Арктична політика Норвегії

З історії нам відомо про античний шлях із варяг у греки та про доблесні подвиги вікінгів. Однак у 21 столітті норвезькі нащадки норманів прокладають свій новий шлях, кінцевою точкою якого стає Крайня Північ. Наскільки ефективними є їхні зусилля в цьому напрямку? Такими ж продуктивними, як і варязькі експедиції? Чи в умовах сьогодення в Норвегії насправді існує мало можливостей для впливу в арктичному регіоні? Шукайте відповіді на ці запитання в статті ADASTRA.

Законодавчий піонер

Норвегія однією з перших держав у 21 столітті офіційно закріпила на законодавчому рівні свій арктичний курс. Так, у 2006 році Королівство прийняло фундаментальний нормативно-правовий документ, що стосувався арктичного регіону під назвою “Стратегія Крайньої Півночі”. У ньому артикулювалася ціла низка ключових завдань у контексті активізації арктичного курсу Осло. Зокрема, вказувалася необхідність Норвегії перебувати в авангарді міжнародних зусиль із розвитку знань “про північні регіони, для північних регіонів і в самих північних регіонах”.

При цьому скандинавська держава зобов’язувалася здійснювати таку послідовну політику, що відповідає критеріям неухильності та передбачуваності. Цікаво, що стратегія проголошувала одночасно важливість як унікального арктичного навколишнього середовища, так і створення базису для подальшої нафтогазової діяльності Королівства в Баренцевому морі. Окремим суттєвим пріоритетом Норвегії на Крайній Півночі стратегія визначала співробітництво з Російською Федерацією. І саме на цих двосторонніх відносинах необхідно зупинитися детальніше.

Еволюція норвезько-російських відносин в Арктиці

Аналізуючи норвезьку залученість до арктичного міжнародно-політичного простору, варто насамперед зазначити, що впродовж десятиліть російський вектор перебував в епіцентрі порядку денного офіційного Осло. Варто згадати, що Норвегія має морський кордон із Росією у Варязькій затоці, більш відомий як Варангер-фіорд в Баренцовому морі. Між Осло та Москвою довго існували протиріччя щодо розділу даного кордону. Норвегія стверджувала, що кордон має бути рівновіддаленим від норвезького Шпіцбергена (він же Свальбард) і російської Землі Франца-Йосифа та острова Нова Земля. Росія, у свою чергу, наполягала на своєму варіанті кордону, який враховував її право на використання прибережних вод Шпіцбергена й був де-факто прикордонною лінією, встановленою ще в 1926 році, що сполучала Північний полюс ііз крайньою точкою сухопутної території.

Читайте також: Вікно в Арктику: нариси зовнішньої і внутрішньої політики Росії в регіоні

Між двома цими варіантами проведення кордону утворилася досить велика територія, що була непідконтрольною жодній із юрисдикцій. Після виявлення там покладів палива дискусія про суверенітет над цією територією активізувалася. Лише у 2010 році в Мурманську в ході зустрічі між Дмитром Медведєвим і прем'єр-міністром Норвегії Йенсом Столтенбергом була підписана довгоочікувана угода про розмежування морських просторів і співпрацю в Баренцевому морі та Північному Льодовитому океані. Згідно з цим договором, спірна зона була поділена на дві рівні частини. Окрім цього, після підписання договору було припинено 30-річний мораторій на розробку родовищ нафти й газу на континентальному шельфі даної території, що відтоді вже не вважалася спірною.

За словами Д. Медведєва, підписання договору мало “позитивно вплинути на зміцнення міжнародної та регіональної безпеки, а також на поглиблення взаємодії між арктичними державами”. А норвезький посол у Росії тоді ж зазначив, що це було дуже важливе рішення, оскільки останнім часом було достатньо багато чуток про можливу нову холодну війну на Крайній Півночі та конкуренцію між різними державами в цьому регіоні.

Шпіцбергенський диспут НЕзаморожений

Однак одним Баренцовим морем не закінчувалися суперечки у відносинах Норвегії з Росією в арктичному середовищі. Питання архіпелагу Свальбард залишалося також актуальним. Річ у тім, що в 1920 році в рамках мирної Паризької конференції було укладено Договір про Шпіцберген, що закріплював суверенітет Норвегії над архіпелагом, але при цьому всі держави-учасники Договору, в тому числі СРСР, мали право здійснювати комерційну та науково-дослідну діяльність на основі повної рівності у демілітаризованого статусу архіпелагу. Але у ХХІ столітті російські риболови інтенсифікували свою діяльність на територіях, які Норвегія вважає власною 200-мильною виключною економічною зоною навколо Свальбарда. Відтак, Королівство проводило часті затримання російських траулерів.

У відповідь на це Північний флот Росії у 2004 році розпочав регулярні патрулювання вод навколо Шпіцбергена. Норвегія засудила ці дії як такі, що свідчили про російські імперські амбіції та небажання йти на співробітництво з арктичних питань. Осло висловлювало переконання, що Арктика не має стати новою ареною геополітичної конфронтації в міжнародних відносинах. Натомість цей регіон мав би символізувати потужність міжнародного співробітництва у вирішенні контроверсійних питань. Власне, саме так, як і відбулося у випадку з угодою про Баренцове море, що розглядається в Норвегії як ідеальне втілення потенціалу багатосторонньої мирної дипломатії в Арктиці.

Дізнавайтеся більше: Арктична рада: білий прапор перемоги співпраці?

Однак питання російських дій у межах територій Шпіцбергену досі залишається юридично неврегульованим і може спалахнути заново в будь-який момент. Так, у вересні 2019 року відбулися навчання Північного флоту РФ поблизу архіпелагу Франца-Йосифа, тобто неподалік самого Шпіцбергену. Вони пройшли під акомпанемент низки тривожних заяв представників вищих щаблів норвезьких силових структур через побоювання щодо подальшого збереження суверенітету Шпіцбергену, а це свідчить про конфліктогенний потенціал даної території.

Геополітичний трикутник в Арктиці: НАТО - Норвегія - РФ

Не дивлячись на своє прагнення партнерського врегулювання всіх спірних суперечок із Росією в Арктиці, останніми роками Норвегія усвідомила загрозу російського експансіонізму та мілітаризації, у тому числі в Арктиці. Саме тому найбільш масштабні з часів завершення холодної війни військові навчання НАТО відбулися восени 2018 року саме на території Норвегії. У цих грандіозних навчаннях Північноатлантичного альянсу на норвезькій території взяли участь 50 тисяч військових з усіх держав-членів НАТО та Фінляндії і Швеції, 10 тисяч одиниць техніки, 250 літаків та 65 кораблів. Дані навчання були схвально сприйняті норвезькою політичною елітою. Вони яскраво продемонстрували здатність НАТО в будь-який момент у майбутньому розгорнути колективні сили альянсу на Крайній Півночі для гарантування безпеки та захисту держав-членів.

Тому цілком природним видається той факт, що в оновленій “Арктичній стратегії Норвегії – між геополітикою й соціальним розвитком” від 2017 року членство в НАТО визнається наріжним каменем норвезької безпекової політики. Тим не менш, наголошується, що хоча Норвегія стурбована зростанням російської військової присутності в Арктиці, ця мілітаризація не спрямована проти Осло. Більш того, у стратегії прописано, що “відносини з Росією залишатимуться постійним і важливим елементом норвезької арктичної політики”.

Перспективи україно-норвезької кооперації на Крайній Півночі

Тісне співробітництво Норвегії з Росією в Арктиці жодним чином не означає відсутність можливостей для співробітництва між Києвом та Осло в арктичному напрямку, не дивлячись на неарктичний статус України. Справа в тому, що на архіпелазі Свальбард проживає понад 400 українців. Цікаво, що в селищі Баренцбург, одній із лише двох локацій на Шпіцбергені, де є постійне населення, левова частка – українці, які займаються видобутком кам’яного вугілля. Відтак, існують реальні перспективи розвитку україно-норвезького співробітництва в Арктиці.

Красномовною в цьому контексті вийшла робоча поїздка в червні 2019 року Посла України в Норвегії В’ячеслава Яцюка на Свальбард. Згідно з офіційною інформацією на сайті посольства, під час зустрічі з губернатором Свальбарда український дипломат наголосив на зацікавленості Києва в налагодженні ефективного механізму зв’язку між Посольством України в Норвегії та громадянами України, які працюють у російській компанії «Арктикуголь» у поселенні Баренцбург.

Резюме

Отже, держава нащадків норманів у 21 столітті демонструє інтенсивність у прокладанні шляху “з Осло на Крайню Північ”. Норвезькі зусилля засвідчують і піонерське ухвалення на державному рівні арктичної стратегії, і послідовний прагматизм у відносинах з іншими ключовими суб’єктами в Арктиці, насамперед із Росією та НАТО. Норвегії вдається як сприяти посиленню регіональної безпекової присутності Північноатлантичного альянсу, так і досягати взаємовигідних угод із російською стороною. Разом з тим, існує реальна перспектива налагодження україно-норвезького співробітництва на архіпелазі Свальбард, що зростатиме в міру збільшення стратегічної ролі Арктики в міжнародній політиці.

Автор – Олексій Панчак, Аналітичний центр ADASTRA