Стратегічна культура США: між відданістю світовим ідеалам та гнучкістю принципів
Вивчення зовнішньополітичної діяльності кожної держави – це не лише оцінка поточного стану двосторонніх та багатосторонніх форматів співпраці. Передусім це відповідь на фундаментальні питання про спосіб мислення та поведінки держави, інструментарій її зовнішньої політики, сприйняття нею ключових для національного благоустрою категорій – «безпека», «ворог», «середовище», «загроза».
Чому певний актор діє на міжнародній арені одними й тими ж методами протягом тривалого історичного розвитку? Чим визначається сприйняття ним міжнародного середовища? Яким чином формується ставлення до інших країн як до ворожих чи дружніх? Масштабний проєкт ADASTRA «Стратегічна культура країн світу» шукає відповіді на всі ці запитання, досліджуючи зовнішню політику держав через призму їхніх стратегічних культур.
***
Динамічна природа сучасного міжнародно-політичного простору, безумовно, продукує численні підстави для переосмислення трансформацій світового порядку та долі окремих акторів міжнародних відносин, які відіграли визначальну роль у його формуванні та становленні. Сполученим Штатам Америки довелось зіткнутись із процесом модифікації їхнього лідерства в контексті світової кон’юнктури міжнародних відносин і набуття статусу гегемона в занепаді, що передбачає не лише можливість швидко пристосуватися до нового світового порядку, але й переосмислити основні постулати розробки та реалізації зовнішньополітичних пріоритетів.
З огляду на те, що розробка зовнішньополітичної адженди не може відбуватися у вакуумі, вона зазнає впливу низки чинників, починаючи від оцінки викликів, небезпек та ризиків, які є продуктом статусу-кво, та закінчуючи інкорпорацією тяглих елементів минулого, які втілюються насамперед у поведінкових патернах окремого актора міжнародних відносин. Сполучені Штати Америки наразі є однією з тих держав, яка володіє значним пластом структурної сили, міжнародним авторитетом, а також значними військовими, економічними та міжнародно-політичними ресурсами.
У цьому контексті виникає необхідність з’ясувати, як саме відбувається формування американського зовнішньополітичного курсу, та що штовхає державу на прийняття тих чи інших рішень. Даний науковий пошук покликаний простежити вплив стратегічної культури на процес формування поглядів на міжнародні відносини та виявити ступінь залежності зовнішньополітичної адженди США від тяглих елементів минулого.
Такі дослідження ставлять за амбітну мету звузити прірву між науковими колами та особами, які безпосередньо беруть участь у процесі прийняття зовнішньополітичних рішень. З огляду на той факт, що в українському суспільно-політичному дискурсі надзвичайно важливу роль відіграють світоглядні та ціннісні орієнтації на стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами Америки, дане дослідження стає актуальним в українських реаліях в контексті покращення розуміння американської моделі вибудовування альянсів, вибору партнерів для надання їм гарантій безпеки та моделей співпраці загалом.
Географічна відокремленість як визначальний чинник ізоляціонізму США
Одним із ключових факторів, які ілюструють винятковість Сполучених Штатів Америки є їхнє географічне розташування. Про це неодноразово згадував французький історик Алексіс де Токвіль у двох томах дослідження «Про демократію в Америці». Відокремленість Північної Америки двома океанами – Атлантичним та Тихим – допомогла США уникнути руйнівних наслідків масштабних збройних конфліктів, які сформували кордони Європи, Азії та Африки. На думку Токвіля, таке географічне становище й визначило історичний вектор розвитку Сполучених Штатів, не згадуючи вже про особливу соціальну структуру, яка, у свою чергу, вибудовувалася у відмінній від європейської чи азійської історичній ретроспективі.
Фактично Американський континент став платформою для експерименту, у тому числі для європейців, які наповнювали континент міграційними потоками. Токвіль неодноразово згадував на сторінках своєї 2-х томної праці: «Ви можете проводити експеримент, і навіть якщо він буде невдалим, ви все одно зможете вижити». У цьому закладена відмінність американського вектора розвитку: він був цілком новим, таким, що міг уникнути всіх тих недоліків, які існували на європейському континенті.
Наявність двох сусідів – Канади та Мексики, відносини з якими більшою мірою не були конфліктними, дали змогу Сполученим Штатам зосередитись на зміцненні власного потенціалу, а не безперебійному виборюванні суверенітету чи захисту територіальної цілісності. Південна Америка стала першим плацдармом екстраполяції сили Вашингтона поза територією безпосередньо США, а отже, і визначила зовнішньополітичну поведінку Сполучених Штатів, яка передбачала зміцнення свого місця в Західній півкулі на початковому етапі.
До кінця ХІХ століття США чітко дотримувалися зовнішньополітичного вектора, закладеного ще Джорджем Вашингтоном у так званому «Прощальному посланні» (Farewell Address): “Головним правилом для нас по відношенню до інших держав повинна стати спроможність розширювати наші торговельні відносини без поглиблення політичної взаємодії». Серед головних застережень Джорджа Вашингтона було уникнення заплутаних відносин з іншими країнами з ціллю запобігти виникненню будь-якого масштабного конфлікту, зокрема серйозного збройного протистояння, тобто війни.
Джеймс Медісон, батько американської Конституції, неодноразово зазначав те, що конфлікт не може стати в пригоді демократичним республікам, адже так вони лише більше втрачають та насамперед страждає їхня політична система, заснована на розподілі влади та функціонуванні принципу «стримування і противаг», прозорості та мирі, які є запорукою соціальної безпеки суспільства. Таку позицію займали не лише Вашингтон та Медісон, а й Джон Адамс та Томас Джефферсон, які стояли біля витоків створення незалежних Сполучених Штатів Америки.
Упродовж століття такий принцип спостерігався в зовнішньополітичній стратегії США у вигляді нейтралітету, або, іншими словами, невтручання. У 1863 році, коли Російська імперія придушила польське повстання досить брутальними методами, французький імператор Луї-Наполеон Бонапарт звернувся до Сполучених Штатів з пропозицією приєднатися до антиросійської коаліції, однак держаний секретар часів Лінкольна Вільям Генрі Сьюард (William Seward) чітко дав зрозуміти європейцям, що США дотримуються лінії невтручання у внутрішні справи інших країн. Американський принцип ведення зовнішньої політики саме в такий спосіб зумовив ізоляцію Вашингтона.
Якраз у цей час торговельний та культурний обмін набирав шалених обертів. Сполучені Штати Америки поступово перетворювалися на могутню економічну силу. Єдине, чого потрібно було уникати – це втручання в європейські справи, які могли б втягнути США в збройні конфлікти. Попри те, що представники радянської історіографії, називають таку політику ізоляціонізмом, американські науковці пропонують термін «континентальний американізм» (напр., Charles A. Beard, «A Foreign Policy for America», 1940). Принцип континентального американізму було юридично закріплено в доктрині Монро 1923 р.
Джон Квінсі Адамс, державний секретар в адміністрації Джеймса Монро, ще в 1821 р. зазначав: «США не збираються поширювати свій вплив на інших акторів міжнародних відносин задля реалізації ефемерних політичних амбіцій, вони зацікавлені лише у власному прогресі, свободі та незалежності загалом. Вони залишаються поборником своїх національних інтересів без завдання шкоди іншим».
Не можна знехтувати й тим твердженням, що США прагнули встановити контроль над Панамським каналом, що є містком між Атлантичним та Тихим океаном та який перебував у центрі комерційних та військових інтересів держави, дозволяючи розміщувати військові кораблі в обох водах. Карибська політика Штатів ґрунтувалась на інтересі здобути контроль над цим стратегічним об’єктом для військових та економічних вигід. Такий контроль вимагав будівництва військово-морських баз, і США почали це робити після війни з Іспанією за Кубу 1898 року. Окрім цього, необхідно було докласти зусиль із метою запобігання подібних дій із боку інших держав (наприклад, будівництва баз). Американські лідери розглядали це як необхідність переконати міжнародних гравців у тому, що Сполучені Штати робитимуть все для забезпечення неможливості їхнього військово-політичного проникнення в цей регіон (доктрина Монро в 1823, яка була підтверджена в 1890-х).
Александер Гамільтон у "Федералісті № 11" зазначав, що морська торгівля спровокує підозри з боку міжнародної спільноти стосовно втручання США в європейські справи (а це було діаметрально протилежним ідеї «континентального американізму»). Вірогідність цього могла б поставити під загрозу американську стратегію laissez-faire, покликану забезпечити реалізацію торговельних інтересів США за рахунок синергії ринкової економіки та національного флоту, як безпосереднього регулятора безпеки економічних інтересів. Політик також наголошував, що Штатам варто відмовитися від пасивної комерційної діяльності laissez-faire та перейти, за його словами, до активної комерції – синергії морського флоту та торговельних інтересів, що змогло б дати Вашингтону можливість реалізувати свій потенціал як у Західній півкулі, так і поза її межами.
Однак флот, заснований ще Джефферсоном, був обмежений у потужності: він був здатен виключно захищати берегову лінію. Модернізація військових суден розпочалася вже за розробки стратегії адміралом Альфредом Тейєром Мехеном, який у 1890 році опублікував книгу «Вплив морської сили на історію», де вперше було обґрунтовано концепцію «морської сили» як наріжного каменю могутності держави. При цьому він намагався донести міркування стосовно необхідності мати боєздатний флот не лише на випадок війни, але й у мирний час. Ці припущення знайшли своє практичне втілення в той час, коли США почали розглядати себе як міжокеанічну державу (two-ocean power). Закріпленням цих постулатів стала Доктрина Монро, покликана убезпечити Кубу та Панаму. Водночас доступ до далеких просторів Тихого океану було проілюстровано розгортанням військових баз на Гавайях та Філіппінах.
Із цього часу простежується початок екстраполяції військової потужності США поза межами винятково американських кордонів. Із відкриттям Панамського каналу Вашингтон остаточно уніфікував своє бачення власного місця у світі. Ніщо не могло продемонструвати це краще, ніж світове турне військово-морського флоту за адміністрації Теодора Рузвельта.
Отже, стрімкий індустріальний розвиток Сполучених Штатів зумовив необхідність шукати нові ринки збуту не лише всередині держави й на американському континенті, але й поза його межами. У цей час американці порівнювали себе з Великою Британією, адже саме вона на той час вважалася володаркою морів та найвпливовішим актором міжнародних відносин. США розглядали себе як альтернативу Британським островам, які, на думку Мехена, повинні сприяти багатству та могутності за рахунок конкурентоспроможних морських засобів та військово-морського флоту.
Врешті-решт, впливові політичні кола Штатів вважали, що потрібно підтримувати чинний («природний») міжнародний порядок, вдаючись до точкової екстраполяції впливу на найближчі сегменти (Південна Америка), тому що саме завдяки такій стратегії держава може стати лідером на рівні з Великою Британією (пізніше це знайшло втілення в Pax Americana, який прийшов на зміну Pax Britannica). США вбачали свою перевагу у відокремленні океаном від інших держав Європи та Євразійського континенту, що підтверджує перших дві гіпотези, які складають структурну базу цього наукового дослідження.
«Синдром винятковості» як наріжний камінь легітимізації месіанської ролі США
Сполучені Штати з’явилися внаслідок Американської революції, яка дала поштовх до розбудови абсолютно нової соціальної одиниці – суспільства, ілюстрованого сумішшю свободи, меркантилізму, егалітаризму, індивідуалізму та субстанції на кшталт «благородного обов’язку», притаманного для соціумів, сформованих на перетині конфесійного та світського впливу.
Варто зазначити, що американська ідентичність заснована не на етнічній чи конфесійній приналежності, а на відданості спільним цінностям. Сполучені Штати стали тим оазисом, де суспільство мало змогу створювати правила, яких прагнуло дотримуватися. Критерієм набуття американської ідентичності ставала готовність індивіда дотримуватися цих законів.
Революція стерла ієрархічне нашарування, «благородні обов’язки» та ціннісні орієнтації, біля витоків яких стояли торі. Революційний досвід підніс на вершину ідеали свободи та індивідуалізму, які були цілком характерними для держав із колоніальним досвідом. Англійський письменник Герберт Веллс, цитований у довідках Сеймура Мартіна Ліпсета, зазначав, що протягом століття в США не те, що бракувало соціалістичної партії як фізичного утворення, але й артикуляції подібних ідей щодо створення консервативних партій на кшталт британської чи інших європейських аналогів. Це можна пояснити тим, що в Сполучених Штатах переважала чиста буржуазія, тобто середній клас, у кола якого найкраще вкорінювалися індивідуалістичні цінності. Веллс наголошував, що «за своєю суттю Америка – це суспільство середнього класу, і всі проблеми, які існують в Америці – це проблеми сучасного індивідуалістичного суспільства».
Фактично в американській політичній традиції неможливо простежити дихотомію між партійними структурами, схожу на торі в Британії, – у США лише віги та нонконформісти, які хоч і вважалися менш поміркованими та логічними, проте задавали імпульси прогресивному розвитку в усіх сферах. Вони складали ядро радикалів в Англії, а згодом – джефферсонів та демократів у Сполучених Штатах. Із точки зору європейців, зокрема британців (колоніальним минулим не варто нехтувати), американці були лібералами, які у XVIII столітті вважалися повстанцями проти монархічних та аристократичних надбудов, породжених цими конструктами спадкових привілеїв та інших обмежень у різних сферах суспільної екзистенції. Дух лібералізму був за своєю суттю антиподом соціалізму, тому це вважалося повстанням проти держави в класичному розумінні цієї категорії організації суспільного життя.
Таким чином, американський синдром винятковості набув вираження в протиставленні слабкій залученості робітничого класу в США. Чимало затятих соціалістів намагалися зрозуміти, чому в найбільш розвиненій індустріальній країні немає соціалістичного руху. Фрідріх Енгельс, Вернер Зомбарт, Герберт Веллс, Ленін і Троцький були глибоко схвильовані викривленням логіки Маркса, за якою США мали б першими здійснити соціалістичну революцію. Розуміння законів ринкової економіки та мінімізація залучення в неї держави не були поза межами соціалістичного розуміння, тому відповідь довелося шукати в інших, глибших чинниках. У цьому контексті варто відзначити, що саме це парадоксальне явище (з точки зору соціалістів) змусило визнати, що американці не зовсім піддаються асиміляції з боку британців. США не були тривіальною колоніальною державою, вони виявилися насамперед соціальним експериментом, який був відмінним перш за все в культурному плані, у світоглядному та ціннісному вимірах.
На окрему увагу заслуговує й унікальний характер конфесійної приналежності американців, про що зазначав ще Токвіль. Протестантизм відводить вагому роль категорії провидіння, що тісно пов’язано з поглядом у майбутнє, а отже, необхідністю зосереджувати увагу на прогресивному розвитку, постійних прагненнях до самовдосконалення. У першому томі своєї праці «Про американську демократію» він розповідав навіть про інцидент із затонулими шлюпками з метою пояснити динамічний контекст перманентного прогресу в американському суспільстві.
Крім того, протестантизм не передбачав штучних ієрархій, тому егалітаризм ще міцніше вкорінювався у свідомість американців. Токвіль акцентував увагу на індивідуалізмі в усьому, який вдало протиставлявся груповим зв’язкам, властивим європейцям.
Неабиякий інтерес у цьому контексті виникає при згадуванні великої кількості порівняльних робіт, що ґрунтувалися на протиставленні Канади, Британії, Нової Зеландії чи Австралії та США. Загалом ішла мова про відмінності між двосторонніми комплексами Британії з іншими колоніями та зі Сполученими Штами. Ці невідповідності й лягли в основу синдрому винятковості держави.
Причиною таких суттєвих відмінностей стала, перш за все, відмінність у розумінні європейців та американців. Чимало людей розглядали Сполучені Штати як велике консервативне суспільство, визнаючи водночас за ним роль найбільш класичної ліберальної спільноти. Справа в тому, що поняття консерватизму поза межами американського континенту має зовсім інше забарвлення. Консерватизм у Європі ілюстрований історичним союзом конфесійної та світської надбудов, які передбачали створення класичної держави «соціального забезпечення». Із такими структурними нашаруваннями зазвичай асоціюються імена Бісмарка та Дізраелі, які, власне, і були лідерами консерваторів (торі) у своїх країнах. Вони представляли як робітничі (навіть аграрні), так й аристократичні елементи. Це були сектори, які зневажливо ставилися до капіталізму, не визнавали буржуазію та відкидали матеріалістичні цінності. Їхня політика відображала цінності «дворянського обов’язку», лідерів суспільства та економічного добробуту, які приречені стояти на сторожі спокою тих, кому пощастило менше.
Саме з цього й виникла семантична підміна понять. Американцям ніколи не доводилося акцентувати увагу на ліберальній природі їхнього устрою, тому що американська система управління існувала задовго до того, як лібералізм набув позитивної конотації в наполеонівській Франції чи Британії ХІХ століття. Для американців лібералізм ототожнювався з консерватизмом у їхній світоглядній системі координат, тому що біля витоків США були носії тієї антиетатистської доктрини, яка на найвищий щабель підносила капіталізм. Рональд Рейган та Мілтон Фрідман, чиї імена найчастіше фігурують у контексті консерваторського курсу – розуміли під консерватизмом саме цю доктрину - лібералізму. Як зазначав Фрідріх Хайєк, найважливішим її положенням стала відмова від соціальних ієрархій, аристократичних постулатів та усталеної державної конфесії.
Отже, можна зробити висновок, що «синдром винятковості» сягає своїм корінням часу створення Сполучених Штатів, у результаті чого набув закріплення у свідомості не лише американців, але й міжнародної спільноти. Визнання відмінностей США стали першим кроком до закріплення за Вашингтоном особливої ролі в міжнародних відносинах. Фактично «синдром винятковості» став достатньою підставою для того, щоб розширити межі американського експерименту далеко за межі Західної півкулі, що, у свою чергу, підтверджує справедливість третьої гіпотези цього наукового дослідження.
Експорт демократії та лібералізму як інструмент гарантування національної безпеки США
У своєму 2-томнику Алексіс де Токвіль здійснив описовий аналіз американської демократії, зазначаючи її бінарну природу. Ця бінарність полягала в діаметрально протилежних поняттях, які лежали на поверхні американського способу життя та того, що лежало в його основі. Спочатку Токвіль був надзвичайно вражений «хаосом, відсутністю порядку» американського суспільства. На перший погляд здавалося, що егалітаризм спричинив повне руйнування будь-яких соціальних структур, однак це була лише оболонка американської демократії. Токвіль визнав, що за цією оболонкою стоїть стабільність та почуття гідності, які стали продуктом спільних цінностей свободи, рівності та індивідуалізму.
У січні 1918 р. президент США американський президент Вудро Вільсон висунув свій проєкт повоєнного врегулювання, який отримав назву «14 пунктів». Вони стали своєрідною зовнішньополітичною програмою Сполучених Штатів, і що найважливіше, легітимізували одну з рис стратегічної культури США – ліберальний ідеалізм. Саме він став правомірним оформленням зовнішньополітичного інструментарію Вашингтона, який полягав в експорті демократії та ліберальних цінностей за межі Штатів. І така стратегія стала одночасно й наріжним принципом гарантування національної безпеки США. Ця логіка знаходить своє коріння ще в поясненнях ідеологів лібералізму, зокрема процесу демократизації Іманнуїла Канта (його трактат «Про вічний мир»). Кант був переконаний у тому, що демократії воюють меншою мірою, ніж держави з авторитарними режимами правління.
США прагнули створити безпечний світ, і демократизація стала найбільш дієвим та найбільш зручним інструментом. У зв’язку з цим Сполученим Штатам також вдалося чітко окреслити межі свій-чужий. Держави, які готові були перейняти лібералізм класифікувалися як свої, а ті, хто сповідував діаметрально протилежні погляди – чужі. Яскравим свідченням цього став виступ Вудро Вільсона під час Паризької конференції, на якій він був вороже налаштований проти більшовицької Росії і навіть саботував її участь. Із початку роботи самої конференції відразу з’явилися суперечки між членами Великої четвірки (Велика Британія, Франція, США, Японія). Справа в тому, що Вудро Вільсон прагнув включити статут Ліги Націй до тексту мирного договору для того, щоб Сенат розглядав не два, а один документ. Вільсон досягнув успіху: вже 22 січня 1919 р. його пропозиції було прийнято, а він сам очолив комісію з вироблення статуту, яка діяла дуже швидко та ефективно. У кінцевому результаті комісія схвалила остаточний текст статуту.
Однак підписання Версальського мирного договору та статуту Ліги Націй стало ще одним викликом для президента, адже згідно з американською Конституцією договір і статут повинні були бути схваленими двома третинами голосів у сенаті. Республіканці, які становили в ньому більшість, відхилили Версальський договір. Вони критикували статтю 10 статуту Ліги Націй, яка була включена в текст Версальського договору, та передбачала зобов’язання всіх держав-членів надати військову допомогу одній з країн, що входили до Ліги, у разі необхідності. Вудро Вільсон щиро сподівався, що вибори 1920 р. стануть лакмусовим папірцем для виявлення його підтримки американським суспільством, однак демократи зазнали поразки.
Отже, після закінчення Першої світової війни Вудро Вільсон прагнув надати доктрині Монро світового характеру, який поєднав би комерційний та територіальний експансіонізм. Політика відкритих дверей тісно перепліталася з принципом вільної торгівлі у «14 пунктах» Вільсона та ставала основою міжнародних економічних відносин. Насправді такий принцип заклав підвалини для створення вільного геополітичного та геоекономічного простору під егідою Сполучених Штатів Америки. Президент щиро вірив у те, що під час становлення нового світового порядку його держава володіє природним правом свободи, а для того, щоб дії США мали легітимний характер, потрібно їх прикрити діяльністю міжнародної організації – Ліги Націй.
Після Першої світової війни зовнішньополітичний вектор Вашингтона зазнав значних змін. Відтепер американський уряд побоювався союзу Японії та Великої Британії та був проти значного послаблення Німеччини. Адже мова йшла не про створення противаги Франції – Штати більше хвилював зростаючий вплив Росії та Великої Британії (яку ще напередодні масштабного міжнародного збройного конфлікту США вважали єдиним «зручним» конкурентом). Значення ж програми Вудро Вільсона у вигляді «14 пунктів» полягає в тому, що вона стала першою спробою американського уряду модифікувати традиційні підходи до національно-визвольного руху та нових держав. Звичайно, тут не можна знехтувати інтересами США, адже Вільсон розумів, що створення низки малих країн на стику західноєвропейських країн та Росії зможе стати буферною зоною, яка перешкоджатиме поширенню комуністичної ідеології. Перемир’я з Німеччиною було підписано саме на основі «14 пунктів», а це варто вважати значною перемогою американської дипломатії. Паризька конференція була скликана на основі дотримання принципу права народів на самовизначення, який був закріплений у «14 пунктах».
Тож, якщо в 1809-1914 рр. відмова США від ізоляціонізму де-факто була досить суперечливою та реалізовувалася досить повільно, то за часів Вудро Вільсона ситуація кардинально змінилася. Поява «вільсоніанства» як терміна, яким позначили відмову Сполучених Штатів від ізоляціонізму, зумовила значні зрушення в системі міжнародних відносин, яка з того часу почала трансформуватися за умов нової економічної та суспільно-політичної канви – Pax Americana. Підвалини ідеї експорту американських цінностей були закладені, однак втіленню цих намірів завадила система стримування та противаг у США. Тому реалізація цього амбітного проєкту знайшла своє відображення вже після Другої світової війни, коли Штати, зміцнивши своє становище на міжнародній арені, почали розглядати міжнародне середовище як цілком сприятливе для трансформації за американськими канонами. Фактично головним досягненням Вудро Вільсона стали перші заходи з підготовки міжнародно-політичної системи координат для поширення демократії та ліберальних цінностей.
Після закінчення Другої світової війни американський президент Гарі Трумен зазначав: «На даний момент у розрізі світової історії майже кожна нація повинна зробити вибір між альтернативними способами життя .... Один із них ґрунтується на волі більшості й відрізняється вільними установами, представницьким урядом, вільними виборами, гарантіями індивідуальної свободи, свободи слова та релігії, а також звільнення від політичного гноблення. Другий спосіб життя ілюстрований волею меншості, яка примусово прищеплена більшості. Його симптомами є терор і гноблення, контрольовані преса й радіо, фіксовані вибори та придушення особистих свобод. Я щиро вірю, що політика США повинна базуватись на підтримці прагнень вільних народів у їхній боротьбі та опору спробам підкорення з боку агресивних меншин як усередині державних утворень, так і в розрізі зовнішнього тиску».
Очевидно, що перший варіант передбачав демократизацію акторів, які постали після закінчення Другої світової війни, тоді як другий чітко описував тоталітарні та автократичні режими, за яких важко було говорити про повноцінний розвиток державних організмів. Яскравим свідченням інструментальної «підтримки» Сполученими Штатами націй, які були схильні іти першим шляхом, став план Маршалла. Після закінчення Другої світової війни США чітко окреслили загрозу як національній, так і міжнародній безпеці, якою був комунізм. Президент США Гарі Трумен та Державний секретар Маршалл чудово розуміли, що соціалістичні ідеї приживаються в тих країнах, де панує бідність, зневіра та слабкість політичних інституцій.
Тож відбудова європейських економік була прямо пропорційна їхньому політичному майбутньому. У списку країн, які знаходилися в зоні ризику поширення ідей соціалізму були Греція, з якої британські війська поступово виводилися після закінчення Другої світової війни, та Туреччина, стратегічне розташування якої будо надзвичайно важливим для інтересів обох полюсів антигітлерівської коаліції – США й СРСР. Америка не могла допустити того, щоб контроль над протоками Босфор та Дарданелли опинився в руках Радянського Союзу, тому рішення про допомогу Європі у вигляді вливання фінансових потоків та розміщення збройних сил Сполучених Штатів було неминучим. Проєкція військової, економічної та політичної присутності США ставала важливим чинником запобігання поширенню соціалістичних ідей на теренах держав-союзниць Вашингтона.
Отже, можна зробити висновок, що незважаючи на те, що в процесі демократизації США почали вбачати гарантування власної безпеки ще з кінця ХІХ століття, реалізувати цю стратегію їм вдалося лише після Другої світової війни, яка не лише загострила питання інституційних перетворень окремих державних організмів із огляду на поширення комуністичних ідеалів, але й створила умови для розширення інструментарію США. Це підтверджує четверту гіпотезу даного наукового дослідження щодо експорту процесу демократизації після Другої світової війни.
Наприкінці Другої світової війни постулати Мехена щодо оборонного (але по суті наступального) характеру військової потуги знайшли своє втілення в стратегії ядерного стримування США. Традиційне бачення ядерного чинника в міжнародних відносинах після Другої світової війни відверто нехтує політичною складовою ядерного стримування, зосереджуючи увагу виключно на інноваційній складовій повітряної оборони, адже в ядерній тріаді Сполучених Штатів найбільш довершеною є саме стратегічна авіація. Саме цей аспект варто розцінювати як ще одну рису стратегічної культури США – ставка на технології. Колін Грей зазначав про те, що Вашингтон завжди робив ставку на матеріальну неперевершеність саме в контексті технологічного забезпечення. Це стало продуктом військового бачення американців, які понад усе ставили цінність людського життя, а отже, їм необхідно було закінчувати будь-яку військову кампанію якомога швидше з мінімальною кількістю жертв.
З огляду на той факт, що традиціоналісти ігнорують політичний чинник, стратегічна авіація стає необхідною переважно у військовий час. До того ж, США необов’язково при цьому стають театром збройного протистояння. Мова йде про цілком прийнятне визначення конфлікту – активізація військового оперативного втручання для захисту цивільного населення від зовнішнього ворога.
У цьому контексті виникає необхідність простежити логічний зв’язок між тим, як США вдалося реалізувати стратегію ядерного стримування в мирний час, адже традиціоналістський підхід навряд чи зміг би стати легітимним поясненням. Для вирішення саме цього завдання думки Мехена й стали в пригоді. Справжнім змістом стратегії ядерного стримування є саме здатність здійснити контратаку, а не сама контратака. Клейн називає таку стратегію «латентним стримуванням», тобто дислокацією ядерної зброї в потрібному місці в потрібний час без її прямого застосування.
Таким чином, можемо констатувати той факт, що ядерне стримування в світобаченні США набуває когнітивного характеру, покликаного створити ілюзію наступу для захисту, а не безпосереднє здійснювання наступу. Тому й критичні теорії є найбільш прийнятними при дослідженні таких аспектів, які стають наріжними в стратегічній культурі держав.
Ігри розуму (mind games), якими пронизане ядерне стримування з боку США, варто виокремити як ще один аспект цієї риси їхньої стратегічної культури, яка розглядає безпеку загалом у якості ресурсу. Природа цього ресурсу полягає не лише в сукупній кількості боєголовок та авіаносців, а насамперед у тому ефекті, який вони справляють на інших акторів міжнародних відносин, які можуть становити потенційну загрозу. Фактично наявність ядерної зброї має бути інструментом створення міжнародно-політичних правил гри, при цьому уникаючи процесу її застосування.
Довершеністю стратегії ядерного стримування є саме те, що така стратегічна канва поєднує в собі дві суперечливі складові: режим «риторики» та режим «оперативного втручання». На рівні риторики ядерне стримування з боку Сполучених Штатів розуміється як суміш оборонної стратегії, готовності надати симетричну відповідь та безпосереднього стримування (тобто створення таких умов, за яких окремі актори не наважуються зазіхати на національну безпеку США зокрема та міжнародну загалом). Операційна складова, яка полягає в безпосередньому забезпеченні та обслуговуванні ядерної зброї нікуди не зникає з міжнародно-політичного дискурсу.
Таким чином, можна простежити, як принципи, закладені ще Мехеном у його рефлексіях стосовно морської сили та Гамільтоном в контексті його роздумів про активну комерційну стратегію знаходять своє відображення й у стратегії ядерного стримування США. Такий зв’язок не є випадковим, він обумовлений саме тяжінням американців до гарантування національної безпеки зокрема, та міжнародної безпеки загалом, не військовими діями та експансією, а структурною силою, яка вже підкріплюється різними засобами, у тому числі й ядерною зброєю.
Операційна складова була остаточно закріплена ще за часів президенства Джиммі Картера та Рональда Рейгана. Це було зумовлено тим, що індивіди з безпекового сектору, наукові кола, аналітичні центри, які стояли у витоків розробки та імплементації зовнішньополітичної стратегії США в часи Холодної війни приділяли значно більше уваги політичному аспекту ядерного протистояння. Спеціалісти з теорії ігор конструювали сценарії розвитку подій за умов ядерної конфронтації, тим самим посилаючи чіткі меседжі стримування. Навіть класики американської стратегії Пол Ніце та Генрі Кіссінджер сперечалися всередині 50-х стосовно доцільності проведення аналогії між ядерною війною, її стратегічними чи тактичними складовими та самим фактом її ймовірного спалаху.
Цією визначальною рисою стратегічної культури США не можна знехтувати, адже вона ще раз підтверджує той факт, що для держави не були притаманні судження в дусі Клаузевіца стосовно «війни як продовження зовнішньої політики іншими засобами». Штати розглядають збройний конфлікт як відхилення від норми. А нормою є мир та високий рівень безпеки у світі. Це пояснюється саме тим фактом, що самі США в історичній ретроспективі не мали досвіду перебування театром нищівних військових дій. У той час як європейці страждали від перманентних військових конфліктів, серед яких дві світові війни, американці мали змогу мобілізувати та навіть подвоїти власний ресурсний потенціал.
Консерватори на кшталт Коліна Грея та Карнеса Лорда підкреслюють важливу роль саме цивільних стратегів у США. Традиціоналісти ж оперували тим, що цивільні, які розробили стратегію стримування (що взагалі не може вважатися військовою концепцією), не можуть сприйматися серйозно. Проте ті ж традиціоналісти навіть не усвідомлювали, наскільки потужний та дієвий інтелектуальний і політичний конструкт вдалося створити цивільним стратегам. Стратегічний дискурс – ось, яка зброя стала найпотужнішою та найефективнішою в руках Сполучених Штатів.
У розрізі стратегічної культури США варто виокремити розширене стримування (extended deterrence). Воно передбачає створення цілої мережі союзницьких зобов’язань навколо держави, що свідчить про схильність Сполучених Штатів до використання альтернативних регуляторів безпеки. Цей аспект став кульмінацією стратегічного бачення Вашингтона, який прагнув диверсифікувати відповідальність за наслідки поточних та потенціальних конфліктних ситуацій. Основною ідеєю американського стратегічного бачення в цьому контексті є включення в систему союзницьких зобов’язань тих держав, цілі та інтереси яких збігалися з американськими. Створення спільного блага, яким можуть користуватися всі з побічним ефектом фрірійдерства (у випадку з Ісландією, яка стала членом НАТО внаслідок пропозиції використовувати не її військовий потенціал, а територію для створення військової бази). Крім того, концепція розширеного стримування фактично дала карт-бланш США, які змогли проникати в громадянські суспільства держав, інтереси та цінності яких зводилися до спільного з американським знаменника.
У другій половині ХХ століття така концепція стала очікуваною реакцією на радянську загрозу. Наявність зручного суперника у вигляді СРСР дала змогу поділити світ гіпотетично на чорне та біле. Це дозволяє зробити висновок, що для стратегічної культури США властиво також чітке визначення своїх та чужих. У ХХ столітті до когорти чужих зараховувалися перш за все країни соціалістичного табору, які сповідували діаметрально протилежні цінності та традиції організації суспільного ладу. Для Штатів із вагомим чинником громадської думки доволі важливим був аспект поділу світової кон’юнктури умовно на добро (втіленням чого й були США) та зло (імперія зла, за визначенням Рональда Рейгана).
Загалом у повоєнному світі Вашингтон спромігся зайняти привілейоване становище, яке дозволило йому діяти в рамках своєї ціннісної канви шляхом встановлення бінарного світового порядку з чітким визначенням лінії між добром та злом. Така структура була спрямована на ізоляцію країн соціалістичного табору або принаймні надання їм можливості вибору між демократичними та автократичними ідеалами. Обмеження ядерного потенціалу знайшло втілення в стримуванні, яке було не лише необхідним заходом безпеки, але й запобіжником проти радянського експансіонізму. Бреттон-Вудська система стала інструментом для економічної реконструкції, а НАТО – безпековим треком. Саме ці механізми створили передумови для експорту ліберального капіталу, який вдалося накопичити США за роки свого існування. Ядерне стримування, як уже було зазначено вище, стало основою зовнішньополітичної адженди Сполучених Штатів, а отже, вимагало значних ресурсів для успішної імплементації.
Поряд із явною економічною та технологічної перевагою, США вдалося встановити й стратегічну могутність, яка виявлялася в монополії в 1946-1949 роках на ядерну зброю та носії в поєднанні з контролем над інфраструктурою та ресурсами, необхідними для інтернаціоналізації американського капіталу ліберального штабу, зокрема демократії (план Маршалла, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та навіть Організація Об’єднаних націй). Глобальна мережа військових союзів та баз оборонного характеру в Гренландії, Ісландії, Великобританії, Італії, Туреччині, на Філіппінах, у Кореї, Японії та на Алясці завершила американську екстраполяцію військової сили. Сполучені Штати цілком могли дозволити собі таке дороге задоволення за рахунок власної валюти (долар), яка стала світовою.
У країнах, які перебували на етапі транзитного переходу свого розвитку, почалися прискорені процеси виробництва та накопичення ресурсів, які стимулювалися масовими вливаннями прямих іноземних інвестицій. Для запобігання втручанню Радянського Союзу в країни, які становили інтерес для США (перш за все як ринки збуту та проєкції свого ідеологічного потенціалу та ліберальних цінностей), вони здійснювали процедуру втручання: безпосередньо, як у Кореї 1950-53, В'єтнамі 1950-73, Лівані в 1958, на Кубу в 1961 р., у Гренаду в 1983 р.; суміжно, як в Ірані в 1953 р., у Гватемалі в 1954 р., в Індонезії в 1958–60 та 1965 рр., у Чилі 1970–73 рр. і на сьогодні в Нікарагуа.
Крім того, у багатьох випадках Сполучені Штати покладались на ядерний аспект: у Північному Ірані в 1946 році, Берліні в 1948 році, Кореї в 1950 і 1953 роках, у Народній Республіці Китай в 1958 р., на Кубі в 1962 р., на Близькому Сході в 1973 р., у В'єтнамі в 1954, 1968 та 1972. Доктрина Картера стала втіленням кількох етапів набирання обертів встановлення американської гегемонії: здійснення трансформаційних функцій та усвідомлення відповідальності за наслідків; чітке визначення місця ядерної зброї в міжнародно-політичній системі координат; розширення системи союзів для створення безпечного міжнародного середовища.
З появою «Супутника» в 1957 році та посилення потенціалу СРСР у контексті розгортання міжконтинентальних стратегічних потужностей американська проєкція військової потужності раптом зіткнулася з обмеженнями, які раніше були просто немислимими. Навіть у космічному просторі, у цій сфері, здавалося б, невичерпних можливостей, яка за часів адміністрації Кеннеді стала частиною нової астрополітичної гри, а за Рейгана набула небачених масштабів «зоряних війн», США стикнулися з необхідністю обмеження власної свободи дій, що для держави з «синдромом винятковості» було справжнім викликом.
Політичні та економічні умови, які стали продуктом гегемонії США, поступово почали виявляти зворотній ефект, коли Вашингтон почав розуміти, що не зможе нести тягар, накладений в епоху динамічних глобальних змін. Із появою ядерного клубу Сполучені Штати хоч і втратили монополію на ядерну зброю, однак модифікували свою стратегію: від недопущення появи нових ядерних держав до мінімізації їх кількості.
Отже, можна зробити висновок, що для стратегічної культури США характерною стала стратегія стримування, яка була продиктована перш за все пріоритизацією недопущення та запобігання конфліктних ситуацій, аніж акцентом на ініціюванні будь-яких атак. Це можна пояснити традицією Вашингтона до пріоритету збереження людського життя та розглядом збройних конфліктів не як «продовження ведення зовнішньої політики іншими засобами» (за Клаузевіцом), а відхиленням від норми. Такі міркування підтверджують гіпотезу даного наукового дослідження щодо пріоритету безпеки індивіда над національною безпекою, що знаходить своє втілення також і в глибокій державотворчій традиції американців, які розбудовували державний організм перш за все з урахуванням інтересів особистості, а не ефемерних вищих ешелонів влади.
Ключові регулятори безпеки: кристалізація структурної сили США
Генрі Кіссинджер зазначав, що кожного століття з’являється країна, яка володіє неабиякою могутністю, матеріальним та моральним потенціалом для модифікації системи міжнародних відносин відповідно до своїх цінностей та інтересів: у ХVII ст. – Франція за часів кардинала Рішельє висунула ідею держави-нації, у ХVІІІ ст. – Велика Британія стала основоположником концепції балансу сил, яка домінувала в Європі понад 200 років, у ХІХ ст. – Австрія створила «європейський концерт», який демонтував Бісмарк. У ХХ ст. такою державою стали Сполучені Штати Америки. Їхній вступ у Першу світову війну став яскравим свідченням переосмислення ролі цієї країни у світі. На думку тогочасного американського президента В. Вільсона, США мали взяти на себе роль арбітра в контексті розбудови нового міжнародно-правового порядку. Після Першої світової війни Вашингтону вдалося остаточно закріпити своє економічне лідерство, перетворивши провідні держави світу на своїх боржників. Вступ у війну дав повне право США заявити про свої наміри взяти участь у переформатуванні системи міжнародних відносин, а точніше – її кардинальній зміні.
Коли Вільсон став президентом, він відразу зосередив свою увагу на втіленні в життя концепції так званої м’якої сили. Найбільш вдалою відповіддю США на виклики в Південній Америці став панамериканський рух, який був спрямований на посилення зв’язків між Північною та Південною частинами Америки на противагу Європі. Одним із основних гасел було твердження про мирне врегулювання спорів між країнами американського континенту. Сполучені Штати вважалися єдиною силою, яка може виступити в ролі арбітра завдяки своїй «винятковості» та «цивілізованості».
Пізніше було створено Панамериканський союз під егідою США, який сприяв співпраці учасників у сфері торгівлі, культури та освіти. Спроба виробити спільні правила гри у вигляді тих самих міжнародно-правових норм також є однією з рис стратегічної культури Сполучених Штатів. Альянси, коаліції та ситуативні союзи стали для США одним із найважливіших інструментів здійснення своїх зовнішньополітичних цілей (та альтернативними регуляторами безпеки).
Значну роль у цьому відіграло сприйняття американцями поняття безпека. Справа в тому, що для американців це ресурс, який можна досить раціонально використовувати, при цьому застосовуючи механізм мінімізації коштів на його утримання. Апогеєм такої світоглядної канви пізніше стане заснування Північноатлантичного блоку – НАТО.
Логічним є твердження про те, що концепції та практики, які застосовувалися в одному регіоні, знаходили свою проєкцію в іншому. Чимало елементів зовнішньополітичної діяльності Вашингтона збігалися зі змінами у внутрішній політиці, яка проводилася такими прогресивними діячами, як Теодор Рузвельт чи Вудро Вільсон. І це також варто розглядати як одну з рис стратегічної культури США – точкове проєктування сили в більш-менш уніфікованому форматі, що дозволяло уникати гнучкості принципів та діяти послідовно, нівелюючи спроби якимось чином підвести під сумнів дії Сполучених Штатів.
Варто зазначити також і про європейський вектор американської політики. Яким би сильним не було бажання США ігнорувати європейські справи та повністю ізолюватися від них, Вашингтон не міг дозволити собі таку розкіш, враховуючи амбіції в контексті посилення своєї ваги на міжнародній арені та здобуття статусу гравця міжнародних відносин, який би зміг впливати на формування правил гри. Хоча американці протидіяли просуванню британців у Північній та Латинській Америках (а отже, починали свій структурний вплив саме з Південної Америки) та не підтримували японську експансію на півночі Китаю, США та Велика Британія визнавали, що обоє зацікавлені в підтримці тогочасного status-quo.
Варто зазначити, що політика Великої Британії на той час полягала в тому, аби запобігти появі гегемона в Європі. Сполучені Штати розглядали цю політику як таку, що відповідала їхнім інтересам, адже противага американському впливу у вигляді Великої Британії їх влаштовувала, але миритися з появою нового претендента на світове панування Вашингтон не хотів. Американо-британські відносини почали налагоджуватися ще з 1890-х рр. США підтримували позицію Великої Британії на противагу її суперникам. Саме Штати надали цінну дипломатичну допомогу Англії під час її війни з бурами (1899-1902 рр.), коли становище Лондона в Південній Африці було хитким, а з боку Європи лунав шквал критики. Вашингтон також виступив на боці Великої Британії та Франції проти Німеччини на конференції в Альхесірасі (Іспанія) в 1906 р. Джон Мілтон Хей зазначав: «Якщо існування Британської імперії буде поставлено під питання, невідомо, яким буде перебалансування сил». Теодор Рузвельт неодноразово наголошував: «Якщо Велика Британія зазнає краху, то через 5 років вибухне війна між нами та однією з континентальних країн Європи, допоки ми не відмовимося від доктрини Монро для Південної Америки».
Не зважаючи на те, що США намагалися зберегти дружні відносини з Німеччиною, неодноразово американські посли висловлювали позитивну оцінку «сердечній згоді» між Лондоном та Парижем. Крім того, американські лідери намагалися знайти прийнятні форми арбітражу та розробити інші схеми для мирного врегулювання спорів між європейськими державами. Війни могли лише підірвати торгівлю, спричинити перебалансування сил та створити безліч викликів для status-quo, який так прагнули зберегти Велика Британія та США. Основною метою були зміцнення та стабілізація існуючого міжнародного порядку, що дало б змогу Вашингтону закласти підвалини для поширення не лише свого впливу, але й цінностей та принципів, які б дали змогу створити більш безпечний та надійний світ.
США разом з Великою Британією розробили чимало інструментів для мирного врегулювання спорів: залучення медіаторів, слідчі комісії, арбітражні угоди, розвиток міжнародного права, перманентні конференції в Гаазі для вирішення відповідних питань. Разом з Англією США відіграли значну роль у заснуванні Постійної палати третейського суду на першій Гаазькій конференції в 1899 р. Через 8 років на другій Гаазькій конференції адміністрація Рузвельта схвалила кампанію Тафта, спрямовану на створення іншого суду, який став дійсно ефективним. Така система міжнародного права стала потужним інструментом розв’язання спорів між державами, належного забезпечення та підтримки миру.
У східній півкулі інтереси США полягали в збереженні лідерства Великої Британії в цьому регіоні як точкового дистриб’ютора (чи навіть трансмітера) власних інтересів водночас із послабленням британців у західній півкулі, де Вашингтон вважав Англію свої головним суперником. Туманний Альбіон також підтримував ідею вільної торгівлі та рівних можливостей. Штати були проти того, щоб могутність Великої Британії та її флоту була затьмарена зростанням потужностей інших гравців у східній півкулі, чиї інтереси не збігалися б з американськими. Розуміючи, наскільки небезпечним може стати перебалансування сил не на користь США, американці на початку століття почали налагоджувати відносини з Великою Британією та посилювати її позиції в Старому світі. Водночас американці разом із британськими колегами популяризували ідею реформування міжнародного порядку в контексті створення відповідних механізмів для вирішення спорів та запобігання війн і державних переворотів.
У Тихоокеанському регіоні США приділяли значну увагу Китаю як країні з потужним економічним та політичним потенціалом у перспективі. Тож зовсім не дивно, що сек’юритизація Китаю знайшла своє втілення в зовнішньополітичній поведінці Вашингтона й у сучасних умовах. Для Сполучених Штатів було надзвичайно важливо здобути вплив у цьому регіоні саме за рахунок Китаю. Європейці чудово розуміли, що у випадку підтримки принципу відкритих дверей, який просувала й Велика Британія, США зможуть зайняти величезну нішу китайського ринку. Однак їм довелося зіткнутися з певними проблемами в цьому напрямку. На межі століть Росія відкинула принцип відкритих дверей, принаймні в північній частині Китаю, адже остерігалася того, що він може мати так званий «spillover effect», тобто знайти своє втілення й на території Російської імперії.
У цьому регіоні США довелось погрожувати іншим державам силою. Вашингтон здобув низку військово-морських перемог над Іспанією в Тихому океані. У 1898 році Штати отримали Гуам та Філіппіни від іспанської корони та майже одночасно закріпили свій контроль над Гавайськими островами. Але США не мали змоги застосувати військові сили проти сусідніх держав Китаю на кшталт Росії, тому що необхідність таких дій було складно пояснити американському населенню, а громадська думка відіграє важливу роль у процесі прийняття зовнішньополітичних рішень у Сполучених Штатах.
З огляду на все вищесказане, можна зробити висновок, що успішність політики США в Північній Америці, Тихоокеанському, Азійському та Латиноамериканському регіонах прямо пропорційна здатності Вашингтона розбудувати надійну систему союзів та коаліцій. У цих регіонах президент намагався посилити свою присутність та забезпечити стабільність політичних кордонів шляхом окреслення меж можливої співпраці у сфері торгівлі («м’яка сила»). Більшою мірою цьому сприяло й керівництво Великої Британії. Небезпека полягала в тому, що цьому могли перешкоджати інші держави, з якими потрібно було або домовлятися, або вступати в конфронтацію. До того ж підхід, який застосовували американці, значною мірою залежав від ресурсів, якими вони володіли й за рахунок використання яких вони могли забезпечити свій вплив.
Європейські держави отримали застереження від США водночас з гарантіями (не завжди спрацьовувало з Карибами) дотримання принципу відкритих дверей. Штати також взяли на себе відповідальність за врегулювання ситуації в Латинській Америці від імені всього цивілізованого світу. У Китаї США навпаки задекларували необхідність мобілізації колективних зусиль для підтримки політичних кордонів та рівних можливостей. В обох випадках американські державні діячі застосовували месіанську риторику боротьби з несправедливістю та егоїзмом. І це насправді не було порожніми словами, риторикою чи продуктами створення ілюзії навколо, а цілком обґрунтованими претензіями, які підкріплювались готовністю США взяти відповідальність за міжнародно-політичний стан справ.
Абсолютно не дивно, що Сполучені Штати сприяли встановленню дружніх режимів у державах, вплив над якими відповідав американським стратегічним інтересам. Це стало запорукою кристалізації політичних кордонів та допустимих меж торгівлі, а пізніше – наріжним каменем для зростання американської політичної, військової та економічної могутності, які дозволили США під час Першої світової війни культивувати прагнення змінити систему міжнародних відносин, шляхом встановлення нових правил гри за власним сценарієм. Можливо, занадто іронічно, але саме США, набираючи обертів як впливова держава на міжнародній арені, напередодні Першої світової війни діяли таким чином, щоб зберегти status-quo, в якому вони б змогли закріпити та зміцнити своє лідерство, тому гучні тези радянської історіографії про зацікавленість США в початку Першої світової війни для реалізації своїх імперіалістичних інтересів варто вважати суперечливими, недостатньо доведеними або взагалі неправдивими.
Ще напередодні Першої світової війни тогочасному американському президенту Теодору Рузвельту вдалося відновити арбітраж шляхом підписання угоди на Гаазькій конференції 1915 року. Американський уряд приділяв багато уваги таким договорам, які могли б сприяти зміцненню стабільності та безпеки у світі. Під егідою Білого дому було здійснено дослідження щодо перспектив посилення протиріч між Великою Британією та Німеччиною, що цілком могло конвертуватися в масштабний збройний конфлікт. Кінцевою метою США було створення системи домовленостей між тими чи іншими державами для того, щоб контролювати міжнародні відносини під виглядом незмінного статус-кво.
Отже, на перетині екстраполяції військової могутності, «м’якої сили» у вигляді економічних та політичних інструментів, альтернативних регуляторів безпеки, таких як створення розгалуженої мережі союзів та коаліцій, США вдалося акумулювати значний капітал структурної сили, яка може бути розглянута як спільний знаменник усього зовнішньополітичного інструментарію держави. Структурна сила, яка полягає в здатності актора впливати на міжнародно-політичні правила гри, стала ключовим регулятором безпеки Сполучених Штатів Америки, що підтверджує п’яту гіпотезу даного наукового дослідження. Аналіз витоків структурної сили країни дає підстави підтвердити гіпотезу про те, що ключовий регулятор безпеки бере свій початок із зовнішньополітичної поведінки США щодо Південної Америки.
Висновки
З огляду на еволюційний вимір сприйняття, усвідомлення та подолання загроз Сполученими Штатами Америки, можна виокремити наступні риси стратегічної культури, які відігравали та продовжують відігравати значну роль у процесі прийняття зовнішньополітичних рішень цієї держави:
· Географічна зумовленість. США відокремлені від Європи, Азії та Африки двома океанами: Атлантичним і Тихим. Двоє сусідів – Канада та Мексика – в історичній ретроспективі не становили великої загрози для американської демократії (за винятком хіба що 1814 року, коли Вашингтон було спалено британцями, однак це стало лише свідченням того, що США почали виявляти готовність до протидії акторам поза межами Західної півкулі, які втручалися в комерційні справи американців).
· Історично склався пріоритет безпеки індивіда над державною безпекою, що зумовлено насамперед глибоким корінням демократичної та ліберальної традицій. Ключовими є політичні та економічні національні інтереси, а головними загрозами вважаються ті, які стосуються насамперед ціннісної канви соціальної екзистенції американців. У силу того, що Сполучені Штати не були театром загарбницьких війн та атак із боку інших акторів міжнародно-політичної арени, їм властива концепція так званої вільної безпеки (free security).
· Наявність дієвих демократичних інституцій і високий рівень економічного розвитку стають своєрідними інструментами легітимізації «винятковості» Сполучених Штатів.
· Окрім того, серед регуляторів безпеки домінує структурна сила разом із застосуванням м’якої та військової. До того ж остання, яка екстраполюється в будь-яку точку світу, спрямована не на безпосереднє застосування, а на виконання функції стримування. У багатьох вимірах таке концептуальне обґрунтування військової сили, підкріпленої потужною технологічною основою, є виявом широти інструментарію досягнення зовнішньополітичних цілей Сполучених Штатів; серед інших регуляторів безпеки варто виокремити елементи на кшталт співпраці з міжнародними інституціями, орієнтації на норми сучасного міжнародного права, важливу роль союзів, альянсів та коаліцій.
· Сполучені Штати Америки достатньо відкрито й небагатозначно окреслюють свої стратегічні цілі, не приховуючи їхньої пріоритетності над інтересами інших країн (в тому числі союзників) й сталого характеру, виявляючи при цьому адаптивність і навіть гнучкість у принципах (якщо мова йде про налагодження треків співробітництва з гетерогенними державами).
· США мають яскраво виражений «синдром винятковості», який покликаний легітимізувати їхні дії на міжнародній арені; месіанська роль є наріжною в процесі формування сприйняття міжнародного середовища та свого місця у світі.
· Соцієтальна безпека є ключовим елементом легітимізації зовнішньополітичних акцій всередині Сполучених Штатів, адже громадська думка є важливим елементом у процесі прийняття зовнішньополітичних рішень.
· Загалом США не лише бачать міжнародне середовище як сприятливе для поширення та вкорінення ліберальних принципів, які пройшли перевірку часом з огляду на кейс самих США, але й щиро вірять у свої можливості переформатувати його, встановити такі правила гри, які в їхній системі координат будуть справедливими.
***
У межах спецпроєкту «Стратегічна культура країн світу» ADASTRA створює «стратегічний профайл» кожної держави задля розширення інструментарію дослідження та тлумачення зовнішньої політики й поглиблення розуміння міжнародно-політичних процесів. Усі статті спецпроєкту ви можете переглянути за посиланням. А також слідкуйте за нашими соцмережами, щоб бути в курсі всіх оновлень.
Авторка – Анастасія Возович, експертка зі стратегічної культури Аналітичного центру ADASTRA
Якщо вам до вподоби те, що ми робимо, підтримайте нас на Patreon! Таким чином ви здійснюєте свій внесок у розвиток української аналітики.