З історії нам відомо про античний шлях із варяг у
греки та про доблесні подвиги вікінгів. Однак у 21 столітті норвезькі нащадки
норманів прокладають свій новий шлях, кінцевою точкою якого стає Крайня Північ.
Наскільки ефективними є їхні зусилля в цьому напрямку? Такими ж продуктивними,
як і варязькі експедиції? Чи в умовах сьогодення в Норвегії насправді існує мало
можливостей для впливу в арктичному регіоні? Шукайте відповіді на ці запитання в
статті ADASTRA.
Законодавчий піонер
Норвегія однією з
перших держав у 21 столітті офіційно закріпила на законодавчому рівні свій
арктичний курс. Так, у 2006 році Королівство прийняло фундаментальний
нормативно-правовий документ, що стосувався арктичного регіону під назвою “Стратегія
Крайньої Півночі”. У ньому артикулювалася ціла низка ключових завдань у контексті активізації арктичного курсу Осло. Зокрема, вказувалася необхідність
Норвегії перебувати в авангарді міжнародних зусиль із розвитку знань “про
північні регіони, для північних регіонів і в самих північних регіонах”.
При
цьому скандинавська держава зобов’язувалася здійснювати таку послідовну
політику, що відповідає критеріям неухильності та передбачуваності. Цікаво, що
стратегія проголошувала одночасно важливість як унікального арктичного
навколишнього середовища, так і створення базису для подальшої нафтогазової
діяльності Королівства в Баренцевому морі. Окремим суттєвим пріоритетом
Норвегії на Крайній Півночі стратегія визначала співробітництво з Російською
Федерацією. І саме на цих двосторонніх відносинах необхідно зупинитися детальніше.
Еволюція
норвезько-російських відносин в Арктиці
Аналізуючи
норвезьку залученість до арктичного міжнародно-політичного простору, варто насамперед зазначити, що впродовж десятиліть російський вектор перебував в
епіцентрі порядку денного офіційного Осло. Варто згадати, що Норвегія має
морський кордон із Росією у Варязькій затоці, більш відомий як Варангер-фіорд в Баренцовому морі. Між Осло та Москвою довго існували протиріччя щодо розділу
даного кордону. Норвегія стверджувала, що кордон має бути рівновіддаленим від
норвезького Шпіцбергена (він же Свальбард) і російської Землі Франца-Йосифа та
острова Нова Земля. Росія, у свою чергу, наполягала на своєму варіанті кордону,
який враховував її право на використання прибережних вод Шпіцбергена й був де-факто
прикордонною лінією, встановленою ще в 1926 році, що сполучала Північний полюс ііз крайньою точкою сухопутної території.
Читайте також: Вікно в Арктику: нариси зовнішньої і внутрішньої політики Росії в регіоні
Між двома цими
варіантами проведення кордону утворилася досить велика територія, що була
непідконтрольною жодній із юрисдикцій. Після виявлення там покладів палива дискусія
про суверенітет над цією територією активізувалася. Лише у 2010 році в
Мурманську в ході зустрічі між Дмитром Медведєвим і прем’єр-міністром Норвегії
Йенсом Столтенбергом була підписана довгоочікувана угода про розмежування
морських просторів і співпрацю в Баренцевому морі та Північному Льодовитому
океані. Згідно з цим договором, спірна зона була поділена на дві рівні частини.
Окрім цього, після підписання договору було припинено 30-річний мораторій на
розробку родовищ нафти й газу на континентальному шельфі даної території, що
відтоді вже не вважалася спірною.
За словами Д. Медведєва, підписання
договору мало “позитивно вплинути на зміцнення міжнародної та регіональної
безпеки, а також на поглиблення взаємодії між арктичними державами”. А
норвезький посол у Росії тоді ж зазначив, що це було дуже важливе рішення, оскільки
останнім часом було достатньо багато чуток про можливу нову холодну війну на
Крайній Півночі та конкуренцію між різними державами в цьому регіоні.
Шпіцбергенський
диспут НЕзаморожений
Однак одним Баренцовим
морем не закінчувалися суперечки у відносинах Норвегії з Росією в арктичному
середовищі. Питання архіпелагу Свальбард залишалося також актуальним. Річ у
тім, що в 1920 році в рамках мирної Паризької конференції було укладено Договір
про Шпіцберген, що закріплював суверенітет Норвегії над архіпелагом, але при
цьому всі держави-учасники Договору, в тому числі СРСР, мали право здійснювати
комерційну та науково-дослідну діяльність на основі повної рівності у демілітаризованого статусу архіпелагу. Але у ХХІ столітті російські риболови
інтенсифікували свою діяльність на територіях, які Норвегія вважає власною
200-мильною виключною економічною зоною навколо Свальбарда. Відтак, Королівство
проводило часті затримання російських траулерів.
У відповідь на це Північний
флот Росії у 2004 році розпочав регулярні патрулювання вод навколо Шпіцбергена.
Норвегія засудила ці дії як такі, що свідчили про російські імперські амбіції
та небажання йти на співробітництво з арктичних питань. Осло висловлювало
переконання, що Арктика не має стати новою ареною геополітичної конфронтації в
міжнародних відносинах. Натомість цей регіон мав би символізувати потужність
міжнародного співробітництва у вирішенні контроверсійних питань. Власне, саме
так, як і відбулося у випадку з угодою про
Баренцове море, що розглядається в Норвегії як ідеальне втілення потенціалу
багатосторонньої мирної дипломатії в Арктиці.
Дізнавайтеся більше: Арктична рада: білий прапор перемоги співпраці?
Однак питання
російських дій у межах територій Шпіцбергену досі залишається юридично неврегульованим і може спалахнути заново в будь-який момент. Так, у вересні 2019
року відбулися навчання Північного флоту РФ поблизу архіпелагу Франца-Йосифа,
тобто неподалік самого Шпіцбергену. Вони пройшли під акомпанемент низки тривожних
заяв представників
вищих щаблів норвезьких силових структур через побоювання щодо подальшого
збереження суверенітету Шпіцбергену, а це свідчить про конфліктогенний
потенціал даної території.
Геополітичний
трикутник в Арктиці: НАТО – Норвегія – РФ
Не дивлячись на
своє прагнення партнерського врегулювання всіх спірних суперечок із Росією в
Арктиці, останніми роками Норвегія усвідомила загрозу російського
експансіонізму та мілітаризації, у тому числі в Арктиці. Саме тому найбільш
масштабні з часів завершення холодної війни військові навчання НАТО відбулися
восени 2018 року саме на території Норвегії. У цих грандіозних навчаннях
Північноатлантичного альянсу на норвезькій території взяли участь 50 тисяч
військових з усіх держав-членів НАТО та Фінляндії і Швеції, 10 тисяч одиниць
техніки, 250 літаків та 65 кораблів. Дані навчання були схвально сприйняті
норвезькою політичною елітою. Вони яскраво продемонстрували здатність НАТО в
будь-який момент у майбутньому розгорнути колективні сили альянсу на Крайній
Півночі для гарантування безпеки та захисту держав-членів.
Тому цілком
природним видається той факт, що в оновленій “Арктичній стратегії Норвегії – між
геополітикою й соціальним розвитком” від 2017 року членство в НАТО
визнається наріжним каменем норвезької безпекової політики. Тим не менш,
наголошується, що хоча Норвегія стурбована зростанням російської військової
присутності в Арктиці, ця мілітаризація не спрямована проти Осло. Більш того, у
стратегії прописано, що “відносини з Росією залишатимуться постійним і важливим
елементом норвезької арктичної політики”.
Перспективи
україно-норвезької кооперації на Крайній Півночі
Тісне
співробітництво Норвегії з Росією в Арктиці жодним чином не означає відсутність
можливостей для співробітництва між Києвом та Осло в арктичному напрямку, не
дивлячись на неарктичний статус України. Справа в тому, що на архіпелазі
Свальбард проживає понад 400 українців. Цікаво, що в селищі Баренцбург, одній із лише двох локацій на Шпіцбергені, де
є постійне населення, левова частка – українці, які
займаються видобутком кам’яного вугілля. Відтак, існують реальні перспективи
розвитку україно-норвезького співробітництва в Арктиці.
Красномовною в
цьому контексті вийшла робоча поїздка в червні 2019 року Посла України в
Норвегії В’ячеслава Яцюка на Свальбард. Згідно з офіційною інформацією на сайті
посольства, під час зустрічі з губернатором Свальбарда український дипломат наголосив
на зацікавленості Києва в налагодженні ефективного механізму зв’язку між
Посольством України в Норвегії та громадянами України, які працюють у російській
компанії «Арктикуголь» у поселенні Баренцбург.
Резюме
Отже,
держава нащадків норманів у 21 столітті демонструє інтенсивність у прокладанні
шляху “з Осло на Крайню Північ”. Норвезькі зусилля засвідчують і піонерське
ухвалення на державному рівні арктичної стратегії, і послідовний прагматизм у
відносинах з іншими ключовими суб’єктами в Арктиці, насамперед із Росією та
НАТО. Норвегії вдається як сприяти посиленню регіональної безпекової
присутності Північноатлантичного альянсу, так і досягати взаємовигідних угод із
російською стороною. Разом з тим, існує реальна перспектива налагодження
україно-норвезького співробітництва на архіпелазі Свальбард, що зростатиме в міру збільшення стратегічної ролі Арктики в міжнародній політиці.
Автор – Олексій Панчак,
Аналітичний центр ADASTRA