Республіканський Слон у ролі Лева. Лютневі удари по Ірану та ризики для Близького Сходу
28 лютого 2026 року в рамках операцій «Epic Fury» та «Roaring Lion» США спільно з Ізраїлем завдали ударів по території Ірану. В результаті ударів загинув Верховний лідер Ірану Алі Хаменеї, а Дональд Трамп із Беньяміном Нетаньягу закликали іранський народ до повалення режиму аятол. Іран відповів ракетними ударами по більшості країн Близького Сходу (Кувейт, Бахрейн, ОАЕ, Саудівську Аравію, Катар, Ізраїль, Йорданію і Кіпр), пріоритизуючи в атаках військові бази. Крім цього, в результаті ударів постраждала і цивільна інфраструктура, а КВІР заявили про блокування Ормузької протоки.
Це був лише перший день нової війни на Близькому Сході, що охопила весь регіон. Сотні ракет і БПЛА з обох сторін атакували крупні міста та військові об’єкти. Обидві сторони звинувачували одна одну в порушеннях міжнародного права та погрожували збільшенням тиску. США з Ізраїлем прагнули змусити Іран припинити збагачення урану. Скачок на енергоносії вже фіксується, а ОПЕК готуються прогрівати двигуни.
Лишається найбільша проблема – хто перший піде на поступки. Чи Трамп зуміє переконати Іран відмовитись від ядерної програми, закликаючи іранців повалити режим, чи Іран шляхом обстрілів всіх країн Затоки переконає Трампа припинити спільно з Нетаньягу удари, зважаючи на те, що лише 3 роки тому Тегеран взяв курс на нормалізацію відносин з арабськими країнами.
Повторити UNSC 1973
Попри те, що піком протестів в Ірані був перший тиждень січня 2026 року, бойові дії із закликом повалення іранського режиму розпочались лише в останній день лютого. США та Ізраїль заявили, що удари будуть спрямовані проти режиму аятол з метою примусити Іран припинити збагачувати уран. Раніше інспектори місії МАГАТЕ в Ірані заявляли, що Тегеран не надає їм доступ до ядерних об’єктів, що пояснювалось іранським урядом як завершення терміну дії «ядерної угоди» (яка припинила свою дію восени 2025 року). Згідно останньої заяви МАГАТЕ щодо ситуації з іранськими ядерними об’єктами, Іран вже збагатив уран до 60% з 90% необхідних для здобуття ядерної зброї. Удари вже були в червні 2025 року з тих же причин, однак цього разу ситуація відрізняється від попередньої чіткою метою знищити військово-політичне керівництво Ірану та прагненням посіяти хаос.
Представники перехідної ради Ірану (зліва направо): Голам-Хоссейн Мохсені Еджеї, Масуд Пезешкіан, Аліреза Арафі, 1 березня 2026. West Asia News Agency
Віддалено, це може нагадувати Лівію часів 2011 року: коаліція завдає ударів по території держави, закликає опозицію повалити режим і проводить «гуманітарну інтервенцію» (як це було в Лівії під егідою ООН із резолюцією Ради Безпеки №1973) з метою уникнути вакууму влади та нестабільності. Так сталось і в рамках інтервенції в Тріполі та загибелі Муамара Каддафі. Але якщо лівійський лідер тримав одноосібну владу з фокусом на спрощену вертикаль влади, спроба обезголовити Іран супроводжується значною кількістю труднощів.
Іранська вертикаль влади поділена на кілька різних кластерів, які об’єднані навколо ідеї ісламського теократичного республіканізму та антизахідних настроїв. Хоч Алі Хаменеї загинув, немає конкретних індикаторів, що можуть гарантувати повалення режиму. Країна витримувала різні кризові становища і мала готовий план дій на випадок смерті рахбара, Верховного лідера Ірану. Станом на зараз у країні встановлена тимчасова перехідна рада з трьох осіб: Президента Масуда Пезешкіана, члена Ради Вартових Конституції аятоли Алірези Арафі та Голови судової влади Голам-Хоссейна Мохсені Еджеї.
Рекомендуємо прочитати: Пхеньян-Тегеран-москва – як сформувалася нова вісь зла у ХХІ сторіччі?
Ситуація зараз демонструє, що очікування США схиляються в бік послаблення Ірану через відмову від переговорів щодо ядерної програми. Прецедент Венесуели, який вчергове показав непередбачуваність Трампа, його реакційна політика проти недружніх (та навіть союзних) США країн і його натяки на «можливу наземну операцію» можуть змусити Іран піти на поступки, попри слова секретаря нацбезпеки Алі Ларіджані про відмову від переговорів. Зараз обидві сторони намагаються тиснути одна на одну. США – через обстріли стратегічних об’єктів Ірану, Іран – через обстріли всіх навколо.
Смажений чорний лебідь для непричетних
Попри те, що учасниками війни були лише США з Ізраїлем та Іран, постраждалих серед арабських країн насправді більше. Іран цілив у них з метою уразити військові бази, та все ж були й випадки влучань у цивільну інфраструктуру й, крім цього, системність ударів по нафтових танкерах. На території Саудівської Аравії, Йорданії, Іраку, Бахрейну, Катару, Кувейту і ОАЕ були зафіксовані удари проти військових баз, де були розміщені американські військові. Особливе стратегічне значення мають бази в Бахрейні (Манама, пункт дислокації 5-го флоту ВМС США, підпорядкованого Центральному командуванню Армії США, або CENTCOM, що відповідає за бойові операції в регіоні Близького Сходу й Центральної Азії) й Катарі (авіабаза Аль-Удейд в столиці Досі, передовий штаб CENTCOM).
Пункти дислокацій американських військових на Близькому Сході. Станом на березень 2026 року Армія США повністю вивела війська із Сирії, 24 лютого 2026. Al Jazeera
Атаки проти держав Затоки переслідували щонайменше дві цілі: придушити нафтові спроможності арабських країн і створити канал тиску на США через їхніх союзників. Водночас це поставило Вашингтон перед незручним питанням, як виконувати роль гаранта безпеки, не втягуючи непричетних у конфлікт.
Додатково, це може сприяти переорієнтації арабських держав на Китай знову, як це було за президентства Байдена внаслідок його критики автократій в регіоні та підтримки Ізраїлю.
Побічним, але, парадоксально, вигідним ефектом стала геополітична премія. Внаслідок політики Трампа, системних порушень квот з боку окремих членів ОПЕК+, а також нарощування Бразилією та Гайяною видобутку нафти, ОПЕК були змушені заморозити квоти до другого кварталу 2026 року. Це рішення було ухвалене після того, як в 2025 році всі зустрічі країн картелю завершувались збільшенням добування нафти. Це спричинило падіння цін на бенчмарки WTI та Brent в грудні 2025 року до $55 і $59 за барель відповідно. За тиждень до конфлікту ціни зросли до $72 (до $67 на WTI і $73 на Brent), а в понеділок 2 березня після відкриття ринків ціна зросла до $73 для WTI і до $79 для Brent. В середньому, ціна на нафту підскочила на 10%, а на газ – на 22% у зв’язку з ризиками для Катару. Через Ормузьку протоку проходить до 20-30% світового експорту газу. ОПЕК ухвалили рішення збільшити видобуток на 206 тис. барелів щодоби вже з квітня цього року.
Особливо вигідно це стає для двох країн картелю – Саудівської Аравії та ОАЕ, оскільки лише у них є засоби обходу Протоки і вони прагнуть збільшити нафтові доходи. Це тим більш важливо для Саудівської Аравії, яка зацікавлена у ціні на нафту в розмірі $90 за барель мінімум задля стабілізації бюджету і від $110 за барель для фінансування програми з диверсифікації економіки «Saudi Vision 2030». Саудівський нафтопровід «East–West Crude Oil Pipeline» дозволяє переправляти нафту з багатого на нафту сходу країни до західного порту Янбу в обхід Ормузької протоки. Однак важливо враховувати і ризики зовнішнього характеру з боку Ірану, який вже зранку 2 березня завдав удару по крупному саудівському НПЗ Рас-Танура.
Більше про енергетичний ринок: Прихований клондайк: місце Субсахарської Африки на міжнародному енергетичному ринку
Враховуючи, що до 5 млн саудівських барелів на добу рухається саме через Ормузьку протоку, нафтопровід може допомогти у випадку кризи. Зі спроможністю постачати трубопроводом 5 млн барелів на добу і добуванням близько 10 млн барелів на добу Саудівська Аравія може, хоч і з суттєвими втратами, але зберегти до 2,5-3 млн барелів для експорту, постачаючи нафту зі сходу на захід і зберегти нафтопровід для внутрішнього споживання. Ріяд зараз робить ставку на короткостроковість конфлікту, оскільки трубопровід не вирішить повноцінно проблему із досі актуальною залежністю від нафти.
ОАЕ ж мають аналогічні резервні спроможності, але з меншою залежністю. Це стосується нафтопроводу «Habshan-Fujairah», який дозволяє виводити нафту в порт на експорт відразу в Оманській затоці із пропускною здатністю до 2 млн барелів на добу і добувними спроможностями до 3 млн барелів щодня. Проблема самих Еміратів у тому, що близько 45% їхньої нафти все одно рухається через Ормуз, оскільки добувається на нафтових платформах. Інші ж країни перебувають в тотальній залежності від Ормузу і для них це може означати логістичний параліч.
Аби гарантувати безпеку своїх союзників, США можуть бути вимушені йти на повторення прецеденту Ірано-іракської війни, тобто виділення величезних ресурсів на стримування активності Корпусу Вартових Ісламської Революції у регіоні Затоки з можливим ескортом танкерів через Затоку.
Конвой з п’яти кораблів 5-го флоту ВМС США супроводжує два кувейтських танкери «Gas Prince» і «Ocean City» в рамках операції «Earnest Will» на тлі Ірано-іракської війни. Протимінний гелікоптер RH-53D «Sea Stallion» попереду виконує тралення, жовтень 1987. Norbert Schiller
Справжній нафтовий шок може сколихнути усіх зацікавлених у низьких цінах на нафту. Це стосується не лише споживачів, а й таких великих постачальників, як США. У випадку зі Штатами, субсидії з федерального бюджету на добування сланцевої нафти хоч і можуть скоротитись, але високі ціни на нафту можуть спричинити скачок цін на пальне по всьому світу. Якщо американські споживачі пального, від бізнесу до пересічних громадян, побачать, що високі ціни є ефектом ініційованої США військової операції, рейтинги Трампа і його підтримка серед політичних еліт можуть суттєво знизитись.
Питання Китаю зараз теж стоїть гостро, оскільки Пекін намагається знизити свою залежність від імпорту нафти шляхом зеленого переходу. Встановлена G7 цінова стеля не поширюється на тіньовий флот, тому РФ може за вищими цінами, прив’язаними до бенчмарк, постачати підсанкційну нафту Китаю (і, перспективно, знову Індії).
Зважені ризики
Хоч Саудівська Аравія та ОАЕ зацікавлені у постачанні нафти за вищими цінами (і навіть зараз вони готуються до нарощування добування), це рішення не було ухвалене тільки-но зараз. Плани ОПЕК «прогрівати двигуни» почали з’являтись у ЗМІ ще в грудні 2025 року, а остаточно вони підтвердились самими ЗМІ картелю в кінці лютого 2026 року. Раніше згадані політика Трампа, порушення квот на рівні ОПЕК+, а також відкриття родовищ у Латинській Америці спричинили до ухвалення ОПЕК стратегії боротьби за частку нафтового ринку, що може спричинити ще більше падіння цін на нафту.
В такому випадку, США будуть вимушені або піти на поступки, або принципово нарощувати видатки з федерального бюджету на субсидування нафтових компаній на місцях. Прецедент цінових воєн за каденції Обами і Байдена показав – банкрутства серед сланцевиків унаслідок падіння цін на нафту реальні, але тепер ризики не настільки високі після закріплення крупних сланцевиків у ринку.
Знімок з космосу вогнів нафтових свердловин (зліва) в Північній Дакоті демонструє високий показник видобутку нафти попри активне просування Обамою зеленого переходу, 2013. НАСА
Наступна проблема полягає в тому, що регіонально та глобально геополітичні премії на логістику зростуть. Вже в червні такі ризики оцінювались як високі, а в регіонах Червоного моря й Затоки ціни на обслуговування кораблів зростали. Зважуються ризики атак з боку проіранських формувань (зокрема хакерських угрупувань) і факт блокування Ормузької протоки. У зв’язку з тим, що атаки продовжуються, це вплинуло суттєво і на авіаційні сполучення – більшість країн нині блокують свої повітряні простори з метою уникнення інцидентів.
Найбільша проблема створюється безпосередньо для глобального ринку, оскільки дефіцит нафти і газу може призвести до підйому цін на паливо. Але поки що ризик середній у зв’язку із заміщенням з боку інших постачальників енергоносіїв і факту supply glut (перенасичення) на ринку, що може компенсувати цей дефіцит.
Sky light among the fog of war
28 лютого більшість кораблів в акваторії Затоки отримали повідомлення про блокування Ормузької протоки. Повідомлення було опубліковане флотом КВІР. Спершу кораблі почали активно проходити крізь протоку, намагаючись «проскочити», оскільки цей випадок став безпрецедентним в історії регіону – Іран постійно погрожував заблокувати прохід кораблів цією зоною, але ніколи не здійснював цього на практиці. Оголосили про це безпосередньо КВІР, а не іранський уряд, понад це – в іранському МЗС блокування спростували. Сам по собі, Корпус має достатньо високі повноваження і часто діє автономно від уряду в Тегерані, тому такі політичні розбіжності мають логічне обґрунтування.
Більше про політику в регіоні MENA: Gen Z протести в Марокко: новий формат на тлі старих проблем
Цікавим є той факт, що вже 2 березня секретар іранської Ради з визначення політичної доцільності генерал Мохсен Резаї заявив про «дозвіл проходу танкерів до подальших розпоряджень». Резаї був командувачем КВІР в 1980-1990-х роках. Хоч його неналежність нині до корпусу ставить під сумнів актуальність заяви, потенційно КВІР намагатимуться знімати вже одразу блокаду через виникнення вікна Овертона – якщо Іран атакує танкери, значить противники можуть атакувати його тіньовий флот у відповідь. Ухвалення рішення про блокаду, ймовірно, було пов’язане з поспіхом на тлі загибелі 28 лютого Мохаммеда Пакпура, головнокомандувача корпусу. Але вже уточнення 2 березня показує незгоду з політикою перехідної ради (в раді немає представника КВІР), що в майбутньому може створити ризики внутрішнього конфлікту.
В історії своєрідна блокада відбувалась лише двічі, проте у менших масштабах. Перший випадок був під час так званої «танкерної війни» за часів війни з Іраком, коли США були змушені супроводжувати танкери передусім Кувейту. Другий випадок перетворився на атаки з використанням магнітних мін у субрегіоні, затримки танкерів арабських країн після 2010-х років та конфліктів навколо ядерних переговорів. Оголошення блокади на ділі не означало, що Іран битиме лише по тих кораблях, що рухаються через Ормуз. Іранські силові структури одразу розпочали удари по кораблям по всьому регіону.
1 березня був атакований танкер «Skylight» що рухався під прапором Палау. Корабель був під санкціями США через зв’язок з іранським тіньовим флотом. Найбільш ймовірно, корабель був уражений помилково. За 4 дні війни було уражено мінімум ще 4 танкери: MKD «Vyom» під прапором Маршалових островів, що йшов до Рас-Танури в Саудівській Аравії. Також були повідомлення про два неідентифікованих танкери поблизу ОАЕ. Перший був уражений поблизу Міна-Сакр; другий намагались поцілити в 35 милях на заході від Шарджі. Також поблизу Бахрейну був атакований американський танкер «Stena Imperative».
Фарватер (зона, якою можуть рухатись кораблі) протоки складає лише 3-4 км завширшки, що робить кораблі достатньо вразливою ціллю в цій зоні. Внаслідок ризиків, страхувальні компанії припинили надавати поліси з воєнних питань, а ціни на страховку в регіоні Затоки та Червоного моря почали зростати. Значна кількість логістичних компаній припинила свою активність в регіоні Затоки і закликала кораблі, які перебувають там безпосередньо, шукати укриття. Було зафіксовано близько 450 нетипових змін в активності корабельних транспондерів, що може казати про спроби проходу через протоку цивільного флоту і потенційне зростання активності іранського тіньового флоту. Станом на 2 березня, в Затоці лишається близько 1100 цивільних кораблів, 150 з яких є танкерами.
Веб-трекер «VesselFinder» показує значну кількість танкерів в Затоці. Більшість з них змушена стояти на якорі до деескалації, 2 березня 2026. VesselFinder
Судячи з прецедентів, Іран готовий обстрілювати кораблі і за межами протоки, будь-то в Оманській затоці чи в Червоному морі. Участь хуситів поки що невизначена, оскільки в Ємені оперативна перевага на боці антихуситської коаліції після падіння Південного Ємену. Стратегія КВІР спиратиметься на блокування Ормузької протоки і використання асиметричних методів ведення війни – передусім блокування протоки можливе із залученням магнітних мін та БПЛА із подальшим запереченням причетності до атак (як це було у випадках з мінами в 2019 році) чи виправданням атак через призму «військового призначення цілі».
Замало місця для двох революцій
В Ірані фіксується поновлення антиурядових протестів, що нетипово після ударів – подібне не простежувалось після ударів у червні 2025 року за винятком протестів на тлі авіакатастрофи українського літака 8 січня 2020 року. Однак, масштаб цих протестів не можна порівнювати з тими, які тривали в грудні 2025 року – січні 2026 року. Реакція суспільства неоднозначна, оскільки відбуваються також і проурядові протести.
Ситуація в Ірані створила тимчасовий вакуум влади, який зуміли стрімко заповнити завдяки роботі конституції. Після загибелі ключових представників військово-політичної еліти були створені перехідний уряд та «резервні кадри», які практично одразу почали виконувати свої обов’язки.
У медіа часто посилаються на ризики революції, що може охопити Іран, та призвести до падіння режиму аятол в момент їхньої політичної, економічної та військової слабкості. Попри пік вразливості іранського політичного режиму, прецедент зимніх протестів досі може лишити острах у населення перед потенційною силовою реакцією на демонстрації зі значними жертвами серед протестувальників. Не можна виключати, що внаслідок ударів, і, як заявляють іранські ЗМІ, атак проти цивільної інфраструктури, населення може продемонструвати згуртованість навколо прапора.
Про феномен сучасних революцій: Уроки революцій: як соцмережі стають інструментом протестів?
Ризики дискредитації США в очах іранського суспільства теж є реальними. Штати офіційно заявили про готовність перевірки даних щодо можливого американського удару по початковій школі для дівчат у м. Мінаб на півдні Ірану (де, згідно повідомлень іранських медіа, загинуло 165 осіб). Незалежні ж організації теж дають співставні цифри («Euro-Mediterranean Human Rights Monitor» опублікували звіт, в якому кількість жертв серед цивільних в цілому оцінюється в районі 148 чоловік).
Другий ризик для Ірану – потенційний сепаратизм в двох регіонах: Іранський Курдистан та Сістан і Белуджистан. Іран має глибоку інтеграцію КВІР у командно-адміністративну систему цих регіонів, що дозволяє контролювати там ситуацію. Якщо в Курдистані контроль здійснюється шляхом децентралізації курдів та їхнього звинувачення в протестах, то в Сістані і Белуджистані цей контроль здійснюється через підтримку економічної нерозвиненості регіону та апелювання до факту перебування провінції на кордоні з Афганістаном (з яким Іран мав прикордонні конфлікти та де діє антишиїтська Ісламська Держава). Останній фактор дозволяє придушувати сепаратистські рухи в Курдистані та Сістані й Белуджистані під виглядом боротьби з тероризмом, особливо на тлі масових вбивств шиїтів з боку ІД з кінця 2000-х років.
Найбільш проблемним у Ірані стоїть питання вибору нового верховного лідера. Претендентів на посаду рахбара є безліч і кожна політична фракція висуває декілька своїх фаворитів на цю посаду, аби досягти консенсусу з іншими фракціями:
- КВІР виступають за прихід до влади сина покійного рахбара Моджтаби Хаменеї, який має тісні зв’язки з розвідкою і значний політичний досвід. Релігійні клірики в цьому вбачають ризики формування псевдомонархічного устрою, враховуючи антимонархізм в ідеях Рухоли Хомейні;
- Релігійні еліти Куму просувають аятолу Алірезу Арафі, який хоч і не має значного політичного досвіду, але є представником релігійного духовенства, що важливо для посади рахбара;
- Технократи хоч і не мають свого фаворита, але потенційно ним може бути очільник іранського парламенту Мохаммед-Багер Галібаф як ексгенерал КВІР та досвідчений адміністратор, хоч і з великим обсягом корупційних скандалів;
- Помірковані та реформісти намагаються зі значною меншістю при владі просувати онука Рухоли Хомейні Хасана, який, однак, не користується популярністю серед консерваторів.
Ситуація в Ірані загалом складається у своєрідну «hawks and doves». Іран намагається стримувати західний вплив і мати свою власну,незалежну внутрішню політику із забезпеченням стабільності через мережу проксі в регіоні. США та Ізраїль вбачають в цьому ризики і прагнуть примусити Іран відмовитись від розвитку ядерної програми.
Стабільні удари з перспективою атак проти тіньового флоту можуть підвищити ризики падіння режиму аятол. Стабільні ж удари з боку Ірану можуть не лише налаштувати арабські країни проти США, а й лише сприяти їхній переорієнтації на Китай. В будь-якому випадку, кожна країна регіону прагне якомога швидше завершити цей конфлікт і дії країн вказують на їхнє прагнення повністю йти ва-банк.
Супутниковий знімок саудівського нафтопереробного заводу в м. Рас-Танура після влучання іранського БПЛА. Завод, оператором якого є національна компанія «Saudi Aramco» є найбільшим у країні та розміщений на узбережжі Затоки, 2 березня 2026. Vantor
Найбільш ймовірний сценарій – перемовини та прагнення досягти поступок. Рецесія і скачок цін на нафту вкрай невигідні для США на тлі прагнення Трампа тримати ціну на нафту в районі $40-50 за барель. Це може статись за сприяння нейтральної країни, яка не постраждала в результаті конфлікту і не гратиме ролі стейкхолдера на боці когось конкретного, і на сьогодні претендентом на цю роль є Туреччина, оскільки це може підкреслити її важливість у регіональній політиці. Ердоган вже закликав обидві сторони до перемовин та засудив обстріли як з боку Ізраїлю/США, так з боку Ірану. Деескалація призведе до поступового зниження цін на енергоносії та логістичні послуги на регіональному та глобальному ринках, але не поверне їх до вихідної точки.
Менш ймовірним сценарієм є ескалація. З боку США можливе посилення ударів. З боку ж Ірану можлива активізація проіранських сил по всьому регіону (особливо у Ємені, Іраку та Лівані), аби розпорошити ресурси США, збільшити тиск на країни арабського світу та у спроможності Штатів їх захистити. В такому випадку не можна виключати поновлення атак в акваторії Червоного моря, зокрема проти ізраїльських чи американських танкерів. Тим не менш, перспективи у ескалації лишаються невизначеними
Найменш реалістичним сценарієм є повне повалення режиму аятол або спроби транзиту влади, як того прагне Трамп. У зв’язку зі стійкістю режиму перед кризами та реакційною політикою Тегерану проти опозиції. Однак, якщо це станеться, існує серйозний ризик виникнення вакууму влади та його заповнення тими політичними силами, які можуть не бути союзними США чи країнам арабського світу.
Автор – Клименко Денис, молодший аналітик програми «Африка та Близький Схід» аналітичного центру ADASTRA
Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!