PER ASPERA – AD ASTRA I THINK TANK

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

Стратегічна культура Хорватії: геть від Балкан, дайош Європу!

Стратегічна культура Хорватії: геть від Балкан, дайош Європу!

Вивчення зовнішньополітичної діяльності кожної держави – це не лише оцінка поточного стану дво- та багатосторонніх форматів співпраці. Насамперед це відповідь на фундаментальні питання про спосіб мислення та поведінки держави, інструментарій її зовнішньої політики, сприйняття нею ключових для національної безпеки категорій: «безпека», «ворог», «середовище», «загроза».

Чому певна держава діє на міжнародній арені одними й тими ж методами протягом тривалого історичного розвитку? Чим визначається її сприйняття міжнародного середовища? Яким чином формується ставлення до інших країн як до ворожих чи дружніх? Масштабний проєкт ADASTRA «Стратегічна культура країн світу» шукає відповіді на всі ці запитання, досліджуючи зовнішню політику держав крізь призму їхніх стратегічних культур.

                                                                           * * * *

Хорватія досить рідко потрапляє до найбільш обговорюваних країн українського інформаційного дискурсу: причини полягають як у слабкій дипломатичній присутності та зацікавленості України в державі та регіоні в цілому, так й у відносній недослідженості хорватської проблематики в науковому полі. Однак російсько-український конфлікт актуалізував у колі експертів-міжнародників, правників та політиків дебати про специфічний «хорватський досвід» для Києва як у розв’язанні конфлікту, так і в постконфліктній реінтеграції територій, про що йшла мова принаймні з 2017 року. Не менш релевантним є шлях Загреба до ЄС та НАТО. Тож сьогодні ми спробуємо поглянути на ключові детермінанти та риси стратегічної культури Хорватії, які визначають специфіку її зовнішньої політики в регіоні та трансатлантичній спільноті.

Геополітичне самовизначення

Оскільки Хорватія є малою державою та має обмежений вплив на формування глобального порядку денного, так само не маючи критичних важелів у міжнародному середовищі, вона повинна максимально використовувати наявні географічні даності задля ефективної реалізації зовнішньої політики. Отож здається логічним, що з моменту проголошення незалежності в 1991 році Хорватія одним із ключових пріоритетів свого зовнішньополітичного позиціонування вважає геополітичне та цивілізаційне самовизначення, яке є невід’ємним елементом стратегічної культури.

З одного боку, з огляду на розташування на півночі Балканського півострова, географічно витягнуту з півдня на північ та обдаровану протяжною береговою лінією територію, держава апріорі виграла в геополітичну лотерею, якщо дивитися на ці фактори в розрізі потенціалу кросцивілізаційних та кросконтинентальних комунікацій (перетин чорноморського, західноєвропейського та близькосхідного напрямків), транзитного габу європейського масштабу та торговельно-економічних зв’язків, і це навіть якщо не згадувати про туристично-рекреаційні ресурси.

Задекларована в низці стратегічних документів приналежність до Центральної та Південно-Східної Європи, Дунайського басейну, Адріатики та Середземномор’я слугують передумовами для залучення в регіональну політику якщо не з фарватерної позиції, то в якості активного учасника, яким Хорватія щосили прагне стати. Проте самої лише географії недостатньо: геополітична та економічна потуга є ключовими для набуття статусу по-справжньому значущого гравця.  Хорватія, як наголошується в стратегічному плані зовнішньої політики на 2017-2019 роки, має посилити свої позиції в Центральній Європі з метою збереження спільних цінностей та економічних відносин із державами Вишеграду+ та просувати свої інтереси в Середземномор’ї та Адріатиці, зокрема через участь у Стратегії ЄС щодо Дунайського регіону та Адріатично-Іонічного регіону, а також Ініціативі трьох морів.

З іншого боку, прикордонне між різними регіонами положення, а також специфіка простору: з’єднання двох фізико-географічних частин – континентальної у долині Сави та узбережжя Адріатичного моря – вузьким коридором створюють цілу низку загроз національній безпеці держави. Територія Хорватії постійно перебуває під ударом нелегальних міграційних потоків, транскордонної організованої злочинності, є предметом боротьби глобальних акторів за домінування або привілейоване право на використання такого вигідного географічного положення для реалізації власних інтересів, а тому сила й вразливість супроводжують у хорватському кейсі одна одну.

Навіть у ретроспективі, від XV до другої половини ХІХ століття, частина території сучасної Хорватії була складовою Військової Границі – прикордоння Австрійської та Османської імперій, оборонної смуги Відня, мілітаризованої області, населеної граничарами – особливою військово-корпоративною спільнотою, звільненою від феодальних повинностей в обмін на обов’язок захисту Відня від турків. Військова Границя в символічному вимірі втілюється в міфі про Antemurale Christianitatis – ідеї про те, що Хорватія являє собою останній форпост християнської Європи, єдиного захисника Заходу від османського ятагана й зеленого стяга Пророка Магомета. Цікавим є те, що серби також використовували цей образ як частину свого державотворчого міфу, проте в хорватській інтерпретації всі колишні османські колонії були іманентно орієнтальними, а православ’я – східною релігією, тобто схизма 1054 року не втратила значення тектонічного цивілізаційного розлому. 

Не можна не згадати також той факт, що Західні Балкани є постконфліктним регіоном, де залишається нерозв’язаною низка територіальних суперечок, тлінних міждержавних та внутрішньодержавних конфліктів, а частина країн перебувають у стані незавершеного демократичного транзиту. Низка акторів ледь не перебуває під зовнішнім управлінням за постійної присутності миротворців, як-от Боснія та Герцеговина, а Косово взагалі має суперечливий міжнародний статус.

Питання євроінтеграції решти Західних Балкан нині висить у повітрі, але країни регіону залишаються потенційними джерелами нестабільності через повільне реформування, нечітку перспективу інтеграції, внутрішні проблеми на кшталт ризиків зростання ісламського екстремізму та деструктивної діяльності позарегіональних акторів. Не менш важливим фактором є те, що Хорватія має територіальні суперечки ледь чи не з усіма своїми сусідами: Сербією, Боснією і Герцеговиною та Словенією.

Геть від Балкан!

Згадане множинне регіональне самовизначення також не має однозначно позитивної конотації для стратегічної культури. Як пише болгарська дослідниця Марія Тодорова, «на мостах не живуть» – цивілізаційне прикордоння завжди є критичною зоною з погляду самовизначення та ідентифікації, а претензії на приналежність до кількох регіонів відразу і як наслідок передумов для проведення активної багатовекторної політики, не завжди корелюють із фактичним потенціалом та ресурсами держави. Результатом цього можуть бути анемія окремих із них через нерівномірну дисперсію ресурсів або посереднє наповнення в кожному за спробами охопити абсолютно всі напрямки. Окреслений в офіційних джерелах перелік регіонів у політичному, цивілізаційному, історичному та аксіологічному вимірах є якщо не взаємовиключним, то суперечливим.

Центральна Європа, що залишається регіоном із неоднозначними фізико-географічними і цивілізаційними межами, є ключовою серед перерахованих для Хорватії, оскільки вказує на конститутивне для сучасної національної ідентичності цивілізаційне коло католицької Європи, представлене соціокультурним та інституційним спадком перебування у складі Австро-Угорської імперії. Середземноморсько-адріатичне коло уособлює вплив італійських міст-держав, особливо Венеції до 1797 року, в Істрії та Далмації, який із періодичними флуктуаціями у вигляді турецького чи австрійського панування або наполеонівських спроб утворення на цих просторах іллірійських провінцій, відчувається й нині, особливо в культурному аспекті.

Нарешті, є в її геополітичному профайлі те, чого держава визнавати не хоче: приналежність до Балканського півострова з його промовистим міжнародним реноме осередку міжнаціональних конфронтацій, релігійної та етнічної ворожнечі, економічної відсталості, перманентної нестабільності й багатовіковим статусом як порохової бочки Європи, так і могильника віри в «кінець історії» після завершення Холодної війни. Найбільш репрезентативним виявом такої втечі від Балкан є те, що в стратегіях національної безпеки, концепціях зовнішньополітичної діяльності та інших документах Хорватія визначає свою регіональну приналежність як завгодно, але не балканська країна.

З позиції хорватських авторів, віднесення країни до групи держав Балкан – геополітична маніпуляція, покликана слугувати імперським інтересам основних носіїв цього культурного й цивілізаційного статусу (читай: сербам). Можна сказати, що конфлікт між реальною балканською ідентичністю й бажаною європейською ідентичністю є ключовим для розуміння специфіки сучасної хорватської стратегічної культури.

Ф. Туджман, самопроголошений хорватський Джордж Вашингтон, установив доволі чіткий для новопосталої держави вектор із вихідною й кінцевою точками – геть від Балкан і вперед до Європи. Державна політика, спрямована на формування національної ідентичності й суспільного консенсусу, базувалася на зумисному підкресленні хорватської приналежності до Заходу, католицької християнської цивілізації та Центральної Європи з огляду на довготривале перебування в складі Австро-Угорської імперії. Балкани в західному розумінні були варварськими, злісними, кривавими краями беззаконня, насильства й безнадійної відсталості – і від цього образу Загребу хотілося відхреститися.

Перший президент Хорватії Ф. Туджман писав: «Хорвати належать до іншої цивілізації, відмінної від сербської. Хорвати є частиною Західної Європи та середземноморської традиції. Задовго до Шекспіра та Мольєра наших письменників перекладали європейськими мовами. Серби ж належать до Сходу, вони є східним народом, як і турки та албанці, представниками візантійської культури». Він продовжував: «Виходячи з геополітичного положення, своєї чотирнадцятивікової історії, цивілізації та культури, Хорватія належить до центральноєвропейського та середземноморського кола Європи. Наші зв’язки із Балканами між 1918 та 1990 роками були лише невеликим епізодом в історії Хорватії, і ми твердо налаштовані не допустити його повторення!».  

Таким чином, Туджман завжди визначав Хорватію як центральноєвропейську державу, вважаючи її існування спочатку в складі Королівства Югославія, а згодом – Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія (далі – СФРЮ) – історичною аномалією, у межах якої серби – державотворчий народ – нав’язували азіатську форму правління й східні державницькі традиції.

Штучна з хорватського погляду геополітична креатура «Балкани» стала контрастним фоном для самонавіяної національної ідентичності, а балканська стигма використовувалася для дистанціювання від «іншого», тобто сербів. Це лише один з інструментів, який застосовувався для конструювання нової хорватської ідентичності в контексті відносин із сербами, проте до цього повернемося пізніше.

Незважаючи на це, перший президент не міг дати хорватам більше, аніж ілюзію приналежності до Заходу, але й у цьому йому не вдалося досягти особливого успіху. Як пише Славенка Дракуліч у збірці есеїв «Кафе "Європа": «У 1990 році, коли Хорватія, щойно ставши незалежною, хотіла якнайдалі дистанціюватися від іншої, неєвропейської частини колишньої Югославії (читай: свого сербського ворога), то найгарнішому кінотеатру Загреба дали назву "Європа". Раніше упродовж багатьох десятиліть він мав назву "Балкани". І раптом ця назва почала асоціюватися з минулим, із чимось примітивним, війною, всім "неєвропейським". Нова ж назва сповнена низкою позитивних якостей.

По-перше, вона є символом віддаленішого минулого. Вона нагадує про те, що Хорватія була частиною Австро-Угорської імперії аж до кінця Першої світової війни, тимчасом як Сербія, що лежить вглибині Балкан (хорвати не вважають свою країну частиною Балкан), пів тисячоліття була під турецьким ігом. Також ця назва імпліцитно вказує на те, що Хорватія завжди була частиною Європи і католицької релігії, на противагу православ’ю сусідів. Вона засвідчує християнську толерантність, цивілізовану поведінку та буржуазні цінності. "Європа" позначає те, чого люди прагнуть, а не те, ким вони насправді є, -  так, наче просто змінивши назву кінотеатру, ми можемо в одну мить зникнути з Балкан і стати частиною "Європи ", хоч би що це означало».

Попри наголошення на своїй цивілізаційній відмінності від балканських держав, Хорватія аксіологічно знаходиться до них набагато ближче, аніж до власне Німеччини та Австрії – найактивніших пропонентів визнання її західної приналежності. Світове дослідження цінностей Інглехарта-Вельцеля за 2020 рік представляє Хорватію в групі європейських католицьких держав із рівномірним балансом секулярних та традиційних цінностей у суспільстві і відсутністю чіткого превалювання цінностей виживання над цінностями самовираження. У таких своїх позиціях Хорватія й справді близька до окремих центральноєвропейських країн, зокрема представників Вишеградської четвірки, як-от Угорщини (яка, щоправда, є більш секулярною) та Польщі (яка є поборником традиційних цінностей). Ціннісний розрив Хорватії із Сербією, Боснією, Північною Македонією є не настільки разючим, як із Словенією (тверда 1 на користь секулярних цінностей, 1,25 на користь цінностей самовираження), а також Австрією (0,5 на користь секулярності та 2 на самовираження) та Німеччиною – 1 на шкалі секулярності й 2,25 на цінностях самовираження.

Боротьба тривалістю в тисячу років

Конституція Хорватії, прийнята в 1990 році, значно спрощує процес відслідковування фундаторських для її стратегічної культури та національної ідентичності подій, оскільки її преамбула проголошує, по-перше, тисячолітню історію хорватської нації, безперервність її державності, яка підтверджується всім її історичним досвідом існування в рамках різних політичних форм та увічненням і розвитком державотворчої ідеї, а по-друге, містить перелік головних віх хорватського державотворення. Безумовно, сам список не позбавлений упередженості в дусі пануючої станом на час прийняття конституції ідеологеми й загального духу «втечі від Балкан». Хоча у історії Хорватії весь калейдоскоп метаморфоз, яким би хаотичним і невпорядкованим він не здавався, не минув непоміченим, лишивши по собі складну амальгаму культурних та релігійних впливів, своєрідний інституційний та політичний спадок і взаємовиключні обґрунтування сецесії й демаркації кордонів, а загалом – «благодатне» конфліктогенне середовище.

Формування хорватських князівств у VII столітті, а також Королівства Хорватія в Х столітті насправді не увінчалося становленням тисячолітньої держави – у 1102 році хорватська корона пішла на династичну унію з угорською, а в 1526 році через шлюб Фердинанда І Габсбурга Угорщина, а з нею й Хорватія, увійшли до складу імперії Габсбургів, які й правили цими територіями до 1918 року, причому з 1868 року коронні землі Далмація та Хорватія і Славонія належали до угорської частини імперії. У XV столітті північ сучасної Хорватії потрапила під владу Османської імперії.  Істрія та Далмація довгий час перебували під впливом італійських міст-держав, зокрема Венеції, а також контролювалися місцевими торговими республіками на кшталт Дубровника.

Хорватська історична політика опускає сам факт присутності османського панування на цих землях у межах тієї ж таки боротьби з орієнталізмом, а також підкреслює існування політичної автономії в складі Австро-Угорщини, а саме Сабору – парламенту, а також виконавчого органу – Земельного уряду Хорватії, Далмації та Славонії на чолі з баном – управителем, який затверджувався імператором за поданням угорського міністра-резидента. І хоча на практиці автономія була доволі скромною й швидше символічною, на рівні публічної риторики хорвати ніколи не визнавали свого підневільного стану або цілковитої втрати державності, як і втілення незахідних політичних практик, за винятком лише одного історичного періоду – перебування в складі Королівства сербів, хорватів та словенців, із 1929 року – Королівства Югославія, а згодом – СФРЮ. Той факт, що перший досвід політичного представництва та національної боротьби хорвати здобули в межах Австро-Угорської імперії, як і їх релігійна афіліація, формують експліцитне бажання аксіологічно, політично та релігійно визначатися як європейська держава.

Парадоксальним чином до 1918 року хорватські землі ніколи не були сконцентровані в складі однієї держави і перебували в зонах впливу різних історико-культурних та політичних утворень із відмінними, часто взаємовиключними характеристиками, що не сприяло єдності в боротьбі за національне визволення й побудову держави, зате закладало конфліктогенний потенціал у релігійній та етнічній сферах. Як би хорватам не хотілося позбутися «стигми» балканської приналежності, доволі складно відкидати їхню спільну, хоч і контроверсійну історію з словенцями та сербами, не лише в межах двох Югославій, але й раніше.

Наприклад, рух за емансипацію південних слов’ян, які проживали як під владою Австро-Угорської, так й Османської імперій, синхронно розпочався в ХІХ столітті, причому ідеологія югославізму з національними варіаціями також з’явилася в обох імперіях водночас, підживлюючи окремі націоналізми південнослов’янських народів, зокрема сербів та хорватів. Варто зазначити, що часто першою хворобою поневолених народів є національна мегаломанія, у даному конкретному випадку – проєкти Великої Хорватії та Великої Сербії, причому для маскування останніх на пізніших історичних етапах використовувалися ідеології ілліризму та юговізму.

Очевидним є той факт, що вказані «національні проєкти» були взаємовиключними через претензії на одні й ті ж простори, а також сильну антисербську(-хорватську) конотацію. У цій ситуації справедливим буде відмітити той факт, що спадок А. Старчевича, ідеолога хорватського етнонаціоналістичного наративу, особливої актуальності набрав лише в переддень Першої Світової війни на тлі перекресленої перспективи перетворення Австро-Угорщини на триєдину монархію у зв’язку зі смертю Франца Фердинанда, прихильника триалізму.

Хорватські підручники вказують на те, що Сабор ніколи не ратифікував рішення про об’єднання із Сербією та Чорногорією під скіпетром Карагеоргієвичів у Королівстві сербів, хорватів та словенців (далі - КСХС), ще раз підкреслюючи незаконність і примусовість перебування в ньому Хорватії. Югославізм як концепція об’єднання в межах однієї держави південних слов’ян, зокрема сербів, хорватів та словенців із подальшим приєднанням Чорногорії передбачав федеративну форму устрою за широкої автономії в політичній та національно-культурній сферах – на таких умовах була підписана 20 липня 1917 року декларація Корфу сербським прем’єр-міністром Н. Пашичем та А. Трумбичем, головою лондонського південнослов’янського комітету, який об’єднував чільних діячів хорватського, словенського та сербського рухів, націлених на сецесію від Австро-Угорщини. 

Початкова згода на приєднання до федерації пояснювалася усвідомленням нереалістичності досягнення об’єднання всіх хорватських земель у межах самостійної держави. Проте від свого зародження КСХС перебувало в стані перманентної нестабільності з огляду на невідповідність очікувань учасників існуючій реальності. Інституційні практики Карагеоргієвичів, розповсюджені на хорватський народ, були кроком назад порівняно з австрійським досвідом політичного представництва та боротьби, а поступове обмеження й без того мінімальних політичних свобод вилилося в тривале сербо-хорватське протистояння.

Тривале бездержавне існування як таке, з одного боку, ставить під сумнів релевантність постановки питання про самостійну та тяглу стратегічну культуру, а з іншого, модус досягнення й збереження державної незалежності стає ключовим у розрізі референтів національної безпеки навіть після формального втілення цієї вікопомної мети. У структурі стратегічної культури закріплюється стійкий пріоритет державної безпеки над безпекою індивіда. У  модусі хорватського бажання максимально дистанціюватися від Балкан не лише географічно, політично та історично, але й ціннісно відбувається якісне наголошення на центральноєвропейському, католицькому корені її цивілізаційної ідентифікації.

Пом’януть мене – пом’януть і тебе

Сербо-хорватські відносини в історичній ретроспективі можна описати словами російського класика: «Пом’януть мене, — зараз же пом’януть і тебе», адже сербський і хорватський національний проєкти є невіддільними один від одного: вони є відповідно тезою та антитезою, причому в обидва боки, а серби та хорвати спроєктували наративи, які представляють їхню власну групу як жертву агресії іншої сторони й виконують один для одного роль «конститутивного іншого», який в екстремальних обставинах перетворюється на образ ворога й досі залишається епітомою загроз національній безпеці в структурі стратегічної культури. Хорватія та Сербія бачать історію одна одної в дзеркальному відображенні.

Взаємовідносини в модусі постійної присутності «значущого іншого» містять в собі не лише специфічну ідіосинкразію до подразника, яким є «інший», акумуляцію негативної історичної пам’яті про відносини з ним зі свідомим вилученням фактів власних дій, учинених на його шкоду та постійне прагнення підкреслити відмінності на символічному рівні, але й своєрідну форму віддзеркалення. Наприклад, і для сербів, і для хорватів в період соціалістичної Югославії були властивими активізація комплексу жертви, як в контексті війн, так й асиметричного насильства, як-то геноциду, втрату власної державності, наголошення на власній ролі в підтриманні цілої федерації шляхом дотації інших республік або участі у формуванні наднаціональних структур.

Як уже згадувалося в контексті розвінчання «балканської стигми», Ф. Туджман, описуючи сербо-хорватський антагонізм у ретроспективі, указував на його витоки в 1054 році, тобто до церковної схизми, яка поділила християн на католиків та православних, причому до останніх прив’язувалася спадщина Візантії, Сходу в його широкому сенсі з характеристиками, виразно антонімічними до західних, тобто європейських. Відповідно, хорвати представляли Захід, а серби – Схід.

Проте першими проявами одного з найбільш кривавих міжнаціональних конфліктів в історії стали суперечності національних проєктів юговізму в його варіанті «Начєртанія» Ілії Гарашанина та ілліризму, або «Великої Хорватії» Старчевича. Остаточно ж трансформація ідентичності двох народів у розрізі модусу постійної присутності «the significant other» звершилася в міжвоєнний період. Як писав Е. Гобсбаум, «масова хорватська самосвідомість розвинулася лише після виникнення Югославії, і направлена вона була якраз проти нового королівства, точніше, проти (реального чи уявного) домінування у ньому сербів». Ані в межах королівства Югославія (1918-1929, 1929-1940), ані СФРЮ (1945-1990) хорвати не відрізнялися прихильністю до федеративного проекту, вважаючи його ширмою сербського домінування, і першими проголосили незалежність у 1991 році. Тривале й напружене протистояння в складі Королівства Югославія ввінчалося укладенням у 1939 році споразуму (угоди) Цвєтковича-Матека про утворення автономної Хорватської бановини в складі Югославії, яка не мала нічого спільного з фактичними межами розселення хорватів у тодішній державі. Практичну реалізацію досягнутих домовленостей перекреслив початок Другої Світової війни.

Травма злочинця та синдром жертви

Перш ніж ми продовжимо розповідь про специфіку сербо-хорватського антагонізму в контексті стратегічної культури, варто приділити увагу концептуалізації «травми злочинця». Це специфічний психологічний феномен, який виявляє деструктивні наслідки вчиненого злодіяння для самого винуватця. В екстраполяції цього явища на рівень спільноти ми маємо справу з колективною провиною й цілою низкою негативних проявів, а також стратегій боротьби зі вказаним станом. У самій ідеї про те, що вчинене звірство може зрикошетити на самого злочинця або він може бути травмованим у результаті всього комплексу взаємодії з жертвою, уже закладені, з її точки зору, осквернення та неповага до пережитих нею страждань. Крім того, учинене зло позбавляє злочинця права на прощення й спокутування в символічному сенсі, особливо стосовно злочину геноциду.

Однак у дійсності ситуація є набагато складнішою. Перша й ключова проблема – саме колективний характер переживання цієї вини. Особи, які є представниками суспільної групи, навіть не маючи безпосередньої причетності до вчинених антигуманних дій, автоматично опиняються на лаві підсудних історичної Феміди або в очах жертви, або в очах міжнародного співтовариства. Просто дистанціюватися від безпосередніх творців злодіянь можливо, але доволі непросто, особливо коли вчинені ними воєнні злочини або акти проти людяності були скоєні під час національно-визвольної боротьби або під егідою держави чи під гаслами благородної національної потуги. Тим паче, доволі часто представники групи злочинця не усвідомлюють жорстокого або нелюдського характеру вчиненого, оскільки вирок виносять безсторонні спостерігачі, що у свою чергу провокує різкий опір, несприйняття й протидію в еквівалентному масштабі.

Колективна провина й незрима відчутність статусу злочинця є не менш конститутивною й деструктивною з точки зору збереження або переформатування ідентичності, аніж жертовний синдром. Вплив травми злочинця на колективну свідомість є комплексним, всеохоплюючим і неоднозначним, що прекрасно ілюструється через призму так званої «сірої зони» Прімо Леві – зони суспільного дискурсу, в якій розрізнення між жертвами та злочинцями є нечітким, а жертви можуть поводитися як злочинці, і навпаки. Ця нерозривна пара злочинець-жертва є невід’ємною для пояснення сербо-хорватських відносин, адже обидві держави визначають себе а цьому модусі, щоправда, завжди з позиції ображеного та скривдженого, який постраждав від супостата. В обох держав історична політика будується навколо віктимного наративу за одночасного зменшення або заперечення вчинених злочинів, а самі вони потрапляють у пастку дилеми мнемонічної безпеки, ведучи запеклі «війни пам’яті».

Чому травма злочинця є небезпечною?  Для членів групи злочинця колективна травма виступає екзистенційною загрозою ідентичності, підриває основи самоідентифікації й саморепрезентації,  ключові орієнтири, фундаментальні цінності та опори групи, виступає каталізатором нерозв’язаних проблем самоідентифікації, оскільки створює напругу між бажанням підтримувати позитивне реноме не лише у власних очах, але й з точки зору інших спільнот та необхідністю визнати відповідальність за серйозні протиправні дії в минулому. Травма злочинця вдаряє по національному его, провокує відчуття приниження, сорому, провини, слабкості й вразливості, будь-яке нагадування про вчинене беззаконня провокує агресивну реакцію. 

Неможливість примирити сучасну характеристику групи в сучасності з її характеристикою в минулому може спонукати членів групи, особливо занепокоєних питаннями ідентичності, ратувати за історичний дисконтинуїтет групи, що дозволило б дистанціюватися нинішніх представників групи від порушників у минулому. Інколи цей дисконтинуїтет проявляється в бажанні залишити історію історикам і ніколи не повертатися назад. Нерідко неприємні сторінки замовчуються або прикрашаються, що в першому випадку створює морфологічний розрив у колективній пам’яті – вакуум, сліпу зону або лакуну, який імпліцитно передбачає потребу його заповнення.

Члени групи злочинця можуть боротися з темними розділами історії шляхом цілковитого заперечення, відмови від відповідальності, виправдання й уславлення вчинених дій, спроби перекладання вини на жертву, мінімізації історичного злочину, викривлення пам’яті про подію, цілеспрямованим забуттям і вичищенням події із суспільного дискурсу. Міжнародний опробріум лише підігріває відчуття праведності обвинувачених і несправедливості звинувачень, а також ксенофобію щодо представників групи-жертви. Проте частіше реакція на некомфортні сторінки історії є більш нюансованою та менш однозначною, у цілому наближається до прагнення зробити версію подій більш-менш прийнятною та представляти травму таким способом, щоб зменшити колективну відповідальність, удавшися до селективних комеморативних практик і символічних актів визнання провини.

Як колективна травма злочинця відображена в стратегічній культурі? По-перше, криза самоідентифікації підриває можливості для формування сталої й тяглої стратегічної культури, що неодмінно має вплив на зовнішньополітичне цілепокладання та вибір інструментів для реалізації означених завдань. Національна ідентичність та міжнародна репутація держави швидко стають референтами безпеки, а загрози їм швидко стають не менш важливими, аніж загрози територіальній цілісності та суверенітету. По-друге, колективна провина за вчинені окремими індивідами злочини спонукає до пошуку різноманітних стратегій замирення зі спричиненими нею дискомфортом, кризою самоідентифікації та деконструкцією фундаментальних цінностей спільноти, які стають частиною стратегічної культури у формі підміни понять: представлення себе жертвою, виправдання або глорифікації дій, відмови від відповідальності. Спільнота-жертва закріплюється в стратегічній культурі як конститутивний інший, нерідко – як перманентний образ ворога, а модель ідентифікації будується через контраст і протиставлення з ним. Ключовими подіями в розрізі державної історичної політики стають перемоги над цією спільнотою, а власні страждання від неї гіперболізуються, акцентуються й стають основою ідентичності.

Ще одним компенсаторним механізмом для розв'язання дилем, пов’язаних з колективною провиною, є представлення контрвини – ідентифікація себе як жертви співмірного за масштабом злочину з боку тієї ж групи, втіленого в конкретному звучному образі, а не абстрактному переліку багатовікових утисків. Змістовне наповнення, глибина та масштаб відносин жертви й злочинця навіть після формального замирення буде слабким і залежним від ітерації травматичного досвіду або специфіки його публічної репрезентації та інтерпретації – простіше кажучи, довга тінь минулого не зникатиме навіть у зеніті.

Зрештою, весь комплекс феноменів, пов’язаних із вчиненням, проживанням та суспільною репрезентацією масштабного злодіяння й формування комплексу злочинця призводить до зростання ірраціональності у зовнішньополітичній діяльності – на сучасному етапі відмова брати відповідальність за злочини проти людяності, геноцид або воєнні злочини, публічно засуджувати безпосередніх виконавців та співпрацювати з міжнародними судовими органами для їх переслідування призводить до фактичної ізоляції держави на міжнародній арені й ефекту переливання наслідків цих дій до інших галузей, де вони блокують поступ держави в критично важливих для неї сферах. 

Ясеновац

Інтегрованим втіленням хорватської травми злочинця є Ясеновац –  концентраційний табір на території Незалежної Держави Хорватія – маріонеткового режиму на чолі з Анте Павеличем, побудованого на основі ідеології усташів і залежного від нацистської Німеччини. Комплекс з 5 окремих таборів було створено в 1941 році на березі річки Сави, і до кінця Другої Світової його жертвами стали тисячі осіб. Оцінки національної приналежності та кількості жертв політики геноциду, здійснюваної усташами в роки Другої Світової війни, разюче відрізняються не лише серед хорватських та сербських істориків, але й західних вчених: фігурують цифри від 70 до 700 тисяч замордованих. Попри спроби Белграда подати Ясеновац як сербський Освенцим, як його назвала в 2019 році Ана Брнабич, прем’єр-міністр Сербії, нині достеменно відомо, що в таборі утримувалися та винищувалися серби, євреї, роми, комуністи та інші вороги режиму.

Знищення євреїв та циган були частиною узгодження політики винищення з Берліном, тоді як «вирішення міжнаціонального протистояння» із сербами в такий спосіб – місцевою ініціативою. Проте Сербія послідовно підкреслює той факт, що Ясеновац – власне сербська Голгофа, і вважає хорватську політику пам’яті щодо увіковічнення страждань жертв табору якщо не знущальною й зневажливою, то недостатньою. Той факт, що масові захоронення жертв геноциду зосереджені в різних місцях, дає можливість представниками влади Республіки Сербської в складі Боснії і Герцеговини регулярно проводити свої літургії й заходи з вшанування пам’яті в Доні Градині – місцині однієї з колективних могил. 

Насправді Ясеновац – лише один з екстремумів непростої спадщини усташів в історичному шляху Хорватії. Злочинний й антигуманний характер їхньої діяльності не міг бути предметом дискусій, однак через активну підтримку Хорватської демократичної співдружності з боку еміграційних кіл, а також нащадків безпосередніх учасників руху або його послідовників Франьо Туджман намагався створити дивакувату амальгаму, в якій би змішалися спадщина Незалежної Держави Хорватія, югославських партизан-комуністів та новопосталих героїв Вітчизняної війни 1991-1995 років. Зрештою, усі ці зусилля влилися не так у національне примирення, як в апологію руху усташів як творців першої за тисячоліття хорватської держави за селективного засудження вчинюваних ними злочинів проти людства та Анте Павелича особисто. Безплідні намагання Франьо Туджмана стати хорватським Франсіско Франко шляхом оголошення, що й усташі, і хорвати з числа югославських партизан-комуністів боролися за одну й ту ж Хорватію, але різними методами, виявилися невдалими.

Туджман намагався перетворити Ясеновац на хорватську Долину Полеглих, де були б поховані й усташі, і югославські партизани, і невинні жертви, і бійці, які загинули у війні 1991-1995 років, проте безуспішно. Цей інклюзивний наратив на практиці не мав нічого спільного з національним примиренням, а означав зрівнювання спадщини партизанів та усташів як з точки зору заслуг, так і провин. Таким чином, рівність усташів та партизан для формування національного примирення заклала підвалини для націоналізації комуністичних партизан-хорватів на чолі з Андрієм Хебрангом, лідером хорватських комуністів під час війни, які нібито діяли автономно від Тіто, а також нормалізації усташів і їхніх цілей, хоч і не без засудження злочинів, а також делегітимації комунізму шляхом його пурифікації від хорватського вкладу або ототожнення з сербами – у результаті виникли терміни «сербокомунізм» та «югокомунізм» як засоби стигматизації соціалістичного режиму.

Оскільки жертовний синдром не є новим серед досліджуваних у межах спецпроєкту, коротко нагадаємо основні прояви жертовного  комплексу в стратегічній культурі: віктимність, яка вироджується в перманентний стан небезпеки, що, у свою чергу, викривлює сприйняття міжнародного середовища; надмірна сек'юритизація зовнішніх загроз, перекладання відповідальності як за будь-яку дестабілізацію, так і за забезпечення безпеки на зовнішні фактори й акторів. У випадку з Хорватію жертовність має прояв не лише в модусі віктимізації, але й сакрифації, тобто славної жертви в ім’я благородної мети, про що йтиме мова пізніше.

В якості контрвини й прояву своєї віктимності хорвати викладають сербам, по-перше, широкий перелік засобів і процесів національного гноблення у всіх сферах – від політичної до культурної, дії четників Драголюба Міхайловіча, які були виразно антихорватськими, а також так звану Бляйбурзьку різанину – вчинений навесні-влітку 1945 року партизанською Народно-визвольною армією Югославії розстріл залишків військових формувань усташів, словенських колабораціоністів та четників у кількості близько п’ятдесяти тисяч. У цьому випадку знову має місце «гра чисел» або, за словами Ронні Ландау, «гротескне змагання у стражданнях» - учені, публічні інтелектуали та політики щосили намагаються або прирівняти кількість жертв Ясеноваца та Бляйбурга, або суттєво їх збільшити задля поглиблення власного жертовного образу та стигматизації злочинця.

Бляйбург – місто в австрійській Каринтії, і вже відсутність прямого територіального контакту з місцем злочину підриває комеморативний потенціал хорватських урядових заходів у цьому сенсі. Недолугими виглядають спроби привласнити, націоналізувати жертв воєнного злочину з огляду на їх різну національну приналежність, а також неоднозначну діяльність під час війни. Тим не менш, амнезія комуністичної Югославії щодо цього конкретного епізоду створила сприятливі передумови для його перетворення на символ хорватського мучеництва у СФРЮ, своєрідну «Голгофу» хорватського народу. Когнітивний дисонанс, викликаний екстраполяцією вини за злочин від усієї тітовської Югославії на сербів подолати просто – юговізм представлений як сербська креатура і ширма великосербського націоналізму, а він, хоч і з комуністичною ідеологією та риторикою, залишається незмінним. Комуністичні партизани, які були сербами, оголошувалися не кращими за правонаціоналістичних четників Дражі Міхайловіча.

Взаємні кривди та змагання в стражданнях залишаються предметом найгостріших дискусій та війн пам’яті в сербо-хорватських відносинах. Перелік злочинів, наведений тут, не є вичерпним; у дусі національної міфопоетики вчинені під час розпаду Югославії злодіяння стали елементами часового та просторового континууму страждань відповідно сербського та хорватського народів, і комеморація нещодавніх історичних подій викликає не менше суперечок, аніж Ясеновац та Бляйбург.

Сербокомунізм та сецесія

Цілеспрямована амнезія щодо злочинів усташів була доволі сумнівним привілеєм хорватів у новопосталій комуністичній Югославії. Викорінення націоналізму й спроби створення наднаціональної ідентичності у СФРЮ, як виявилося, не були шалено успішними – станом на 1981 рік 5,76% громадян держави ідентифікували себе як югослави. Проявами великосербської гегемонії в Югославії, з точки зору Ф. Туджмана, були несправедливо встановлені кордони, економічна експлуатація та політична, лінгвістична та історико-культурна дискримінація.

Разом зі Словенією, Хорватія була однією з найбільш процвітаючих в економічному вимірі республік, при цьому вражаючим був  диспаритет серед усіх федеральних одиниць: середні доходи в Косово були нижчими за словенські у вісім разів. Частина республік мали фактично дотаційний статус, а економічна самодостатність неминуче породжувала суперечності у відносинах з іншими федеральними одиницями та центральним урядом у Белграді. При цьому слід зазначити, що протягом історичного розвитку СФРЮ федеральний уряд здійснював послідовне розширення повноважень на республіканському рівні й зниження ваги федерального центру в прийнятті ключових рішень, особливо в економічній сфері. Остання конституція 1974 року перетворювала СФРЮ ледь чи не на конфедерацію, одночасно даючи республікам повноваження вести самостійну зовнішньоекономічну діяльність. Відтоді й нині Німеччина, Австрія, інші європейські держави - ключові торгівельні партнери Хорватії.

Мовне питання було й залишається одним із ключових у розрізі сербо-хорватського протистояння. Прийнята в 1954 році в місті Новий Сад резолюція наради лінгвістів та письменників стверджувала єдність сербохорватської мови й закликала підготувати до публікації словник та єдиний перелік правил. Однак хорвати активно чинили опір такій лінгвістичній уніфікації, наполягаючи як на самостійності та автентичності хорватської мови, так і на застосуванні латиниці в публічному житті та діловодстві. У 1967 році низка хорватських діячів науки та культури оприлюднила Декларацію про назву й статус хорватської літературної мови. Підписанти вимагали рівності статусу словенської, хорватської, сербської та македонської мов у федеральних установах та послідовного використання хорватської літературної мови в Хорватії. На VII пленумі Центрального Комітету Ліги Комуністів Хорватії декларацію було засуджено як акт спрямований проти братерства та єдності народів та національностей СФРЮ та тенденційний і політично шкідливий документ. Більше 70 членів партії, які підписали декларацію, були покарані в різний спосіб.

Слід зазначити, що мовне питання не втратило своєї актуальності в Хорватії й дотепер: використання латиниці виступає одним із ключових інструментів розмежування сербської та хорватської мов, а за період незалежного існування хорватська мова була значною мірою реформована з точки зору морфології та синтаксису, не говорячи вже про надзвичайну кількість пуризмів і неологізмів, покликаних поглиблювати вододіл між мовами. Подекуди навіть використання кирилиці сприймається як загроза національній ідентичності: наприклад, у 2013 році, коли уряд намагався ввести в дію закон про використання мов національних меншин, зокрема сербів, у тих муніципалітетах, де вони становлять не менше 33% населення, ветеранські організації виступили проти, оскільки Вуковар, символ хорватського опору 1991 року, підпадав під дію цього закону.

Сама декларація позначила собою символічний початок «Хорватської весни» – політичного руху кінця 1960-х - 1970-х років у соціалістичній Хорватії за розширення політичної автономії федеральних одиниць, зокрема Хорватії, з огляду на її економічну потугу в загальнодержавному масштабі, а також національно-культурні питання, зокрема незалежний статус хорватської мови, відмову від штучного концепту спільної сербохорватської мови, плекання національної хорватської ідентичності на основі докомуністичного періоду, себто відмову від виняткового культу партизанської боротьби, контроль над освітою та ЗМІ.

Очолювана впливовими партійними функціонерами союзного рівня, зокрема С. Дабчевич-Кучар, першою у Європі жінкою-прем’єр-міністром, М. Трипало, П. Піркером, Хорватська весна була доволі швидко і жорстко придушена, однак союзне керівництво, зокрема Й. Броз Тіто, зробили з нього висновки та інтегрували в югославську конституцію 1974 року ще більш широку з точки зору федеративного устрою законодавчу рамку, залишаючи за центром мінімум повноважень. Тим не менше, станом на 1980-ті роки Хорватія не висловлювала однозначної підтримки сецесії. Фактично конфедеративна СФРЮ з максимально слабкою наднаціональною складовою та де-факто незалежністю республік у сфері внутрішньої та зовнішньої політики, особливо зовнішньої торгівлі за збереження єдиного югославського ринку, відповідала її інтересам. Проте політика центру й протистояння в Косово стали імпульсом до перегляду Хорватією своєї позиції. Після XIV з’їзду Союзу комуністів Югославії, у ході якого словенські пропозиції щодо реформування були відкинуті, делегація цієї республіки покинула захід, а хорватська відмовилася брати участь у ньому за відсутності представництва усіх федеральних одиниць. Югославська федерація позбулася своєї основної опори.

С. Мілошевич та воскрешений ним привид націоналізму був ще одним фактором, який сприяв демонізації усього сербського в Хорватії. Хоча на перших багатопартійних виборах були представлені й достатньо популярні комуністи на чолі з І. Рачаном в складі «Партії демократичних змін», перемога ХДС була забезпечена не лише фінансовою та матеріальною підтримкою еміграції, але й стійким бажанням електорату дистанціюватися від всього комуністичного, яке поступово одержало знак рівності із сербським націоналізмом та С. Мілошевичем.

Напередодні конфлікту серби становили 12% населення Соціалістичної Республіки Хорватія, при цьому маючи статус державотворчого народу, титульної нації, а не національної меншини. Тим не менше, далеко не у всіх громадах вони становили меншість – подекуди відчувалося їхнє виразне превалювання, а в 26 общинах частка від загального населення варіювалася від 10 до 49%.  21 грудня 1990 року, за день до прийняття хорватської конституції, була проголошена Сербська автономна область Країна, а 28 лютого 1991 року САОК відділилася від Хорватії. Хорватія та Словенія оголосили свій вихід зі складу СФРЮ 25 червня 1991 року.

Хорватська Вітчизняна війна 1991-1995 років стала ключовим компонентом ідентичності новопосталої хорватської держави як героїчної нації, яка встояла під натиском сербської агресії. Саме події, які супроводжували розпад Югославії, у символічному значенні стали основою сакрифації – героїчною жертви в ім’я Європи, хорватської державності та прийдешніх поколінь. У цьому образі злилися віктимність і героїзм, вразливість та її тріумфальне подолання, відповідно, неминучими стали майже миттєві уславлення всіх борців за незалежність аж до їх сакралізації та репрезентації цієї війни як священної, справедливої та оборонної, що підтверджується декларацією Сабору від 2000 року: «Республіка Хорватія очолила справедливу і законну, оборонну та визвольну війну, яка не була агресивною та професійною війною проти кого-небудь, у ході якої вона захищала свою територію від великосербської агресії (velikosrpske agresije) в межах її міжнародно визнаних кордонів».

На контрасті з «великосербською агресією», яка призвела до тяжких наслідків, хорватська війна не лише була справедливою у всіх вимірах, але й успішною з точки зору відновлення територіальної цілісності та суверенітету держави як військовим шляхом (операції «Буря» та «Блискавка»), так і через мирну реінтеграцію в співпраці з ООН та ЄС, а саме Тимчасовою Адміністрацією ООН для Східної Славонії, Бараньї та Західного Срема. Окрім того, Хорватія приписує собі заслуги з попередження декількох актів геноциду з боку Армії Республіки Сербської під час Боснійської війни 1992-1995 років, як-от недопущення «другої Сребрениці» в Біхачі, тобто їй вдалося те, чого не спромоглася зробити ООН. Проте слід зазначити, що до 1994 року Хорватія підтримувала боснійських хорватів в їх боротьбі проти сербів та босняків, проте цей факт у офіційній історіографії не висвітлюється настільки ж активно.

Вітчизняна війна 1991-1995 року за суттю своєю є не просто визвольною та оборонною від сербських агресорів, але й символічною в розрізі підтримання цілої західної цивілізації проти примітиву, орієнталізму та варварства, уособленого сербами. Хорватія, на відміну від решти комбатантів, зуміла взяти на озброєння примат міжнародного права, особливо в його гуманітарному вимірі, та організувати ефективну міжнародну кампанію з викриття сербських воєнних злочинів та актів геноциду, солідаризуватися з міжнародними зусиллями з врегулювання конфліктів як контрибутор і гарант Дейтонської угоди або реципієнт постконфліктної реінтеграції під егідою ООН у Східній Славонії.

Пізніше Хорватія також брала участь у миротворчих місіях на території інших колишніх югославських республік. Таким чином, Загребу вдалося не лише виграти війну за незалежність, але й стати союзником Заходу у врегулюванні конфліктів після розпаду Югославії – це була апокрифічна та дещо гіперболізована версія Antemurale Christianitatis в умовах тогочасної міжнародної кон’юнктури.

Водночас відбувався складний і неоднозначний процес конструювання нової хорватської ідентичності. Ф. Туджман представляв хорватську історію як телеологічну тисячолітню боротьбу за державність у релігійних категоріях. З його точки зору, що королівська, що комуністична Югославія була дискримінаційною та експлуататорською по відношенню до Хорватії, а усташі були крайнім, радикальним, однак все ж виявом віковічного хорватського прагнення до незалежності. Ф. Туджман висував доволі просту та зручну корекцію хорватської історичної пам’яті, яка допускала селективні комеморативні практики, особливо в частині колективної амнезії щодо злочинів проти людяності, і також пред’явлення «історичного рахунку» сербській стороні. У результаті вказаної селекції хорватський історичний шлях представлявся в примордіалістському дусі – у вигляді єдиного континууму, який свої початки бере в античності або ранньому середньовіччі, чиєю квінтесенцією є багатовікове прагнення до створення та зміцнення самостійної державності.

Рани міжнаціональних конфліктів на Балканах лише покрилися струпами, ніколи так і не загоївшись і не перетворившись на рубці. Періодичні взаємні звинувачення та найдрібніші протиріччя у відносинах, що негайно тягнуть за собою поновлення дискусій про взаємні кривди й боротьбу правд, сукровицею виступають на тілі регіону. Відносини Сербії та Хорватії й на сьогодні можна охарактеризувати як «холодний мир» або «негативний мир» - формально між ними панують мир та спокій, проте на практиці минуле є більш реальним, аніж сучасність – і варто оступитися комусь із лідерів держав – моментально звучать образливі «четники» та «усташі» як свідчення того, що ніщо не минуло безслідно.

Branitelji

Героїчна версія нещодавньої хорватської історії не є настільки когерентною. Апріорним є перетворення боротьби за державну незалежність на основоположний міф ідентичності, але на те він і  міф, не допускає напівтонів і наповнений сильним афективним колоритом, який далекий від раціональності. Будь-яка критика характеру військових дій, справедливості боротьби або безпосередніх учасників герцю, не говорячи вже про висування підозр у вчиненні воєнних злочинів, неодмінно стане об’єктом суспільного осуду, причому першими на захист власних ратних подвигів стануть численні ветеранські організації, члени яких відомі як branitelji – захисники.

Некритичне сприйняття бойових дій 1991-1995 років і відмова співпрацювати з Міжнародним трибуналом щодо колишньої Югославії були серйозною перешкодою на хорватському шляху євроатлантичної інтеграції, особливо за часів перебування при владі Ф. Туджмана, коли держава де-факто опинилася в міжнародній ізоляції. Той факт, що національні герої на міжнародному рівні оголошувалися воєнними злочинцями, а на лаві підсудних у Гаазі міжнародна спільнота очікувала побачити не лише сербів, був одним із найбільш дискусійних у хорватському публічному дискурсі. Героїчні акти, вчинені в ім’я батьківщини, екстраполювалися на народ у цілому, а коли їх автори обвинувачувалися в злочинах проти людяності, падала тінь на справедливість і святість боротьби як такої та всю націю.

 Тож після смерті Ф. Туджмана була здійснена спроба скоригувати офіційну інтерпретацію Вітчизняної війни 1991-1995 років шляхом індивідуалізації провини – метаісторична та апокрифічна межі бойових дій лишилися незмінними, як і жертовно-героїчні конотації, проте від колективної провини намагалися позбутися шляхом її персоналізації в конкретних особах, як-то Анте Готовіни чи Младена Маркача.

Коли восени 2001 року Загреб пішов на співпрацю з Міжнародним трибуналом для колишньої Югославії (далі – МТКЮ), 12 генералів хорватської армії написали колективне звернення, яке засуджувало криміналізацію війни та осквернення пам’яті полеглих і живих героїв. Із 12 підписантів 5 уже були у відставці, а сімох президент Стіпе Месіч негайно ж звільнив. Коли МТКЮ видав ордери на арешт командувачів операції «Буря» - Анте Готовіни, Младена Маркача та Івана Чермака, які були в результаті затримані, то в Хорватії вибухнули масові протести, і хоча останнього з них було виправдано, а двом першим вирок було згодом оскаржено в апеляційній палаті трибуналу, гострота суспільної дискусії навколо цих подій не вщухає. На певний період ставлення до процесів над національними героями, зокрема Анте Готовіною, стали індикатором приналежності до полярних таборів хорватського політичного ландшафту: у 2005 році 81,4% хорватів вважали цього військового героєм.

Як заявляв Стіпе Месіч, новий президент Хорватії, «загальновідомим є те, що хорватська сторона також скоювала злочини під час війни. Загальновідомим також є те, що злочини були скоєні під час операцій «Блискавка» і «Шторм», а потім і під час операції «Медакська кишеня». І цей перелік не є  вичерпним». На рівні офіційного дискурсу проводилася чітка диференціація колективної та індивідуальної вини, за якої нації не можуть бути винними, проте, оскільки злочини вчинялися заради них, є зміст виголошувати вибачення вустами перших осіб держави, а індивідуалізація провини є необхідною «заради майбутніх поколінь», як Стіпе Месіч заявив у Кніні на 11-ті роковини початку операції «Буря».

Унесені на державному рівні ледь не косметичні коригування офіційної версії історії в доволі виважених, обережних і знеособлених формулюваннях відображають прагнення збалансувати героїчний пафос та потребу виправити міжнародне реноме в розрізі впорядкування кривавої спадщини розпаду Югославії. І сьогодні Хорватія зі скрипом вписується в європейську комеморативну практику, лише формально виконуючи вимоги щодо засудження злочинів, учинених під час Другої Світової війни, а особливо – Вітчизняної війни. Нині в державі діють близько півтори тисячі ветеранських організацій, які залишаються важливими групами тиску та рупорами суспільного дискурсу: так, 20 жовтня 2014 року ветерани розпочали наметову акцію протесту тривалістю в 555 днів із вимогами відставки членів уряду, які нешанобливо висловлювалися проти героїв бойових дій, а також розширення соціальних пільг для branitelji.

До ЄС через каяття

Стратегія національної безпеки 2017 року наголошує на визначальній ролі членства в ЄС як одному з інструментів ефективної реалізації зовнішньої політики, а також одного з головних досягнень у розрізі історичного поступу Хорватії.

Однак ЄС доволі скептично поставився до одностороннього виходу Словенії та Хорватії з Югославії в червні 1991 року, проте вже 15 січня 1992 року визнав їх незалежність. У межах євроінтеграції Хорватії нагальними завданнями були реформа економічної системи, спрямована на становлення ринкової економіки, а також політичний транзит до демократичного режиму включно з плюралізмом партійної системи та забезпеченням прав національних меншин. Ці процеси гальмувалися серйозними перешкодами, а саме тривалим конфліктом та деструктивними наслідками війни для соціально-економічного життя, перебуванням у влади правонаціоналістичної партії «Хорватська демократична співдружність», яка опиралася проведенню лібералізації. Попри зазначені труднощі, Брюссель надавав великі обсяги фінансової допомоги для післявоєнної відбудови та економічних перетворень, зокрема через програми реконструкції. ЄС також виступив одним із ключових регуляторів югославської кризи, намагаючись вирішити військові конфлікти дипломатичними методами, а також не допустити виходу кризи за межі колишньої СФРЮ.

З моменту підписання Дейтонських угод у 1995 році відносини Хорватія-ЄС характеризувалися неоднозначністю динаміки, сутнісного наповнення та прогресу з точки зору досягнення стратегічної мети першої – вступу до об’єднання. У 1996 році Хорватія була внесена до програми «Регіональний підхід до Балкан», яка передбачала економічну та політичну відбудову, а також допомогу в імплементації Дейтонських угод до отримання дозволу на початок переговорів щодо членства в ЄС. Вже в 1998 році ХДС заснувала Міністерство з питань європейської інтеграції та затвердила план дій, який мав би стимулювати просування держави до ЄС. Досягнення означеної мети, однак, було нерозривно пов’язане з виконанням широкого переліку новостворених Копенгагенських критеріїв, а також специфічних проблем – забезпеченням прав національних меншин, права біженців на повернення та реституцію майна, а також співпраці з Міжнародним трибуналом щодо колишньої Югославії щодо переслідування військових злочинців. Останнє питання було особливо критичним для Хорватії, особливо в контексті описаної вище «травми злочинця».

До 1999 року, коли у влади перебував ХДС на чолі з Ф. Туджманом, суттєвого прогресу щодо питань не прослідковувалося, однак зі зміною влади в 2000 році Загреб пішов на низку поступок, особливо за останнім пунктом. Трибунал неодноразово надсилав запити на видачу Рахіма Адемі, Анте Готовіни, Янко Бобетко, Івана Чермака, Младена Маркача, проте відмова хорватського уряду переслідувати їх на національному рівні, а також суттєвий опір всередині суспільства затягували процес переговорів щодо євроінтеграції. Відразу після зміни влади, у 2001 році уряд на чолі з Івіцою Рачаном затвердив Декларацію про співробітництво з МТКЮ, а також приєднався до Процесу стабілізації та асоціації та Пакту стабільності для Південно-Східної Європи.  До 2003 року маятник похитнувся на користь суто декларативної співпраці з МТКЮ та реактивної політики, але заявка на вступ до ЄС була подана цього ж року й у 2004  році позиція Хорватії знову стала більш кооперативною. Через відсутність прогресу у виконанні умов щодо співпраці з МТКЮ переговори з ЄС розпочалися лише в 2005 році й тривали до 2011 року, аж поки Хорватія не приєдналася до союзу в 2013 році.  

Наразі Хорватія посідає доволі пасивну позицію в ЄС й на рівні офіційних документів декларується прагнення активізувати її позиціонування всередині союзу шляхом активною участі в проєктах регіонального масштабу (на кшталт Ініціативи Трьох морів, в якій Хорватія виступила одним з ініціаторів) та точкової активізації на двосторонньому рівні з іншими державами-членами.

Жорстка сила та НАТО в стратегічній культурі

Сила як інструмент забезпечення безпеки на перших етапах незалежного існування Хорватії мала виняткове значення у зв’язку з тривалою боротьбою збройного характеру за незалежність. Проте, як зазначалося вище, для одержання міжнародної підтримки боротьби та визнання Хорватія вдалася до активного залучення міжнародно-правових інструментів, поступово зміщуючи акцент на альтернативні регулятори безпеки шляхом активної підтримки миротворчих ініціатив,  участі в міжнародних організаціях універсального та регіонального рівня. Сила як інструмент не поступилася, проте одержала рівне значення із суто дипломатичними та ненасильницькими методами, що доводить членство держави в численних регіональних і глобальних організаціях та платформах.

Від початку існування Хорватія прагнула стати членом військово-політичного альянсу НАТО, усвідомлюючи власну слабкість, а також обмежений ресурсний і військовий потенціали географії. Уперше такі заяви пролунали в 1994 році під час візиту хорватських високопосадовців до штаб-квартири Альянсу. Однак з огляду на тривалий конфлікт та післявоєнну відбудову Хорватія доєдналася до програми «Партнерство заради миру» лише в 2000 році. Доволі тривалий час Загреб залишався лише донором безпеки, проте вже в 1996 році надав допомогу у формування в Боснії та Герцеговині Стабілізаційних сил SFOR, а в 1999 році опосередковано доєднався до операції «Союзна сила». У 2003 році Хорватія, Македонія та Албанія під егідою США стали засновниками Адріатичної Хартії – міждержавного утворення, покликаного інтенсифікувати процес євроатлантичної інтеграції. Того ж року Хорватія стала учасницею Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані ISAF.

Процес виконання Хорватією щорічних національних програм був нерівномірним, проте на Ризькому саміті НАТО 2006 року було відзначено прогрес Загреба іта окреслено часові рамки набуття ним членства в Альянсі. Зрештою, попри територіальну суперечку із Словенією щодо затоки Савудрія з 1 квітня 2009 року Хорватія стала членом НАТО, а вже в липні надіслала свій військовий контингент для участі в KFOR на території Косово. Стратегія національної безпеки 2017 року проголошує виняткову роль Північноатлантичного Альянсу в забезпеченні хорватської безпеки.

Як член ЄС та НАТО, Хорватія відіграє важливу роль у передачі досвіду євроатлантичної інтеграції країнам регіону, а також можливість діяти як прихильник подальшого розширення ЄС на Західних Балканах. З огляду на обмежені можливості та геостратегічні важелі впливу на глобальному рівні, раціональним для Хорватії було б активне залучення в процеси консолідації регіону під егідою ЄС та НАТО, де вона має порівняльні переваги перед іншими потенційними суб'єктами. Окрім того, така діяльність стала б у пригоді для акумулювання власного політичного капіталу в межах євроатлантичної спільноти й переведення Загреба з розряду реципієнтів переваг членства до активних контрибуторів ЄС та НАТО.

Сприйняття загроз

Попри зміщення фокусу на загрози глобального характеру, ключовими в хорватському сприйнятті залишаються загрози власне державному суверенітету та територіальній цілісності, земельні суперечки, екстремізм на етнічній та релігійній основі. Ці загрози фігурують як в останній Стратегії національної безпеки 2017, так і щорічних звітах Агентства розвідки та безпеки.

Наприклад, в останньому з них, опублікованому 26 вересня 2021 року, стверджується, що актуальними залишаються загрози відродження великосербського націоналізму й посягання на територіальну цілісність та суверенітет, екстремізму на релігійних початках, зокрема ісламістського, транскордонної міграції та злочинності. Окрім того, набирають вагомість загрози в кіберпросторі, гібридні наміри з боку Росії в країнах ЄС та НАТО, зокрема й Хорватії. Із цього можна зробити висновок, що серби продовжують виконувати роль інтегрального втілення небезпеки в хорватському сприйнятті, як й інспіровані ними проєкти на кшталт відродження Республіки Сербська Країна.

Звіт відзначає волатильність та нестабільність міжнародного оточення Хорватії, зокрема дисфункцію державного організму Боснії і Герцеговини, нерозв’язаного питання Косово, соціального розколу в Чорногорії та проросійської орієнтації Сербії, що в цілому дестабілізує міжетнічні та міждержавні відносини в регіоні разом із ризиками насильницького екстремізму, організованої злочинності та тероризму. У контексті проблематики Боснії та Герцеговини слід підкреслити, що Хорватія несе особливу відповідальність за представник своєї національності, які проживають на території спільного боснійсько-хорватського ентитету та є найменшим за чисельністю народом, який входить до держави.

Проте остання Стратегія національної безпеки 2017 року вперше рівною мірою враховує загрози політичного, економічного, соціального, екологічного, енергетичного характеру та головним пріоритетом встановлює безпеку людини. Таку трансформацію можна пов’язати зі зміною підходів до розуміння безпеки в жорстких категоріях до її розширеного трактування в дусі Копенгагенської школи, яке панує нині в більшості європейських держав. З великою долею умовності можна сказати, що хорватська «втеча від Балкан» має місце й у цьому аспекті: для більшості країн півострова безпека розуміється передусім у військових категоріях та держави як основного її референта, тоді як для європейських держав настільки вузький підхід залишився в далекому минулому.

Разом з тим, слід зазначити, що національна ідентичність є самостійним референтом безпеки в Хорватії, особливо в контексті специфіки її розвитку – на підтвердження цього свідчить той факт, що розбудові та захисту ідентичності в Стратегії 2017 року присвячено окремий розділ.

Отже, окреслимо основні риси стратегічної культури Хорватії:

·       Геополітичне положення країни створює як переваги, так і перешкоди для її стратегічної культури: високим є потенціал використання кросконтинентальних комунікацій, транзитного габу європейського масштабу та торговельно-економічних зв’язків, і це навіть якщо не згадувати про туристично-рекреаційні ресурси. Приналежність до Центральної та Південно-Східної Європи, Дунайського басейну, Адріатики та Середземномор’я слугують передумовами для залучення в регіональну політику в якості активного учасника. З іншого боку, територія Хорватії постійно перебуває під ударом нелегальних міграційних потоків, транскордонної організованої злочинності, є предметом боротьби глобальних акторів за домінування або привілейоване право на використання такого вигідного географічного положення для реалізації власних інтересів. Окрім того, Західні Балкани є постконфліктним регіоном, де залишається нерозв’язаною низка територіальних суперечок, тлілих міждержавних та внутрішньодержавних конфліктів, а частина країн перебувають у стані незавершеного демократичного транзиту.

·       Множинне регіональне самовизначення також не має однозначно позитивної конотації, проте Центральна Європа є ключовою серед перерахованих для Хорватії, оскільки вказує на конститутивне для сучасної національної ідентичності цивілізаційне коло католицької Європи, представлене соціокультурним та інституційним спадком перебування в складі Австро-Угорської імперії.  Хорватія щосили прагне втекти від Балкан, а конфлікт між реальною балканською ідентичністю й бажаною європейською є ключовим для розуміння специфіки сучасної хорватської стратегічної культури.

·       Тривале бездержавне існування як таке, з одного боку, ставить під сумнів релевантність постановки питання про самостійну та тяглу стратегічну культуру, а по-друге, стає ключовим модус досягнення і збереження державної незалежності в розрізі референтів національної безпеки навіть після формального втілення цієї вікопомної мети. У структурі стратегічної культури закріплюється стійкий пріоритет державної безпеки над безпекою індивіда.

·       Сербо-хорватські відносини залишаються фундаментальними для хорватської стратегічної культури, адже обидві держави спроєктували наративи, які представляють кожну з них як жертву агресії іншої сторони та виконують один для одного роль «конститутивного іншого», який в екстремальних обставинах перетворюється на образ ворога та досі залишається епітомою загроз національній безпеці в структурі стратегічної культури. Взаємовідносини в модусі постійної присутності «значущого іншого» вміщують у собі не лише специфічну ідіосинкразію до подразника, яким є «інший», акумуляцію негативної історичної пам’яті про відносини з ним зі свідомим вилученням фактів власних дій, вчинених на шкоду «іншому», але й своєрідну форму віддзеркалення.

·       Хорватська національна ідентичність перебуває в полоні синдрому жертви та травми злочинця, які мають суперечливий вплив на стратегічну культуру. Криза самоідентифікації підриває можливості до формування сталої й тяглої стратегічної культури, що неодмінно має вплив на зовнішньополітичне цілепокладання та вибір інструментів для реалізації означених завдань. Національна ідентичність та міжнародна репутація держави швидко стають референтами безпеки, а загрози їм швидко стають не менш важливими, аніж загрози територіальній цілісності й суверенітету.  Колективна провина за вчинені окремими індивідами злочини спонукає до пошуку різноманітних стратегій замирення зі спричиненими нею дискомфортом. Увесь комплекс феноменів, пов’язаних із вчиненням, проживанням та суспільною репрезентацією масштабного злодіяння та формування комплексу злочинця призводить до зростання ірраціональності в зовнішньополітичній діяльності. Інтегрованим втіленням хорватської травми злочинця є Ясеновац.

·       Основними проявами жертовного синдрому в стратегічній культурі є віктимність, яка вироджується в перманентний стан небезпеки, що, у свою чергу, викривлює сприйняття міжнародного середовища; надмірна сек'юритизація зовнішніх загроз, перекладання відповідальності як за будь-яку дестабілізацію, так і за забезпечення безпеки на зовнішні фактори й акторів. У випадку з Хорватію жертовність проявляється не лише модусом віктимізації, але й сакрифацією, тобто славною жертвою заради благородної мети.

·       Стратегія національної безпеки 2017 року наголошує на визначальній ролі членства в ЄС як одному з інструментів ефективної реалізації зовнішньої політики, а також одного з головних досягнень у розрізі історичного поступу Хорватії. Наразі Хорватія посідає доволі пасивну позицію в ЄС та на рівні офіційних документів декларується прагнення активізувати її позиціонування всередині союзу шляхом активної участі в проєктах регіонального масштабу та точкової активізації на двосторонньому рівні з іншими державами-членами.

·       Сила як інструмент гарантування безпеки на перших етапах незалежного існування Хорватії мала виняткове значення у зв’язку з тривалою боротьбою за незалежність. Проте, як зазначалося вище, для одержання міжнародної підтримки та визнання Хорватія вдалася до активного залучення міжнародно-правових інструментів, поступово зміщуючи акцент на альтернативні регулятори безпеки шляхом активної підтримки миротворчих ініціатив,  участі в міжнародних організаціях універсального та регіонального рівня. Сила як інструмент не поступилася, проте одержала рівне значення із суто дипломатичними та ненасильницькими методами, що доводить членство держави в численних регіональних та глобальних організаціях і платформах. Стратегія національної безпеки 2017 року проголошує виняткову роль Північноатлантичного альянсу в гарантуванні хорватської безпеки.

·       Попри зміщення фокусу на загрози глобального характеру, головними в хорватському сприйнятті залишаються виклики власне державному суверенітету та територіальній цілісності, земельні суперечки, екстремізм на етнічній та релігійній основах. Проте остання Стратегія національної безпеки 2017 року вперше рівною мірою враховує загрози політичного, економічного, соціального, екологічного, енергетичного характеру та встановлює головним пріоритетом безпеку людини. Національна ідентичність є самостійним референтом безпеки у Хорватії.

Отже, стратегічна культура Хорватії є одним із найбільш цікавих та комплексних кейсів для дослідження з огляду на неймовірну кількість парадоксальних явищ, суперечливу взаємодію чинників та специфіку її проявів в зовнішньополітичній діяльності. Проте варто зазначити, що існує великий потенціал того, що Хорватії зрештою вдасться втекти від Балкан, як зазначено в заголовку, не лише на рівні офіційної репрезентації історії та ідентичності, але й із точки зору базових елементів стратегічної культури та інструментарію зовнішньої політики.

                                                                     * * * *

У межах спецпроєкту «Стратегічна культура країн світу» ADASTRA створює «стратегічний профайл» кожної держави задля розширення інструментарію дослідження та тлумачення зовнішньої політики й поглиблення розуміння міжнародно-політичних процесів. Усі статті спецпроєкту ви можете переглянути за посиланням. А також слідкуйте за нашими соцмережами, щоб бути в курсі всіх оновлень.

Авторка – Олена Юрченко, експертка зі стратегічної культури Аналітичного центру ADASTRA

Якщо цей матеріал був корисним для вас, станьте нашим Патреоном, щоб зробити свій внесок у розвиток української аналітики!