Республіка Мадагаскар: суспільство на лезі ножа

Араби, перси, народи банту, австронезійці, індійці, китайці, а також нащадки європейських колоністів та навіть вкраплення росіян – усіх їх можна знайти на сучасному Мадагаскарі. Четвертий за розміром на планеті острів став місцем осілості різних культур – цю амальгаму для простоти сукупно називають малагасійською. Її єдність закріплено лише на папері, адже мадагаскарський плавильний котел до кінця реалізувати не вдалося. Племінний характер суспільства зберігається донині, ба більше, він доволі помітно впливає на внутрішній політичний процес.

Мадагаскар на всіх етапах державного становлення намагався знайти себе. Ці пошуки спочатку привели незалежну країну до тісних контактів із колишньою метрополією – Францією, а згодом на острові прагнули реалізувати комуністичний проєкт. Обидві спроби, м’яко кажучи, не мали успіху. Саме тому сучасні мадагаскарські урядовці націлені віднайти як внутрішній, так і зовнішній політичний баланс, знаходячись рівновіддалено від усіх потенційних груп тиску.

Подекуди через ці намагання Антананаріву вдається до зв’язків із російськими приватними військовими компаніями та фабриками тролів. Про те, що відбувається сьогодні на політичному просторі Мадагаскару та як на це вплинуло різнобарвне минуле острівної країни, – дізнавайтеся у новому матеріалі.

Колишня магістраль, сучасна периферія

Мадагаскар – це острівна країна на південному заході Індійського океану, яку територіально відносять до Африки. Попри конвенційне африканське сприйняття, культурні впливи, що сформували сучасний Мадагаскар, походили переважно не із «чорного материка». Острів відколовся від супер континенту Гондвана в доісторичний час та смиренно дрейфував теплими океанськими водами, допоки світлошкірі вихідці з Південно-Східної Азії не ступили на малагасійську сушу приблизно в період між 550–350 роками до нашої ери. Процес морської міграції з ПСА, півдня Китаю та острова Тайвань отримав назву австронезійської експансії. Розпочався він задовго до заселення Мадагаскару та охопив значний територіальний простір: далекі родичі малагасійців проживають нині в Полінезії та Мікронезії.

Межі австронезійської експансії. History Guild

Однак австронезійці стали не єдиними гостями на Мадагаскарі. Незадовго після їхнього проникнення острів відчув тиск кочовиків зі сходу: темношкірих народів банту, міграції яких певною мірою сформували етнічну картину Субсахарської Африки.

Міграції народів банту

Світлошкірі австронезійці оселялися переважно в гірській місцевості центрального Мадагаскару, тоді як чорношкірі африканці освоювали прибережні райони. Перші жителі не прагнули тотального об’єднання острова під егідою одного племені, натомість жили відособлено, культивуючи власну самобутню культуру. Племінна структура була та лишається досить строкатою, але для зручності її зображають у вигляді спрощеної дихотомії: 1 – меріна (merina) – світлошкірі австронезійці, що живуть на центральному гірському плато; 2 – прибережні темношкірі племена (côtier).

Культурні зони Мадагаскару. Ralph Linton

Малагасійські меріна (вихідці з Азії)

Представники субетнічної групи сакалава (африканці)

Боротьба між світлошкірими меріна та темношкірими племенами на роки передбачила політичне майбутнє Мадагаскару. Незважаючи на чисельну перевагу, вихідцям з Африки бракувало політичної єдності, чого не скажеш про світлошкірих меріна. Австронезійці змогли утворити цілісне королівство під назвою Імеріна та поступово поширили свій вплив на весь острів наприкінці 18 – на початку 19 століття. Політична єдність та інтегрованість у світову торгівлю дозволила народу домінувати в політиці Мадагаскару до кінця 19 століття. Їхнє привілейоване положення серйозно підкосили французькі колоністи, які поклали кінець монархії та самоуправлінню острова. Із цього часу розпалюються антифранцузькі сентименти етносу меріна, що надалі відобразиться на політичному спрямуванні острівної країни.

Читайте також: Французька Полінезія: таїтянська «Слуга народу» проти неоколоніалізму Парижа

Мадагаскар тих часів вартий уваги також через події на зовнішньополітичній арені. Острів з 16 століття опинився в епіцентрі однієї з найбільш завантажених торговельних артерій тих часів – Мозамбіцької протоки, яка сполучала багату прянощами Ост-Індію з Європою. Спочатку португальські, а згодом голландські, британські та французькі торгові та військові судна курсували протокою протягом тривалого періоду Нового часу. Європейці познайомили Мадагаскар із новими технологіями, зброєю та работоргівлею, яку розвивали на місцевому рівні привілейовані меріна – зараз це стає елементом політичної боротьби проти австронезійських політиків

Утім, довго пожинати плоди власного стратегічного положення малагасійцям не довелося: їхнім теплим мріям про безтурботне майбутнє поклав край Суецький канал, який звели в Єгипті в 1869 році. Нова артерія допомагала європейським морякам значно скоротити маршрутний час дороги до Азії та Близького Сходу, тому обхідний африканський шлях виглядав вкрай безперспективно, а центр світової торгівлі перемістився до Суецу. Із цим також пов’язують втрату зацікавленості Великої Британії в Мадагаскарі, хоча Лондон тривалий час підтримував визвольну боротьбу малагасійців проти французьких колоніальних зазіхань.

Активність британського торгового флоту у другій половині 18 століття. Spatial Analysis

Актуальні ключові маршрути світової торгівлі. Spatial Analysis

Меріна довго не могли змиритися з політичною поразкою, завданою французькими колоністами. Домінантний субетнос неодноразово підіймав повстання проти метрополії та продовжував підтримувати градус герильї незадовго після втрати суверенітету наприкінці 19 століття. Найбільш кривавим став збройний конфлікт між місцевим населенням та Парижем, що розгорівся в 1947 році та, за різними оцінками, забрав життя до 60 тисяч осіб. Хоча меріна не були єдиними зачинателями іскри визвольного руху 1947 року, саме вони стали цапом-відбувайлом. Активна та спрагла до політичного реваншу група малагасійського суспільства зазнала значної маргіналізації з боку французів.

Один рік для Африки, пів століття страждань для Мадагаскару

Мадагаскар відновив незалежність у знаменному для африканських країн 1960 році. Як уже згадувалося раніше, колишній метрополії вдалось ефективно відторгнути меріна від будь-яких посягань на владу, а першим президентом став ставленик Парижа Філібер Циранана, якого підтримували чорношкірі прибережні племена. Малагасійський африканець тримався колишнього колоніального центру та волів зберегти внутрішній порядок у максимально законсервованому вигляді – цього зробити не вдалось. Насамперед через те, що економічно Мадагаскар не був готовий існувати самостійно, а раптова суверенізація стала стрибком у жерло вулкана.

Філібер Циранана – президент Мадагаскару (1959–1972). Wegmann Ludwig

Циранану відсторонили від влади, на заміну цивільному управлінню прийшла епоха вихідців із генералітету, які довго не затримувалися на політичному олімпі. Цю мінливу тенденцію перервав прихід на посаду президента Дідьє Рацірака – військового із числа темношкірого племені бецімісарака. Рацірака захоплювався комуністичними ідеями, тому прагнув втілити їх у Мадагаскарі. Для цього очільник заручився підтримкою СРСР та КНР, зокрема за їхньої допомоги вдалося матеріально забезпечити армію Мадагаскару. У країні було впроваджено однопартійну політичну систему та командно-адміністративний економічний устрій.

Радянський МіГ-21 на озброєнні армії Мадагаскару. Dick Lohuis

Комуністичний експеримент ледь не зруйнував малагасійську державність, економіка почала тріщати по швах, тому Раціраці довелося звернутися по допомогу до Міжнародного валютного фонду, який відвернув апетити політичної верхівки Мадагаскару від ідей побудувати безкласове комуністичне суспільство. Впровадження ринкових механізмів, звісно, не вдихнуло нове життя в Мадагаскар, але принаймні допомогло зберегти старе.

Дідьє Рацірака – президент Мадагаскару (1975–1993) та (1997–2002). Pedro Ugarte/AFP

Двадцяте століття для Мадагаскару стало епохою розчарування: політична нестабільність, економічна слабкість та соціальні негаразди. Республіка є однією з найбідніших країн світу, яка постійно потерпає від голодів, спричинених як екологічними проблемами, так і неефективною системою виготовлення та розподілу продуктів харчування.

Нове століття стало етапом історичної реставрації австронезійців на вищих щаблях політичної системи Мадагаскару. У 2002 році президентом було обрано Марка Раваломанана. Утім, третє тисячоліття відкрило й нові локальні тенденції мадагаскарської політики – протистояння всередині субетносу меріна. Вихідці з Азії, як зазначалося раніше, славилися політичною єдністю, яка дозволила їм наприкінці 18 століття отримати керівництво над островом. У 2009 році тодішнього президентка Марка Раваломанану скинув за підтримки військових мер Антананаріву Андрі Радзуеліна – теж етнічний меріна.

Марк Раваломанана (зліва) та Андрі Радзуеліна (справа). À LIRE

Світова спільнота не прийняла прихід до влади Радзуеліна в результаті перевороту: було призупинено участь Мадагаскару в Африканському союзі та згорнуто на певний час програми економічної співпраці острова з ЄС. Пом’якшення у відносинах настало лише з виборами 2014 року, коли шляхом народного волевиявлення главою держави став Ері Радзаунарімампіаніна. Саме з його каденцією пов’язують встановлення тісних зв’язків між малагасійською владною елітою та російськими приватними військовими компаніями, зокрема зі структурами олігарха та особистого «кухаря путіна» Євгєнія Прігожина. За даними низки засобів масової інформації, росіяни активно втручалися у президентські вибори на Мадагаскарі 2018 року. Вийшло в них це, м’яко кажучи, достатньо непрофесійно та неприкрито, проте подібна активність свідчить про розширення фокусу геополітичної уваги кремля та послаблення традиційних регіональних акторів.

Що відбувається на півдні Індійського океану?

Індійський океан залишається дуже спірною зоною сучасної геополітичної гри. З одного боку, Китай активно нарощує співробітництво з Пакистаном у сфері розбудови портової інфраструктури та різноманітних бізнес-проєктів, вибудовує комфортні та забезпечені лінії поставок («Перлини»), а також веде боротьбу з сомалійським піратством у складі міжнародної коаліції. З іншого боку, Індія відповідає симетричними заходами з імплементації та розширення стратегії «Намиста з діамантів». Помітними гравцями в середовищі лишаються США та Британія, які контролюють низку острівних осередків, зокрема архіпелаг Чагос, на якому розташована військова база США (острів Дієго-Гарсія). Не варто також залишати поза увагою колишню колоніальну потугу – Францію. По-перше, вона зберегла достатньо м’який клімат відносин із країнами простору, а по-друге, контролює острови Майотта та Реюньйон, що мають стратегічно важливе розташування.

Китайська та індійська стратегії розширення впливу в та навколо Індійського океану

Яке ж місце Мадагаскару на півдні Індійського океану?

Як уже зазначалося, допоки функціонує безперебійно Суецький канал, удільна вартість Мозамбіцької протоки та островів навколо буде мінімальною. Крім того, регіон залишається нестабільним як на суші, так і в морі. У першому випадку вина лежить на екстремістських мусульманських терористичних угрупуваннях, які ведуть підривну антиурядову діяльність у північних провінціях Мозамбіку. Тоді як на морі загострюється питання активності різноманітних парамілітарних структур. Водна гладь півдня Індійського океану досі не зачищена від піратів: перш за все, через слабкість морських оборонних та патрульних можливостей країн регіону. Адже єдиною у просторі державою з розвинутим суднами для патрулів на предмет незаконної діяльності в морі є Коморські Острови. Республіці просто бракує можливостей забезпечити постійний нагляд за стратегічними лініями комунікацій через нестачу палива та людських ресурсів.

Вас може зацікавити: Маврикій у центрі геополітичного протистояння в Індійському океані

Мадагаскар нині намагається відкриватися світу, насамперед за рахунок ресурсних можливостей. Одними з перших зреагували прігожинські структури, що вбачають у малагасійських надрах важливе джерело хрому, який потрібен для виробництва нержавіючої сталі. Китай, зі свого боку, теж не соромиться висувати неформальні претензії на ресурсну базу Мадагаскару. Пекін дуже уважно спостерігає за лісозаготівельним та ванільним промислами острова. Щоправда, підходи КНР досить специфічні та, здається, навіяні свіжим досвідом парамілітарної діяльності в Південнокитайському морі. Піднебесна встановлює тісні контакти не напряму з урядом в Антананаріву, а через «ванільну та лісову» мафії Мадагаскару, які контролюють обіг сировини.

Південь Індійського океану серйозно поступається за рівнем стратегічної ваги його північній частині, де розгорнулася основна боротьба за важливі чекпойнти та комунікації. Зацікавлені країни вкладають величезні кошти у придушення активності терористичних угрупувань на суші, передусім у регіоні Африканського рогу, а також на морі, де сомалійські пірати залишилися лише в згадках з кінофільмів. З іншого боку, південь Індійського океану – це вічний запасний варіант на випадок перебоїв у роботі Суецу. Прикладом є інцидент із посадкою в каналі на мілину контейнеровоза у 2021, розпал Суецької кризи в 1956 або ж як під час Другої світової війни союзники використовували південну африканську периферію для морських маневрів в умовах блокади Суецької артерії.

Туманний фінал

Перед Мадагаскаром дійсно стоять хороші перспективи, незважаючи на низьку зацікавленість світових гравців у розвитку ресурсної бази малагасійської землі на системному рівні. Майбутнє регіону півдня Індійського океану не лежить у руках Антананаріву – у цьому й полягає іронічна прикрість. Серед умов, що можуть серйозно змінити геополітичну гру, є придушення повстанців на півночі Мозамбіку та відкриття перед інвесторами доступу до розвитку газового басейну Ровума, що прилягає також до Танзанії. Притік іноземних грошей до цих країн простимулює залучення інвестицій у сусідній Мадагаскар. Щоправда, це також пов’язано із серйозними ризиками за умов підвищення активності різноманітних парамілітарних структур (тих самих вагнерівців) або спалаху діяльності радикалів не тільки у вже охоплених полум’ям осередках, а й у донедавна спокійних країнах. У цьому контексті завжди згадують Коморські Острови та їхню 700-тисячну общину мусульман-сунітів. Але про це ми розповімо більш детально вже наступного разу.

Автор – Антон Кучеренко, експерт з Австралії та Океанії Аналітичного центру ADASTRA

Ставайте патроном ADASTRA, і нехай світло аналітики проллється на вас під час блекауту!