім, до 2026 року вичерпала свій політичний ресурс і самоліквідувалася.

Що далі?

Дзвінкою є тиша довкола відповідних процесів у ЄС та на Заході – свого часу публіцисти критикували уже колишнього очільника Лейбористської партії Кіра Стармера за відсутність гласної підтримки до справ лівих в Туреччині. Партія європейських соціалістів (PES) на чолі з тодішнім президентом Стефаном Льофвеном послідовно засуджувала арешти опозиціонерів, направляла делегацію до Стамбула на знак солідарності з Імамоглу та зустрічалася з Озгюром Озелем.

Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн назвала арешт стамбульського мера «глибоко занепокійливим», верховна представниця ЄС із закордонних справ Кая Каллас та єврокомісарка з розширення Марта Кос випустили спільну заяву із закликом до поваги фундаментальних прав і верховенства права. Утім, навіть ці заяви залишалися здебільшого декларативними: жодна з інституцій не пов'язала продовження переговорів про вступ, митних преференцій чи оборонних контрактів (зокрема угоди щодо винищувачів Eurofighter) із конкретними вимогами змінити курс.

Надалі ситуація буде рухатися до подальшого закріплення статус-кво, за якого формальна демократична риторика ЄС і окремих соціал-демократичних структур співіснуватиме з фактичною відмовою від тиску на Анкару. Найімовірніше, Нова партія Озеля консолідує позицію головної опозиційної сили в парламенті, тоді як CHP під керівництвом Киличдароглу поступово перетворюватиметься на маргіналізований бренд без реального електорального ресурсу. 

Ердоган і правляча коаліція, своєю чергою, зацікавлені в поглибленні цього розколу опозиції напередодні наступного електорального циклу, оскільки фрагментація опозиційного табору традиційно грає на користь AKP. Судові провадження, ймовірно, розтягнуться на місяці й слугуватимуть додатковим інструментом виснаження опозиційних ресурсів. 

Що ж до західної реакції — вона залишатиметься стриманою доти, доки Туреччина зберігає статус ключового партнера НАТО з практичним значенням для логістики довкола війни в Україні, посередництва в регіональних кризах і контролю міграційних потоків до ЄС; змінити логіку подій здатна хіба що ескалація ситуації, яка вже не піддаватиметься дипломатичному замовчуванню.

Автор — Давид Деревляний, дослідник програми "MENA" аналітичного центру ADASTRA.

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!