Переваги і недоліки санкцій: приклад російсько-української війни
Санкції являють собою комплекс примусових заходів політичного та економічного характеру, що застосовуються суверенними державами або міжнародними організаціями до держав-порушників міжнародного права, для примусу до зміни поведінки, послаблення політичних режимів або тиску на суспільство з метою зміни політичного курсу. У сучасному розумінні санкції охоплюють широкий спектр інструментів впливу: від торговельних обмежень та фінансових блокад до ембарго на поставки зброї та персональних обмежень щодо конкретних осіб. У системі міжнародного права санкції розглядаються як легітимний інструмент підтримання міжнародного порядку та забезпечення дотримання міжнародних норм без застосування військової сили.
Хоча перші санкції були широкими і часто завдавали шкоди всьому населенню країни, проти якої були запроваджені обмежувальні заходи, на сучасному етапі санкції є більш точковими, впливаючи на конкретні сектори економіки, фінансові транзакції та окремих осіб чи організації. Такі "розумні санкції" розроблені для мінімізації гуманітарних наслідків для цивільного населення при максимальному тиску на відповідальних осіб та установи.
Історія санкцій як інструменту міжнародної політики сягає глибокої давнини. Ще у Стародавній Греції міста-держави використовували економічні обмеження проти своїх супротивників, а в Середньовіччі торгові блокади були поширеним засобом політичного тиску. Протягом XIX століття великі держави регулярно використовували морські блокади та торгові обмеження як інструмент зовнішньої політики.
Суттєвий розвиток санкційної політики відбувся у XX столітті. Створення Ліги Націй у 1919 році вперше інституціоналізувало міжнародні санкції як інструмент колективного стримування. Важливим прецедентом стали санкції Ліги Націй проти Італії у 1935 році через її вторгнення в Ефіопію. Після Другої світової війни створення ООН призвело до формування сучасної системи міжнародних санкцій, де Рада Безпеки отримала повноваження накладати обов'язкові санкції на держави-порушниці. Знаковими прикладами стали санкції проти режиму апартеїду в Південній Африці у 1960-х роках та масштабні санкції проти Іраку після вторгнення в Кувейт у 1990 році.
Використання санкцій протягом ХХ століття: досвід ООН та США
Під час Холодної війни Сполучені Штати Америки активно використовували санкційну політику як ключовий інструмент для стримування Радянського Союзу та обмеження поширення комуністичної ідеології у світі. Координаційний комітет з експортного контролю (COCOM), створений у 1949 році, став основним механізмом для обмеження доступу СРСР та країн Варшавського договору до передових західних технологій, особливо тих, що мали потенційне військове застосування.
США запровадили широкий спектр обмежувальних заходів, включно з забороною на експорт високотехнологічного обладнання, обмеженням торгівлі стратегічними товарами та контролем за передачею наукових знань. Поправка Джексона-Веніка 1974 року, яка обмежувала торговельні відносини з країнами, що перешкоджали вільній еміграції своїх громадян, стала одним із найвідоміших прикладів використання економічних важелів для досягнення політичних цілей.
Ефективність санкційної політики періоду Холодної війни залишається предметом активних академічних та політичних дискусій. З одного боку, санкції суттєво обмежували доступ СРСР до критично важливих технологій та ускладнювали модернізацію радянської економіки. Особливо помітним був їхній вплив у сферах комп'ютерної техніки, мікроелектроніки та нафтогазового обладнання. З іншого боку, остаточний розпад Радянського Союзу був спричинений насамперед внутрішніми структурними проблемами: неефективністю планової економіки, надмірними військовими витратами, технологічним відставанням та загальним економічним занепадом.
Після завершення Холодної війни США та їхні союзники продовжили активно використовувати санкції як основний інструмент зовнішньої політики, особливо щодо держав, які вони визначали як "держави-ізгої". Санкції були застосовані проти Ірану, Північної Кореї, Куби, Іраку (до 2003 року) та інших країн. Проте результативність цих заходів виявилася неоднозначною. Багато авторитарних режимів демонстрували значну стійкість до зовнішнього тиску, розробляючи механізми обходу санкцій та перекладаючи економічні труднощі на плечі населення. Наприклад, режим Саддама Хусейна в Іраку зміг протриматися більше десятиліття під всеохоплюючими санкціями, тоді як гуманітарна ситуація в країні значно погіршилася.
Використання санкцій як інструменту міжнародного тиску досягло безпрецедентних масштабів після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року. США, Європейський Союз, Велика Британія, Канада та низка інших партнерів України запровадили найбільш комплексний санкційний режим в історії, наклавши понад 16 000 різноманітних обмежувальних заходів.
Трансформація ролі та місця санкцій у сучасній світовій політиці
Перетворення санкцій на основний метод тиску західних держав, що відбулось на початку ХХІ ст., відображає фундаментальні зміни у глобальному балансі сил та переосмислення ефективності різних важелів міжнародного впливу.
Суттєве ослаблення військової міці держав Заходу стало одним із ключових факторів цієї трансформації. Під час Холодної війни та в перші десятиліття після її завершення США разом з союзниками володіли беззаперечною військовою перевагою, що дозволяло їм ефективно поєднувати економічні та військові інструменти тиску. Однак тривалі та здебільшого невдалі військові кампанії в Іраку та Афганістані призвели до значного зниження підтримки прямих військових інтервенцій серед суспільств західних демократій. Водночас наявність потужного ядерного арсеналу в таких країн як Росія та Китай зробила можливість повномасштабного військового конфлікту надто ризикованою, змушуючи Захід шукати альтернативні методи впливу.
Паралельно відбулась суттєва зміна розподілу частки окремих країн у світовій економіці. За останні два десятиліття частка країн "Великої сімки" у світовому ВВП скоротилася з 43,5% до менш ніж 30%, тоді як економічна вага Китаю та Індії стрімко зростала. Особливо значущим став підйом Китаю, який не лише перетворився на головного економічного конкурента США, але й створив альтернативну фінансову інфраструктуру, що дозволяє іншим країнам частково обходити західні санкції. Це суттєво знизило ефективність санкційного тиску, оскільки країни, що опинялись під санкціями, отримали можливість диверсифікувати свої економічні зв'язки.
The World`s 20 Largest Economies, by GDP (PPP). Miranda Smith/Visual Capitalist
Ще одним фундаментальним чинником став перехід від монополярного світового порядку, що сформувався після розпаду СРСР, до багатополярної системи міжнародних відносин. У 1990-х роках США, як єдиний глобальний лідер, могли ефективно проєктувати свою силу через комбінацію військових, економічних та дипломатичних інструментів. Проте поступове посилення інших центрів сили – від Китаю та Росії до регіональних лідерів – створило нову реальність, де пряме застосування військової сили стало менш практичним, підвищуючи привабливість санкцій як інструменту геополітичного стримування.
Важливу роль відіграв також
провал довготривалої західної стратегії щодо демократизації авторитарних
режимів через їх інтеграцію у глобальну ринкову економіку. Припущення, що
економічна взаємозалежність та розвиток ринкових відносин неминуче призведуть до
політичної лібералізації, виявилось помилковим. Китай успішно поєднав державний
капіталізм з посиленням авторитарного контролю, а Росія використала прибутки
від торгівлі з Європою для модернізації свого військового потенціалу та
зміцнення репресивного апарату. Усвідомлення цього провалу змусило держави
Заходу переглянути свою стратегію на користь більш жорсткого економічного тиску
через санкції.
Еволюція санкційної політики в останні десятиліття характеризується кардинальною зміною підходів до їх застосування, з переходом від всеохоплюючих економічних обмежень до високоточних, цільових заходів впливу. Цей перехід відображає як гуманітарні міркування, так і прагнення підвищити ефективність санкційного тиску.
Досвід широкомасштабних економічних санкцій проти Іраку в 1990-х роках став поворотним моментом у розумінні обмежень та негативних наслідків всеохоплюючих санкцій. Катастрофічний вплив на цивільне населення, включаючи дефіцит продовольства та медикаментів, при відносно незначному тиску на політичні еліти, змусив міжнародну спільноту переосмислити підходи до санкційної політики.
Результатом цього переосмислення став розвиток концепції "розумних" або "цільових" санкцій, які спрямовані на конкретних осіб, організації та сектори економіки, відповідальні за порушення міжнародного права. Такі санкції включають заморожування активів, заборони на подорожі, обмеження доступу до фінансових ринків та технологій для конкретних компаній та індивідів.
Особливо показовим став досвід застосування санкцій після російської анексії Криму в 2014 році. Західні держави розробили складну систему обмежень, яка цілеспрямовано впливала на російських політиків, бізнесменів та компанії, пов'язані з політичним керівництвом. Санкції включали персональні обмеження проти членів сімей російської еліти, заборони на співпрацю з певними російськими банками та енергетичними компаніями, а також обмеження на передачу технологій для нафтогазового сектору.
Розвиток фінансових технологій та глобальних систем моніторингу зробив можливим більш ефективне відстеження та блокування фінансових потоків конкретних осіб та організацій. Це дозволило створити механізми, які безпосередньо впливають на економічні інтереси політичних еліт, минаючи широкі верстви населення.
Огляд американської санкційної політики: від Обами до Байдена
Санкційна політика Сполучених Штатів протягом останніх трьох президентських адміністрацій демонструє послідовну еволюцію та розширення використання економічних обмежень як ключового інструменту зовнішньополітичного впливу. Кожна адміністрація привносила власне бачення та підходи до застосування санкцій, відповідаючи на різноманітні геополітичні виклики свого часу.
Адміністрація Барака Обами заклала фундамент сучасної санкційної політики США, зробивши економічні обмеження важливим елементом дипломатичного тиску. В середньому запроваджуючи близько 500 нових санкцій щорічно, адміністрація Обами зосередилася на створенні багатосторонніх санкційних режимів, особливо щодо Ірану. Саме санкційний тиск став ключовим фактором, що призвів до підписання ядерної угоди з Іраном (JCPOA) у 2015 році. Реакція на російську анексію Криму у 2014 році також продемонструвала здатність адміністрації Барака Обами мобілізувати міжнародну підтримку для запровадження скоординованих економічних обмежень.
Nuclear deal negotiators pose for a photo at the UN building in Vienna, Austria. Leonhard Foeger/Reuters
Період президентства Дональда Трампа характеризувався значним посиленням санкційного тиску, з майже подвоєнням кількості щорічних обмежувальних заходів порівняно з попередньою адміністрацією. Трамп запровадив політику "максимального тиску" щодо Ірану, вийшовши з ядерної угоди та відновивши жорсткі обмеження на іранський енергетичний сектор. Його адміністрація також розпочала системну санкційну кампанію проти Китаю, зосередившись на технологічному секторі та порушеннях прав людини. Щодо Росії, санкції були розширені у відповідь на втручання у вибори та використання хімічної зброї проти опозиціонерів.
Адміністрація Джо Байдена підняла санкційну політику на безпрецедентний рівень, особливо після російського вторгнення в Україну в 2022 році. Загальна кількість запроваджених санкційних заходів сягнула 16 000, що зробило цей період найінтенсивнішим в історії американської санкційної політики. Дж. Байден запровадив комплексний підхід, поєднуючи фінансові обмеження, технологічні санкції та енергетичні ембарго. Особливо важливим стало замороження активів російського Центрального банку та відключення ключових російських фінансових установ від системи SWIFT.
Санкційна політика Дж. Байдена також характеризується більшою увагою до технологічного суперництва з Китаєм, що проявилося у обмеженнях на доступ до передових напівпровідникових технологій. Водночас адміністрація продовжила практику цільових санкцій проти порушників прав людини, як це було у випадку з Саудівською Аравією після вбивства журналіста Джамаля Хашоггі.
Кожна з трьох адміністрацій демонструвала різні підходи до використання санкцій. Якщо Обама розглядав їх як інструмент для досягнення дипломатичних компромісів, то Трамп використовував санкції як засіб максимального тиску без значної готовності до поступок. Адміністрація Байдена, зіткнувшись з прямою військовою агресією Росії проти України, перетворила санкції на головний інструмент стримування міжнародних загроз, значно розширивши їх масштаб та комплексність.
Еволюція санкційної політики США відображає загальну тенденцію до зростання ролі економічних інструментів у міжнародних відносинах, особливо в умовах, коли пряме військове протистояння між великими державами стає надто ризикованим. Водночас досвід останніх років демонструє як можливості, так і обмеження санкцій як інструменту зовнішньої політики, особливо коли йдеться про зміну поведінки авторитарних режимів.
Валіза без ручки або чому санкції не працюють
Попри те, що санкції залишаються одним із головних інструментів західних держав для тиску на авторитарні режими та агресивні держави, їхня ефективність у сучасному світі здається обмеженою. Існує декілька ключових причин цього явища, які потребують детального розгляду.
Першою і найвагомішою причиною є завищені очікування та нереалістичні вимоги щодо результатів санкційної політики. Сучасні санкції часто супроводжуються вимогами, які фактично означають зміну режиму або повний перегляд зовнішньої політики певної країни. Це створює ситуацію, коли лідери таких країн, як Росія, Іран чи КНДР, розуміють, що санкції не будуть зняті навіть у разі певних поступок. Відсутність чіткої стратегії виходу з-під санкцій суттєво зменшує їхню ефективність, оскільки уряди таких країн обирають шлях адаптації замість поступок.
Другим важливим фактором є відсутність глобального консенсусу та широкі можливості для обходу санкцій. Для досягнення максимальної ефективності санкцій необхідна підтримка більшості держав світу. Однак сучасний світ більше не є монополярним, як це було після закінчення Холодної війни. Такі країни як Китай, Індія, Туреччина та ОАЕ не приєднуються до санкцій і продовжують активну торгівлю з державами, проти яких були запроваджені санкційні обмеження. Більше того, ці країни розробили складні механізми їх обходу, включно з прецедентом створення Росією "тіньового флоту" танкерів для транспортування нафти без західного страхування та впровадження альтернативних фінансових механізмів, таких як збільшення використання національних валют у міжнародних розрахунках, хоча дані варіанти обходу санкційних обмежень були значно обмежені на початку 2025 року, одним з останніх указів Президента Байдена.
Oil tanker Eagle S has been described by the European Union executive commission as part of Russia’s shadow fleet. Pete Aarre-Ahtio/Ilta-Sanomat/Reuters
Третім суттєвим аспектом є обмежений вплив санкцій на великі держави з розвиненою економікою та значними запасами природних ресурсів. Такі країни як Росія, Китай та Іран мають набагато більше можливостей для адаптації до санкційного тиску порівняно з меншими державами. Наприклад, Росія змогла суттєво переорієнтувати свою економіку на військові потреби, значно збільшивши виробництво зброї попри санкційні обмеження. Китай, зі свого боку, надає альтернативу західним технологіям та фінансовим інструментам, що допомагає підтримувати економіку країн під санкціями.
Четвертим фактором є те, що війна, як не парадоксально, може виступати рушієм економічної мобілізації. У випадку Росії військове виробництво стало основним драйвером економіки, відбулася масштабна переорієнтація робочої сили на військовий сектор, що дозволило частково компенсувати втрати від санкцій у цивільних галузях. Також була проведена фінансова мобілізація через збільшення державного боргу та переорієнтацію бюджету на оборонну промисловість.
П'ятим критичним фактором зниження ефективності санкцій є відносне послаблення економічної могутності західних держав протягом останніх десятиліть. Цей процес має системний характер і відображає фундаментальні зміни в архітектурі глобальної економіки. Якщо на початку 1990-х років західні економіки (США, ЄС, Японія) складали понад 70% світового ВВП, то до 2023 року цей показник знизився до приблизно 45%. Одночасно з цим відбулось суттєве зростання економічної ваги країн, що розвиваються, особливо Китаю, Індії та ряду держав Південно-Східної Азії.
Аналіз економічних тенденцій демонструє, що відносне послаблення західних економік відбувається за кількома напрямками. По-перше, це скорочення частки у світовому промисловому виробництві – від 62% у 1995 році до менш ніж 40% у 2022 році. По-друге, зниження частки у глобальній торгівлі, особливо у товарообміні з країнами, що розвиваються. По-третє, поступова втрата домінування в інноваційних галузях – якщо у 2000 році на західні держави припадало близько 85% глобальних патентів у передових технологіях, то до 2023 року цей показник знизився до 58%.
Ця трансформація глобальної економічної архітектури має безпосередній вплив на ефективність санкційних механізмів. Коли західні держави накладали санкції в 1980-90-х роках, їхній економічний вплив був майже всеохоплюючим, блокуючи доступ держав-порушниць до більшості світових ринків, технологій та фінансових ресурсів. У сучасних умовах санкціоновані держави мають значно більше альтернатив для економічної співпраці, отримання інвестицій та технологій від незахідних центрів економічної сили.
Оцінка застосування санкцій Заходом: кейс-стаді російсько-української війни Вже в перші місяці повномасштабного вторнення США та ЄС наклали низку санкцій проти Російської Федерації. У фінансовій сфері найбільш значущими стали відключення основних російських банків від міжнародної платіжної системи SWIFT та заморожування близько 300 мільярдів доларів золотовалютних резервів Центрального банку Росії. Суттєвих обмежень зазнав енергетичний сектор: було введено ембарго на імпорт російської нафти морським шляхом до ЄС, встановлено "стелю цін" на російську нафту на рівні 60 доларів за барель, а також значно скорочено закупівлі російського природного газу.
Промисловий сектор Росії зазнав жорстких експортних обмежень, особливо у сфері високих технологій. Заборона на постачання напівпровідників, промислового обладнання та інших критично важливих компонентів суттєво вплинула на виробничі можливості російських підприємств. Також було введено заборону на експорт товарів подвійного призначення та технологій, які могли б бути використані у військових цілях.
Персональні санкції торкнулися широкого кола російських політиків, бізнесменів та інших впливових осіб. Їхні активи в західних юрисдикціях були заморожені, а самі вони потрапили під заборону на в'їзд до багатьох країн. Особливу увагу було приділено представникам військово-промислового комплексу та особам, пов'язаним з оборонним сектором.
Читайте також: Чи працюють санкції – що зараз відбувається із російською економікою?
Початковий вплив санкцій на російську економіку був значним. У 2022 році ВВП Росії скоротився на 2.1%, спостерігався відтік капіталу, значне падіння імпорту та проблеми в багатьох секторах економіки. Однак протягом 2023 року російська економіка продемонструвала ознаки адаптації до санкційного тиску. Цьому сприяли кілька чинників:
Ефективність західних санкцій проти Росії виявилася обмеженою через низку взаємопов'язаних факторів, які відображають як довгострокову стратегію Росії, так і зміни у глобальному економічному середовищі.
Протягом останніх десятиліть Росія послідовно вибудовувала стратегію зменшення своєї залежності від західних економік, одночасно посилюючи залежність європейських країн від російських енергоресурсів. До початку повномасштабного вторгнення в Україну майже 40% імпорту природного газу Європейського Союзу надходило з Росії, що створило суттєву енергетичну залежність. Російська влада також цілеспрямовано накопичувала значні золотовалютні резерви, розвивала внутрішні платіжні системи та активно диверсифікувала свої економічні зв'язки з країнами Азії.
Трансформація глобального економічного ландшафту значно послабила потенційний вплив західних санкцій. Зростання економічної потужності Китаю та Індії надало Росії альтернативні ринки збуту та джерела критично важливих товарів і технологій. Китай суттєво збільшив закупівлі російської нафти та став головним постачальником технологічних компонентів, частково компенсуючи втрату доступу до західних технологій. Індія також значно розширила імпорт російської нафти, користуючись значними знижками, що дозволило Росії зберегти валютні надходження від експорту енергоносіїв.
CREA analysis. Russia Fossil Tracker
Особливу роль у здатності Росії протистояти санкційному тиску відіграє характер її політичної системи. Авторитарний режим під керівництвом Володимира Путіна має можливість перерозподіляти економічні ресурси та нав'язувати суспільству значні економічні обмеження без суттєвого ризику політичної дестабілізації. Російська економіка була суттєво мілітаризована, з різким збільшенням оборонних витрат за рахунок цивільного сектору. Державний контроль над ключовими галузями економіки та медіа-простором дозволяє режиму ефективно управляти суспільними настроями та придушувати будь-які прояви невдоволення.
Важливим фактором також стала здатність російської економіки адаптуватися до нових умов через розвиток схем обходу санкцій, створення альтернативних логістичних ланцюжків та впровадження механізмів імпортозаміщення. Хоча ці адаптивні заходи часто призводять до зниження ефективності та технологічного рівня виробництва, вони дозволяють підтримувати функціонування ключових секторів економіки.
Проте, незважаючи на певну стійкість російської економіки до санкцій у короткостроковій перспективі, довгострокові наслідки міжнародних обмежень можуть виявитися більш суттєвими. Технологічна ізоляція, відтік кваліфікованих кадрів, зниження інвестиційної привабливості та загальна деградація економічних інститутів створюють значні ризики для майбутнього економічного розвитку Росії. Війна на виснаження, яка здавалася кремлівським керманичам найкращим варіантом продовження російсько-українського протистояння, стала вагомим викликом для РФ в усіх соціально-економічних царинах, починаючи від мобілізаційної кризи, закінчуючи жахливим станом фінансового сектору країни. Санкції ефективно виснажують російські резервні фонди, вичерпують макроекономічні залишки, роблять економіку країни-агресора більш вразливою. Російська економіка все більше стикається з серйозними викликами, проте говорити про можливість кризи, економічного колапсу, втрати фінансових можливостей, різкого падіння ВВП чи критичного дефіциту бюджету поки не доводиться.
Окремої уваги потребує тиск на макроекономічні резерви РФ. Обсяги ліквідних активів головного резервного фонду РФ, а саме Фонду національного добробуту, скоротилися на 60% до 3,8 трлн російських рублів, що показує виснаження економіки через необхідність розвитку ВПК, імпорту озброєння та зростанню загального імпорту (на 19 млрд доларів США у 3-4 кварталах 2024 року), а також посилення санкцій з боку Заходу й намагання перекрити шляху обходу наявних обмежень. Сам факт використання коштів з Фонду вже показує ефективність впливу санкцій та російсько-української війни на Кремль, адже Росія повинна використовувати резервний капітал для стабілізації економіки. Але уряд РФ не просто має використовувати активи резервного фонду: до кінця 2023 року були вичерпані запаси твердої валюти, себто ліквідні активи, які легко використовувати для імпорту, погашення боргових зобов’язань та стабілізації національної валюти. Вичерпання запасів твердої валюти означає більшу вразливість рубля, збільшення залежності від юаня та нестабільних активів, які не можна так вільно використовувати у міжнародних розрахунках. Відповідно до поточних обмінних курсів, ліквідні активи оцінюються приблизно у 37,5 млрд. доларів США, що наближає їх до повного виснаження для фінансування потреб бюджету. А блокування понад 300 мільярдів доларів резервів Центробанку РФ поглиблює цю проблему та обмежує можливості монетарної політики.
Санкції суттєво вплинули на фінансовий сектор Росії. У листопаді 2024 року провідна російська танкерна компанія "Совкомфлот" повідомила про зниження виручки на 22,2% у порівнянні з попереднім роком, що пов'язано з західними санкціями. Крім того, рубль зазнав значної девальвації, досягнувши 32-місячного мінімуму — приблизно 108 рублів за долар. Це стало наслідком посилення санкцій, зокрема проти "Газпромбанку" та інших фінансових установ, що обмежило доступ Росії до іноземної валюти. Інфляція також зросла, досягнувши майже 9%, а ціни на деякі товари підвищилися на 28% у річному вимірі. Центральний банк Росії був змушений підвищити облікову ставку до 21%, що може призвести до рецесії у 2026 році.
Незважаючи на це, треба визнати, що попри значний санкційний тиск, економіка Росії виявляє стійкість, завдяки наявності тіньового флоту, обходу західних обмежень за допомогою країн Глобального півдня, переорієнтацію експорту енергоносіїв до КНР та Індії. Російська економіка показала високий рівень адаптивності, продемонструвала жвавий і ефективний рівень переорієнтації експорту, заміщення імпортних товарів та зміни шляхів постачання імпорту. Зростання військових витрат, які наразі становлять до 7% ВВП, сприяє спрямуванню коштів до оборонної царини, що тимчасово стимулює економіку завдяки держзамовленням і нарощенням виробничих потужностей.
Окремо слід наголосити на недостатній координації чинної санкційної політики, адже різні держави дотримуються різних рівнів жорсткості в питаннях ухвалення, підтримки та дотримання обмежень. Введення санкцій часто займає багато часу через політичні узгодження між різноманітними політичними силами як у кожній країні окремо, так і між державами-членами певних інтеграційних об'єднань накшталт ЄС.
Загалом, необхідно чітко зрозуміти та визнати, що санкції мають лише середньо- та довготерміновий ефект, а без належної роботи щодо їхнього удосконалення та дотримання взагалі можуть не дати жодних бажаних результатів. В умовах вільного руху капіталу, товарів і послуг, політичної нестабільності в країнах і регіонах, зменшенні впливу країн Заходу та збільшенні політико-економічного авторитету Китаю, особливо серед країн Глобального півдня, санкції не можуть завдати потрібного удару.
Західні демократичні уряди стикаються зі зростаючими викликами щодо подальшої підтримки України, що відображає фундаментальні відмінності між демократичними та авторитарними системами у здатності витримувати довготривалі геополітичні конфлікти та санкційний тиск. Проблеми єдності країн Заходу та трансатлантичної спільноти стають тривожним сигналом для України. Це стосується і спільного санкційного тиску на РФ, адже розбіжності у поглядах та наявність серед лідерів-країн ЄС відвертих сателітів Китаю та Росії не дозволяє ухвалювати спільні рішення щодо передачі заблокованих російських активів Україні та накладанні інших фінансових, економічних та торговельних обмежень на Росію.
Ситуація також ускладнюється через безпосередню близькість ЄС до зони конфлікту та більшу економічну взаємозалежність з Росією. Енергетична криза 2022-2023 років, викликана різким скороченням поставок російського газу, призвела до значного зростання цін на енергоносії та загального рівня інфляції. Це спровокувало соціальне невдоволення та посилило позиції політичних сил, що виступають за зменшення підтримки України та нормалізацію відносин з Росією.Не варто забувати, що з кінця Другої світової війни та становлення Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин на європейському континенті не існувало країни, яка могла б становити конкуренцію або протиставити себе Сполученим Штатам, як держава-лідер демократії у регіоні. Уся сила трансатлантичної співпраці трималася на статусі Америки, як «світового гегемона» та ядерних потужностях Вашингтону, через що важко уявити сильну Європу без підтримки та безпекових гарантій США. Ба більше, поступовий відхід від європейської співпраці та намагання зближення з Америкою й Канадою з боку Великої Британії ще більше послаблюють європейський континент.
Складна економічна ситуація в західних країнах також впливає на готовність продовжувати значну фінансову підтримку України. Енергетичні проблеми, сповільнення темпів зростання ВВП та уповільнення економічного розвитку створюють тиск на урядові бюджети. Окрім цього, європейські члени НАТО та Канада загалом у 2024 році збільшили свої витрати на оборону на 20% у порівнянні з попереднім роком, проте ці цифри досі не досягають російського рівня видатків на військово-промисловий комплекс. Для порівняння, оборонні бюджети країн Європи, включно з Британією у минулому році склали 457 млрд доларів, у той час як російські витрати на війну були еквівалентні 462 мільярдам доларів. Усі ці та інші причини призводять до більш критичного ставлення виборців до масштабних фінансових зобов'язань перед Україною, особливо коли вони сприймаються як такі, що конкурують з внутрішніми потребами.
Ця ситуація разюче контрастує з позицією російського керівництва, де Володимир Путін, не обмежений демократичними механізмами підзвітності, може продовжувати військову кампанію незалежно від її людських та економічних втрат. Централізований контроль над медіа, придушення опозиції та ефективна пропагандистська машина дозволяють російській владі підтримувати необхідний рівень суспільної мобілізації та толерантності до економічних труднощів. Слушно буде сказати, що чи не єдиним важелем впливу, що зміг би повпливати на чинне російське керівництво та бодай призупинити війну, окрім серйозних поступок з боку України та капітуляції нашої держави, є загострення економічної кризи всередині РФ, але поки казати про такий стан речей дуже важко.
У довгостроковій перспективі російська економіка стикається з фундаментальними структурними викликами, які можуть суттєво обмежити її потенціал розвитку та міжнародну конкурентоспроможність. Найбільш критичним фактором став безпрецедентний відтік людського капіталу - за різними оцінками, після початку повномасштабного вторгнення Росію залишили від 500 тисяч до 1,3 мільйона громадян, значну частину яких складають висококваліфіковані фахівці, науковці, IT-спеціалісти та представники креативних індустрій.
Міжнародна ізоляція Росії від провідних технологічних центрів та глобальних інноваційних мереж створює довгострокові перешкоди для модернізації економіки. Обмеження доступу до передових технологій, наукової співпраці та міжнародних освітніх програм поглиблює технологічне відставання країни. Особливо гостро ця проблема проявляється у високотехнологічних секторах, де Росія традиційно залежала від західних технологій та компонентів.
Зростаюча економічна залежність від Китаю становить окрему стратегічну проблему для Росії. Китай, користуючись ослабленням російської переговорної позиції, отримує можливість диктувати умови економічної співпраці. Це проявляється у встановленні значних знижок на російські енергоносії, обмеженні доступу російських компаній до китайського ринку та селективному підході до технологічного співробітництва. Існує реальний ризик перетворення Росії на сировинний придаток китайської економіки, де роль Москви буде зведена до постачальника природних ресурсів за цінами, що визначаються Пекіном.
Більше за темою: Китай – латентний союзник кремля
Проте, незважаючи на ці довгострокові виклики, позиція російського керівництва залишається непохитною. З точки зору Кремля, поразка в Україні несе екзистенційні ризики не лише для чинного політичного режиму, але й для російської державності в її нинішньому вигляді. Це сприйняття підкріплюється глибоко вкоріненим переконанням, що Захід прагне до стратегічного ослаблення та потенційного розпаду Росії.
З іншого боку, можна припустити, що Кремль «підіймає ставки» й намагається вести подвійну гру, щоб рано чи пізно змусити країни Європи і Північної Америки послабити тиск та повернутися до довоєнних зносин з Росією чи принаймні до рівня конфронтації 2014-2021 років. Економічні проблеми, внутрішньополітична нестабільність і популяризація правих сил в Трансатлантичному регіоні може стати чудовою нагодою для послаблення підтримки України та відновлення зв’язків з Кремлем в обмін на зближення РФ із Заходом на противагу Пекіну. Особливо вигідним «збереження обличчя» Путіна виглядає для політичних еліт Сполучених Штатів, передусім їхньої республіканської частини, головним ворогом яких наразі є Піднебесна, а Росія розглядається зовсім не глобальним, а щонайбільше – регіональним актором. На практиці, за здійснення цього сценарію, Росія приєднається до вісі Глобальної Півночі, очолюваної Вашингтоном, яка виступатиме опонентом проєкту Глобального Півдня з центром керування у Центральному комітеті комуністичної партії Китаю. За такого сценарію розвитку подій, Європа, де-факто, втратить суб’єктність на міжнародній шахівниці, що неабияк вплине на підтримку Києва та його спроможність стримувати агресора й залучатися світовою підтримкою.
Ще одним можливим планом російських керманичів є ідея повернення до політики «взаємного вашингтоно-кремлівського стримування», себто поділу світу на сфери впливу та створення певної периферії, однак такий проєкт має передбачати наявність у ньому Китаю, який, однаково з Білим домом не сприймає РФ за важливого глобального гравця.
Наслідки цього протистояння виходять далеко за межі російсько-українського конфлікту. Його результат може визначити не лише майбутнє України як незалежної держави, але й фундаментально вплинути на глобальний баланс сил. Успіх чи невдача західної стратегії стримування російської агресії матиме далекосяжні наслідки для міжнародного порядку, встановлюючи прецеденти щодо ефективності економічних санкцій, можливості силового перегляду кордонів та здатності демократичних країн протистояти авторитарним викликам.
Це протистояння також стає ключовим тестом для майбутнього глобальної економічної системи, демонструючи межі економічної взаємозалежності як гарантії миру та окреслюючи контури потенційної фрагментації світової економіки на конкуруючі блоки. В цьому контексті особливого значення набуває позиція країн глобального Півдня, які своїм вибором між співпрацею із Заходом чи з російсько-китайським альянсом можуть суттєво вплинути на формування нового світового порядку.
Автори – Ілля Спиридонов та Олександр Морозов, дослідники аналітичного центру ADASTRA
Бажаєте підтримати розвиток якісної української аналітики? Станьте патроном ADASTRA