Хороводи над прірвою: студентські протести, квазієвропейський курс та підірваний авторитет Вучича
Стандартне уявлення про Сербію в українців історично негативне: виною тому ще живі спогади про роль держави у конфліктах на території Югославії, побутова москво- та путінофілія, а також присмак схожості жахіть і знущань доби Мілошевича тридцятирічної давнини з нинішніми російськими воєнними злочинами.
Більшість ультрас та прихильників «Великої Сербії» стабільно доводять свою проросійську позицію – аргументовану не путінферштейнерським «потрібним прагматизмом», а відвертою прихильністю та бажанням відновити велич пліч-о-пліч із Москвою.
Водночас позиція та дії офіційного Белграда останніми роками стали значно розходитися зі стереотипами про Сербію як маленьку копію росії на Балканах. Попри поширені погляди, президент Вучич не завжди сліпо дотримується проросійської політики – ба більше, намагається маневрувати у своїх заявах, зокрема й щодо України.
Позиції Вучича всередині країни виглядають так само нестабільно, як і ззовні – країну сколихують уже майже двомісячні протести студентів, до яких нещодавно долучилися й фермери. У цій статті ми розбираємо сучасну ситуацію та можливі сценарії розвитку подій для Белграда.
Сербська держава першої чверті XXI століття характеризується значним зменшенням впливу Белграда на сусідні країни. Наслідками югославських воєн та провалу ідеї сербського іредентизму стали конфлікт із НАТО, відновлення незалежності Чорногорії та проголошення незалежності Косова.
Процес врегулювання наслідків від’єднання Косова наразі можна оцінити і як «холодну війну Балкан», і схарактеризувати відомою формулою «ні війни, ні миру» – попри тимчасові загострення, зокрема влітку 2022-го та навесні 2023-го років, ситуація загалом залишається стабільною.
Вищезгадане загострення стосувалося проблеми визнання номерних знаків. Крім того, Приштина планувала повністю заборонити в’їзд за паспортами Сербії, однак після тривалих консультацій із західними партнерами уряд постійно відкладав запровадження цих заходів. Депутати Скупщини (сербського парламенту) під час кризи не гребували й формулюваннями на кшталт «…денацифікації Балкан».
Позиція президента Вучича виключала застосування сили для повернення Косова під контроль Белграда, але водночас включала й образливі висловлювання щодо цієї теми – як на адресу непостійного члена Ради Безпеки ООН Словенії, так і у формі застережень Україні щодо можливого визнання незалежності Косова.
Детальніше про етапи пошуку порозуміння аналітики ADASTRA розповідали у статтях «Договір між Сербією та Косово. Чи вдасться завершити «Холодну війну» на Західних Балканах?» та «Радше є, аніж немає: що таке «план Трампа для Косова» і чи має він шанси на успіх?»
Сербія постмілошевицької доби загалом зробила значні кроки у відновленні нормальних відносин із Європою та США, при цьому не відмовляючи собі в контактах із путінською росією та Китаєм. Така (знайома для України в попередні часи) багатовекторність Белграда стала вершиною політичної розсудливості адміністрацій президентів Тадіча та Вучича.
Белград почав курс на євроінтеграцію після повалення режиму Слободана Мілошевича. Відправною точкою в переговорах тодішньої «Малої Югославії» – Сербії та Чорногорії – став Салонікський саміт 2003 року ЄС – Західні Балкани. Політика президента Тадіча включала балансування між чотирма великими полюсами – ЄС, США, Китаєм та росією.
Борис Тадич виступав за співпрацю та примирення колишніх югославських країн, напружених тягарем югославських воєн, і приносив вибачення у Боснії і Герцеговині та Хорватії за всі злочини, «скоєні в ім'я Сербії». Загалом Тадич підтримував євроінтеграцію – з обмовкою, що цей процес не має відбуватися ціною визнання незалежності Косова.
2008 року російська федерація намагалася скористатися ситуацією та «розвернути» політику Белграда цілком і повністю в бік Москви, але Тадич відмовився, зокрема, визнавати незалежність так званих «абхазії» та «південної осетії».
Президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн і президент Сербії Александр Вучич позують фотографам перед зустріччю в штаб-квартирі ЄС у Брюсселі, Бельгія, 26 квітня 2021 року.
Virginia Mayo/Pool via REUTERS/File Photo Purchase Licensing Rights
Наразі офіційний Белград уже майже п’ятнадцять років є кандидатом на вступ до ЄС – переговори, що розпочалися у січні 2014 року, затягнулися на невизначений час. Сторони відкрили переговори щодо 22 з 35 розділів, з яких завершено лише два: у сферах «Наука і дослідження» та «Освіта і культура». Із грудня 2021 року не було досягнуто жодного подальшого прогресу в відкритті або закритті розділів.
Процес перегляду виконання Сербією вимог для вступу до Євросоюзу фактично призупинений через проблеми з верховенством права та необхідність «нормалізації відносин із Косовом». Варто зазначити, що сербська громадськість розчарувалася в євроінтеграційній ініціативі – станом на червень 2023 року лише 33% сербів схвально ставилися до перспективи вступу країни до Європейського Союзу.
Позиція ЄС щодо адміністрації Вучича залишається відносно терпимою – попри заяви європейських політиків, на Сербію не було накладено жодних санкцій ані через відмову приєднатися до санкцій проти росії, ані через сумніви в чесності та прозорості виборів.
Частково таку позицію можна пояснити тим, що у Євросоюзі вважають Вучича раціональним актором, який підтримує стабільність на Балканах і допомагає стримувати нелегальну міграцію до країн ЄС.
Ще однією причиною є домовленості з ЄС щодо «зеленого курсу» в питанні розробки літієвих родовищ, які потенційно можуть задовольнити потреби блоку в цьому важливому ресурсі. Перевагами такого партнерства є, зокрема, значно коротший шлях доставки літію до європейських заводів. Водночас противники цієї співпраці заявляють, що Сербія ризикує стати «літієвою колонією» Заходу.
Вучич заявляв, що Сербія «…не підтримує вторгнення в Україну» та погодив закупівлю французьких винищувачів Rafale замість російських МіГ-29.
Останні санкції, введені адміністрацією Байдена та спрямовані проти нафтової галузі російської економіки, ймовірно, призведуть до скорочення частки російського «Газпрому» в сербській енергетичній компанії NIS.
Найбільшу інтригу в російсько-сербські відносини додає факт продажу Белградом зброї Україні. Сам Вучич підтвердив постачання, заявивши, що його не цікавить кінцевий бенефіціар, – ніби ці снаряди у великих масштабах і терміново дійсно потрібні, наприклад, Чехії. Попри те, що поставки сербської зброї здійснювалися через країни НАТО і мали комерційний характер, сербські снаряди безпосередньо підривають зусилля росії зі виснаження українських запасів, не кажучи вже про те, що вони вбивають російських солдатів.
З іншого боку, Вучич завжди зберігає можливість змінити політичний курс і навіть допускає розрив євроінтеграційного треку: наприклад, він погрожував вийти з Ради Європи у разі долучення до неї Косова. Його політика «на словах» базується на панславістському та проросійському сентименті, а час від часу на сербському телебаченні активізується критика Брюсселя та євроскептицизм – здебільшого напередодні виборів.
Вучич комунікує з московськими політиками через свого соратника Александра Вуліна, відомого своєю проросійською позицією. Вулін підтримує тісні зв’язки з російськими силовиками, запевняючи їх у відданості президента Сербії Александра Вучича Москві. За його словами, Вучич, хоч інколи «змушений приймати антиросійські рішення під тиском Заходу», залишається найкращим варіантом для збереження впливу Кремля на Балканах.
Своєю чергою, кремль підтримує цю точку зору, оскільки без президента Сербії реальні можливості Москви в регіоні можуть виявитися ще більш обмеженими.
Детальніше про амбівертність сербського політичного курсу можна дізнатися в статті «Стратегічна культура Сербії: мала держава з великими амбіціями»
Роки правління Вучича характеризуються згортанням демократії при відносній економічній стабільності. Економіка Сербії підтримується тісними зв’язками з Євросоюзом і дешевим газом із росії, що постачається Трансбалканським газопроводом.
Наприкінці 2024 року Сербія продемонструвала впевнений ріст ВВП – майже 4% , а уряд країни значно інвестував в інфраструктурні проєкти, у які 2023 року було вкладено 4,8 мільярда євро.
Однак економічні успіхи затьмарюються авторитарними тенденціями лідера країни та зростанням корупції. Сербія опустилася в Індексі сприйняття корупції Transparency International з 77-го місця (у 2017 році) до 104-го (у 2024 році); за оцінкою Freedom House, Сербія є «країною часткових свобод» і фактично перетворилася на м’яку автократію.
Відреконструйований залізничний вокзал Нові-Сада у серпні 2024 року. Через декілька місяців, 1 листопада, центральний навіс обвалився, через що загинули 15 осіб та було поранено двох.
.jpg){kind=link}
Каталізатором поточних змін і вираження невдоволення сербів у протестах проти уряду стала трагедія в Нові-Саді. Її причиною могли стати побутова корупція та халатність під час реконструкції вокзалу. Китайські інвестори також відмовилися брати на себе будь-яку відповідальність за можливі наслідки реконструкційних процесів, зокрема в Нові-Саді.
Подальше розслідування виявило, що контракти з китайськими інвесторами укладалися в режимі секретності, що викликало недовіру громадськості. Також критикувалася й вартість реконструкції – орієнтовно 16 млн євро. Ця сума здалася завищеною, що дало демонстрантам підстави звинувачувати владу в корупції.
З початку протестів у листопаді у Сербії було заблоковано більше 50 факультетів чотирьох державних університетів, кілька ректоратів і десятки середніх шкіл. Мітингувальники вимагали притягнення до відповідальності винних у трагедії в Нові-Саді, оприлюднення повної документації щодо реконструкції відповідного залізничного вокзалу, зняття звинувачень із арештованих і затриманих на протестах, засудження провокаторів на мітингах.
Першочергова реакція влади на зимові протести була неоднозначною: Вучич звинувачував студентів у «проплаченості» з боку Заходу, а деякі проурядові медіа опублікували персональні дані демонстрантів.
Після тиску громадськості та тривалих протестів уряд Сербії опублікував частину документів, пов’язаних із реконструкцією головного залізничного вокзалу в Новому Саді. Втім, наприкінці січня 2025 року протести студентів та фермерів знову активізувалися.
27 січня мітингувальники перекрили автостради країни. А вже 28 січня прем’єр-міністр Сербії Мілош Вучевич подав у відставку. У середу, 29 січня, Вучич схвалив помилування тринадцяти учасників антиурядових протестів, яких звинувачували у кримінальних злочинах.
Продовження протестів 24 січня 2025 року, Darko Vojinovic/Copyright. 2025 The AP. All rights reserved
Антикорупційні протести у новітній історії Сербії стали, здається, невід’ємною частиною політичного процесу – а сам президент витримав уже декілька великих протестних кампаній з 2016 року та проявляв гнучкість для утримання влади. Наразі ситуація видається хоч і складною, але контрольованою для глави держави – рейтинг його підтримки все ще доволі високий, опозиція не має значної прихильності – у тому числі і «на вулиці», на боці очільника держави грають адміністративний ресурс та досвід.
З іншого боку, Александру Вучичу варто пам’ятати, що студентські протести чверть століття тому стали фатальним фіналом політичної кар’єри іншого сербського президента з майже необмеженими можливостями – сумнозвісного Слободана Мілошевича. Відповідь на питання «камо грядеші, Сербія?» досі залишається відкритою.
Автор - Давид Деревляний, аналітик аналітичного центру ADASTRA
Сподобалася стаття? Тоді підтримайте вихід нових матеріалів, ставши патроном ADASTRA. Цим ви робите свій внесок у розвиток вітчизняної аналітики!