Прихований клондайк: місце Субсахарської Африки на міжнародному енергетичному ринку

Африка південніше Сахари володіє значними обсягами енергоресурсів, які при стратегічному використанні можуть стати важливим каталізатором зростання й економічного розвитку цієї частини континенту. Нещодавні відкриття нових нафтогазоносних родовищ на заході та сході материка лише відродили надію щодо величезного невикористаного потенціалу субсахарського регіону стати одним із ключових експортерів палива у світі за умов інвестицій у його видобуток і будівництва трубопровідної інфраструктури.

У зв’язку з теперішньою енергетичною кризою ЄС, а також глобальним зростанням цін на паливо, африканські ресурси мають шанс набути дедалі більшої експортної цінності, ставши надійним джерелом прибутку для країн регіону. Наразі Європейський Союз знаходиться в процесі пошуку альтернативних постачальників енергоносіїв, активізуючи співпрацю з цими державами, аби замінити поставки російського природного газу, знизивши таким чином залежність від рф.

У цьому матеріалі ми розповідаємо, яке місце регіон посідає на світовому енергетичному ринку, які експортні можливості відкриваються для країн Субсахарської Африки в умовах глобальної кризи та які чинники найбільше впливають на експортний потенціал енергоресурсів із африканських країн.

Зміна міжнародної енергополітичної ситуації і новий шанс для Африки

Багаті родовища енергоресурсів у країнах Африки південніше Сахари, а також перспективи щодо відкриття нових, перетворили регіон на важливого гравця і ключову «мішень» у світовому видобутку нафти й природного газу. Водночас 90% обсягу їхніх запасів розташовані у двох найбільших місцевих енергетичних гігантах – Нігерії та Анголі. Перспективи експортного потенціалу з країн регіону впливають на зміцнення відносин і співробітництво африканських держав із міжнародними партнерами, зокрема найбільш зацікавленими в співпраці Китаєм і ЄС.

Станом на 2021 рік експорт енергетичних ресурсів, особливо природного газу й нафти, є значним джерелом прибутку для країн континенту, що в середньому становить приблизно 25% від усіх доходів держав регіону. Хоча в Африці проживає близько 15% населення світу, воно споживає менше 3% загальної планетарної енергії. Парадокс полягає в тому, що частка субсахарського регіону у світовому виробництві палива становить 8% і має тенденцію до стрімкого зростання виробництва та експорту на зовнішні ринки.

До моменту енергетичної кризи в ЄС, викликаної бажанням країн Європи відмовитися від постачання російського палива у відповідь на вторгнення рф в Україну, Субсахара була досить непомітним гравцем на світовому енергетичному ринку через недостатнє фінансування видобутку, що пов’язано з його вразливістю до коливання цін та попиту.

Вас може зацікавити: Енергетична політика ЄС у контексті російсько-української війни

Із початком повномасштабного російського вторгнення в Україну кілька європейських лідерів заявили, що негайне припинення постачання енергії з рф є неможливим у короткостроковій перспективі. Зокрема, Угорщина, Чехія та Словаччина особливо неохоче заморожують свій імпорт нафти з росії. Канцлер Німеччини Олаф Шольц також заявив, що вважає російське енергопостачання «суттєвим» для нормального функціонування всіх галузей промисловості й життя населення ЄС.

Тому зміна становища в Європі насамперед вимагає заміни постачальника палива. З огляду на політику енергетичного переходу ЄС, а також інфраструктурні можливості країн Європи й Африки, регіон може стати стратегічною альтернативою, що включає, енергоресурси Нігерії, Анголи, Мозамбіку, Екваторіальної Гвінеї і Конго – провідних видобувачів нафти та природного газу в субсахарському регіоні.

Справедливо вважати, що нинішній контекст хоч і складний через недостатнє фінансування енергетичної галузі останніми роками, однак він відкриває можливості для розвитку африканських проєктів шляхом залучення європейських інвестицій у відкриття нових нафтогазових родовищ, а також будівництво трубопровідної інфраструктури.

Загальний огляд забезпеченості регіону енергоресурсами

Африка південніше Сахари є величезним регіоном площею 27 млн км2, що складається з країн, які повністю або частково розташовані на південь від пустелі Сахара.

Субсахарський регіон на карті африканського континенту. Research Gate

Регіон володіє значною кількістю як викопних, так і відновлювальних джерел енергії. Зокрема, запаси вугілля, природного газу й нафти розподілені досить нерівномірно, становлячи частку в 3,6 %, 9% та 8 % світових покладів відповідно. Крім цього, це один із головних регіонів, де активно виявляють нові родовища вуглеводнів: за останні 20 років розвідані запаси нафти в Африці зросли більше ніж на 25%, а природного газу – на 100%.

Понад 50% розвіданих покдадів вуглеводнів континенту сконцентровані в країнах Африки південніше Сахари, зокрема, в Екваторіальній Гвінеї, Нігерії, Анголі, Конго, Чаді, Габоні, Камеруні, Мавританії і Танзанії. Більшість родовищ регіону, що вже відкриті або залишаються перспективними щодо майбутньої розвідки й експлуатації, розташовані в районі нафтогазоносного басейну Гвінейської затоки. Зокрема в Нігерії і Анголі виявлено більшість запасів чорного золота та блакитного палива, частка яких разом становить приблизно 90%.

Нігерія – це енергетичний гігант серед країн африканського континенту, що є регіональним центром «нафтового тяжіння». За оцінками British Petroleum станом на 2021 рік підтверджені обсяги запасів чорного золота в надрах держави становлять 4% від світових покладів. На цю нафтовидобувну країну разом із Лівією припадає ⅔ обсягу цієї копалини в Африці. Загалом у державі розробляються понад 300 родовищ, що входять до нафтогазоносного басейну Гвінейської затоки. Експорт енергоносіїв є основою економіки країни, становлячи 20% ВВП і 95% всіх валютних надходжень. За поточною оцінкою, члени організації ОПЕК очікують нарощування видобутку нафти в Нігерії у 2023 році.

Детальніше про цю африканську державу: Коли західне – це харам!

Більшість великих операцій із видобутку чорного золота на суші країни здійснюється спільними підприємствами між Нігерійською національною нафтовою корпорацією і приватними фірмами. Найбільшими світовими компаніями, що працюють у Нігерії, є Chevron, Exxon Mobil, Shell, Total та Eni.

Другим за величиною виробником і експортером чорного золота і блакитного палива в регіоні є Ангола, запаси якої оцінюються в 9 млрд барелів сирої нафти та 11 трлн футів природного газу. Як відомо, більшість видобутку вуглеводнів у країні склеюють або повторно закачують у нафтові родовища для збільшення віддачі пластів. Великі обсяги ангольського чорного золота видобуваються в межах офшорних зон, розташованих у Південній Атлантиці. Економіка Анголи, як і більшості держав регіону, повністю залежить від доходів нафтогазової промисловості, що становить третину її ВВП і понад 90% експорту, стимулюючи економічне зростання. Очікується, що впродовж 2022-2027 рр. виробництво чорного золота і блакитного палива в Анголі зросте на 1,5%.

Державна компанія Sonangol повністю займається видобутком вуглеводнів у країні. Серед найбільших міжнародних компаній, які працюють в Анголі, є BP, Chevron, Exxon Mobil, Total, Statoil, Eni та China Offshore Oil Corporation.

Республіка Конго – центральноафриканська країна, третій за величиною виробник сирої нафти в регіоні й володіє 10,1 трлн м3 доведених запасів природного газу. Починаючи з 2008 року, нові проєкти з дослідження та експлуатації родовищ призвели до збільшення видобутку чорного золота в державі.

Танзанія посідає важливе місце серед країн африканського континенту за запасами природного газу, 70% родовищ яких розробляються на узбережжі Індійського океану.

Дізнавайтеся більше: Економічний успіх Танзанії: секрети зростання та перспективи регіонального лідерства

Екваторіальна Гвінея. Ця центральноафриканська країна є великим експортером і чистим виробником сирої нафти та природного газу. За даними Світового банку, станом на 2020 рік держава володіє 5 трильйонами футів блакитного палива, виробляючи майже 300 млн м3 на рік. Природний газ Екваторіальної Гвінеї переважно експортують у вигляді ЗПГ.

Доведені запаси природного газу в Мозамбіку становлять приблизно 1% (100 трлн м3) від світового обсягу цього енергоресурсу. Як відомо, поклади, якими володіє ця країна, можуть задовольнити в 1547,7 разів більше їхнього річного споживання. Це означає, що відомих запасів природного газу цієї південноафриканської держави вистачить приблизно на 1500 років!

Потенційним районом для розвідки нових родовищ вуглеводнів у регіоні є басейн Мавританії, Сенегалу, Гамбії, Гвінеї-Бісау на шельфі Західної Африки. Даний басейн включає нафтове родовище GTA, а також Якаар-1 на півночі Сенегалу.

У Мавританії та Сенегалі British Petroleum розробляє нові газові поклади, які, при умові, що вони будуть комерційними, зможуть постачати до 10 млн м3 ЗПГ на рік.

Значні обсяги природного газу знайдено в Уганді, на шельфі західної частини Гани, а також виявлені потенційні значні родовища нафти в ПАР, Мозамбіку і Танзанії.

Ключові області для розвідки та виробництва енергоресурсів у субсахарському регіоні. Total Energies

Загалом станом на 2019 рік на африканському континенті виявлено 125,3 млрд барелів запасів сирої нафти та 17,55 трлн м3 природного газу. За даними S&P Global Platts, майже 40% глобальних відкриттів за останнє десятиліття були здійснені в африканських країнах, зокрема в Сенегалі, Мавританії, Мозамбіку й Танзанії.

При цьому British Petroleum прогнозує, що видобуток природного газу в регіоні південніше Сахари до 2035 року збільшиться на 80%, що пов’язано з тим, що африканський континент є однією з останніх меж розвідки й відкриття нових родовищ вуглеводнів, свідченням чого є активна геологорозвідувальна діяльність нафтогазових компаній. Очікується, що нарощування видобутку енергоресурсів буде сприяти зростанню ВВП країн регіону, появі споживачів середнього класу та збільшенню ринкової вартості палива.

Експортні перспективи Субсахарської Африки

За останні двадцять років частина континенту південніше Сахари стала одним із найпривабливіших нафтодобувних регіонів світу для іноземних інвесторів. У зв’язку з достатнім багатством енергетичних ресурсів, зокрема великими та досі невикористаними обсягами запасів природного газу, а також географічною близькістю до країн Європи й Південно-Східної Азії, регіон Африки південніше Сахари має потенціал виходу на світові ринки, ставши ключовим експортером енергоносіїв. Переваги африканського ринку викопного палива пов’язані з існуванням відкритого договірного та податкового режиму, а також покращенням методів геологорозвідки, що значно розширило галузі досліджень енергоресурсів, особливо в глибоководному морі.

Оцінка забезпеченості регіону палива показала, що африканські виробники нафти і природного газу мають надлишок запасів енергоносіїв, а отже, є життєздатними для транспортування на світові ринки. Одним з ринків експорту енергоресурсів для регіону Африки південніше Сахари є країни Європейського Союзу, що якраз намагаються диверсифікувати постачання природного газу з росії у відповідь на вторгнення москви в Україну та знаходяться в пошуку стратегічних постачальників палива на свої ринки.

Як відомо, у травні 2022 року Європейська комісія заявила про бажання дослідити експортні можливості країн Африки південніше Сахари щодо постачанням природного газу в рамках проєкту REPowerEU, що включає план зі швидкого зниження своєї залежності від імпорту російської енергії, звертаючись переважно до Нігерії, Сенегалу та Анголи в якості потенційних постачальників. Очікується, що при збільшенні державами ЄС попиту на африканські енергоресурси, країни південніше Сахари зможуть надати приблизно 30 млрд м3 газу до кінця теперішнього десятиліття, що може покрити ⅕ російського експорту блакитного палива.

Цікаво знати: Газова експансія Росії в Середземномор'ї

Країни Африки та ЄС до повномасштабного російського вторгнення в Україну вже здійснювали спільні нафтогазові проєкти. Відомо, що, починаючи з 2018 року, ЄС уже імпортує 14% від загального обсягу поставок зрідженого природного газу з Нігерії, тому є потенціал збільшити цей показник понад удвічі. Наразі Європейський Союз домовився про додаткову закупівлю блакитного палива з Нігерії, що стало можливим завдяки відновленню роботи Транснігерського трубопроводу. Ця система транспортування природного газу з родовищ Нігерії проходить через Нігер та Алжир і дасть змогу збільшити експорт до країн Середземного моря.

Окремі європейські держави також проводять свою енергетичну дипломатію. Зокрема Німеччина й Ангола підписали угоди з метою постачання фірмою Sonangol зеленого водню в Німеччину. А під час візиту до Сенегалу канцлер Німеччини Олаф Шольц оголосив, що планує «інтенсивно» продовжувати проєкти, що стосуються природного газу та відновлювальних джерел енергії, із цією західноафриканською країною. Італія, ще один великий імпортер російського блакитного палива, також почала активно співпрацювати з Демократичною Республікою Конго (ДРК) щодо збільшення імпорту зрідженого природного газу.

Канцлер Німеччини Олаф Шольц прибув до Сенегалу 22 травня 2022 р. для налагодження співпраці в енергетичній галузі

Африканські виробники, які мають встановлені зв’язки з європейськими учасниками ринку, мають більше можливостей для задоволення зростаючого попиту ЄС в енергоресурсах. За даними Capital Economics, італійська компанія ENI прискорила плани щодо експорту зрідженого природного газу з Республіки Конго й підписала нові контракти з Анголою щодо компенсації близько ⅔ блакитного палива, яке раніше вона купувала в росії. Проєкт компанії ENI зі зрідженого природного газу буде введений в експлуатацію біля узбережжя Республіки Конго у 2023 році та буде постачати 4,5 млрд м3 палива до Італії – ⅙ від того, що країна наразі купує в рф. Цілком ймовірно, що інші європейські держави й африканські виробники слідуватимуть цьому прикладу.

Теоретично існує ймовірність, що в майбутньому африканські виробники зможуть замінити принаймні частково російські постачання природного газу й нафти. Однак у контексті глобальної енергетичної кризи виникає питання, чи зможуть африканські країни збільшити постачання до держав ЄС у короткостроковому майбутньому. Насамперед необхідною умовою для оперативного експортного обслуговування є створення необхідної інфраструктури, що потребує часу та грошей.

Особливо існує ризик, що країни Субсахарської Африки можуть зіткнутися з жорсткою конкуренцією, пов’язаною з тим, що інші світові енергетичні гравці, такі як США й держави Близького Сходу будуть намагатися скористатися можливістю щодо нарощування експорту своїх енергоносіїв до ЄС. Як відомо, США взяли зобов’язання щодо збільшення забезпечення ринку ЄС обсягами зрідженого природного газу на щонайменше 15 млрд м3 у 2022 році. Відповідно до цього, терміни виходу на ринок африканських енергоресурсів матимуть вирішальне значення для країн Субсахарської Африки.

Читайте також: Енергетичний фронт України: битва за незалежність

Збільшення виробництва й нарощування експорту природного газу й нафти в державах регіону потребує значних фінансових вкладень у геологорозвідку та будівництво трубопровідної інфраструктури енергетичної галузі. Однак західні компанії досить неохоче інвестують в африканський континент, тому в умовах зростання цін на паливо постає головне питання до енергетичних гравців: чи здатні великі нафтогазові компанії достатньо інвестувати, для того аби дозволити африканській продукції якнайшвидше вийти на європейські ринки, замінивши імпорт російського природного газу? Тут варто зазначити, що ЄС буде доступно близько 300 млрд євро для фінансування нових ініціатив, що відкриють можливість європейським країнам знайти альтернативні джерела енергії і не залежати від росії.

Для того щоб мати можливість залучити ці інвестиції, провідні виробники природного газу й нафти в державах Африки південніше Сахари, зокрема Нігерія та Ангола, мають значно покращити фінансові стимули для заохочення вкладень великими нафтовими компаніями в африканську вуглеводневу інфраструктуру, особливо з урахуванням зеленої лихоманки для відновлювальних джерел енергії. Те саме стосується інших важливих виробників нафти та природного газу в регіоні, таких як Конго й Екваторіальна Гвінея.

Для досягнення короткострокового результату країнам необхідно внести поправки до фіскальних режимів, що дозволить нафтовим компаніям отримувати більше грошей від вкладання інвестицій в африканський нафтогазовий сектор. Також важливо щоб регіон сконцентрувався на вирішенні проблем корупції і крадіжки сирого чорного золота, максимально усунув бюрократичну тяганину. З іншого боку, необхідно, щоб найбільші споживачі енергоресурсів, такі як Німеччина й Китай, підписали спеціальні двосторонні угоди, згідно з якими країни-споживачі мають інвестувати в нафтогазоносний сектор держав-виробників енергії.

Крім того, нерішучість регіону взяти на себе зобов’язання перекачувати більше нафти та природного газу пов’язана з відсутністю достатньої трубопровідної інфраструктури для швидкого транспортування енергоресурсів до країн Європи. Це є головною перешкодою для експорту палива. Наразі існує три трубопроводи, якими транспортується природний газ з Африки до Європи, і всі вони розташовані в Північній Африці.

Проте можливості для вирішення цих проблем є. Зокрема, Транссахарський газопровід, проєкт якого був затверджений цьогоріч, буде транспортувати блакитне паливо з Нігерії до країн ЄС. Британський нафтогазовий гігант British Petroleum співпрацює з американською глибоководною розвідувальною компанією EnergyKOS у рамках розробки ініціативи світового класу вартістю 4,8 млрд дол. і великого вузла ЗПГ на кордоні Мавританія-Сенегал. Оскільки очікується, що попит на ЗПГ буде зростати протягом кількох наступних десятиліть, що зумовлено економічним підйомом Азії, європейські компанії можуть використати цей імпульс для інвестування в такі проєкти.

Геоенергетична конкуренція між ЄС і Китаєм

Енергетична галузь регіону південніше Сахари розвивається швидкими темпами, тому стала пріоритетною сферою як для урядів Субсахарської Африки, так і для міжнародних партнерів. Тоді як більша частина світу стурбована російським вторгненням в Україну та широкою конфронтацією рф із Заходом, за останні кілька місяців інший, а саме економічний конфлікт боротьби за сфери впливу, потряс африканський континент. Конкуренція між європейськими й китайськими інвестиціями в Африку стає все більш і більш жорсткою, оскільки обидва глобальні гравці намагаються покращити свою проблемну економіку й величезні потреби в енергетиці, сподіваючись зміцнити свої фінансові відносини з африканським континентом більше, ніж будь-коли.

Міжнародна фінансова участь в енергетичному секторі Африки на південь від Сахари у всіх його різноманітних формах зростає. Після тривалого періоду порівняно слабкого інтересу з боку міжнародних компаній це приємна тенденція для регіону. Якщо країни Субсахари сподіваються збільшити свої експортні можливості та вийти на світові енергетичні ринки, то держави потребують широкого кола інвесторів, значно більшого за те, що існує наразі.

Варто знати: Континент надії чи нова ціль неоколоніалізму: як Африку бачать США і Китай

Згідно з прогнозом Міжнародної енергетичної агенції за 2019 рік, Африці необхідно приблизно вкласти 4% ВВП регіону в надійну, стійку й доступну інфраструктуру впродовж двох наступних десятиліть. Тому далі порівняймо фінансування енергетичних секторів цих держав Китаєм та країнами ЄС для того, аби краще зрозуміти складний політичний і фінансовий ландшафт навколо державних і приватних інвестицій у боротьбі за доступ до експортних можливостей держав регіону.

Протягом кількох останніх десятиліть Китай був найбільшим джерелом вкладень для африканського континенту, зокрема в енергетичну інфраструктуру. Однак із появою глобальних «воріт» ЄС та інших ініціатив розвинені держави на Заході також заявили про свою готовність брати участь у побудові інфраструктури в країнах, що розвиваються, особливо в енергетичній сфері.

Регіон Африки південніше Сахари відчуває на собі стратегічний інтерес КНР, а точніше нафтових компаній, які прагнуть стати глобальними гравцями й конкурувати в майбутньому на рівні із західними корпораціями. Субсахара дозволяє їм створювати диверсифіковані обсяги запасів енергоносіїв, розвиваючи свої управлінські та технологічні здібності. Протягом останнього десятиліття КНР є важливим експортним ринком енергоресурсів, з яким регіон співпрацює в межах ініціативи «Один пояс, один шлях».

Проєкт «Один пояс, один шлях» спрямований на розширення можливостей китайського бізнесу за межами національних ринків із метою усунення інфраструктурного відставання в країнах, що розвиваються. Спочатку програма була орієнтована на чотири держави Африки, але нещодавно Пекін повідомив про підписання угод про співробітництво в галузі розвитку інфраструктури з урядами країн регіону (близько 40) у рамках ініціативи «Один пояс, один шлях». Цей проєкт глобального розвитку займається фінансуванням критичної інфраструктури країн Субсахарської Африки, які, у свою чергу, експортують мінеральні ресурси, зокрема нафту з Анголи та Південного Судану.

Більше за темою: «Один пояс, один шлях»: наскільки «шовковим» буде шлях для Африки

Отже, за винятком порівняно невеликої частини нових інвестицій у виробництво енергії, основна частина вкладень або кредитувань Китаю (у разі проєктного фінансування) спрямована на стратегічні цілі КНР, а саме на забезпечення доступу до ресурсів та використання надлишкових потужностей Пекіна в будівництві енергетичної інфраструктури. У результаті субсахарський регіон став одним із найдинамічніших у світі з розвитку нафтової промисловості. Це робить його ідеальним майданчиком для китайських компаній China National Petroleum Corp (CNPC), China Petroleum and Chemical Corporation (SINOPEC) і China National Offshore Oil Corporation (CNOOC).

Кредитні угоди часто пов’язані з гарантіями доступу до природних ресурсів, шахт, інфраструктури чи податкових доходів. Тому двосторонні угоди, що стосуються вкладу великих інвестицій в інфраструктуру, можуть створити ризики для політичної залежності від кредитора, корупції та негативного впливу на експортний потенціал у країнах південніше Сахари за умови, що процеси закупівель не будуть реалізовані прозоро.

Європейський Союз і його країни-члени також залучені в енергетичний сектор регіону. Починаючи з 2002 року, Європейська комісія заснувала кілька ініціатив, установ та фондів, доповнюючи двосторонню допомогу держав-членів ЄС. Крім того, Європейський Союз був першим прихильником ініціативи ООН «Стала енергетика для всіх», взявши на себе зобов’язання допомогти країнам, що розвиваються й забезпечити доступ до енергії для 500 млн людей до 2030 року. Однак останнім часом відносини між Африкою і Європою дуже похитнулися внаслідок тривалої політичної нестабільності в деяких частинах континенту.

Як відомо, нещодавні обіцянки ЄС у 150 млрд євро інвестицій в інтереси африканського континенту, на перший погляд, стримують таку ж активність Китаю, який скоротив свої фінансові зобов’язання в регіоні з 60 до 40 млрд доларів у 2018 році. Незважаючи на це, розвиток китайської інфраструктури, що на сьогодні домінує на африканському континенті, відбувався швидкими темпами. Аналіз доповіді Центру глобального розвитку встановив, що китайські вкладення в африканську інфраструктуру в період із 2007 до 2020 року становлять 23 млрд доларів.

Діаграма основних економічних інвесторів африканського континенту за обсягом прямих іноземних інвестицій (млрд дол. США). Bruegel

Тим не менш, загальні інвестиції Китаю в Африку все ще знаходяться на ранніх стадіях, порівнюючи з вкладеннями ключових європейських країн, пов’язаних колоніальним минулим із континентом, особливо Франції та Великої Британії. Діаграма основних вкладників Африки показує, що запаси ПІІ (прямих іноземних інвестицій), що відповідно надходять із Лондона й Парижа на материк, усе ще більші ніж ті, що вкладає Китай. Нідерланди також піднялися на друге місце до 2017 року, що можна пояснити перенаправленням інвестиційних потоків з інших держав, але все ще узгоджується тим, що члени ЄС є ключовими вкладниками для африканських країн.

Загальна думка африканської влади і громадян полягає в тому, що співробітництво з Китаєм є набагато швидшим і простішим, ніж справи з часто розділеною Європою, яка вимагає виконання численних умов для потоку своїх інвестицій. Демократичні цінності, відновлювальні джерела енергії, фінансові стандарти майже ніколи не впливають на запуск китайських проєктів в Африці, хоча якість їхньої роботи часто критикується. Натомість Європа має зовсім інший підхід, який, за умови його недотримання може призвести до припинення економічних відносин із конкретною африканською державою та впровадженням можливих санкцій, як це було раніше в Того, Малі й Бурунді. Важливо, що зі зростанням тиску з боку інших інвестиційних держав, таких як Канада, росія, Туреччина та Індія, африканський континент вважає, що він має дедалі більше потенційних партнерів, з якими можна співпрацювати для енергетичного розвитку.

Раніше ми писали про таке: Три вектори зовнішньої політики Туреччини в Африці 

Загалом, з огляду на актуальні вкладення Китаю в паливний сектор африканських країн, для Європи можна зробити деякі висновки. По-перше, обсяг прямих іноземних інвестицій КНР у континент залишається обмеженим, порівнюючи з європейськими державами, особливо Великою Британією та Францією. Крім того, хоча Китай дійсно збільшив свою діяльність зі злиття й поглинання за останні кілька років, вартість придбань КНР в Африці залишається не дуже великою. Тому ЄС продовжує залишатися найбільшим інвестором у країни материка.

Проаналізувавши деякі тенденції вкладень в енергетичний сектор двох великих світових донорів та інвесторів у держави Африканського континенту можна виявити, що конкуренція між ними є меншою, ніж передбачалося, оскільки масштаб фінансування значно нижчий за оцінками поточних і майбутніх потреб. Іншими словами, залишається багато місця для всіх потенційних інвесторів у енергетичний сектор регіону. Тому варто бути обережним, перш ніж робити висновки про махінації політиків у Брюсселі та Пекіні, оскільки, політики можуть керуватися насамперед комерційними інтересами чи цілями розвитку власної економіки, ніж стратегічними контрходами. Головне завдання для африканських політиків полягає в керуванні цими гігантськими гравцями таким чином, щоб максимізувати потік інвестицій в енергетичну галузь країн регіону, і, зрештою, стимулювати експорт палива на зовнішні ринки.

 Які чинники впливають на попит та експортну спроможність енергоресурсів із країн субсахарського регіону?

Зараз нафтогазова промисловість континенту перебуває на роздоріжжі. З одного боку, світові ціни зростають разом із відкриттям нових нафтогазових родовищ у регіоні, однак з іншого боку, енергетичний сектор Африки перебуває в скрутному становищі через неефективне управління ресурсами, значним тиском щодо глобальних цілей із декарбонізації та переходу до використання відновлювальних джерел енергії.

Прогноз експортних можливостей палива в короткостроковій перспективі залежить від еволюції глобальної економічної траєкторії і її впливу на коливання цін на енергоносії. Їхня висока нестабільна вартість є викликом для держав Субсахарської Африки, що відкриває можливості для країн-експортерів та створює перешкоди для імпортерів.

Енергетичний перехід також впливає на попит викопного палива з регіону. Відповідно до публікації Світового банку «Можливості експорту ресурсів Африки і глобального енергетичного переходу», тенденція тяжіння до відновлювальних джерел енергії та екологічно чистих технологій може спровокувати різке скорочення світового попиту на вуглеводне викопне паливо, зокрема нафту і природний газ. З огляду на те, що майже 50% експортної вартості країн Африки на південь від Сахари становить викопне паливо, глобальний енергетичний перехід значно вплине на економіку регіону. У короткостроковій та середньостроковій перспективі очікується, що викопне паливо може залишитися стійким джерелом державних доходів. Тим не менш, у довгостроковій перспективі країни регіону можуть зазнати постійного зниження попиту на викопне паливо в міру розвитку глобального енергетичного переходу.

Відсоток державних доходів від експорту природних ресурсів деяких країн Африки на південь від Сахари. World Bank

Навіть за менш ймовірного сценарію прискореного енергетичного переходу, за яким глобальний попит на чорне золото досягне піку напередодні 2030 року, нафтова промисловість Африки все одно виграє від сильного, хоч і короткого енергетичного імпульсу. Для таких країн, як Ангола, Нігерія та Республіка Конго, це надасть вузьку можливість перебудови їхнього паливного сектору й економіки.

Використання наявних запасів енергоресурсів, значною мірою, залежить від внутрішньої безпеки регіону, зокрема, розташування країн біля зон територіальних конфліктів або збройних зіткнень. Прикладом може бути зона конфлікту в Мозамбіку, що багата на поклади природного газу – Кабо-Дельдаго. Розвиток індустрії ЗПГ у Мозамбіку великими нафтогазовими компаніями, зокрема TotalEnergies, ExxonMobil та ENI був призупинений унаслідок хвилі терористичних атак, що розпочалися у 2017 році. Незважаючи на це, ситуація в галузі безпеки регіону покращилась через перезавантаження проєктів із виробництва видобувного газу. Політичні сили Руанди дещо стабілізували ситуацію, але минулі інциденти посилюють можливі ризики, пов’язані з діяльністю таких підприємств.

Вам може сподобатися: Енвайронменталізм в дії: як Африка бореться за чисте майбутнє?

Іншим прикладом є політична напруженість у дельті Нігера, що, незважаючи на схвалення законопроєкту про нафту, продовжиться. Відомо, що місцеві групи впливу вимагають щоб видобувні компанії платили громадам 10% своїх доходів від чорного золота, однак у законопроєкті ця сума встановлена на рівні 3%. Ризики безпеки також залишаються високими в Чаді, де, ймовірно, триватимуть зіткнення між військовими й повстанськими групами.

Проаналізовані нами чинники підкреслюють, що стабільні світові ціні на енергоносії, внутрішня безпека регіону та ступінь впливу глобального переходу мають першорядне значення для оптимізації потенціалу експорту палива для країн регіону.

Висновки

Російське вторгнення в Україну порушило світові енергетичні ринки й реконфігурувало постачання викопного палива, негативно вплинувши на глобальну економіку, продовольчу безпеку та військову напруженість. Нова енергетична стратегія Європи, в центрі якої пошук альтернативних постачальників палива на свій ринок, призвела до виникнення інтересу й потоку інвестицій у нафтогазовий сектор країн Африки. У цьому питанні держави регіону південніше Сахари готові відіграти вирішальне значення й постачати блакитне паливо до енергоємного ЄС. Як відомо, на африканський газ уже припадає 20% європейського імпорту.

Рішення ЄС відмовитися від російської енергії – це можливість для Африки нарешті використати наявний потенціал викопного палива в країнах, що розвиваються, гарантуючи енергетичну безпеку та ефективний зелений перехід (природний газ дає змогу швидше скорочувати викиди парникових газів).

Перевагами Африки в якості альтернативного постачальника енергоресурсів є наявність системи трубопроводів, що підключені до європейської газової мережі, а також експорт ЗПГ, що відбувається з Нігерії та Анголи. Цьогоріч плани трубопроводів далекого спрямування, такі як морський газогін Нігерія-Марокко й наземний Транссахарський, набирають значних темпів. Й оскільки все вказує на майбутній вихід росії з європейського енергетичного ринку, це відкриває можливості для африканського відродження вуглеводнів. Очікується, що такий розвиток подій надасть імпульсу для розвитку економіки країн Африки та зміцнення євроафриканської енергетичної співпраці.

Провівши аналіз забезпеченості паливом країн субсахарського регіону, а також чинників, що впливають на експортні можливості енергоресурсів, ми припускаємо, що найближчим часом нарощення експорту з держав регіону є можливим, однак цей експорт не зможе повністю замінити російські постачання до країн Європи.

Що стосується середньострокової та довгострокової перспектив, ми можемо стверджувати, що за умови надходження інвестицій у нафтогазовий сектор, особливо в геологорозвідку й відкриття нових родовищ, а також реалізацію проєктів із розвитку критичної інфраструктури, зокрема трубопроводів, країни Африки південніше Сахари можуть замінити до ⅕ російського експорту природного газу до держав Європи до 2030 року.

У цьому контексті варто зазначити, що африканські країни можуть зіткнутися з труднощами в розвитку своїх енергетичних ринків, оскільки набутий інтерес Європи в постачанні природного газу з континенту може тривати недовго. Країни ЄС не мають наміру повторювати свою минулу енергетичну політику, замінивши свою ризиковану залежність від російського викопного палива іншою залежністю. Тому довгостроковою метою Європи є стати цілком автономною в паливній сфері.

Однак на даному етапі африканські країни, зокрема учасники енергетичного ринку, мають максимально використати поточні можливості для постачання газу до Європи. Проте це не повинно відволікати їх від посилення довгострокової енергетичної безпеки для досягнення власної цілі розвитку в усе ще нестабільному глобальному геополітичному середовищі.

Авторка – Дар’я Гузь, стажерка Аналітичного центру ADASTRA

Якщо вам до вподоби наші дослідження, підтримайте роботу аналітиків на Патреоні. Разом зможемо більше!