PER ASPERA – AD ASTRA I THINK TANK

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

Міграційні кризи в Латинській Америці: причини, тенденції, наслідки

Міграційні кризи в Латинській Америці: причини, тенденції, наслідки

Упродовж останнього десятиліття Латинська Америка потерпає від низки міграційних криз, які зачіпають практично всі країни континенту. І якщо раніше сотні тисяч людей рухалися переважно на північ, щоб дістатися до омріяних Сполучених Штатів, то у 2010-х рр. з’явилися нові маршрути міграції, що змінюють демографічну та соціально-економічну мапу регіону. У новому матеріалі розповідаємо, чому загострилися міграційні кризи у Венесуелі, Центральній Америці та на Гаїті, як вони впливають на економічну й політичну ситуацію в сусідніх державах та чи можливо їх розв’язати у найближчій перспективі.

Ситуація у Венесуелі

Ця міграційна є найширшою за своїми масштабами на всьому континенті і погіршувалася вона впродовж останнього десятиліття з низки економічнихта політичних причин. У структурі експорту Венесуели нафта та похідні продукти становлять приблизно 80%. Падіння світових цін на вуглеводні, що почалося у 2013 році, стало початком надзвичайно глибокої економічної кризи в цій країні. Ситуацію погіршила політика контролю над економікою з боку держави, яку проводив уряд. Дестабілізації Венесуели сприяла й політична криза, яка завершилася встановленням авторитарного режиму Ніколаса Мадуро у 2019 році.

Через застосування насильства щодо демонстрантів упродовж 2014-2019 рр., а також за втручання у виборчий процес на президентських виборах, Сполучені Штати, Європейський Союз та значна частина латиноамериканських країн наклали на Венесуелу низку санкцій індивідуальних санкцій щодо деяких членів уряду Мадуро (заморозка банківських рахунків, заборона в’їзду тощо), а також конкретно державні обмеження (арешт активів Каракаса з боку США, накладання обмежень на експорт енергоносіїв).

Детальніше про проблему: Венесуельська криза: внутрішні причини та інтереси зовнішніх акторів

Унаслідок згаданих обставин у Венесуелі почалася гіперінфляція, яка у 2019 р. стала найвищою у світі. Гіперінфляція, дефіцит продуктів повсякденного вжитку, перебої в постачанні води та електроенергії, зростання злочинності призвели до масової еміграції громадян із країни. Станом на 2021 р. близько 5,4 млн громадян проживають за межами Венесуели, що становить приблизно 19% від усього її населення.

Приблизно 1,8 млн переселенців із Венесуели проживають у Колумбії, ще 1 млн у Перу, 450 тис. у Чилі, 410 тис. в Еквадорі. Таким чином, можна побачити, що 2/3 біженців розселилися в сусідніх країнах, а не емігрували за межі Латинської Америки. Кількість переселенців із Венесуели приблизно дорівнює кількості біженців із Сирії, у якій уже впродовж десяти років триває громадянська війна. Тому парадоксом цієї міграційної кризи є те, що, попри свої масштаби, вона не спричинена збройним конфліктом.

Мігранти з Венесуели намагаються перейти кордон із Колумбією, 2019 р. George Castellanos/Getty images

Але якщо питання сирійських біженців уже тривалий час перебуває у фокусі США, ЄС, ООН, що сприяє активізації допомоги тим країнам (Туреччина, Єгипет, члени ЄС), які розміщують у себе людей із Сирії, то критична гуманітарна ситуація в південноамериканських державах практично ігнорується. У той час як міжнародна допомога одному біженцю з Сирії становить 1500 доларів США на рік, на одну людину з Венесуели припадає всього лиш 125 дол.

Центральноамериканський північний трикутник

Три центральноамериканські держави – Гватемала, Гондурас та Сальвадор – утворюють так званий Північний трикутник. Ці країни об’єднують через схожі природні умови, економічну та соціальну ситуацію. Протягом останніх п’яти років міграція населення з цих держав (переважно до Сполучених Штатів та Мексики) набула значних масштабів. Головними причинами, що штовхають громадян цих країн до переселення, є рівень злочинності та вуличного насильства, корумпованість державного апарату та політична нестабільність. Зокрема, упродовж останніх десяти років Гватемала, Гондурас та Сальвадор практично завжди потрапляли в п’ятірку країн Латинської Америки за найбільшою кількістю вбивств на 100 тис. осіб. При цьому варто звернути увагу, що за площею та кількістю населення ці республіки є одними з найменших у регіоні.

«Караван» мігрантів на території Мексики, 2018 р. Keith Dannemiller/OIM

Більшість мігрантів із Північного трикутника намагається потрапити на територію США. Так, на сьогодні в Сполучених Штатах проживає приблизно 800 тис. гондурасців (приблизно 10% населення Гондурасу), 1 млн гватемальців (близько 7%) та 1,6 млн сальвадорців (до 25%). Саме в останні роки на вже перераховані традиційні (проте від цього не менш драматичні) проблеми цих республік наклалися такі біди, як стихійні лиха, фінансові кризи та посилення наркотрафіку в регіоні, що призвело до сплеску міграційних потоків. У свою чергу, збільшення активності наркотрафіку в державах центральноамериканського Північного трикутника стало результатом переміщення діяльності мексиканських картелів із Мексики на території згаданих країн через війну з наркотрафіком, яка триває з 2006 року й набула особливо активних форм у середині 2010-х рр.

Більше про це в матеріалі: Мексиканська версія «Breaking Bad»: як розгортається «Війна з наркотиками» у XXI сторіччі?

Апогеєм міграції з центральноамериканського Північного трикутника стали так звані «каравани» переселенців, які періодично виникають із 2018 р. У намаганнях зупинити потоки біженців Мексика та Сполучені Штати часом вдавалися до доволі жорстких дій, застосовуючи силові органи. Зрештою, багато в чому саме ці каравани та широке висвітлення їхніх переміщень у ЗМІ вплинули на антиміграційну політику Дональда Трампа та ініціативу побудови муру на мексикансько-американському кордоні. Після перемоги Джозефа Байдена на президентських виборах у США у 2020 р. та послаблення деяких обмежень на переміщення між країнами, які були спричинені пандемією, рух караванів відновився, хоча без помітних для нього позитивних змін, тому що більшість із його учасників або не змогла потрапити до Сполучених Штатів, або була депортована звідти.

Гаїті

Сьогодні найбільш гострою та актуальною в Латинській Америці є масова міграція гаїтян, як до США, так і до інших країн регіону. За оцінками ООН, близько 20% з одинадцятимільйонного населення Гаїті покинули свою батьківщину. Якщо аналізувати причини цієї міграції, то серед них можна знайти як ті, що зустрічалися в інших країнах Латинської Америки (бідність, злочинність, політична нестабільність), так і ті, які впливають на ситуацію лише в карибській державі.

До останніх можна віднести низку надзвичайно руйнівних стихійних лих. У 2010 р. Гаїті пережило один із найбільших землетрусів в історії карибського регіону, який забрав життя понад 300 тис. осіб. Потім у 2016 році острівну країну спустошив ураган Метью, унаслідок чого близько 1,4 млн людей (або 12,9% населення) потребували гуманітарної допомоги, з яких до 800 тис. перебували на межі голоду.

Вас може зацікавити: Рай для наркоторговців: як Океанія страждає від «білого золота»?

У травні 2021 р. уряд США надав нелегальним переселенцям із Гаїті статус «тимчасового захисту» з огляду на критичну ситуацію в державі. Це означало можливість перебувати на території Сполучених Штатів без загрози депортації. Прийняття такого рішення призвело до того, що значна кількість мігрантів із карибської республіки, які жили в різних країнах Латинської Америки після землетрусу 2010 р., почала переїжджати до Сполучених Штатів у пошуках кращих умов життя.

Ситуацію погіршив ще один землетрус, який стався в серпні 2021 р., унаслідок чого на Гаїті загинуло приблизно 2 тис. осіб, а 650 тис. потребують гуманітарної допомоги. Наслідком землетрусу 2021 р. стала ще одна хвиля масової міграції острів’ян до США. У результаті цього на мексикансько-американському кордоні утворилися табори біженців із Гаїті. Також одним із факторів, який сприяв хвилі переселення, було загальне послаблення міграційного законодавства адміністрацією Джозефа Байдена.

Скандальне фото зі службовцем прикордонної служби США, який намагається зупинити мігранта з Гаїті, 2021 р. Paul Ratje/AFP

Кількість мігрантів та біженців, що намагалися потрапити до Сполучених Штатів у вересні 2021 р., стала рекордною за останні 20 років. Наприкінці вересня цього року на кордоні з США зосередилося близько 20 тис. переселенців із Гаїті. Через їхнє перебування там уже відбулося два доволі великих скандали. Перший пов’язаний із жорсткими заходами проти мігрантів із боку американських правоохоронців. Другий був спричинений тим, що Сполучені Штати вдалися до репатріації гаїтян назад на острів літаками. Проблема полягала в тому, що людей на рейси саджали примусово, не повідомляючи про те, що їх буде повернуто на батьківщину.

Таким чином, протягом 2010-х рр. Латинська Америка пережила низку міграційних криз, які є безпрецедентними за своїми масштабами. Важливо пам’ятати, що значна частина цих подій відбувалася вже під час пандемії COVID-19, яка значно погіршила економічні та соціальні умови в усьому світі. У Венесуелі, Центральній Америці та Гаїті корупція, політична нестабільність та неспроможність урядів навести лад усередині своїх країн стали одними з головних причин для переселення мільйонів людей.

У жодній із цих держав не відбулося відкритого та чітко локалізованого збройного конфлікту, який призвів би до міграції населення. Лише у випадку Гаїті стався унікальний збіг обставин, коли протягом десятиліття в одній із найбідніших країн Латинської Америки трапилися три надзвичайно масштабні природні лиха, що сильно вдарили по державі. Але проблема міграційних криз не лише в їхніх гуманітарних наслідках для суспільств, але й у тому, який вплив вони чинять на політичну, економічну й соціальну ситуацію в окремих країнах та регіоні загалом.

Наслідки міграційних криз

Для Гаїті та країн Центральної Америки міграційні процеси 2010-х рр. мали амбівалентні наслідки. З одного боку, переселення молодих працездатних громадян означає втрату частини економічного потенціалу країни, а з іншого, в умовах політичної нестабільності та бідності такі процеси в будь-якій державі стають своєрідним запобіжним клапаном від потенційних ще більших потрясінь у вигляді протестів та революцій, спровокованих корупцією, безробіттям тощо. Також варто пам’ятати про значний економічний вплив цієї міграції на згадані країни. Для держав центральноамериканського Північного трикутника надходження грошових переказів від переселенців, що проживають і заробляють у США, у середньому дорівнюють від 10 до 20% ВВП. Очевидно, що ці кошти певною мірою сприяють покращенню стабілізації ситуації у Гватемалі, Гондурасі, Сальвадорі та на Гаїті.

З огляду на масштаби міграції населення Венесуели до сусідніх країн, цей процес має значно більше наслідків для регіону, ніж кризи в Центральній Америці та Гаїті. Вплив мігрантів на ситуацію в Колумбії, Перу, Еквадорі та Чилі має як позитивні, так і негативні сторони. З одного боку, переселенці з Венесуели збільшують внутрішній попит у країнах міграції, а також сприяють зростанню економік держав, які їх приймають. Так, минулого року мігранти принесли бюджету Перу близько 35 млн дол. США у вигляді податків. За підрахунками МВФ наявність переселенців із Венесуели додатково приноситиме країнам, які надають їм притулок, від 0,1 до 0,3% ВВП щороку приблизно до 2030 р.

Дізнавайтеся більше: Порочне коло Аргентини: між дефолтами та популізмом

З іншого боку, переселення значної кількості людей створює низку негативних наслідків для держав, до яких здійснюється міграція. Так, венесуельці створюють значний тиск на ринок праці інших країн, при чому найбільших проблем зазнають вразливі соціальні прошарки: молодь до 25 років, жінки до 30 років та люди похилого віку. У середньому ці категорії населення мають на 10-15% менші шанси знайти собі роботу через присутність у державі значної кількості переселенців із Венесуели.

Також значна кількість мігрантів посилює тиск на систему соціального забезпечення інших країн. Наплив біженців із Венесуели коштує Колумбії від 0,2 до 0,4% ВВП (приблизно від 500 млн до 1 млрд дол.) щорічно через збільшення витрат на медичне та соціальне забезпечення, освіту тощо. При цьому за останні два роки Колумбія отримала близько 270 млн дол. міжнародної допомоги, головним чином із боку США, чого явно не вистачає для покриття всіх витрат, викликаних прибуттям мігрантів.

Яким чином згадані міграційні кризи вплинули на політичну ситуацію в регіоні? Якщо ми згадаємо наслідки напливу біженців 2015 року в Європі, на думку одразу спаде зростання популізму, хвиля популярності праворадикальних партій, збільшення антиміграційної та антиєвропейської риторики, спрямованої проти поглиблення регіональної інтеграції держав. Проте тут варто констатувати той факт, що в Латинській Америці подібних явищ унаслідок всіх вище згаданих міграційних криз не відбулося. Варто також усвідомлювати, що культурна, антропологічна, мовна, релігійна схожість між переселенцями з різних країн та місцевим населенням також є важливим фактором того, що в суспільствах Латинської Америки питання міграції не призвело до внутрішніх розколів, жорстких політичних дебатів тощо.

Італійський неофашистський рух CasaPound вимагає закриття мечеті в Римі, 2018 р. Andreas Solaro/AFP

Міграційні кризи в центральноамериканському Північному трикутнику та на Гаїті фактично залишилися поза увагою політиків із сусідніх країн. Лише у випадку Венесуели латиноамериканські лідери звертали увагу на проблему мігрантів. При цьому головним чином вони концентрувались не на проблемі переселенців як таких, а на кризі у Венесуелі та її причинах. Риторика кандидатів у президенти Перу, Еквадору, Колумбії та Мексики щодо мігрантів зводилася до абстрактних фраз про те, що їм треба допомогти, але водночас важливо зберегти робочі місця для місцевого населення й не допустити у свої держави кримінальні елементи.

Водночас у всіх цих країнах кандидати правого крила апелювали до досвіду Венесуели у своїй полеміці проти опонентів із лівого крила, які зазвичай виступають за більше втручання держави в економічні процеси. Так, в Еквадорі створювали білборди, які агітували людей «голосувати правильно», а не за соціалізм, щоби не повторити долю Венесуели. Отже, мігранти не справили значного впливу на внутрішньополітичні ландшафти країн Латинської Америки.

Читайте також: Новий президент для Перу: чи вийде країна з політичної кризи?

Вплив міграційних криз на міждержавні відносини в регіоні також був дуже обмеженим. Якщо в Європі хвиля переселенців додала підтримки ідеї Брекзиту та зростанню євроскептицизму, особливо в Італії та Іспанії, то в Латинській Америці міграційні процеси не мали таких наслідків. Єдиним епізодом у цьому контексті, що дотично пов'язаний із міграцією, є виключення Венесуели з МЕРКОСУР у 2016 р., причинами якого були політична криза та нехтування правами людини. Загалом процеси інтеграції між країнами регіону продовжилися, і у 2019 р. виник «Форум для прогресу Південної Америки» (PROSUR), який так чи інакше охопив усі держави континенту, крім Венесуели.

Чи можливо подолати міграційні кризи?

Найбільш очевидною відповіддю на питання щодо того, як можна впоратися з вимушеною міграцією, є необхідність розв’язати корінні проблеми, що змушують людей покидати їхні домівки, серед яких найбільше виділяються бідність, корупція, політична нестабільність, високий рівень вуличної злочинності, безробіття й соціальна незахищеність. Проте жоден з цих викликів неможливо усунути в короткі терміни без колосальних фінансових витрат.

На такі системні зміни спрямована низка американських і міжнародних програм. Наприклад, у центральноамериканському Північному трикутнику певний час діяли Міжнародна комісія проти безкарності у Гватемалі (CICIG) під егідою ООН та Місія підтримки боротьби з корупцією в Гондурасі (МАССІН), ініційована Організацією американських держав (ОАД). Яскравим свідченням успішної діяльності цих організацій було те, що уряди Гватемали та Гондурасу припинили їхню діяльність, що було розцінено ООН, ОАД та США як вкрай негативний крок у боротьбі проти корупції. Парадоксальним є те, що практично одночасно із припиненням діяльності місій у Гватемалі та Гондурасі, у 2020 р. розпочала свою роботу Міжнародна комісія проти безкарності в Сальвадорі (СІСІЕ).

Окрім міжнародних організацій, боротьбі з корупцією та посиленню демократії й інституційній стійкості країн Латинської Америки сприяють Сполучені Штати. За часів адміністрації Дональда Трампа допомога центральноамериканським республікам була припинена через начебто неефективне використання коштів. У свою чергу, Джо Байден заявив про наміри інвестувати понад 4 млрд дол. у системні реформи в латиноамериканських країнах, насамперед у Гватемалі, Сальвадорі та Гондурасі. Оцінити ефективність подібних заходів у короткостроковій перспективі складно, через що зрозуміло, що в найближчому майбутньому відчутного скорочення чисельності мігрантів вони не принесуть.

Дізнавайтеся більше: Латинська Америка під прицілом Китаю

Якщо ж дивитися на більш конкретні сценарії, то для кожної зі згаданих нами криз рецепт подолання буде доволі індивідуальним. Для вирішення міграційної проблеми у Венесуелі головною умовою є налагодження політичної ситуації в країні шляхом примирення режиму Ніколаса Мадуро з опозицією або ж через деконструкцію цього режиму як такого та проведення чесних демократичних виборів. Ця умова є вирішальною, тому що значною мірою саме контроль над економікою Венесуели з боку режиму й став причиною поглиблення кризи, яка призвела до масової міграції. Також саме через режим Мадуро на Каракас було накладено санкції, які заважають економічному відновленню країни.

Проблема перебування значної кількості мігрантів із Гаїті на мексикансько-американському кордоні носить радше тимчасовий та «технічний» характер. Наявний статус «тимчасового захисту» жителів карибської держави до лютого 2023 р., а також доволі поблажливе ставлення до цієї ситуації як президента, так і конгресу США означає те, що більшість переселенців, найімовірніше, зможе потрапити на територію Сполучених Штатів. Поточна криза спричинена радше збігом обставин та обмеженими можливостями США для організації пропуску такої кількості людей через власний кордон у стислі терміни.

У випадку з більш глобальними причинами міграції з Гаїті єдиним відносно реалістичним виходом із ситуації є значне посилення міжнародної допомоги цій країні. Навіть за умов політичної стабільності, уряд острівної держави не зможе подолати наслідки таких катаклізмів без залучення зовнішніх ресурсів. Аналогічною є ситуація в країнах центральноамериканського Північного трикутника. Подолання проблем, які призводять до міграції населення з цього регіону, потребує комплексних зусиль як із боку урядів Гондурасу, Гватемали та Сальвадору, так і підтримки та заохочення здійснення системних реформ із боку США, МВФ та інших міжнародних урядових і неурядових інституцій.

Автор – Олексій Откидач, стажер Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття? Підтримайте нас на Patreon, щоби мати змогу читати більше якісної аналітики про міжнародну політику.