PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


PER ASPERA – AD ASTRA

I THINK TANK


Геополітичний трикутник ХХІ століття

Геополітичний трикутник ХХІ століття

Загальна картина відносин між США та КНР

Відносини між США та Китаєм зазвичай описують як найбільш визначальний фактор формування архітектури глобальної безпеки на найближчі десятиріччя. Проте, за останні сорок п’ять років вони зазнали значних змін. Відкриття Китаю, що розпочала для США адміністрація Річарда Ніксона, була частиною загальної американської стратегії стосовно стримування Радянського Союзу. З кінця 80-х років минулого сторіччя США інтенсифікували економічну співпрацю з Китаєм, створивши потужну взаємозалежність.

На думку американських аналітиків, ідея такої стратегії містилася у твердій впевненості, що підвищення рівня життя пересічних китайців, формування та швидке зростання середнього класу обов’язково призведуть до соціополітичних змін, себто демократизації та лібералізації країни. Відповідно до цієї теорії, китайський середній клас неминуче вимагатиме розширення політичних свобод та перехід багатопартійної системи. Як наслідок, поступово лідери Китаю мають бути вимушені проводити радикальні політичні та соціальні реформи, які перетворять Китай у країну ліберальної свободи та демократії.

Окрім зазначених геополітичних розрахунків, динамічна глобалізація також сприяла економічному співробітництву між Вашингтоном та Пекіном. Китай перетворився у виробничий центр для багатьох американських компаній, які отримують значні прибутки завдяки дешевій робочій силі.

Одночасно, починаючи х 2000-х років, Китай став одним з ключових кредиторів США, купуючи у величезних кількостях американські казначейські облігації та векселі. Основна мета такого кроку містилася у підтримці економічного зростання Китаю, який у значній мірі залежав від наявності американського ринку збуту для китайських товарів. Ідея полягала в тому, що китайські кредити для США, через купівлю зовнішнього американського боргу, дозволяють останнім купуватии китайські товари.

Це була win-win стратегія для обох країни: Китай здобув величезний ринок збуту для своєї продукції, США – прибуток від низьких цін на китайські товари. Станом на травень 2019 року Китаю належить $1,11 трильйона, або близько 5%, від всього державного боргу США (загальний борг – 22 трильйони). А втім геополітичні розрахунки Вашингтона зазнали краху. Створення і швидке зростання китайського середнього класу не призвели до бажаних політичних реформ, не перетворили далекосхідну країну в ліберальну демократію західного зразку. Можна стверджувати, що однією з ключових тому причин стала доля Радянського Союзу. В середині 1980-х років в СРСР почалися динамічні політичні реформи, які швидко призвели до розпаду радянської країни з величезним зниженням соціально-економічних стандартів і численними етнічними і релігійними конфліктами. Цілком зрозуміло, що китайське керівництво не хотіло повторювати долю північного сусіда.

Трансформація відносин

Одночасно швидке економічне зростання Китаю неминуче призвело до росту політичної і військової могутності. Якщо не брати до уваги стратегічний ядерний арсенал, на сьогоднішній день китайські збройні сили є другими у світі за чисельністю. В останні роки КНР почала амбітну кампанію з військової модернізації та переозброєння, створивши потужні збройні сили, що здатні до глобального протистояння.

В економічному плані обсяги ВВП Китаю (за паритетом купівельної спроможності) в 2014 році перевершив обсяги ВВП США. Згідно з оцінками Міжнародного валютного фонду за 2019 року, ВВП Китаю становить більше $27 трильйонів, в той час як американський ВВП складає лише $21,5 трильйона. Деякі економісти очікують, що в 2035 році номінальний ВВП Китаю перевищить американський.

Звісно, зростаюча китайська економічна і військова міць викликала стурбованість у політичного керівництва США. Офіційна позиція Пекіна чітка та миролюбна – Китайська Народна Республіка не прагне і не прагнутиме до гегемонії ні в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, ні на глобальному рівні, ніколи не втручатиметься у внутрішні справи інших країн і ніколи не буде намагатися нав’язати свою власну державну систему іншим. Цей концепт ще раз підтвердив міністр національної оборони Китаю генерал-полковник Вей Фенхе під час своєї промови 21 жовтня 2019 року на 9-му форумі “Сяншань” у Пекіні. Однак навряд чи Вашингтон схильний приймати такі запевнення китайського дракона за чисту монету.

З початком другого президентського терміну Барака Обами США все більше уваги приділяли Азіатсько-Тихоокеанському регіону. Провісником політики “Pivot to Asia” став тодішній документ держсекретаря Хілларі Клінтон “Тихоокеанське століття Америки”, що був опублікований у журналі “Foreign Policy” у жовтні 2011 року. Керівництво США розпочало перекидання додаткових сил та військових активів в Азіатсько-Тихоокеанський регіон разом з одночасною активізацією діяльності на воєнно-політичному та дипломатичну фронті. Так, в лютому 2016 року за ініціативою США у столиці Нової Зеландії місті Веллінгтон між 12 країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (за винятком Китаю, звісно) було підписано угоду про Транстихоокеанське торговельне партнерство. Проте угода так і не вступила в силу через рішення новообраного президента Дональда Трампа на початку 2017 року відкликати американський підпис. Таким чином, ще до приходу адміністрації Трампа США були стурбовані зростаючим впливом Китаю і здійснювали відповідні кроки щодо його стримування.

Однак стан двосторонніх відносин між країнами свого перигею досяг в 2018 році, коли Дональд Трамп розпочав із Китаєм торговельну війну. Саме поєднання кількох факторів вивело суперництво між кранами на новий рівень. Американського президента переважно підтримали ті американці, які не отримували прямих вигод від глобалізації, ті, що втратили свої робочі місця в результаті переводу виробничих потужностей у Китай та інші азіатські країни.

Проте основна причина нинішнього протистояння – не особистість сьогоднішнього американського президента. На відміну від багатьох інших геополітичних векторів, політика стримування Китаю є однією з небагатьох областей, де різні за часом адміністрації Білого Дому демонструють стійку спадкоємність.

Що не влаштовує конкурентів?

Отже, які основні обвинувачення висуваються до Китаю з боку США? Американці стверджують, що вони стурбовані не самим фактом зростання Китаю, а шляхом та умовами цього процесу. Вони звинувачують КНР в масових крадіжках інтелектуальної власності та злочинному заволодінні технологіями, стверджуючи, що майже всі китайські досягнення в області сучасної інформатизації, включаючи стільникові мережі 5G, штучний інтелект і навіть запуск вузькофюзеляжного пасажирського літака C919, є результатом її шпигунської та корупційної діяльності. Одночасно вони стверджують, що у Китаю є прихована концепція стосовно експорту державної моделі управління і створення регіональної, а у віддаленій перспективі – навіть глобальної гегемонії. І це твердження ймовірно є справедливим – сформована тисячоліттями національна китайська сакральна ідеологія визначає, що Китай – це весь світ, це вся земля під небом, Китай – це “Вічна Піднебесна імперія”.

Таким чином, з американської точки зору, єдиним способом нормалізації відносин є суттєва зміна економічної та зовнішньої політики Китаю. Торговельна війна між країнами є лише одним з аспектів двосторонньої конкуренції, і навіть якщо буде укладена якась торговельна угода, відносини будуть конфронтаційними до тих пір, поки Китай не внесе значних змін у свою економічну та військову політику.

Китайці, у свою чергу, відкидають ці звинувачення і стверджують, що США мають прийняти той факт, що часи глобальної гегемонії Америки пройшли. За їхніми поглядами, архітектура майбутньої міжнародної безпеки це – багатополярна система, де США є значним, проте не всемогутнім гравцем. Білий дім має відмовитись від концепції «обраної Богом держави» з місіонерською місією поширення власної моделі управління по всьому світу. Америка має визнати, що різні моделі цивілізаційного розвитку та державної системи мають рівні права на існування.

Єдине, в чому збігаються думки еліт США і Китаю – це чітке розуміння того, що конкурентні двосторонні відносини збережуться на найближчі десятиліття, і в кращому випадку це буде продовження нинішніх переважно натягнутих відносин із періодичними загостреннями та небезпекою військового зіткнення.

Третій зайвий

Таке глобальне суперництво не може не вплинути і на стан російсько-американських відносин. Для читача не має бути сюрпризом, що США, Китай та Росія вже не перший рік сприймаються експертним середовищем у якості так званого “геополітичного трикутника”, довжина сторін якого напряму залежить від відносин між країнами. І останнім часом, незважаючи на численні протиріччя, довжина сторони цього трикутника між Китаєм та Росією динамічно зменшується – країни кооперують у багатьох напрямках.

Ми є свідками запуску російсько-китайського стратегічного комплексного партнерства. Рішення РФ 2015-2016 років щодо продажу Китаю найсучаснішого озброєння є ключовим показником того, що Кремль у найближчій перспективі не розглядає Пекін у якості можливого супротивника. Нещодавнє рішення Росії стосовно надання Китаю допомоги у створенні та розгортанні системи раннього попередження і виявлення пусків ракет є черговим доказом стратегічного партнерства між країнами.

При цьому, на жаль для нашої держави, слід зазначити, що терміни трансформації стосунків між Москвою та Пекіном збіглися з різким погіршенням російсько-європейських відносин через агресію РФ проти України. Росія і Китай мають спільні інтереси у протидії США і підтримці багатополярної безпекової архітектури. Американське керівництво, у свою чергу, зі стурбованістю спостерігає на зближенням Росії і Китаю. З огляду на стратегічне суперництво з КНР, США найменше хочуть союзу Москви та Пекіна. Очевидно, що США не можуть перетворити Росію у китайського ворога, проте зашкодити перетворенню стратегічного партнерства у стратегічний альянс, їм під силу.

Тим часом, одним зі способів відвернути РФ від зближення з КНР може виступати поступове поліпшення відносин між Росією і Заходом. Однак щоб мати можливість почати цей процес, США, ЄС та Росія повинні домовитися про визначення архітектури безпеки на пострадянському просторі. В цьому відношенні не дивно, що ключові американські аналітичні центри, такі як наприклад “RAND”, у своїй жовтневій публікації «Консенсусна пропозиція щодо перегляду регіонального порядку в пострадянських Європі і Євразії» 2019 року і видатні експерти, такі як американський політолог Томас Грем, у своїй останній статті «Нехай Росія залишається Росією» для журналу “Foreign Affairs” (листопад – грудень 2019 року), закликають знайти взаємоприйнятні рішення для пострадянського простору, а фактично примиритися із російською агресивною політикою.

Зазначена, можливо, не зовсім об’єктивна, проте експертна аналітика може свідчити, що скоріше за все, США будуть готові зменшити свою активність на пострадянському просторі та частково примиритися із посиленням впливу Росії, вимагаючи від Кремля уповільнення темпів співробітництва із Китаєм та принаймні прихованої протидії його активності у Середній та Східній Азії.

Висновки

Таке гіпотетичне порозуміння між США та Росією може ґрунтуватися на остаточній відмові навіть від теоретичної можливості подальшого розширення НАТО або ЄС на пострадянському просторі і можливого створення буферної зони, що буде складатися з України, Молдови, Азербайджану та Грузії. Іншою частиною можливих домовленостей може бути відмова від будь-яких спроб вивести з російської орбіти Вірменію і Білорусь.

Таким чином, держави-члени Східного партнерства, у тому числі Україна, мають ретельно розрахувати свій стратегічний вибір та маневр у короткостроковій і середньостроковій перспективі з огляду на перетворення в геополітичному трикутнику США – РФ – КНР. Об’єктивно надії на те, що Захід підтримає пострадянські держави в проведенні необхідних реформ та протидії російському впливу тільки тому, що вони проголошують себе захисниками ліберально-демократичних цінностей і поборниками демократії, можуть виявитися марними. Водночас це не повинно зупинити їх шлях розвитку демократичних інституцій та становлення громадянського суспільства.

Автор – Андрій Омельянчук, для «Ad Astra»