Режим Мадуро: Стратегічний аналіз. Політика Байдена і Трампа
Венесуела – країна, яка зазвичай асоціюється з нафтовидобуванням, гіперінфляцією та нескінченними потоками мігрантів. Затяжні соціально-економічні та політичні кризи й не визнане більшістю світу переобрання Мадуро на другий термін спонукають Білий дім постійно шукати нові важелі впливу на “мадурівський” режим. У цій статті ми проаналізуємо зовнішню політику Венесуели, порівняємо стратегію США щодо цієї країни за часів президентства Дж. Байдена і Д. Трампа, а також спрогнозуємо майбутнє відносин Венесуели й Сполучених Штатів.
В результаті минулорічних президентських виборів у США до влади повернувся Дональд Трамп, що, очевидно, змінило зовнішньополітичний курс держави і в питаннях Венесуели. Сьогоднішню кризу у Венесуелі цілком обґрунтовано пов’язують із політикою Ніколаса Мадуро, хоча її витоки сягають ще часів його попередників. Більшість їхніх ініціатив з реформування економіки та покращення рівня життя населення не увінчалися успіхом через корупцію, нездатність подолати гіперінфляцію та зростаючу соціальну нерівність.
Становлення режиму Мадуро
У грудні 2012 року колишній президент Венесуели Уго Чавес публічно назвав тодішнього віцепрезидента Ніколаса Мадуро своїм наступником на випадок, якщо він не зможе виконувати обов'язки через погіршення стану здоров'я. Він закликав народ підтримати Мадуро на майбутніх виборах, які відбулися вже у 2013 році. Мадуро переміг свого головного конкурента Енріке Капрілеса, губернатора штату Міранда із невеликим відривом у 1,6%.
І Чавес, і Мадуро є вихідцями з однієї лівоцентристської Об’єднаної Соціалістичної Партії (PSUV, Partido Socialista Unido de Venezuela). Тож сьогодні останній продовжує політику свого попередника щодо розбудови “соціалізму ХХІ століття”. Вона передбачає розподіл прибутків від нафтовидобутку на виплати субсидій, а також закупівлю товарів. Отже, фінансування соціальних програм для населення, а також імпорт майже повністю залежать від цін на нафту, видобуток якоїє основною галуззю економіки держави: у лютому 2025 року експорт нафти досягнув 1 250 000тис. барелів на добу.
Відповідно, коли у 2014 році нафтові доходи різко впали через глобальне падіння цін, стався й колапс соціальної політики. Якщо в 2013 році рівень ВВП країни був 372 мільярдівдоларів, то станом на 2025 рік він складає 109,9 мільярдів доларів. Але разом з тим, уряд Мадуро не зменшив видатки з бюджету, а просто почав друкувати більше грошей. І з 2014 року рівень інфляції в країні збільшився з 41% до 63 374, 08 % у 2018. Сьогодні, з огляду на низку факторів,рівень інфляції в країні значно зменшився і становить 71,65 %.
Дізнавайтеся більше: Венесуельська криза – внутрішні причини та інтереси зовнішніх акторів
Ніколаса Мадуро багато хто називає нелегітимним президентом. Вибори 2018 та 2024 роківбільшість держав світу разом з ЄС та ОАД не визнають такими, що відповідають міжнародним демократичним стандартам. Лише КНР, РФ, Іран та Куба надалі підтримують “мадурівський режим”. Чотири держав займають особливе місце в зовнішній політиці Венесуели. Кожна з них має власні інтереси, залишаючись ключовими стратегічними партнерами вже довгий час. Так, КНР і РФ офіційно засуджують введені США санкції проти Мадуро та його прихильників, стверджуючи, що чинний уряд є цілком легітимним.
Президент Венесуели Ніколас Мадуро жестикулює під час прес-конференції, Каракас, Венесуела, грудень 2020 року. Manaure Quintero/ Reuters
Тим не менш, ключовим пріоритетом для Мадуро залишається збереження влади. Це досягається через контроль над силовими структурами, фінансову підтримку від союзників, експорт стратегічних ресурсів, обхід санкцій та політичні маніпуляції. Венесуельська армія отримує значні привілеї та доходи від корупційних схем, що забезпечує її лояльність. Фінансова допомога від Росії, Китаю та Ірану дозволяє підтримувати економічну стабільність. Станом на 2021 рік РФ поставила Каракасу танки Т-72Б1, системи С-300, ЗРК «Бук-М2» і понад 100 000 одиниць стрілецької зброї. «Роснефть» за останні роки інвестував близько 2,5 мільярдів доларів у венесуельські нафтові проекти. З 2007 по 2021 рік Пекін надав Каракасу понад 62 мільярди доларів кредитів під гарантії постачання нафти, а також інвестував у видобуток природних ресурсів і модернізацію інфраструктури. В свою чергу 2022 році було підписано угоду про економічне та оборонне співробітництво між Іраном та Венесуелою на 20 років. До того ж, Венесуела досі не виплатила кредити, взяті у РФ та КНР для підтримки своєї економіки та розвитку інфраструктури, що робить країну повністю економічно залежною від своїх союзників. Країна є стратегічним партнером для розповсюдження впливу чотирьох держав в регіоні на противагу присутності США.
Докладніше за темою: Три роки венесуельської кризи: як Мадуро втримався при владі і що в країні відбувається сьогодні?
Не можна не згадати про рішення Венесуели вийти з Організації американських держав(ОАД) у 2017 році. У березні 2017 року Постійна рада ОАД засудила дії венесуельського уряду, у тому числі розпуск Верховним судом контрольованої опозицією Національної асамблеї. Венесуела розцінила це як загрозу потенційного призупинення членства в організації. У відповідь 26 квітня 2017 року країна оголосила про свій намір вийти з ОАД. Натомість у 2024 році Венесуела висловила бажання вступити у БРІКС.
До того ж, у 2023 році з новою силою спалахнув територіальний конфлікт між Венесуелою та Гаяною за регіон Ессекібо. Сполучені Штати поділяють ідею про недоторканість кордонів Гаяни, в той час як союзники Венесуели, у першу чергу РФ і КНР, підтримують посягання Мадуро. І хоч у 2020 році Міжнародний Суд визнав претензії Венесуели безпідставними, країна стягує війська до кордонів з Гаяною та чинить провокації, створюючи усі підстави для майбутнього військового вторгнення.
Source: United States Department of State, IMF, MercoPress, Modern Diplomacy, Britannica
Політика Мадуро призвела до того, що проблеми Венесуели вже давно перестали бути суто внутрішніми — тепер вони впливають і на ситуацію в усьому регіоні. Саме тому США уважно стежать за Венесуелою та мають до неї особливий інтерес.
Байден і Венесуела
Від початку президентства Джо Байдена у 2021 році його політика щодо Венесуели ґрунтувалася на економічних санкціях, які час від часу пом’якшувалися, паралельно зі спробами налагодити діалог із урядом Ніколаса Мадуро.
Адміністрація Байдена підтримала заходи, ужиті раніше президентом Трампом, щодо введення санкцій проти фізичних та юридичних осіб, прихильних до режиму Ніколаса Мадуро. Зокрема, це стосувалося введення санкцій Управлінням з контролю за іноземними активами при Міністерстві фінансів США проти Луїса Парра, Франклін Дуарте, Хосе Бріта та інших осіб,залучених до передвиборчих маніпуляцій, у результаті яких Мадуро був переобраний на другий термін.
Вже у 2022 році американським компаніям дозволили відновити спільне виробництво нафти у Венесуелі та її експорт. Пізніше у 2023 р. було видано ще один документ, який ліцензував видобуток венесуельської нафти. Однак американські чиновники підкреслили, що ліцензія може бути відкликана, якщо Венесуела не виконуватиме свої зобов'язання. Скасували її після того, як Верховний суд Венесуели підтримав заборону на висунення від опозиції кандидатури Марії Коріни Мачадо. 18 квітня 2024 року адміністрація Байдена видала нову ліцензію, яка дала компаніям 45 днів на згортання операцій, дозволених попереднім документом. Ці дипломатичні кроки США мали на меті не лише економічний, але й політичний вплив на Венесуелу, намагаючись змусити Мадуро до демократичних реформ.
Отже, Байден продовжив політику санкцій, запроваджену адміністрацією Трампа, однак намагався адаптувати її, використовуючи механізм тимчасових санкційних послаблень. Це дозволяло Венесуелі частково експортувати нафту, а США – використовувати енергетичні важелі впливу на Каракас.
Однак ця стратегія виявилася суперечливою та мала кілька серйозних прорахунків. По-перше, адміністрація Байдена не змогла виробити довгострокову, цілісну політику щодо Венесуели, що створило враження непослідовності. По-друге, послаблення санаційного режимучерез ліцензії (зокрема, дозвіл Chevron працювати в країні) у 2022–2023 роках покращило фінансове становище Каракасу без гарантій справжніх демократичних реформ. Як показав 2024 рік, Мадуро використовував ці можливості для зміцнення своєї влади, не виконуючи взятих на себе зобов’язань щодо вільних виборів. Багатостороння дипломатія не спрацювала: режим Мадуро лише використав переговори для отримання тимчасових переваг, не йдучи на реальні поступки.
Сучасна стратегія Трампа: вплив на Венесуелу
Після інавгурації Д. Трамп визначив жорстку лінію щодо Венесуели. Оскільки США збільшили видобуток власного викопного палива, вони більше не залежать від венесуельської нафти. Це дало їм важливий козир, який можна використовувати як інструмент політичного тиску на Венесуелу. Технічний розвиток нафтовидобування в країні значною мірою залежить від західних компаній, що фінансують цей процесу. На відміну від Байдена, який обмежував видобування американської нафти в рамках загальної ідеї боротьби з кліматичними змінами, Трамп повернув політичний вектор. Спільний видобуток нафти стає слабким місцем для Венесуели у відносинах із США, адже дає Вашингтону можливість використовувати цю сферу у власних інтересах. Одним із ключових напрямів американської політики є нарощування власного нафтовидобутку — саме цим і пояснюється популярне передвиборче гасло Трампа “Drill, baby, drill”. Завдяки активному видобутку нафти США прагнуть забезпечити собі енергетичну незалежність від зовнішніх ринків і водночас отримати важіль впливу на інших великих експортерів. США посідають провідне місце в світі за обсягами експорту нафти, що робить їх конкурентом Саудівської Аравії та Російської Федерації – традиційних нафтових гігантів. Збільшення видобутку Штатами спричиняє підвищення пропозиції на ринку, що призводить до падіння цін на нафту і вдаряє по економіці інших енергетичних експортерів. Крім того, падіння цін певною мірою допоможе Штатам сприяти власному економічному зростанню завдяки більшому внутрішньому попиту, адже їхня економіка диверсифікована і повністю не залежить від експорту енергоносіїв. З іншого боку, такі великі імпортери палива як Китай отримають перевагу від падіння цін на енергоносії на світовому ринку.
Дональд Трамп говорить перед прапором Венесуели, Маямі, США, лютий 2019 року. Kevin Lamarque / Reuters
Іншою пріоритетною політикою США стала боротьба з мігрантами, незважаючи на її можливі сумнівні наслідки для економіки – мігранти компенсують нестачу робочої сили, а їхня масова депортація спричинить симптоми кризи. Як відомо, Венесуела перетворилася на джерело нестабільності та найбільшого у світі потоку біженців. Загалом станом на листопад 2024 року державу покинуло 7,9 млн осіб внаслідок погіршення рівня життя та економічної кризи. Більшість венесуельських мігрантів осіло в інших країнах Латинської Америки, однак вони все більше шукають економічного добробуту в США та Мексиці. За офіційними даними 2023 року у Штатах проживало близько 900 000 венесуельських мігрантів, однак число може бути більшим з огляду на нелегальні переміщення.
Вас може зацікавити: Міграційні кризи в Латинській Америці – причини, тенденції, наслідки
Проблема полягає не стільки у міжнародних санкціях, скільки у концентрації прибутку в руках меншості, що перебуває при владі та вдало їх обходить. У Венесуелі склалися сприятливі умови для незаконного видобутку енергоносіїв і наркоторгівлі. Режим Ніколаса Мадуро тримається завдяки привілеям, які отримують військові та економічні еліти, тому значна частина державних ресурсів іде на утримання цієї силової підтримки. Відповідно, США можуть впливати на ситуацію в країні, зокрема в рамках своєї міграційної політики, тиснучи на режим Мадуро. Один зі способів — створити загрозу для його ключової опори: нафтовидобутку та експорту нафти.
Державна нафтова компанія Petróleos de Venezuela S. A., створена у 1970-х після націоналізації нафтопромисловості, є важливим джерелом фінансування уряду Венесуели. Припинення співпраці США з Венесуелою у галузі нафтовидобування призведе до економічної кризи останньої, яка залежна від іноземних технологій. Венесуела не спроможна вкладати ресурси у розвиток власної промисловості, тому стає вразливою для зовнішнього впливу. Однак розхитати режим Мадуро швидко не вдасться, тому Штатам більш вигідно тільки обмежити його певними рамками й змусити авторитарного лідера грати за своїми правилами.
Перспективи змін в американо-венесуельських відносинах
Дії по реалізації стратегії Штатів щодо Венесуели були помітні одразу після початку другої каденції Трампа. Показовим жестом проти режиму Мадуро стали телефонні розмови Марка Рубіо, новопризначеного Держсекретаря США, з легітимним президентом Венесуели Едмундо Гонсалесом та лідеркою опозиції Марією Коріною Мачадо. Ще у липні 2024 року, одразу після президентських виборів, попередній Держсекретар Ентоні Блінкен підтримав Гонсалеса, звинувативши Мадуро у фальсифікації голосів.
Однак наразі до своїх символічних заяв США додали практичний тиск на державу. Нафтовидобувна промисловість Венесуели значно занепала через міжнародні санкції та відсутність інвестицій. У листопаді 2022 р. адміністрація Байдена послабила свою політику щодо Венесуели – Міністерство фінансів США надало ліцензію на спільне видобування нафти Petróleos de Venezuela S.A. та Chevron. Це сприяло зростанню експорту нафти з Венесуели, при чому 20% цього експорту припадало на США. Таким чином серйозні наслідки для держави мало б скасування цієї ліцензії 4 березня 2025 року, коли для припинення спільної діяльності було встановилено 30-денний термін. Трамп обґрунтував це рішення “порушенням демократичних принципів”, однак таке пояснення лише формальне. До прикладу, коли відбулися президентські вибори в липні 2024, адміністрація Байдена не вжила активних заходів по припиненню дії ліцензії, хоча й було виявлено жорстокі порушення з боку авторитарного режиму. Тож фактичне скасування ліцензії — це спосіб показати Мадуро, що США мають важелі впливу, і змусити його йти на поступки, передусім у питанні міграції.
Після інавгурації Трампа 20 січня кількість депортацій мігрантів назад до Венесуели різко збільшилась. Щоб структурувати хаотичний процес депортації спеціальний представник Трампа Річард Гренелл зустрівся з Ніколасом Мадуро 31 січня 2025 року. У результаті США змогли відновити депортаційні рейси до Венесуели, що дало можливість реалізовувати жорсткішу міграційну політику, яку просуває адміністрація Трампа. Спочатку, у відповідь на скасування ліцензії Chevron на видобуток нафти, Мадуро припинив депортаційні рейси 8 березня. Однак уже 23 березня сторони домовилися про їхнє відновлення. Наступного дня стало відомо, що США подовжили термін зупинення діяльності Chevron у Венесуелі — цього разу до 27 травня.
Венесуельські мігранти, депортовані зі США, прибувають до міжнародного аеропорту імені Симона Болівара в Майкетії, Венесуела. AP Photo
Трамп заблокував основні можливості для венесуельців легально залишатися в США — зокрема, припинив дію тимчасового захисту (TPS) та гуманітарної програми CHNV. 3 лютого 2025 року Міністерство внутрішньої безпеки США скасувало тимчасовий захист для венесуельських мігрантів, які отримали його у 2023 році — їхній захист завершиться вже у квітні. Загалом є дві групи венесуельців, які користуються TPS: перша — ті, хто отримав його у 2021 році, мають захист до вересня 2025; друга — ті, хто подався у 2023-му, невдовзі залишаться без нього. TPS надається громадянам країн, де через небезпечні умови неможливо безпечно проживати. У випадку з Венесуелою підставою стала глибока гуманітарна та економічна криза, спричинена режимом Мадуро. Унаслідок цього близько 350 000 венесуельців у США втратили легальне право на перебування та працю в державі, ставши потенційними кандидатами для депортації. Ще 250 000, які мають TPS до вересня, опинилися у зоні ризику.
Іншою скасованою програмою сталастворена у 2022 для боротьби з нелегальною міграцією CHNV. Вона була поширювалася на Венесуелу та пізніше на Кубу, Гаїті й Нікарагуа. Передбачалося, що громадяни могли отримати право на тимчасове перебування в США терміном до двох років без отримання візи завдяки наявності американського спонсора. Однак CША припинили програму CHNV для 117 330 венесуельців з 25 березня 2025 року, тому з 24 квітня вони вважатимуться нелегалами.
Венесуельські мігранти виходять з літака після депортаційного рейсу з Мексики в міжнародному аеропорті імені Симона Болівара, Майкетія, Венесуела, березень 2025 року. Leonardo Fernandez Viloria/ Reuters
Майбутнє режиму Мадуро
Режим Мадуро став причиною глибокої внутрішньої кризи у Венесуелі, що лише підсилює відтік біженців з країни. Влада зосереджує прибутки в руках вузького кола осіб, через що рівень життя більшості населення продовжує погіршуватися. Основним джерелом доходів для держави залишається нафтова галузь та експорт енергоносіїв, що робить Венесуелу вразливою до зовнішнього впливу, особливо з боку США. Сполучені Штати мають значний вплив у Латинській Америці й можуть використовувати його у своїх інтересах. Адміністрація Джо Байдена пішла шляхом послаблення санкцій і пом’якшення міграційної політики. Натомість Дональд Трамп узяв курс на жорсткішу політику: активізував депортації мігрантів і створює важелі тиску на Каракас, щоб змусити його поступатися, зокрема у сфері міграції. США не прагнуть різко повалити режим Мадуро — це надто ризиковано і може призвести до ще більшої нестабільності. Тому вигідніше встановити для нього чіткі рамки, обмежити його можливості, але зберегти контрольованість ситуації. Отже, без серйозної втрати фінансових ресурсів режим Мадуро, ймовірно, залишатиметься при владі.
Авторка - Лозовенко Катерина, молодший дослідник Аналітичного центру ADASTRA
Авторка - Власова Вероніка, молодший дослідник Аналітичного центру ADASTRA
Зацікавила стаття? Підтримайте ADASTRA та отримайте доступ до персоналізованого контенту, можливості обирати теми для досліджень та ще багатьох ексклюзивних функцій!