Постачання російського «Африканського корпусу» у Малі залежить від портів і доріг, які Кремль не контролює, і за останні два роки через цю залежність росіяни втратили змогу наступати на півночі Малі. Місця біля уряду в Бамако вони при цьому не втратили, оскільки хунта тримає їх не заради повернення півночі, а заради охорони власної влади, і цю роботу росіяни поки що виконують навіть після військових поразок. Тут і лежить головне протиріччя російської присутності в Малі. Боєздатність росіян здебільшого залежить від причалів Того та Гвінеї і доріг Буркіна-Фасо, а їхня присутність у країні від самої малійської хунти, і рішення прибережних держав про транзит російської бронетехніки та військового майна на рішення хунти про присутність росіян напряму не впливає. Київ і Захід можуть зробити це постачання довшим і дорожчим для Москви, проте остаточно зупинити його здатен лише африканський прибережний уряд, який закриє свій причал для російських суден.
Вступ
9 липня 2026 року російський суховантаж Mikhail Britnev пришвартувався в Ломе, столиці Того на узбережжі Гвінейської затоки. Судно привезло бронетехніку для Бамако, столиці Малі, де стоїть один із найбільших російських військових контингентів в Африці. Далі ця техніка йшла суходолом близько 1800 кілометрів через Того та Буркіна-Фасо, і обидві держави самостійно вирішували, чи пропускати російську колону через свою територію. Через Буркіна-Фасо її вела буркінійська армія, яка супроводила колону до Сікассо на півдні Малі та передала малійському ескорту. 25 липня, через шістнадцять днів після швартування судна в Ломе, малійське телебачення показало прибуття цієї колони до столиці. Там, у Бамако, техніку приймав «Африканський корпус», створене 2023 року формування російського Міністерства оборони, яким Москва замінила приватну військову компанію «Вагнер» після її одноденного заколоту влітку того ж року. У Малі це російське формування охороняє військове керівництво країни та воює на його боці проти джихадистів і туарезьких повстанців у війні, що триває з 2012 року.
Воює це формування тією зброєю, яку привозять такими рейсами, а на всьому маршруті від Балтійська або Мурманська до Бамако Москва повністю контролює лише два його кінці, причал у Росії та базу в малійській столиці. Решта маршруту пролягає через порти та кордони інших держав, тобто через територію Того, Гвінеї та Буркіна-Фасо, і саме цей ланцюг детально описало вересневе розслідування рейсу Mikhail Britnev. На практиці це означає, що портовий кран у тоголезькому Ломе підіймає російський контейнер тільки тоді, коли дозволить місцева портова адміністрація. Далі, вже на суходолі, кордон відкриває буркінійський прикордонник, а пальне для військової колони, найімовірніше, приїхало цистернами з Дакара чи Абіджана, бо понад 95% пального Малі ввозить через порти Сенегалу та Кот-д’Івуару. Навіть пересувні майстерні для ремонту техніки росіяни завозять тим самим морським шляхом, і, щонайменше, одну з них вони вже втратили влітку 2025 року, коли джихадисти в засідці під Тененку в центрі країни підбили ремонтну машину на шасі «Урал», яку раніше привезли через Конакрі, столицю сусідньої Гвінеї. Усі ці факти вказують на те, що останнє слово про забезпечення російського контингенту не завжди належить російському командирові.
За цю залежність від чужих рішень росіяни вже встигли поплатитися, і почалося це ще за рік до липневого рейсу, восени 2025 року. Тоді джихадисти перерізали дороги, що ведуть до Бамако, та скоротили підвіз пального до столиці приблизно на 80%, після чого охорона цивільних автоцистерн стала для «Африканського корпусу» щоденною роботою. А через пів року, у квітні 2026-го, росіяни за тиждень утратили ще й свої північні гарнізони. З Кідаля, адміністративного центру однойменної області на північному сході Малі, який малійська армія разом із вагнерівцями відбила в туарегів у листопаді 2023 року, їхній підрозділ мусив виходити під конвоєм, тобто фактично під захистом, туарезького Фронту визволення Азаваду, а це ті самі повстанці, що тепер повернули собі місто. Улітку 2026 року, вже після цих поразок на півночі, Mikhail Britnev із бронетехнікою для росіян прийняло не звичне для них гвінейське Конакрі, через яке півтора року йшли попередні поставки, а тоголезьке Ломе, тож дорогою до Бамако російська військова колона мала проїхати 1800 кілометрів і перетнути два кордони, тоді як колони з Конакрі долали близько 1000 кілометрів і перетинали лише один кордон. Проте ця колона все ж таки дісталася Бамако, а хунта, яка править Малі, попри всі воєнні невдачі росіян, від російського контингенту не відмовилася, адже військові режими під тиском рідко відмовляються від охоронця, з яким пов’язане їхнє власне виживання.
У цьому й полягає головне протиріччя російської присутності в Малі. «Африканський корпус» вже не здатен воювати так, як воював 2024 року, коли разом із малійською армією наступав на джихадистів та туарегів на півночі, і тепер він переважно охороняє власні бази та цивільні автоцистерни на дорогах до столиці. Чи зможе він повернутися до наступу, залежить від того, скільки техніки та пального дійде до Бамако, а більшість цього вантажу йде морем, бо літаком можна привезти лише малу його частку. Для хунти подовжений маршрут ціни напряму не змінює, адже Бамако платить близько 10000 доларів на російського бійця щомісяця незалежно від того, через який порт іде техніка. Змінюється хіба користь від цих грошей для самої хунти, адже боєздатність росіян падає другий рік поспіль, а малійська армія мусить ще й супроводжувати їхні колони від кордону, як у липні під Сікассо, де вона перебрала конвой у буркінійців. Проте влада в Бамако боїться втратити палац більше, ніж пустелю на півночі. Французьку армію хунта сама вигнала 2022 року, а наступного року виставила з країни й миротворців ООН, тож єдиним іноземним військом між джихадистами та малійським палацом лишилися росіяни, які прийшли до країни наприкінці 2021 року. За цей поріділий заслон хунта розраховується з Москвою і після втрати Кідаля, і головне питання для «Африканського корпусу» у Малі тепер полягає не в тому, чи виженуть його з країни, а в тому, чи доходитиме до нього нова техніка та пальне, без яких не буває ні наступу, ні надійної оборони.
Дві брами на чужому березі
Техніка ж і пальне доходять до війська лише тоді, коли цього хочуть господарі дороги, і цю просту істину полководці засвоїли майже два з половиною тисячоліття тому. Афінянин Ксенофонт, який командував грецькими найманцями в армії перського царевича Кіра Молодшого, у своєму «Анабасисі» описав, як 401 року до нашої ери, під час походу Кіра проти його брата, перського царя Артаксеркса, вози з припасами застрягли на розмоклій ділянці дороги, і царевич наказав вельможам зі свого оточення витягати їх самотужки, а ті, послухавшись царевича, скинули пурпурові плащі, стрибнули в багнюку та винесли вози на твердий ґрунт швидше, ніж можна було уявити. Кір мав владу над кожним, хто торкався його обозу, і саме цієї влади бракує командирові «Африканського корпусу». Йому такий наказ віддати нікому, і російську техніку витягають із багна уряди інших держав від самого початку дороги на континенті, тобто від двох морських брам на атлантичному узбережжі Західної Африки.
Гвінейська брама старша за тоголезьку, та великі морські поставки почалися саме з неї, коли 17 січня 2025 року до Бамако прибула перша колона більш як зі 100 машин, вивантажених у Конакрі з підсанкційних суден Adler і Siyanie Severa; і працівник порту згодом назвав цей рейс перевіркою маршруту перед значно більшими партіями. Наприкінці травня супутникові знімки зафіксували в тому ж порту російські ролкери Baltic Leader і Patria зі 152-міліметровими гарматами та бронетранспортерами, а невдовзі, 31 травня, колона з цією технікою під поліційним супроводом в’їхала до малійської столиці. Так за перші п’ять місяців 2025 року в Конакрі розвантажилися чотири російські судна з технікою, а їхній вантаж пішов далі трьома великими колонами, і всі три пройшли через Гвінею до Бамако. У березні 2026 року тим самим коридором пройшов суховантаж Sabetta, і його шлях від російського причалу до малійської бази можна простежити ледве не по днях. Близько 22 лютого він вийшов із Балтійська під охороною десантного корабля «Александр Шабалин», і на початку березня за обома в Ла-Манші стежили британський патрульний корабель і вертоліт морської авіації. Майже через місяць після виходу з Балтики, 19 березня, суховантаж прийшов у Конакрі, техніку з нього вивантажили та сформували з неї колону, і вже в ніч на 24 березня вона в’їхала до Бамако, звідки рушила далі до військової бази в Каті за 15 кілометрів від столиці. На берег тоді зійшли 87 машин, серед них 15 бронеавтомобілів «Тигр», 2 БМП-3, 4 самохідні міномети «Нона-С» та 66 вантажівок, тобто три чверті партії становили не бойові машини, а засоби підвозу пального, боєприпасів та людей, і на кадрах колони розпізнали також китайські бронеавтомобілі Norinco. Sabetta стала п’ятим судном із технікою, яке Конакрі прийняло за 14 місяців, тобто по судну кожні два-три місяці, і зручність тут насамперед у відстані, адже від гвінейського причалу до Бамако близько 1000 кілометрів та один кордон, тобто добу-дві шляху для колони, тоді як із тоголезького Ломе, куди росіяни перенесли розвантаження лише влітку 2026 року, до тієї ж столиці їхати понад 1800 кілометрів через два кордони.
До того ж російський бізнес працює на гвінейському березі десятиліттями, і Sabetta швартувалася біля бокситового причалу, яким користується дочірнє підприємство алюмінієвої Rusal, заснованої Олегом Дерипаскою, хоча сама компанія участь у транзиті заперечила. Згоду на таке використання причалу, за повідомленнями, дав сам президент Гвінеї — Мамаді Думбуя.
Другу браму, тоголезьку, Москва підготувала заздалегідь, диверсифікуючи ризики для власної військової логістики в Сахелі. Протягом 2025 року Того та Росія підписали угоду про військову співпрацю, яку в жовтні ратифікувала Москва і яка передбачала спільні навчання, підготовку військових, обмін розвідувальними даними та, зокрема, заходи російських військових кораблів до тоголезьких портів. Для Того транзит — головний заробіток держави, адже через порт Ломе проходить близько 90% зовнішньої торгівлі країни, і саме він став основним морським портом для Буркіна-Фасо та Нігеру, які виходу до моря не мають. За такої залежності підсанкційне судно біля причалу загрожує вторинними санкціями всьому порту, тож після заходу Mikhail Britnev тоголезька опозиція вимагала оприлюднити угоди з Москвою та пояснити, що роблять у країні іноземні військові, російські та турецькі, але відповіді від уряду не отримала. Приховати сам вантаж, утім, не вдалося, адже колону знімали на всьому шляху: судно привезло БМП-2 та БМП-3, бронеавтомобілі «Тигр», БТР-82 та дві зенітні гармати. Тоголезький уряд колону пропустив, і через Буркіна-Фасо вона за десять днів дійшла до Бамако.
Той-таки російський суховантаж Mikhail Britnev, якого Ломе прийняло в липні 2026 року, внесений до американського санкційного списку, але причал перед ним не зачинили, бо американських обмежень мають дотримуватися особи під юрисдикцією США, а Європейський Союз закрив російським суднам порти та морські послуги лише в межах самого Союзу, тож ні Того, ні Гвінея цими правилами не зв’язані. Затримати такі рейси західні санкції здатні тільки тоді, коли платіж чи страхування проходять через американський або європейський банк, та навіть тоді останнє слово завжди за африканським урядом, і за 2025–2026 роки жодне російське судно з технікою для Малі без причалу не залишилося.
Чому липневий рейс пішов до Ломе, офіційно так ніхто і не пояснив. Гвінея, за повідомленнями, не захотіла приймати підсанкційний вантаж, хоча доказів такої відмови немає, і причина може бути буденнішою, адже порт Конакрі менший за тоголезький і судна там довго чекають на розвантаження. На раптову зміну планів вказує хіба те, що за день до швартування в Ломе судно у своїх навігаційних даних ще називало портом призначення сенегальський Дакар на іншому кінці узбережжя, а отже маршрут або змінили в останній момент, або, що ймовірніше, справжню ціль до кінця приховували. Хоч би якою була причина, російське постачання Малі від цього лише ускладнилося, адже морську браму, яка півтора року годувала «Африканський корпус», довелося замінити майже вдвічі довшою дорогою, а на новому місці все доводиться налаштовувати заново, від домовленостей із портовою владою до тягачів та охорони колони. Та ще до причалу судно три тижні йде морем, і господарі того моря також не російські.
Три тижні під наглядом НАТО
Морем судно з технікою йде від Балтійська до африканського причалу три-чотири тижні, і весь цей час за ним стежать флоти країн НАТО. Sabetta йшла до Конакрі приблизно 25 діб, Mikhail Britnev до Ломе близько трьох тижнів, і обох супроводжував один і той самий десантний корабель «Александр Шабалин», який у червні вийшов у море вже з протидроновою сіткою на борту. Звичайному торговельному судну такий супровід не потрібен, тож сама присутність десантного корабля поруч є мовчазним визнанням того, що принаймні ці рейси до Африки в Москві буденними вже не вважають.
Найтісніша ділянка на цьому шляху — Ла-Манш, і саме там на початку березня 2026 року британці стежили за Sabetta та «Александром Шабалиним». Того ж тижня Королівський флот провів через протоку ще одну таку пару, десантний корабель «Александр Отраковский» із вантажним судном Sparta IV, а наприкінці серпня три британські кораблі та гелікоптер 72 години вели есмінець «Адмірал Левченко» з двома підсанкційними суднами. Спостереження ще, звісно, не затримання, але 14 червня 2026 року дійшло і до нього, коли британські морські піхотинці за шість годин захопили в Ла-Манші танкер Smyrtos із російського тіньового флоту. Судно ішло під прапором Камеруну, проте за кілька днів до того камерунська влада під тиском Євросоюзу викреслила його разом із ще 35 суднами зі свого реєстру. Після цього жоден прапор на його кормі вже не був законним, а судно без держави прапора за морським правом може зупинити та оглянути військовий корабель будь-якої держави навіть у відкритому морі, не кажучи вже про власні територіальні води. Капітана, громадянина Індії, звинуватили за британським санкційним законодавством і залишили під вартою до суду, а частина суден, що ходять до Росії, після цього випадку пішла в обхід, північніше Шотландії.
Повторити таке захоплення з російським суховантажем, який везе бронетехніку, британці не можуть, і різниця тут не в рішучості, а в міжнародному праві. Smyrtos ішов без законного прапора, тоді як Sabetta і Mikhail Britnev ходять під російським, до того ж поруч із ними йде російський військовий корабель, і будь-яка спроба огляду одразу стає інцидентом між двома державами, а не поліційною операцією проти контрабандиста. Санкції на таке судно діють не біля причалу, а через банки та страховиків, тож на рейсі Mikhail Britnev до Ломе вони спрацювали лише наполовину. Оператор судна, компанія Eco Shipping, з травня 2024 року перебуває під американськими санкціями, що швартуванню в Ломе анітрохи не завадило, зате до клубів взаємного страхування P&I, які покривають шкоду від розливу чи зіткнення в порту, підсанкційні судна не приймають, тож у разі аварії платити може виявитися нікому, і держава, яка таке судно впустила, ризикує лишитися зі збитками сама. Саме цей довід західні посольства можуть покласти на стіл портовій адміністрації в Ломе чи Конакрі.
Що означає втрата одного такого судна, британці дізналися ще під час війни за Фолкленди. 25 травня 1982 року аргентинська протикорабельна ракета підпалила контейнеровоз Atlantic Conveyor, і разом із ним згоріли шість гелікоптерів Wessex та три важкі транспортні гелікоптери Chinook, після чого британська піхота йшла на Стенлі, столицю островів, пішки. Російське постачання Малі так само тримається на поодиноких рейсах, адже судно з технікою приходить раз на два-три місяці, і втрата одного суховантажу означала б для «Африканського корпусу» квартал без нової техніки.
І така втрата давно перестала бути припущенням, адже за Гібралтаром російські судна вже почали горіти. 23 грудня 2024 року Ursa Major, флагман «Оборонлогистики», судноплавної компанії російського Міноборони, затонув між Іспанією та Алжиром після вибуху, який Москва назвала терактом, а Іспанія, чиї рятувальники підбирали з води екіпаж, висновків свого розслідування досі не оприлюднила. Майже через два роки, на початку вересня 2026 року, російський ролкер Lady Mariia між Критом і Лівією дістав понад десять влучань дронів. Київ жодного з цих випадків не коментував, проте з жовтня 2025 року в західній Лівії за згодою уряду в Тріполі працюють понад 200 українських офіцерів і фахівців, а лівійські посадовці розповіли, що удар по газовозу Arctic Metagaz у березні 2026 року запустили саме звідти. З того ж лівійського берега українські морські дрони Sea Baby із заявленою дальністю щонайменше 1000 кілометрів тримають під ударом усю центральну частину Середземного моря.
До Гвінейської затоки ця дальність наразі не сягає, бо від лівійського берега до Конакрі чи Ломе кілька тисяч кілометрів довкола всієї Західної Африки, і підтверджених українських ударів там досі не було. Вибух на танкері Mersin біля Дакара в листопаді 2025 року спершу приписали українським дронам, проте сенегальське розслідування цю версію відкинуло. Так морська ланка російського постачання лишається вразливою у водах НАТО та в Середземному морі, зате майже невразливою на останньому відтинку, де вантаж сходить на африканський берег, і так буде доти, доки морські дрони не навчаться долати кілька тисяч кілометрів. Найбільшому українському підводному дронові Toloka поки що обіцяють 2000 кілометрів дальності, і навіть цього не вистачить, щоб дістати з лівійського берега до Ломе.
Та навіть там, куди дрони дістають, удар лишається питанням міжнародного права, яке за назвою торішнього звіту про нього «ще не померло», хоч тимчасових заходів Міжнародного суду ООН держави тепер дотримуються приблизно в половині випадків проти чотирьох із п’яти раніше. Удари по танкерах тіньового флоту юристи американської військової академії Вест-Пойнт визнають законними лише за американським тлумаченням, яке дозволяє бити по всьому, що підтримує здатність противника воювати, а решта держав цього тлумачення не приймає, але й не заперечує, і саме на цьому мовчанні воно тримається. Російське судно з бронетехнікою на борту є очевиднішою військовою ціллю, ніж танкер із нафтою. Але стартова позиція українських дронів залежить від дозволу Тріполі, а протест Греції через український дрон, знайдений біля острова Лефкада в Іонічному морі, нагадує, що чуже море теж має господарів, так само як і чужа дорога. Морський шлях до Африки лишається росіянам відкритим, але повільним, та ще й під чужим наглядом, а термінові вантажі росіяни піднімають у повітря.
Cuius est solum, eius est usque ad coelum
Небо справді швидше за море, зате не вільніше від чужої згоди, оскільки більшість російських вантажних літаків не долітає до Сахелю без проміжної посадки, а сідати доводиться там, де дозволять. Найчастіше сідають в Алжирі: від березня 2025 до квітня 2026 року між ним і Росією зафіксували 167 вантажних рейсів. Частина з них могла працювати на саму алжирську армію, яка десятиліттями літає на російській техніці, проте російська авіакомпанія Gelix Airlines сама визнала, що заправляється в Алжирі та перевантажує там вантажі з борту на борт. Два її Іл-76 за літо 2025 року вісім разів злітали звідти на Конакрі, і що вони везли, невідомо.
Далі з Алжиру до Малі напряму понад рік не літали, оскільки між двома сусідами спалахнула дипломатична криза. У квітні 2025 року алжирська армія збила малійський дрон, після чого обидві держави закрили одна одній небо та відкрили його знову лише в липні 2026 року, і весь цей час коротку повітряну дорогу до Малі зачиняли та відчиняли в Алжирі та в Бамако.
Тому головним повітряним шляхом для постачання «Африканського корпусу» стала Лівія. Після падіння Асада в Сирії в грудні 2024 року Росія сперлася на Халіфу Хафтара, чия Лівійська національна армія контролює схід країни та отримує за посадкові смуги зброю та надруковані в Росії динари, а коли треба, то й прикриття з повітря. Вже в травні 2025 року російський Ан-124 після зупинки в Лівії побував у Бамако та Уагадугу. Під цей шлях Росія розбудовує шість лівійських авіабаз, і щонайменше на трьох із них уже йде будівництво. На авіабазі Аль-Хадім на сході Лівії за 2025 рік поставили три ангари, а наступного року додали ще й казарми. Тим часом у Брак-аш-Шаті на півдні країни звели ангар та дві будівлі під обслуговування літаків, а російський персонал там від грудня 2024 року зріс із 300 до 450 осіб. Найдалі на південь, біля кордону з Чадом, російські техніки разом із сирійськими солдатами відновили смуги та склади бази Маатен-ас-Сарра саме під польоти на Малі та Буркіна-Фасо. Без такої проміжної посадки не обійтися, позаяк дальності більшості російських вантажних літаків від Росії до Сахелю не вистачає, а прямо до сахельських столиць літали лише пасажирські Іл-96, які перевозять особовий склад, а не техніку.
Усього за дев’ятнадцять місяців, від 1 січня 2025 до 31 липня 2026 року, з російською присутністю в центральному Сахелі пов’язали 75 рейсів, причому це саме зафіксовані польоти, включно з перевезеннями всередині регіону, а не 75 окремих поставок із Росії. До того ж це нижня межа, бо сигнали ADS-B, якими літаки передають своє положення, екіпаж може просто вимкнути. А з того, хто саме літає, видно, чого варті санкції проти авіакомпаній. 31 із цих рейсів виконав 224-й льотний загін, формально цивільна авіакомпанія російського Міноборони, яка з 2023 року перебуває під санкціями США, проте й далі літає до Сахелю. Ще 26 припало на президентський загін «Россия» та Міністерство надзвичайних ситуацій, а киргизька Sapsan Airlines і буркінійська Liz Aviation, як і саме МНС, улітку 2026 року до жодного санкційного списку не потрапили. Найактивніший борт, Ан-124 з номером RA-82030, щоразу сідав дорогою в Сирії та Лівії.
Тобто сирійську базу Хмеймім біля Латакії Москва після падіння Асада не втратила. У грудні 2025 року російські військові борти літали туди через турецьке небо так само буденно, як і до війни в Україні, попри те, що 2022 року Анкара заборонила проліт російських літаків із військовими до Сирії. Слабке місце цього повітряного шляху лежить у Лівії: якщо Хафтар втратить схід країни або помириться з Анкарою, чиї війська 2020 року зламали його наступ на Тріполі, повітряне постачання Сахелю різко просяде.
На російському кінці цього шляху вузьке місце — самі літаки, і їх теж не безліч. У 2025 році російська військово-транспортна авіація мала близько 110 Іл-76, менше третини радянського парку, а єдиний завод в Ульяновську побудував того року лише сім нових машин. Український удар по аеродрому в Пскові в серпні 2023 року знищив або пошкодив від чотирьох до шести таких літаків, тобто приблизно річний випуск заводу за одну ніч. Після цього влітку 2025 року Росія перебазувала транспортники за Урал, в Омськ та Улан-Уде, за тисячі кілометрів від фронту. Проте перегнали туди не всі машини, і вже в листопаді українські дрони знищили Іл-76 у Таганрозі на березі Азовського моря. Публічно ці удари з Африкою ніхто не пов’язує, і Сахель справді з’їдає малу частку літако-годин, проте кожен Іл-76 у ремонті відсутній одночасно і для українського фронту, і для малійського.
А сідати такому Іл-76 у Малі дедалі нема де. Тессаліт на крайній півночі країни зі смугою завдовжки 2500 метрів малійська армія та «Африканський корпус» залишили без бою 1 травня 2026 року. У самому Бамако бойовики JNIM, «Групи підтримки ісламу та мусульман», пов’язаної з «Аль-Каїдою», ще 17 вересня 2024 року знищили в аеропорту Сену шість літаків, серед них два малійські транспортні C-295, кожен із яких бере близько сімдесяти солдатів або дев’ять тонн вантажу. Тобто такі літаки розраховані на солдатів і легкі вантажі, а бронетехніка для них заважка. У Гао, найбільшому місті півночі, Фронт визволення Азаваду в березні 2026 року заявив про атаку 25 дронами-камікадзе на аеропорт. Отже, літак виграє час лише там, де є цілий бетон під його колеса та гарнізон, який не дає до того бетону підійти ворогу, і навіть тоді він привозить малу частку того, що здатне привезти судно. І морем, і небом вантаж зрештою потрапляє до людей, а людям пальне та їжа потрібні щодня, незалежно від того, коли прийде наступне судно.
Старе вино в нових міхах
Ці люди в Малі змінили вивіску не за один день. «Африканський корпус» почав розгортання наприкінці 2024 року, тоді як «Вагнер» оголосив про свій відхід із Малі лише 6 червня 2025 року, і частина його бійців так і лишилася в країні. Так командування та постачання перейшли під пряме керівництво російського Міноборони, і тепер за кожну невдачу відповідає Москва, а не приватна компанія, на яку раніше можна було все списати.
Чисельність цього експедиційного корпусу наприкінці червня 2026 року оцінювали в 1500–2500 осіб, і понад 1200 із них так чи інакше обслуговують авіаційне угруповання в Бамако: бомбардувальники Су-24М, близько десяти гелікоптерів Мі-8, чотири ударні Мі-24П, щонайменше один важкий транспортний Мі-26 та дрони «Оріон». Навіть такий порівняно невеликий контингент щодня витрачає привезені запаси пального й харчів. Генератори на базах палять дизель і тоді, коли ніхто нікуди не йде, а патрулі довкола бази та вздовж доріг на столицю стирають шини. П’ятнадцять гелікоптерів до того ж потребують аеродромної служби та техніків, яких доводиться везти з Росії.
Звідси й велика частка допоміжних машин у кожній партії, як у березневій із Sabetta, де з тих 87 одиниць 66 були вантажівками: саме ремонтна майстерня не дає бронетехніці стати за тисячі кілометрів від заводу, а санітарна машина вивозить поранених після бою. Але про задум російського командування ці вантажівки не кажуть нічого. Справна техніка однаково потрібна і для охорони бази, і для походу на північ, різниця лише в тому, куди її поженуть, а цього не видно ні під час навантаження в Балтійську, ні під час розвантаження в Ломе чи Конакрі, і з’ясовується все лише на малійських дорогах.
Що робить із армією довга кампанія в одній країні, Франція вже показала в Малі операцією «Серваль» 2013 року та її продовженням «Бархан». У розпал операції постачанням війська займалася приблизно чверть контингенту, а командир одного з батальйонів доповідав, що за шість тижнів кожна його машина пройшла бездоріжжям від 2500 до 5000 кілометрів. Коли своїх літаків для дозаправлення в повітрі французам не вистачало, їм доводилося просити американські, і за два з половиною роки американські літаки-танкери наповнювали французькі машини в повітрі 2702 рази, у середньому тричі на день. У росіян у Малі такого союзника немає, а кожну наступну колону треба заправити та полагодити ще до того, як повернеться попередня. До того ж уся ця логістична робота відбувається всередині малійської економіки, де пальне потрібне і цивільному транспорту, і восени 2025 року змагання за пальне стало проблемою самого малійського уряду.
Як перетворити наступальну армію на охоронців цистерн
Саме блокада пального й перетворила «Африканський корпус» із війська, яке 2024 року наступало на півночі, здебільшого на охоронців цивільних автоцистерн. У вересні 2025 року JNIM почала полювати на цистерни на дорогах до Бамако та палити їх, і від середини вересня до початку листопада задокументовано шість таких нападів, у яких згоріло понад 130 цистерн із пальним. Через це мешканці Бамако стояли в чергах по пальне, а місто вночі потьмяніло так, що це побачили з супутника.
Але гірше за самий напад джихадистів те, що на дорозі тепер завжди чекають наступного, і після шести нападів за сім тижнів жоден водій уже не виїжджає без озброєного супроводу. Тому в травні 2026 року росіяни разом із малійською армією супроводжували до Бамако колону приблизно із 700 автоцистерн, тобто пальне для цілої столиці, і далі такі конвої лише довшали: 26 червня в колоні було вже 807 цистерн, у липні понад 900, а 14 вересня 971. За червень і липень малійська армія звітувала про 15589 супроводжених автоцистерн, з яких завантаженими були лише 7417, решта поверталася порожніми теж під охороною, тож на одну доставлену цистерну припадає в середньому два озброєні супроводи, туди й назад. Скільки з цих конвоїв тягнули на собі росіяни, малійська армія не розписує, і їхню участь бачили лише в окремих колонах. А почалося це ще восени 2025 року, коли джихадистська блокада зрізала підвіз пального до столиці приблизно на 80% і уряд мусив виділити охорону конвоїв в окрему операцію на чолі з бригадним генералом.
Власного пального в Малі немає, тому 1 квітня 2026 року уряд схвалив документи про створення стратегічного резерву на 45 днів споживання та розширення сховищ, хоча про те, чи наповнили цей резерв, він так і не звітував. Плата за рейс фури з Дакара до Бамако піднялася з 1,4 до 3,6–4 мільйонів франків КФА, тобто майже втричі, приблизно з 2100 до 5500–6100 євро, а на прикордонному переході Муссала між Сенегалом і Малі, куди фури звернули з головної траси Дакар–Бамако після нападів на неї, у серпні стояла черга завдовжки 15 кілометрів. Столиця чекала на пальне, і в жовтні 2025 року Москва пообіцяла Малі 160–200 тисяч тонн нафтопродуктів і агропродукції, не назвавши ні термінів, ні портів. До кінця березня 2026 року російського пального в Малі так і не було видно, тоді як власний контингент Росія постачала окремим каналом, і за один тиждень того ж березня в Бамако сіли два Іли з вантажем для «Африканського корпусу».
Річ у тім, що вантажі для російського контингенту та пальне для самого Малі йдуть до Бамако двома різними ланцюгами, і блокада JNIM зачепила кожен із них по-своєму. Російський ланцюг, від Балтійська морем до західноафриканського порту та далі колоною до Бамако, вона поки що не перервала. Судна з технікою продовжували приходити, і колона з Mikhail Britnev у липні 2026 року дійшла до столиці, хоча перенесення розвантаження з Конакрі до Ломе розтягнуло дорогу від порту до Бамако з однієї-двох діб до понад двох тижнів. Зламався другий ланцюг, малійський цивільний підвіз пального з Дакара та івуарійського Абіджана, і саме його автоцистерни «Африканський корпус» тепер супроводжує своєю бронетехнікою. Для російських частин нестача пального на цивільному ринку ще не гарантує дефіциту, оскільки Бамако може віддавати пріоритет війську. Зате бронемашина, поставлена в ескорт, на час рейсу нічого іншого не робить, хоча з бойового складу і не зникає, а уряд, який мусить утримати столицю, обирає охорону цистерн, а не наступ на Кідаль. Тому поки бронетехніка «Африканського корпусу» супроводжує колони з пальним на дорогах до Бамако, для наступу на півночі її не лишається.
Війна вздовж доріг
Скільки війська відтягує на себе така охорона доріг, показала ще радянська війна в Афганістані. Там близько 85% радянських та афганських урядових сил охороняли міста, аеродроми та дороги між ними, і лише 15% цих сил лишалося для операцій проти моджахедів. Коли радянський генштаб просив для цієї війни 30–35 дивізій, у країні стояло менше ніж шість таких з’єднань, оскільки на постачання більшого війська афганським дорогам не вистачало пропускної здатності. У Сахелі бойові дії так само зосереджені вздовж доріг, і близько 70% боїв та нападів у Північній та Західній Африці за 24 роки сталися в межах кілометра від дороги. Тому армія, яка воює в цьому регіоні, мусить насамперед контролювати дороги, і на їхню охорону, як і в Афганістані, йде основна частина сил, тоді як мобільний противник на мотоциклах і пікапах сам обирає, де і коли нападати на колони.
У Малі росіяни дійшли до схожого розподілу сил менше ніж за рік, а початком стала засідка у вересні 2025 року біля Каєса, міста на заході країни на дорозі з Дакара. Там колона з понад 80 цистерн ішла під малійсько-російським ескортом, і під час нападу ескорт був вимушений відступити. Вже через п’ять днів на супутниковому знімку було видно близько 30 обгорілих машин. Після цього випадку супровід колон забирав у росіян щораз більше сил, а боїв за їхньої участі ставало все менше, з 537 у 2024 році до 402 у 2025-му, тобто в середньому з 45 до 33 на місяць, а на початку 2026 року таких зіткнень було вже близько 24 на місяць. До червня 2026 року «Африканський корпус» дедалі більше замикався у своїх базах на півночі та в центрі країни і беріг свій особовий склад. Замість піхоти в бій частіше йшла авіація, яка кидала на селища Кідальської області касетні бомби, тобто воювала з повітря там, куди наземні підрозділи вже не доходили.
Так само малійські дороги виснажували і попередників росіян на цій землі. Остання колона місії ООН наприкінці жовтня 2023 року вийшла з Кідаля до Гао, і 143 її машини без авіаційного прикриття вісім днів долали 350 кілометрів піщаними дорогами через пустелю. За ці дні колона шість разів підривалася на саморобних вибухових пристроях і привезла до Гао 37 поранених, а за десять років у Малі місія втратила понад триста військових. Обережною манерою «Африканський корпус» дедалі більше нагадує французів в останні роки «Бархану», яких уряд Малі врешті виставив із країни за безрезультатність. Отже, будь-яку регулярну армію можна зупинити, не вигравши в неї жодного бою, досить змусити її витрачати основні сили на охорону власного тилу.
Втрати, яких не замінити
І противники Бамако саме цього і домагаються, оскільки контроль над дорогою на столицю для них цінніший за будь-яке захоплене місто. Блокада JNIM з осені 2025 року поширилася з доріг Дакар–Бамако та Абіджан–Бамако на дорогу Конакрі–Бамако, яка ще недавно була відносно безпечною і якою півтора року їхала російська техніка. Наприкінці квітня 2026 року угруповання оголосило блокаду всіх доріг на саму столицю.
Обійти перекриті дороги можна лише повітрям, але на півночі Фронт визволення Азаваду тим часом навчився збивати гелікоптери. Один із них «Африканський корпус» втратив 25 квітня 2026 року в районі Гао разом з екіпажем і десантом, а другий, Мі-24, повстанці збили 6 липня над колоною, що йшла на Анефіс, містечко на дорозі між Гао та Кідалем, ймовірно із зенітної установки на позашляховику. За десять тижнів росіяни втратили два з приблизно п’ятнадцяти гелікоптерів, які мають у Малі, тобто понад десяту частину. Американський польовий посібник формулює це як правило, за яким техніка, якої у війська обмаль, щойно противник навчився її виявляти, вибуває швидше, ніж власник встигає її замінити, а підготовлений екіпаж замінити ще важче, ніж машину. Загроза при цьому постійно зростає, оскільки дрони в Сахелі за три роки дійшли від скидання боєприпасів із квадрокоптерів до FPV-дронів на оптоволокні, керованих не по радіо, а через тонкий кабель, який розмотується в польоті, тому радіоелектронна боротьба їх не глушить.
Колони на цих дорогах зазнавали втрат і до появи таких дронів. 1 серпня 2025 року конвой на передову базу Діура в центрі Малі потрапив під Тененку в засідку JNIM, і тоді ж джихадисти підбили привезену через Конакрі пересувну майстерню на шасі «Урал». На відео з місця бою видно щонайменше трьох загиблих росіян, а російські воєнні блогери потім нарікали, що колону не прикрив жоден гелікоптер. Навіть єдиний успіх літа 2026 року, повернення Анефіса, обернувся для малійської армії великими втратами. Спершу, 5 липня, Фронт та JNIM узяли це містечко, і хоча вже 9 липня малійські та російські сили його відбили, колона, що 17–18 липня поверталася звідти до Гао, втратила понад 50 малійських солдатів убитими та щонайменше 24 полоненими, і це була вже третя засідка на дорозі між Гао та Анефісом за два тижні. Українська розвідка заявила, що понад 200 росіян тоді відійшли з позицій, не прикривши малійців вогнем, і хоч би якою була справжня цифра, малійські солдати гинули в засідках саме тоді, коли «Африканський корпус» беріг своїх людей.
Через два місяці удар припав на ту саму Діуру, куди рік тому йшов цей розбитий під Тененку конвой. 10 вересня 2026 року там загинули щонайменше 50 малійських військових і п’ять бійців «Африканського корпусу». Джихадисти взяли тамтешній військовий табір з першого штурму, а коли наступного дня повернулися знову, підкріплення так і не надійшло, і сама його відсутність наочно показала, що на той момент вільного резерву в цьому районі не було ні в малійців, ні в росіян. Полонені з таких засідок вже стали предметом торгу, і наприкінці серпня Фронт віддав близько 60 малійських солдатів за Інкінане Аг Аттагера, колишнього малійського офіцера, який перейшов на бік Фронту і якого звинувачували в організації навчання операторів дронів, та за кількох людей, пов’язаних із JNIM. За кожною такою втратою стоїть нова евакуація поранених і новий ремонт техніки, а замість збитого гелікоптера доведеться везти літаком інший. Проте найбільше цю війну змінив не окремий бій, а один тиждень наприкінці квітня 2026 року.
Межа наступу, або Переломний тиждень
Цей переломний тиждень почався 25 квітня, коли JNIM та Фронт визволення Азаваду одночасно вдарили по всій країні. Міністр оборони Садіо Камара загинув після нападу на свою резиденцію в Каті, і це підтвердив сам глава держави, генерал Ассімі Гоїта. У Кідалі малійські та російські військові втрималися лише в колишньому таборі ООН, і невдовзі, 26 квітня, Фронт оголосив про домовленість, за якою оточений гарнізон випустили з міста під охороною самих повстанців. Так залишають позицію, на яку не планують повертатися, і так само, в супроводі повстанців, виходили з півночі інші гарнізони. Наступного дня «Африканський корпус» підтвердив відступ, а 28 квітня Москва оголосила, що запобігла державному перевороту.
Місто росіяни втратили, зате керівництво в Бамако зберегло владу, і саме це Москва подала як успіх. Губернатор Кідаля попереджав росіян про напад за три дні, але вони не відреагували, а після поразки сторони звинуватили одна одну, причому росіяни вважали, що свої зобов’язання виконали, відбивши напад на аеропорт Бамако. Атаки на центр та південь країни позбавляли малійську армію змоги зібрати сили для відповіді на півночі, тож квітневі поразки пояснюються не запізнілою поставкою чи нестачею пального, а тим, що противник ударив усюди одразу. Після таких втрат будь-яке військо мусить вирішити, які бойові спроможності воно здатне відновити і для яких завдань.
Завезти нову техніку ще не означає відновити боєздатність, бо нова БМП без навченого екіпажу, майстерні та пального стоятиме на базі так само, як стояла б і підбита. Тому систему забезпечення оцінюють за роботою, яку вона дозволяє виконувати, а не за кількістю майна на складах, а темп відновлення міряють часом, за який підрозділ повертається до бойової роботи. Дата прибуття наступного судна нічого з цього не показує, як не показують і фотографії колони, за якими не розрізнити, чи повернуться росіяни до колишньої діяльності, чи перейдуть до вужчої ролі охорони палацу в Бамако. Так само і менша кількість боїв сама собою не каже, чи змінилися накази командування, чи можливості підрозділу, чи лише повнота відомостей про ці бої.
Відповідь на ці питання дає лише робота підрозділу після того, як його поповнили технікою та людьми. Якщо він виконує ті самі завдання, що і раніше, Москва відновила втрачене, а якщо командир мусить відмовитися від частини планів, наприклад від повернення в Кідаль, то змінився сам перебіг війни. Військова теорія називає кульмінаційним пунктом межу, за якою військо не здатне продовжувати наступ у попередній формі, хоча ще може оборонятися, і кожне зусилля за цією межею обертається проти того, хто його докладає. Міряють цю межу оперативною досяжністю, тобто відстанню та часом, у яких військове з’єднання ще здатне робити те, по що прийшло, а подовжують її склади, порти та передові бази. Кідаль, свій головний форпост на півночі, «Африканський корпус» утратив, а дорога від порту до Бамако подовшала, тож за обома мірками його досяжність за весну та літо 2026 року скоротилася.
Твердження, що росіяни цю межу перейшли, лишається оцінкою, і пояснити меншу кількість боїв можна ще двома способами. Неповнота відомостей відпадає, оскільки гарнізони, віддані під охороною противника, не пропустить жоден лічильник боїв. Зміна наказів не відпадає, проте наказ звузити завдання сам потребує причини, і найпростішою з них лишається вичерпання ресурсу. Піхоту замінила авіація, план набору до «Африканського корпусу» ще наприкінці 2024 року зрізали з 40 до 20 тисяч бійців і все одно не виконали, а африканський театр уже двічі віддавав людей українському фронту. У липневих боях за Анефіс «Африканському корпусу» вистачило сил, щоб разом із малійцями відбити містечко, проте втримати дорогу до нього вже не вдалося, і колону, що поверталася звідти до Гао, розбили в засідці.
Таку межу можна відсунути новими поставками, і росіяни спробують це зробити, тож про їхній успіх доведеться судити з того, куди знову зможуть доходити російські колони. Найпереконливіше цю оцінку спростувала б російсько-малійська колона, яка знову увійде в Кідаль чи Тессаліт і втримає як саме місто, так і дорогу, що веде до нього, чого влітку під Анефісом зробити не вдалося. Не менш важливо, чи повернуться російські судна до гвінейського Конакрі. Досі ніхто не підтвердив, що Гвінея справді відмовила підсанкційному судну, і якщо там знову раз на два-три місяці почнуть розвантажувати техніку, короткий ланцюг у тисячу кілометрів відновиться, а з ним і темп поповнення, який давав росіянам 2025 рік. Скоротити росіяни тепер можуть і повітряний шлях, оскільки 10 липня 2026 року Алжир, помирившись із Бамако, відкрив своє небо для цивільних і військових літаків до Малі та з Малі, і якщо російські Іл-76 полетять у Бамако через Алжир, а не через Лівію, слабке місце цього шляху зникне разом із залежністю від Хафтара, на чиїй базі Аль-Хадім супутникові знімки вже показали турецькі Bayraktar поряд із російськими ангарами. Проте до осені 2026 року нічого з цього не відбулося, а саме російське Міноборони після Кідаля визнало, що становище в Малі й далі складне і противник перегруповується, тож висновок про перейдену межу лишається в силі, доки російські колони знову не підуть на північ і не втримаються там.
Утім, навіть якщо росіяни цю межу перейшли, матеріальні втрати російської армії, хоч би як їх рахували, самі собою політичного результату не дають, і найвідоміший приклад такого розриву між втратами і результатом дала війна у В’єтнамі. У 1968–1972 роках США вели проти постачання Північного В’єтнаму через Лаос серію повітряних операцій Commando Hunt, і офіційна американська історія цієї кампанії визнає, що перевезення для Ханоя подорожчали, але від війни він не відмовився. Так само і уряд в Бамако вирішує долю російського контингенту залежно від того, що саме в росіян купує, а рахунок їхніх утрат для малійської влади тут другорядний.
Що саме купує Бамако?
Уряди, які наймали «Вагнер», чекали від росіян різного результату, і це показали 36 інтерв’ю, взятих у 2023–2024 роках у замовників російських найманців у Малі, Центральноафриканській Республіці, Мозамбіку та Сирії. У Центральноафриканській Республіці росіян тримали насамперед як гарантію виживання режиму, тоді як у Малі до цього додавалися повернення півночі та свобода від умов колишніх західних партнерів. Навчання власних військ росіянами для цих урядів не було першочерговим, зате вони цінували готовий іноземний контингент, який не треба роками вчити воювати.
Свободу від західних партнерів у Бамако розуміють буквально. Допомогу Москви хунта бачить і як спосіб утримати владу після розриву з Парижем, який у її картині світу перетворився на загрозу, і в серпні 2022 року Бамако в листі до Ради Безпеки ООН звинуватило Францію в допомозі терористам. Париж звинувачення відкинув, але хунта від нього не відмовилася, і тому західна допомога, до якої завжди додаються політичні умови, не замінить їй російську, яку вона просто купує.
Москва ж дивиться на свої відносини з Малі інакше і не надто дбає про повернення малійському урядові пустельних областей, які тепер тримають туарезькі повстанці та джихадисти, оскільки присутність біля уряду вже дає їй місце в охороні керівництва, аеродроми для своїх літаків і обіцяну частку в малійському золоті без витрат на територіальну кампанію. Розбір квітневого наступу підтверджує такий порядок пріоритетів і визнає, що російським силам бракувало засобів, щоб тримати всі відкриті фронти одночасно. Територіальні цілі в Бамако були та нікуди не зникли, змінилася лише їхня черговість. Доки малійська влада почувалася в безпеці, вона платила росіянам і за походи на північ, і за охорону палацу, а після квітня, коли автомобільна бомба в Каті вбила міністра оборони, палац став для неї важливішим за піски Кідаля й Тессаліта. Бамако при цьому не безправне, адже саме воно вирішує, чи стоятиме російський контингент у країні та кому першому дістануться пальне й охорона, тож сторони потрібні одна одній, хоч і нерівною мірою, і від того, як африканський замовник зважує цю потребу, залежить, чи лишить він росіян у себе після чергової поразки.
Дві поразки, два вироки
Перед таким самим вибором після поразки росіян уже стояли двоє інших африканських замовників, і вирішили вони протилежно. У Лівії наступ Халіфи Хафтара на Тріполі, розпочатий у квітні 2019 року, на початку 2020-го підтримували до 1200 вагнерівців. Проте втрутилася Туреччина, і вже до 24 травня 2020 року росіяни відійшли з передових позицій, а до середини червня війська уряду в Тріполі відбили майже всю територію, яку Хафтар захопив на підступах до столиці. Наступ провалився, проте замовник охоронця не змінив. Росіяни відійшли до авіабази Аль-Джуфра в центрі Лівії, а з кінця 2024 року їхня присутність у країні лише росте, і саме через лівійські аеродроми Хафтара тепер йде частина постачання для «Африканського корпусу» в Малі. Тріполі був для Хафтара не єдиною метою, адже йому треба ще й утримувати владу на сході країни, а там росіяни з їхніми літаками дають його військам повітряне прикриття, і цієї потреби жодна поразка під столицею не скасує.
У Мозамбіку ж співпраця з росіянами обірвалася, ледве почавшись. Восени 2019 року близько 200 вагнерівців із гелікоптерами та дронами прибули до провінції Кабу-Делгаду на півночі країни воювати з місцевими джихадистами, які загрожували газовим родовищам на узбережжі. За кілька місяців дванадцятеро з них загинули, і вже в листопаді 2019-го власник «Вагнера» Євгеній Пригожин почав відводити бойовий контингент, не питаючи ні уряду в Мапуту, столиці Мозамбіку, ні російського Міноборони. Бойовий контракт заморозили, інструктори та радники лишилися, а обидві сторони звинувачували одна одну в некомпетентності. До березня 2020-го ця бойова група вийшла з країни, після чого Мапуту доручило бойову роботу південноафриканській приватній компанії, а в липні 2021 року військам Руанди та місії Південноафриканського співтовариства розвитку. Мозамбік купував не охорону палацу, а безпеку родовища, і коли «Вагнер», попередник «Африканського корпусу», її не забезпечив, а потім іще й сам відвів людей, замовник швидко знайшов інших виконавців.
В обох випадках після поразки все залежало від того, чи здатні росіяни й надалі виконувати роботу, заради якої їх найняли. З цього погляду Малі після квітня 2026 року ближче до Лівії, ніж до Мозамбіку, оскільки малійська влада, як і Хафтар, платить росіянам за охорону власного становища, і з цією роботою вони поки що справляються, а замінити їх Бамако немає ким. Тому втрата Кідаля підриває угоду Москви з Бамако менше, ніж підірвала б угоду Мапуту з «Вагнером» утрата газового родовища.
Ціна охоронця
Ба більше, рахунок за цю охорону Бамако оплачує з власного бюджету. Плату за кожного російського бійця Малі вносить готівкою, і від кінця 2021 року до травня 2026-го Москва отримала так близько 900 мільйонів доларів. Для Малі це чималі гроші, адже за доходів бюджету 2026 року близько 5,3 мільярда доларів утримання російського контингенту забирає в країни від 3 до 6% річних надходжень. Для порівняння, держави Євросоюзу 2023 року витратили на оборону 2,7% усіх державних видатків і утримують за ці гроші цілі національні армії, тоді як Малі платить порівнянну, а то й більшу частку свого бюджету за 1500–2500 іноземних найманців. Частину цього рахунку Москва сподівалася отримувати золотом, і в червні 2025 року в Сену під Бамако заклали афінажний завод, який мав дати їй частку в переробці, але станом на осінь 2026 року він іще не запрацював. Тим часом у лютому 2026-го Вашингтон зняв санкції з трьох малійських посадовців, тобто санкційний тиск на Бамако не лише не зростав, а подекуди й слабшав.
Окупити свою присутність у Малі золотом Москві поки що не вдалося. У Центральноафриканській Республіці пов’язані з «Вагнером» компанії дістали доступ до видобутку, тоді як у Малі такі спроби провалилися, а готівки з малійського бюджету не вистачає, щоб покрити утримання всього російського контингенту, тож решту доплачує сама Москва, і платить вона за місце біля уряду, яке дає їй змогу досягати своїх стратегічних цілей у Сахелі. Бамако тим часом самостійно торгується з іноземними гірничими компаніями, і після конфлікту з канадською Barrick листопадова угода 2025 року повернула компанії управління Луло-Гункото, найбільшою золотою копальнею країни, тобто спір із західною компанією закінчився переглядом умов, а не передачею родовища росіянам.
Звідси і головна складність для тих, хто хоче витіснити Москву з Малі. Відступ із Кідаля підриває репутацію росіян, але урядові, чиє становище погіршилося, їхня охорона біля столиці потрібна ще більше, тож кожен, хто закликає Бамако відмовитися від Москви, мусить спершу пояснити, хто виконає цю роботу замість росіян, і до того ж без політичних умов, якими західна допомога зазвичай робить стосунки з донором украй нерівними. Будь-яка обіцянка за кілька років навчити малійську армію воювати програє допомозі, потрібній уже цього місяця, а то й цього тижня. Тому Україні в Африці доведеться діяти водночас на двох напрямах. Воєнний тиск на російський контингент і його логістику зв’язує руки російському командирові, а дипломатична робота на африканському фронті має змінювати рішення урядів, завдяки яким Москва зберігає своє місце навіть після втрат, і обидва напрями ведуть далеко за межі Малі — до портів і столиць на шляху російського вантажу.
Незамінні ланки російського постачання
Російське постачання Малі влаштоване таким чином, що майже кожну його ланку можна замінити. Порт уже міняли, після Конакрі з’явився Ломе, а підсанкційний ролкер Patria півроку курсує між габонським Овендо та камерунською Дуалою з невідомим вантажем, тобто російські судна вже ходять і до інших причалів Гвінейської затоки. Авіакомпанії так само легко замінити, і американські санкції щонайменше проти трьох перевізників у 2023–2024 роках рейсів до Малі не зупинили. Так само і з технікою, російські БМП їдуть в одній колоні з китайськими бронеавтомобілями, а малійська армія від зими 2025 року масово купує в Norinco бронетранспортери та зенітний комплекс. Витримує російський ланцюг і перерви на цілий місяць, адже в трьох місяцях 2025 року та в лютому 2026-го відстеження польотів не показало жодного рейсу, і хоча частину пропусків можуть пояснювати вимкнені транспондери, після кожної такої паузи постачання відновлювалося.
Не замінюються лише два вузли: згода держави, якій належить причал, і лівійські аеродроми Хафтара. Решту ланок росіяни замінити можуть, проте не швидко, бо новий маршрут не відкривається за один день, і хоча на папері порт міняють одним рішенням, на ділі перший конвой із Ломе йшов до Бамако вдвічі довшою дорогою, ніж колони з Конакрі.
Обидва ці вузли вже пробували перекривати в інших війнах, і результат майже завжди залежав від того, чи мав експедиційний контингент інший шлях. У 1975 році, коли Куба перекидала війська до Анголи на допомогу тамтешньому уряду в громадянській війні, США домагалися від держав, де кубинські літаки сідали на дозаправку дорогою через Атлантику, насамперед від Барбадосу, відмовити їм у посадці, і Гавана відповіла тим, що почала піднімати літаки з Ольгіна, міста на сході острова, звідки до Африки ближче, і ставити в салони додаткові паливні баки, а основну масу людей везла до Анголи морем, тож тиск на аеродроми без перекриття моря лише здорожчив перевезення. Зовсім інакше склалося в Чаді, північ якого Лівія роками тримала під своїм контролем. У 1987 році війська чадського президента Хіссена Хабре на легких пікапах «Тойота» взяли Уаді-Дум, головну лівійську авіабазу в країні з гарнізоном близько 5000 осіб, після чого лівійські гарнізони на півночі Чаду лишилися без повітряного прикриття, і Тріполі мусив покинути Фая-Ларжо, головне місто чадської півночі, яке тримав чотири роки. Чадський сценарій загрожує росіянам хіба в повітрі, де заміни лівійським аеродромам Хафтара немає, а Тессаліт зі смугою для Іл-76 «Африканський корпус» уже і так втратив. На морі ж їхнє постачання ближче до кубинського випадку, бо обхід росіяни вже один раз знайшли, коли після Конакрі почали розвантажуватися в Ломе.
Українці в пустелі
До Ломе ж українська зброя станом на осінь 2026 року не дістає. Після українських ударів у Середземному морі Росія почала водити свої судна під охороною бойових кораблів, і обережність ця не випадкова, адже лише за 2025 рік було пошкоджено щонайменше 11 танкерів тіньового флоту, а страхові ставки в Чорному морі зросли втричі, проте біля Ломе чи Конакрі українських дронів досі немає, а дорога Конакрі–Бамако і без України залишається під ударом JNIM.
Зате на суші, в самому Малі, українці вже беруть участь у війні проти росіян, щоправда, як радники туарезьких повстанців. 12 вересня 2026 року стало відомо про приблизно 15 українських фахівців, які разом із туарезьким Фронтом дистанційно координують удари дронів і, за їхніми словами, допомогли взяти Кідаль, а українська воєнна розвідка прямо називає це перетворенням бойового досвіду на інструмент зовнішньої політики. «Африканський корпус» ще у квітні звинувачував у своїх поразках західні спецслужби та «українських найманців», тож таке пояснення Москві зручне незалежно від того, скільки українців насправді в пустелі.
Така участь має для України свою ціну, юридичну та політичну. JNIM з 2018 року перебуває в санкційному списку Ради Безпеки ООН щодо «Аль-Каїди». Туарезький Фронт визволення Азаваду в цьому списку не значиться, проте воює з JNIM у союзі, міцнішому за союз туарезьких повстанців із джихадистами 2012 року, який розпався за кілька місяців. До того ж Фронт погодився на шаріатські норми, тож ззовні його легко прийняти за частину мережі «Аль-Каїди». Після квітневого наступу, коли JNIM і Фронт вибили росіян із Кідаля, а міністр оборони Малі загинув у Каті, держави Західної Африки засуджували саме нападників, а не Росію, і українська допомога повстанцям іде проти цієї спільної позиції та ускладнює Україні майбутні стратегічні й взаємовигідні партнерства з африканськими державами. І якщо російський контингент справді остання опора режиму, то виснаження його постачання наближає радше вхід JNIM до столиці, ніж повернення Заходу, і той, хто перерізає дорогу до Бамако, мусить тверезо зважити, що виграє сам і кому при цьому розчищає шлях.
Чого варта африканська кампанія України
Наскільки вся українська кампанія в Африці варта своїх витрат — оцінки розходяться. У Фонді Карнеґі в листопаді 2025 року зводили цю кампанію передусім до ще одного способу нагадати світові про Україну, який не наближає її до перемоги у війні з Росією, і наголошували, що кількість африканських держав, які голосують за антиросійські резолюції в Генасамблеї ООН, упала з 25 у 2023 році до 13 у 2025-му. Автори CEPA, вашингтонського Центру аналізу європейської політики, натомість у квітні 2026-го бачили в тій самій кампанії обмежений, але точковий тиск на російську мережу постачання на африканському континенті, не розраховану на тривалий опір. Для Києва ж важливіше знати, скільки людей і техніки Москва через Сахель недорахувалася на фронті в Україні, і цю величину ще належить порахувати. Москва готова й далі платити за відновлення своїх сил у Малі, тож суперництво з нею в Сахелі може тягтися роками, а сили й гроші, які вона там витрачає, послаблюють її на українському фронті лише частково, адже значну частину рахунку за російський контингент оплачує сам Бамако. Тому справжню ціну африканської кампанії для України варто міряти тим, чого ті самі фахівці й гроші досягли б у війні за її територіальну цілісність.
Поки такого підрахунку немає, достеменно відомо лише те, що людей Москва тримає в Африці небагато. Українська розвідка оцінює весь «Африканський корпус» у дев’яти країнах приблизно у 8000 бійців, тобто менше за одну російську дивізію на весь континент, і поповнюють його з того самого джерела, з якого беруть людей для фронту в Україні. Так само і з технікою, Бамако отримує те, що Москва здатна відірвати від цієї війни, і це добре видно зі складу конвоїв, де вантажівок часто більше, ніж бойових машин. Таке постачання можна здорожчити й подовжити і ззовні, але зрештою зупинити його здатна лише держава, яка зачинить для росіян свій причал чи аеродром, і саме тут пропозиція Заходу та Києва найслабша.
Сусіди Бамако
Того, якому належить причал у Ломе, зачиняти його не має жодної причини, оскільки російський вантаж для нього лише одна з багатьох послуг, які він продає всім одразу. Так само Того поводиться й у регіональній політиці. Малі, Буркіна-Фасо та Нігер створили Альянс держав Сахелю і в січні 2025 року остаточно вийшли з ЕКОВАС, Економічного співтовариства держав Західної Африки, а Ломе у квітні 2026 року приймало зустріч обох об’єднань і 18 квітня оголосило власну стратегію щодо Сахелю на 2026–2028 роки. Водночас Того проводить морські навчання з Францією, обговорює зі США, чи вигідно американським компаніям працювати в його порту, і в тому самому порту приймає російську бронетехніку. Вимога зачинити причал для одного клієнта пропонує Ломе оплатити чужу перемогу власними доходами.
Домовлятися з Бамако, а не тиснути на нього, воліє і саме ЕКОВАС, яке після виходу трьох держав 29 січня 2025 року тимчасово зберегло для їхніх громадян правила вільного пересування, а Інститут досліджень безпеки з Преторії слушно застерігає співтовариство від ролі знаряддя в протистоянні між Заходом і Росією. Та навіть виведення чужих баз не завжди рве відносини з колишнім партнером, і Сенегал протягом 2025 року повернув собі всі французькі військові об’єкти, зберігши партнерство з Парижем. Проте Дакар дійшов до цього через власні переговори з французами, і чи піде Бамако таким самим шляхом із Москвою, вирішуватиме тільки воно. До того ж Захід у Сахелі, як і будь-де у світі, складається з різних столиць із різними інтересами. Французькі війська покинули Нігер наприкінці 2023 року на вимогу нової влади, а американці залишалися там ще кілька місяців, домовлялися про свій вихід окремо від Парижа й згодом, 5 серпня 2024 року, передали нігерцям свою базу дронів в Агадесі. Тож і Києву доводиться домовлятися окремо з європейськими столицями та з Вашингтоном, так само як і з незахідними державами.
Санкції цієї дипломатичної роботи не замінять, оскільки економічний збиток сам собою не перетворюється на політичну поступку ні в теорії, ні на практиці, і жодного випадку, коли санкції змінили б рішення Бамако, досі не було. Помилка ж у такій делікатній роботі б’є насамперед по тому, хто її припустився. Після розгрому колони «Вагнера» біля Тінзауатена, міста на кордоні Малі з Алжиром, у липні 2024 року українська розвідка натякнула на допомогу противникам росіян, і Малі та Нігер розірвали відносини з Києвом, а Сенегал викликав посла України й висловив протест через відео, яке українське посольство в Дакарі виклало в мережі зі схвальним коментарем до нападу. Уряд, який не хоче російського гарнізону на своїй землі, ще не готовий підтримати війну проти нього у свого сусіда.
Коли ж чужі війська підуть, доведеться вирішувати, хто охоронятиме населення, якщо власна армія не навчена воювати з таким противником, як джихадисти. Під час виходу миротворців ООН у 2023 році в малійській політичній дискусії вже звучало застереження, що покинуті миротворцями бази можуть стати причиною нових боїв між місцевими противниками. Майбутній відхід росіян так само потребуватиме відповіді, хто перебере на себе захист населення та чи вдасться домовитися про це всередині країни, а без такої домовленості Бамако просто шукатиме собі нового іноземного охоронця.
Що буде, коли інструктори поїдуть додому
Навіть Гана, яка охоче говорить із Києвом про дрони, не цурається російської підтримки. 25 лютого 2026 року її міністр закордонних справ Семюел Окудзето Аблаква вів переговори в Києві про оборонну співпрацю та безпілотники, а вже в серпні в Москві вітав підтримку Росії в боротьбі з джихадистськими угрупованнями Сахелю. Аккра, столиця Гани, співпрацює з обома сторонами, тоді як Київ хотів би витіснити з регіону Москву, і продаж українських дронів не завадить ганському міністрові знову поїхати до Москви, тож про російську присутність у регіоні з такими урядами доводиться говорити окремо від продажу військової техніки. Конкурентів у Гані вистачає і без росіян. Там працює Центр підготовки миротворців імені Кофі Аннана, ганського дипломата та колишнього генерального секретаря ООН, а 24 березня 2026 року Аккра підписала партнерство з ЄС у сфері оборони. Тож коли в травні українське Міністерство закордонних справ пропонувало Африці свій досвід застосування безпілотників і протидії їм, Київ виходив на поле, де вже працювали і європейці, і самі ганці.
Втім, допомога від кількох партнерів одразу часом розхитує державу замість того, щоб її зміцнити. У Нігері мобільні прикордонні роти, які навчала та оснащувала місія Євросоюзу, формально належали до поліції, але отримали важку зброю та військову підготовку, і це загострило суперництво з рештою поліцейських підрозділів, а коли за ті самі європейські гроші схожі загони створила також Національна гвардія, відомства почали сперечатися, кому що робити на кордонах Нігера. Коли зовнішні партнери фінансують різні відомства, кожне з них підлаштовується під свого донора, і уряд, отримуючи дедалі більше допомоги, дедалі важче дає раду власним відомствам, бо кожне з них тягне ковдру на себе.
Щоб витримати пряме порівняння з російською допомогою, українська пропозиція мусить лишати африканському урядові повний контроль над навчанням і технікою та давати йому змогу працювати далі самостійно, навіть коли українські інструктори повернуться додому. Аккра, як і будь-яка інша африканська держава-партнер, сама визначає, які підрозділи навчати. Перший цикл проводять разом із місцевими інструкторами, а наступний ганці вже ведуть самі, тоді як обслуговування імпортованої техніки закріплюють за місцевою майстернею. Гроші на поставки, звісно, доведеться шукати окремо, бо за березневим партнерством із ЄС Гана отримує європейське спорядження. Слабке місце такої програми очевидне, адже Москва пропонує урядам охорону самого глави держави та його оточення, а навчання армії дає плоди повільно і здатне зміцнити армійських і поліцейських офіцерів, яким керівник країни може й не довіряти. Українська програма ризикує програти, якщо прийде в країну, де росіяни вже зайняли місце біля уряду, або якщо за рік передані безпілотники простоюватимуть без необхідних запчастин. Виграти ж вона може тим, що залишить по собі вміння, яке, з одного боку, переживе зміну керівництва, а з іншого боку, не становитиме загрози для чинної влади, а то й зміцнить її. Утім, така програма вимагає тяглості й від самого Києва, а українській політиці в Африці послідовності якраз бракує. Німецька політика в Малі до того ж показала, як розходяться причини, з яких у країну приходять, і причини, з яких у ній лишаються, тож програму варто будувати так, щоб вона працювала й після того, як дипломати, які її запускали, роз’їдуться на нові посади.
П’ять способів тиснути на «Африканський корпус»
Удари по суднах і колонах потрапляють на любительські відео очевидців і на супутникові знімки, тому здається, що саме вони є головним способом тиснути на російське постачання Малі. Насправді таких способів щонайменше п’ять, а саме порт, лівійські аеродроми, гроші малійської влади, кінетичний вплив і точний облік того, скільки сил Росія витрачає в Африці. Якщо розставити їх за силою, кінетичний вплив, тобто ураження живої сили й техніки противника, опиниться лише на четвертому місці, і що сильніший важіль, то менше він залежить від дій Києва. Адже причал у Ломе належить Того, лівійські аеродроми контролює військовий правитель сходу Лівії Халіфа Хафтар, а санкції проти малійських посадовців і умови кредитів МВФ визначають Вашингтон і Брюссель. Тож у всіх трьох випадках Києву лишається хіба що переконувати тих, хто ці важелі тримає. Натомість повністю в руках України лише два останні способи, тобто власна зброя й точний облік російських втрат в Африці.
Почати варто з найсильнішого важеля, тобто з порту в Ломе, столиці Того. Від нього залежить близько 75% податкових надходжень країни, тож гучні публікації в західних медіа тут мало що змінять, і переконувати доведеться сам тоголезький уряд, причому робити це мають західні посольства в Ломе та Конакрі. Портовим адміністраціям є що сказати: судно без страхування P&I, тобто від відповідальності перед третіми особами, лишає після себе збитки, які ніхто не покриє. Санкційні відомства тим часом можуть внести до списків гвінейські дочірні компанії Rusal, російського алюмінієвого концерну, що працює з терміналом у Конакрі. Того, звісно, вимагатиме компенсацію за втрачені доходи. А якщо дипломатичний тиск вдасться надто добре, російські військові вантажі просто перемістяться далі узбережжям, як уже курсує між Овендо та Дуалою судно Patria, і тоді переконувати доведеться наступну столицю, а постачання «Африканського корпусу» тим часом збиватиметься з графіка.
Другий вузол, який росіянам нічим замінити, — лівійські аеродроми в Аль-Джуфрі та Брак-аш-Шаті. Їх тримає Хафтар, і домовлятися з ним доведеться в межах переговорів про об’єднання Лівії, які веде місія ООН і з 2020 року супроводжують держави Берлінського процесу, серед них США, провідні європейські столиці, Туреччина, Єгипет і сама Росія, тож Київ у цій розмові не головний. Україна ж додає до цього тиску свою присутність у західній Лівії за згодою Тріполі, адже поки українські дрони можуть злітати з того берега, Хафтар мусить зважати на цю загрозу. Ціна такої присутності для Києва полягає в залежності від Тріполі, а для Греції — в чужих дронах біля її островів, через які Афіни вже заявляли протест. До того ж Хафтар може просто виторгувати в Москви кращу ціну, а якщо під тиском Заходу й зачинить для росіян авіабазу Аль-Джуфра в центрі країни, ті перейдуть на відбудовану ними Маатен-ас-Сарру біля кордону з Чадом.
Третій важіль Заходу майже нічого не коштує, зате дуже болюче б’є по малійській владі. OFAC, американське відомство санкцій, та Європейський Союз можуть повернути до списків трьох малійських посадовців, яких зняли з них у лютому 2026 року, а Міжнародний валютний фонд — вимагати прозорості платежів росіянам, які з’їдають від 3 до 6% бюджетних доходів. Проте діяти треба швидко, адже щойно афінажний завод у Сену запрацює й Бамако почне розраховуватися з Москвою золотом замість готівки, видатки на росіян зникнуть із бюджетних звітів, а з ними й формальна підстава для МВФ про них розпитувати.
Кінетичний вплив опинився лише на четвертому місці, бо українська зброя сягає далеко не кожної ланки російського ланцюга. Україна має змогу діяти там, куди дістає її зброя, тобто над Середземним морем, куди долітають дрони з лівійського берега, а британський Королівський флот може затримувати судна без прапора у своїх водах, як це сталося зі Smyrtos. Але кожен такий крок має свою ціну. Російський конвой перетворює огляд судна на інцидент між державами, а удар по дорозі Конакрі — Бамако розчищає шлях угрупованню JNIM, яке сидить у санкційному списку Ради Безпеки ООН, і сусіди Малі засудять не Москву, а того, хто вдарив.
П’ятий важіль найдешевший, але без нього вся довгострокова стратегія України в Сахелі діятиме наосліп. Для нього досить одного відділу української воєнної розвідки або аналітичного центру, який рахуватиме й аналізуватиме російські втрати. Такий відділ має вивести одну величину для обох театрів війни — скільки людино-місяців і літако-годин Іл-76 Африка забирає в російського угруповання на фронті в Україні. Без такого підрахунку кампанію в Сахелі й далі оцінюватимуть за гучністю новин, як у листопаді 2025 року, і ніхто не зможе достовірно сказати, наскільки удари та решта важелів справді послабили російський контингент в Африці.
Брама до Сахелю зачиняється повільно
Утім, послаблення російського контингенту ще не означає, що росіяни підуть із Малі. Російська присутність там триватиме, доки Бамако потребує російської охорони, а Москва готова нести людські та фінансові витрати заради впливу в Сахелі, який для неї лише частина ширшої африканської стратегії, розрахованої на роки. «Африканський корпус» уже не воює так, як воював 2024 року, але місця біля малійської влади він не втратив. Він здав майже всю північ країни, віддав свою бронетехніку на супровід цистерн, за десять тижнів утратив два гелікоптери з приблизно п’ятнадцяти і виводив гарнізони під охороною противника, а малійська влада платить і далі, оскільки купує власне виживання, і саме його росіяни забезпечують їй навіть після поразок. Тиск на постачання здатен послабити росіян ще більше, проте чи вигідний він Україні, залежить від ціни, яку вона за нього платить, і порахувати цю ціну Києву доведеться самому. До того ж боєздатність «Африканського корпусу» і його присутність у Малі тримаються на різному, адже першу визначає постачання, а другу — воля уряду в Бамако, який цього літа, попри всі поразки росіян, вирішив їх залишити. Тож долю російської присутності в Малі визначать два рішення. Одне має ухвалити котрась із прибережних держав, коли відмовиться приймати російський вантаж і витримає економічні наслідки такої відмови, а друге залишається за Бамако, яке колись може вирішити, що російська охорона йому більше не потрібна. Ці рішення ухвалюють різні уряди, і одне з другим напряму не пов’язане. Доки не сталося ні першого, ні другого, кран у Ломе підійматиме російські контейнери, і одним ударом цю браму до Сахелю не зачинити. Вужчою вона стає лише тоді, коли на неї наполегливо тиснуть роками та коли росіян змушують щоразу міняти порт і проводити кожну колону через засідки їхніх противників, і тільки за такого тиску одного дня російська колона в цю браму просто не проїде.
Автор — Кирило Перцовський, молодший дослідник програми “Африканські студії” аналітичного центру ADASTRA.
Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!