PER ASPERA – AD ASTRA I THINK TANK

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

Порочне коло Аргентини: між дефолтами та популізмом

Порочне коло Аргентини: між дефолтами та популізмом

Ще 100 років тому Аргентину можна було назвати однією з найуспішніших країн з погляду економічного розвитку. Проте сьогодні держава ледве тримається, аби не зазнати вже десятого за ліком дефолту. У цій статті ви дізнаєтеся, що призвело Аргентину до економічної кризи, як борються з проблемою стагнації у ХХІ столітті й чому сьогодні населення країни продовжує голосувати за ліві популістські партії.

Аргентина є федеративною республікою з демократичною формою правління, яку було остаточно встановлено після повалення військової хунти в 1983 році. Главою держави є президент, який також очолює виконавчу гілку влади. На останніх виборах 2019 року цю посаду отримав представник пероністської партії Альберто Фернандес. Найвищим законодавчим органом в Аргентині є Національний конгрес, котрий складається з двох палат: вищої – Сенату (який налічує 72 місця та очолюється віцепрезидентом) та нижчої – Палати депутатів (257 членів). Сьогодні в політичному житті держави домінують дві протиборчі партії:

1.    «Фронт усіх» (Frente de Todos) – коаліція, котра об’єднує політичні партії лівого та лівоцентристського спрямування. Вона стоїть на позиціях перонізму – політичної ідеології, що сформувалася за часів президенства Хуана Домінґо Перона ще в 1940-х рр. Frente de Todos отримала найбільшу кількість місць у Національному конгресі у 2019 році. Загалом коаліція має 48,6% мандатів у парламенті, що є абсолютною більшістю. Саме представники Frente de Todos очолювали Аргентину протягом більшої частини ХХІ століття: ними є колишні президенти Нестор Кіршнер (2003-2007 рр.) та Крістіна Фернандес де Кіршнер (2007 – 2015 рр.), а також чинний глава держави Альберто Фернандес (з 2019 р.).

2.    «Разом за зміни» (Juntos por el Cambio) – політична коаліція, котра об’єднує такі праві та центристські партії, як «Республіканська пропозиція» (Propuesta Republicana, PRO), «Радикальний громадянський союз» (Unión Cívica Radical, UCR) та «Громадянська коаліція ARI» (Coalición Cívica ARI, CC-ARI). 2019 року вона здобула 40% місць від загального складу Національного конгресу. Juntos por el Cambio є опозиційною силою до чинного пероністського уряду.

Так, для Аргентини характерним є постійне змагання за владу між двома протилежними силами – лівими (які водночас займають популістські позиції) партіями з одного боку та правими консервативними з іншого. Наразі пероністи займають ключові посади в країні: зокрема, віцепрезидентом з 2019 року є Крістіна Фернандес де Кіршнер. І на історії успіху цієї політсили, яка є головним адептом популізму в країні, варто зупинитися окремо, адже її врядування призвело до тих економічних і соціальних проблем, які не дають спокою Аргентині по сьогодні.

Кіршнеризм в Аргентині: успіхи та невдачі

Почнемо з визначення: кіршнеризм – це політична ідеологія, котрої дотримувалися адміністрації президентів Нестора Кіршнера та Крістіни Фернандес де Кіршнер. Загалом вона відповідає старим догмам перонізму: протекціонізму, націоналізму, втручанню держави в економічне життя, значним соціальним виплатам та протистоянню неолібералізму. Відрізняє її ж куди більш популістичне та радикальне забарвлення, через що не всі члени пероністських політичних партій її підтримують.

Читайте також: 2020 in Latin America: a Political Roller Coaster

У 2003 році президентом Аргентини було обрано послідовника перонізму та популістської течії Нестора Кіршнера, який був найпопулярнішим президентом ХХІ століття: так, його рейтинг схвалення серед населення коливався між 86% у 2003 році та 73% у 2006. Секрет популярності Кіршнера полягав насамперед у тому, що він зміг угамувати економічну кризу в країні, котра тривала в 1999-2001 рр. Завдяки зростанню цін на аргентинські товари за кордоном та збільшенню податків на експорт новий президент зміг забезпечити щорічне зростання державного ВВП – у середньому воно становило 8,7%.

По-друге, і Нестор Кіршнер, і його наступниця – дружина Крістіна Фернандес де Кіршнер – витрачали велику частку з державного бюджету на соціальні програми: виділення субсидій, збільшення пенсій, забезпечення гідної заробітної платні держслужбовцям тощо. Багато коштів виділялося на покращення інфраструктури. Завдяки цьому вони змогли заручитися підтримкою значної частини населення (особливо найбідніших верств). До того ж, за період їхнього перебування при владі рівень безробіття знизився на 8,09% (у 2014 році він був на 53% нижчим за показники 2002 р.).

Нестор Кіршнер та Крістіна Фернандес де Кіршнер у 2007 році. Andres Stapff/Reuters

По-третє, Кіршнери розпочали кампанію з притягнення до кримінальної відповідальності за порушення прав людини за часів так званої «Брудної війни» – періоду військової хунти з 1976 по 1983 рр., протягом якого всі політичні опозиціонери, дисиденти та прихильники перонізму стали жертвами державного тероризму. Завдяки цьому Кіршнери заручилися ще більшою підтримкою з боку населення та низки правозахисних організацій (серед них Madres de Plaza de Mayo та Abuelas de Plaza de Mayo).

У цілому виділення значної частки бюджету на соціальні програми було ключовою характеристикою всіх президентів-пероністів: зокрема, у 2019 році (перший рік перебування Альберто Фернандеса на посаді) соціальні витрати склали 75% від державного бюджету. Ця традиція була успадкована ще з часів популістського уряду Хуана Домінґо Перона (1946-1955 рр.). Однак період економічного зростання не тривав вічно, тому наступниця Нестора Кіршнера, а саме Крістіна Фернандес де Кіршнер (або ж КФК) зіткнулася з більшою кількістю критики та проблем.

По-перше, з 2002 року відбувалося поступове підвищення податків. Так, згідно з підрахунками Економічної комісії ООН для Латинської Америки та Карибів (ECLAC) та Організації економічного співробітництва й розвитку (OECD), у 2010 році сума, стягнена з податків, становила 33,5% від ВВП Аргентини. Для порівняння: у країнах-членах OECD, які є здебільшого розвиненими та багатими, цей показник становив 33,8% – відповідно, їхні громадяни отримують куди більшу зарплатню, ніж аргентинці, але відраховують у бюджет менше.

Дізнавайтеся більше: Стратегічна культура Бразилії: найпотужніша країна континенту в руках військових і дипломатів

Загалом, за часи президенства Кіршнерів податковий тягар зріс із 17,8% (2002 р.) до 31,5% (2015 р.). Нестор Кіршнер та КФК виправдовували такі зміни тим, що всі кошти з податків ідуть на покращення інфраструктури й збільшення пенсійних виплат. Цього було достатньо, щоб заспокоїти найбідніші верстви населення, проте більшість громадян (разом із середнім класом) не бачили помітних змін та були змушені використовувати приватні сервіси (наприклад, у сфері охорони здоров’я) для отримання якісних послуг. Ця ситуація спровокувала конфлікт між КФК та профспілками.

З вересня по листопад 2012 року в Аргентині розгорнулися масштабні протести, також відомі як «Марш пустих каструль» (Cacerolazo). Частина маніфестантів-членів профспілок під проводом Хуґо Мояно (на той час – генерального секретаря Загальної трудової конфедерації Аргентини) вимагала зменшення податку та підвищення порогу, за якого працівники повинні платити податок на доходи.

«Марші пустих каструль» (Cacerolazo) – поширена форма протесту в багатьох латиноамериканських країнах. Joaquin Sarmiento/AFP

По-друге, у протестах 2012 року брали участь представники незалежних медіа, котрі звинувачували КФК в посяганні на свободу преси. Зокрема, з 2008 року між Кіршнерами та медійним конгломератом Clarín Group триває «війна»: вона почалася з того, що Clarín, який раніше був прихильним до Нестора Кіршнера, виступив на боці агропрацівників під час їхнього конфлікту з владою у 2008 році (детальніше розглянемо цей кейс згодом). Після цього уряд почав обмежувати можливості Clarín транслювати передачі або постачати інтернет. Схожі конфлікти відбувалися з газетами La Nación та Perfil. Також у 2013 році було схвалено новий закон про медіа, котрий офіційно мав зменшити концентрацію на інформаційному ринку, внаслідок чого Clarín втратила частину підрозділів. Конфлікт між пероністами та медіа триває і до сьогодні.

По-третє, КФК була залучена в численні корупційні скандали (у 2019 році в суді розглядали 12 справ проти неї). Найбільш відомим з них є Notebook Сase (Caso de los Cuadernos): президентку звинувачують у тому, що вона брала хабарі від низки будівельних компаній. На тлі цього недовіра населення до влади зросла. І насамкінець, однією з головних причин поразки Крістіни Фернандес де Кіршнер на президентських виборах 2015 року стала її неефективна економічна політика, яка призвела до нового періоду занепаду та дефолту.

Велика аргентинська депресія

Ще на початку ХХ сторіччя Аргентина була успішною країною зі швидким економічним розвитком та зростанням ВВП, яке перевищувало аналогічні показники Франції та Німеччини. Її навіть вважали суперником США в Західній півкулі. Проте у ХХІ столітті ситуація виглядає зовсім інакше: лише за 20 років аргентинці стали свідками трьох дефолтів, а державний борг у 2020 склав 103% від ВВП.

Причини цього занепаду можна прослідкувати ще в 1940-1950-х рр. – часах правління Хуана Домінґо Перона. У той період світовим трендом був розвиток міжнародного економічного співробітництва та відкритість ринків. Натомість Перон обрав шлях протекціонізму (що відповідає націоналістичній складовій ідеології перонізму) та почав виділяти значні кошти з бюджету на соціальні виплати, адже в такий спосіб він міг підтримувати популярність серед населення. Зрозуміло, що за той час державний борг Аргентини зріс, а також з’явилися явища на кшталт гіперінфляції та економічного спаду. Постійна зміна режимів не допомогла розв’язати цю проблему у ХХ сторіччі. Відносним «ковтком свіжого повітря» стали ринкові реформи та відхід від політики перонізму в 1990-х рр.

Проте «епоха стабільності» тривала недовго, адже у 1998-2002 рр. в Аргентині відбулася справжня економічна депресія. Трохи статистики, аби проілюструвати масштаб тієї кризи:

·       З 1998 по 2002 р. ВВП країни скоротився на 28%;

·       у 2002 році інфляція становила 41% (хоча в 1990-х рр. цей показник був негативним або нульовим);

·       рівень безробіття зріс із 12,4% до 23,6%;

·       поріг бідності у 1998 році становив 25,9%, тоді як у 2002 році він збільшився до 57,5%!

·       у середньому зарплатня у 2002 році зменшилася на 23,7%, якщо порівнювати з докризовими часами.

Отже, соціальна ситуація в державі стала вкрай напруженою. Кульмінацією цих процесів стали масові протести в грудні 2001 року, також відомі як Argentinazo, які охопили більшість території країни. У найбільших містах (разом з Буенос-Айресом) протягом 19-20 січня відбулися жорстокі сутички громадян з поліцією; за цей час поширеним явищем стало мародерство. Маніфестації пройшли під гаслом «Усі вони мають піти!» («¡Que se vayan todos!») – на увазі малася відставка тогочасного уряду на чолі з президентом Фернандо де ла Руа.

Протести розпочалися як відповідь на різні фактори: розчарування урядом, котрий не міг подолати економічну кризу, корумпованість чиновників, обмеження для громадян на отримання грошей у банках. У країні було оголошено надзвичайний стан, а за декілька тижнів змінилося 5 президентів. Насамкінець, 26 грудня 2001 року Аргентина оголосила дефолт, заборгувавши 93 млрд дол. зовнішнім кредиторам. На той час це був найбільший борг в історії.

Демонстранти кидають каміння в броньований автомобіль у Буенос-Айресі, 20 грудня 2001 року. Walter Astrada/AP

Можна виділити декілька причин, чому в країні відбулася велика економічна депресія: кризи в Росії, Китаї та Бразилії, що призвели до відтоку капіталів з Аргентини; корумпованість уряду; пільги для іноземних інвесторів; велика прив’язка до долара (достатньо дорогої валюти); неконтрольована заборгованість та жорсткі умови США й МВФ для погашення державного боргу тощо. Проте загалом можна стверджувати, що події 1998-2002 р. стали результатом не винятково нераціональної економічної політики уряду чи тогочасних потрясінь на світовому ринку. Причина радше полягає в минулих помилках аргентинської влади другої половини ХХ століття, а економічна депресія в країні стала кульмінацією процесу, що тривав уже пів століття.

Золоті нульові: від відновлення до нової кризи

У період 2003-2007 рр., тобто за президенства Нестора Кіршнера, економіку вдалося стабілізувати. Цьому частково сприяло зростання цін на аргентинську сировину за кордоном та збільшення обсягів експорту. Це відповідає тенденціям світового ринку: сировинні держави отримують вигоди або збитки внаслідок коливання цін на первинну продукцію, що відбувається циклічно. У 2005 році країна змогла повністю погасити борг перед МВФ. Тим не менш, не все було ідеально. Наприклад, за президенства Кіршнера інфляція становила 20%, хоча в офіційних джерелах стверджувалося, що її немає.

Однак справжні проблеми почалися після приходу до влади Крістіни Фернандес де Кіршнер. Економічні вигоди, котрі Аргентина отримала внаслідок підвищення вартості своєї сировинної продукції, протрималися лише декілька років, адже згодом ціни почали спадати. У 2008 році вона спробувала підняти податки на експорт сільськогосподарської промисловості (котрі приносили багато грошей до державного бюджету) з 35 до 44,1%. Працівники агропромислового сектору виступили проти такого рішення та вийшли на маніфестації. Під їхнім тиском КФК погодилася залишати податки на експорт на попередньому рівні.

Вас може зацікавити: Мексиканська версія «Breaking Bad»: як розгортається «Війна з наркотиками» у XXI сторіччі?

Економіка Аргентини знову постраждала у 2008 та 2009 році, коли паралельно розгорталася світова криза: у 2009 році ВВП зменшився на 5,9%. Ситуацію вдалося стабілізувати. Проте через нерозважливу економічну політику КФК та її неспроможність вчасно виплатити борг приватним кредиторам у 2014 році в Аргентині знову стався дефолт. Через це країна опинилася в ізоляції від світових ринків капіталу, а її міжнародна конкурентоспроможність знизилася. Крістіна де Кіршнер залишила Аргентину в стані економічного та соціального занепаду.

Згідно з ідеологією перонізму, Кіршнери підтримували політику протекціонізму, хоча такий метод не спрацює в державі, яка ледве балансує між нестабільним внутрішнім ринком та наявністю великого державного боргу. Загалом головною їхньою проблемою було те, що ні Нестор Кіршнер, ні його дружина не скористалися можливостями, які виникли у 2003 році, для пошуку довгострокових економічних рішень. Натомість усі здобутки йшли на збільшення соціальних витрат, аби задовольнити вимоги населення в короткостроковій перспективі.

Це призвело до падіння популярності пероністів та перемоги на наступних президентських виборах 2015 року Маурісіо Макрі – кандидата від правоцентристської партії «Республіканська пропозиція». Варто зазначити, що здатність врегулювати економічну кризу стала одним з ключових факторів, котрі визначають рівень підтримки того чи іншого кандидата на посаду глави держави.

Мауріcіо Макрі після перемоги на президентських виборах, 10 грудня 2015 року. Ricardo Mazalan/AP

Макрі пообіцяв аргентинцям ринкові реформи, відхід від протекціонізму, зменшення соціальних виплат та «нульову бідність», проте також не зміг виконати свої обіцянки. Справді, багато проблем були «успадковані» від уряду Кіршнер. Макрі застосовував поступовий підхід до реформування економіки (скорочення соціального тягаря для бюджету), аби не нашкодити інтересам населення, яке сильно залежало від державних субсидій, проте зміни були надто косметичні, щоб структурно вплинути на економіку. Низка внутрішніх факторів (наприклад, посуха 2017 року та зменшення обсягів експорту) та зовнішніх чинників (підвищення процентних ставок Федеральною резервною системою США) призвели до того, що економіка Аргентини повністю відставала від показників, які спостерігалися до президентства Макрі.

Дізнавайтеся більше: Новий президент для Перу: чи вийде країна з політичної кризи?

Отже, Маурісіо Макрі не зміг домогтися прихильності аргентинського населення (у 2018 році рівень його схвалення становив лише 23%) та розв’язати проблеми безробіття й бідності. Окрім того, він узяв у МВФ позику на суму 56 млрд дол., що теж зменшило його популярність: значна частина населення критично ставиться до фонду через його небажання пом’якшити боргові зобов’язання Аргентини під час кризи 1998-2002 рр. Незважаючи на те, що Макрі намагався боротися з корупцією, виступав за незалежність судових органів та прозорість урядових процесів, на президентських виборах 2019 року він програв Альберто Фернандесу. Після 4-річної перерви популісти знову повернулися до влади.

Камбек пероністів: що відбувається в Аргентині сьогодні

10 грудня 2019 року разом з президентом Аргентини було обрано й віцепрезидента. Ним стала вже відома нам Крістіна Фернандес де Кіршнер. Це означає те, що хоч Альберто Фернандес є поміркованим пероністом, він з високою імовірністю буде далі дотримуватися політики кіршнеризму.

Альберто Фернандес та його віцепрезидентка Крістіна Фернандес де Кіршнер під час інавгурації 10 грудня 2019 року. Agustin Marcarian/Reuters

Як і колишні президенти, Фернандес успадкував багато проблем від своїх попередників. Але до всіх перелічених викликів несподівано додалася ще й пандемія COVID-19. І якщо розвинуті країни змогли мобілізувати мільярди з бюджету на боротьбу з її економічними наслідками, то Аргентина таких ресурсів просто немає. Лише за 2020 р. ВВП країни скоротився на 9,9%. Тож які головні завдання стоять наразі перед чинним урядом?

1.    Насамперед йому потрібно владнати питання державного боргу. Фернандес уже домовився про відстрочку платежу з Паризьким клубом; наразі тривають аналогічні переговори з МВФ: президент хоче розбити виплату величезного боргу на 3 роки, виправдовуючи це негативним впливом COVID-19 на економіку країни. Згідно з прогнозами, цієї домовленості вдасться досягнути не раніше листопада-грудня 2021 р. У 2020 році країна зазнала дев’ятий дефолт за свою історію, і наразі Фернандесу потрібно докласти всіх зусиль, аби це не повторилося вдесяте. Окрім того, досягнення домовленості з МВФ підвищить довіру національних та іноземних інвесторів до аргентинської економіки. 

Читайте також: Латинська Америка під прицілом Китаю

2.    Розв’язання питання безробіття: від початку президенства Макрі в Аргентині закрилося приблизно 21,5 тис. підприємств середнього та малого бізнесу. Це означає втрату робочих місць для населення. Станом на кінець 2020 р. рівень безробіття в країні становив 11,67% (найвищий показник з 2005 року). Тож Альберто Фернандесу потрібно зайнятися створенням нових робочих місць – як у приватному, так і в публічному секторі. Іншим раціональним кроком було б зменшення податків, аби в Аргентині було легше вести підприємництво. На жаль, наразі уряд не планує цього робити та продовжує політику активних соціальних виплат, викачуючи кошти на це з бізнесу.

3.    Урегулювання проблеми бідності: у другій половині 2020 року рівень бідності сягнув своїх рекордних значень – 42% (на 10% більше, ніж у 2018 році). Це спричинено передусім інфляцією: у липні 2021 року вона дорівнювала 51,8% (хоча ще в січні це значення не перевищувало 38,5%). Інфляція призводить до підвищення цін, що безпосередньо впливає на рівень купівельної спроможності та рівня бідності.

Аргентинському уряду необхідно якнайшвидше приборкати інфляційні процеси. Зробити це можна насамперед завдяки скороченню грошової маси в економіці, для чого центробанк повинен знизити вартість облігацій та підвищити процентні ставки. Також влада може активніше стягувати борги перед державою та підвищувати відсотки, що виплачуються за облігаціями, аби їх купувало більше інвесторів. Крім того, можна збільшити резервні вимоги для банків, тобто ті суми, які вони повинні мати у своїх сховищах: у такий спосіб населення зможе брати менше позик, що знизить загальний рівень витрат. Насамкінець влада може контролювати ціни та зарплатню, проте цей метод є достатньо ризикованим, адже може спровокувати рецесію та втрату робочих місць.

4.    Розв’язання питання з вакцинами: загалом населення Аргентини за всю історію ХХІ сторіччя досить часто виходило на протести у випадку невдоволення з різних питань. Ця ситуація повторилася після введення локдауну під час COVID-19, адже ще з травня в країні тривають протести проти карантинних заходів та надмірної ізоляції. Наприкінці весни 2021 року був новий бум захворювань, що спровокувало посилення локдауну.

Найефективнішим способом розв’язання цієї проблеми є масова вакцинація населення. Наразі Аргентина отримала 36,6 млн. доз вакцин, але цього достатньо для того, аби повністю вакцинувати лише 40,8% населення. Нині тривають переговори з додатковим постачальником – Pfizer. В умовах економічної кризи для уряду є надзвичайно важливим провести якнайбільше щеплень для того, аби можна було послабити карантинні обмеження та швидше перезапустити економіку. По-друге, це допоможе Фернандесу зменшити свій негативний імідж, який частково склався внаслідок зимового скандалу з VIP-вакцинуванням, коли багато високопосадовців таємно та поза чергою отримали щеплення від COVID-19.

Детальніше про глобальні наслідки COVID-19 дізнавайтеся тут: Чи стане коронавірус кінцем глобалізації?

5.    Призупинення судової реформи: у липні 2020 року Національний конгрес проголосував за переформатування Федерального суду, яке полягало у створенні 23 додаткових інстанцій. Фернандес та його віцепрезидент виправдовують такі заходи необхідністю боротьби з корупцією в цій системі, а також важливістю послаблення величезного впливу 12 федеральних суддів та більш рівномірного розподілення справ. Частково вони мають рацію. Але де-факто цей крок має на меті припинити кримінальні розслідування проти Крістіни Фернандес де Кіршнер та її прибічників. Саме несхвалення судової реформи було однією з причин протесту, що відбувся в Буенос-Айресі.

Антиурядові протести в Буенос-Айресі, 9 липня 2020 року. Juan Mabrobata/AFP

Окрім того, уряду необхідно врегулювати низку інших соціальних проблем: підвищення рівня злочинності (наприклад, у провінції Буенос-Айрес вона зросла на 7% із серпня по грудень 2020 р.); поширення злигоднів серед дітей (згідно з підрахунками ЮНІСЕФ, 63% дітей живуть за межею бідності); масове закриття шкіл та зменшення кількості учнів.

Післямова

ХХІ сторіччя було непростим для аргентинців через економічні кризи та дефолти що приголомшили країну. Тому з великою імовірністю на наступних виборах громадяни будуть голосувати не за того кандидата, який запропонує їм довгі й малозрозумілі реформи, а за того, хто буде гарантувати стабільність тут і зараз. Як це доводять невтішні результати, досягнуті Маурісіо Макрі за час його перебування на посаді, наразі популісти справляються з підбором милозвучних для електорату обіцянок.

Усе це ускладнює процес виведення Аргентини зі стану економічної стагнації. Чинний президент Альберто Фернандес теж робить ставку на короткострокові рішення і тому планує підтримувати високий рівень соціальних виплат, що, зрозуміло, гальмує реструктуризацію економічної системи та пошук довгострокових рішень, які змогли б вивести країну з порочного кола заборгованості та дефолтів. Фернандес вирішив не відходити від політики кіршнеризму, а тому навряд чи від нього можна очікувати проведення реформ.

Чи відбудуться докорінні зміни в Аргентині, покажуть вже результати президентських виборів 2023 року.

Авторка – Ольга Бикова, спеціалістка з Латинської Америки Аналітичного центру ADASTRA