Три роки венесуельської кризи: як Мадуро втримався при владі і що в країні відбувається сьогодні?

Ще на початку 1990-х рр. Венесуела мала найбільший серед латиноамериканських країн показник ВВП на душу населення, а завдяки величезним запасам нафти вона сподівалася примножити свою політичну вагу та подолати бідність. Сьогодні, однак, із країною радше асоціюються такі слова, як політична й економічна розруха, гіперінфляція та міграція. У цій статті ми пригадуємо, як розгорталися венесуельські протести, розповідаємо, чому вони не змогли перемогти режим Мадуро, а також розбираємося, в якому стані держава знаходиться сьогодні.

Від двовладдя до реставрації режиму

Як пам’ятаємо, старт нинішнім політичним потрясінням у Венесуелі дало самопроголошення в січні 2019 року лідера опозиції Хуана Гуайдо тимчасовим президентом країни. На такий крок тодішні опозиціонери пішли через фальсифікації на президентських виборах, де перемогу здобув чинний глава держави Ніколас Мадуро, а також через важку економічну ситуацію, що супроводжувалася затяжним падінням ВВП, занепадом нафтогазової промисловості, безробіттям та гіперінфляцією.

Такий крок противників соціалістичного режиму отримав широку підтримку народних мас, рівень життя яких значно впав за попередню каденцію Мадуро, і в пікові місяці на вулиці виходили сотні тисяч демонстрантів. Водночас Хуан Гуайдо отримав визнання приблизно 60 країн, серед яких були США, більшість держав ЄС та деякі Латинської Америки (як-от Аргентина, Бразилія, Колумбія, Чилі). Проте головним козирем у боротьбі з владою в руках опозиції був контроль над Національною асамблею. Посилаючись на те, що Мадуро узурпував владу в країні, остання зобов’язалася відновити верховенство права у Венесуелі, гарантувати реалізацію рішень Гуайдо та провести в майбутньому вільні та прозорі вибори. У квітні 2020 року США та ЄС підтримали ідею створення Тимчасового уряду Венесуели під керівництвом Гуайдо як частини перехідного етапу процесу демократизації країни.

Більше деталей тут: Венесуельська криза: внутрішні причини та інтереси зовнішніх акторів

Відповідно, на початку свого другого президентського терміну Мадуро опинився у відносній міжнародній ізоляції: його найбільшими союзниками залишилися КНР, Росія, Куба, Туреччина та Іран. Тим не менш, упродовж 2019 року всі органи влади та збройні сили, за винятком Національної асамблеї, залишилися під контролем Мадуро, тому політичний інструментарій опозиції був значно обмежений. Окрім того, свою роль зіграло те, що після перемоги опозиційних партій на парламентських виборах у 2015 році Ніколас Мадуро створив паралельний законодавчий орган – Національну конституційну асамблею. Вона мала забрати на себе основні функції Національної асамблеї під приводом того, що очільники останньої є некомпетентними політиками. Таким чином, уряд Мадуро отримав для себе повну вертикаль влади в обхід опозиціонерів і за рахунок цього продовжував керувати державою.

Лідер венесуельської опозиції Хуан Гуайдо виступає з промовою перед прихильниками під час мітингу на честь 1 травня. Federico Parra/AFP

Не менш важливим фактором слабкості противників режиму, стала відсутність підтримки з боку силових органів та, головне, армії, яка залишилась відданою Мадуро. Не маючи можливості реалізовувати закони чи віддавати накази силовикам, Гуайдо, однак, протягом першого року протестів мав таку зброю, як популярність серед народу та можливість мобілізовувати прихильників на масові демонстрації. Утім, досить швидко стало очевидно, що лише на такому ресурсі «революцію» не довести до кінця. Зокрема це продемонстрували події 1 травня 2019 року, коли самопроголошений президент закликав армію перейти на його бік. Урядові сили натомість розігнали демонстрантів, а Міністр оборони назвав дії Гуайдо тероризмом і спробою державного перевороту. Як наслідок, майже всі солдати, які взяли на першопочатках брали участь у протестах, згодом припинили свою підтримку опозиції.

Проте найбільшими ударами для опозиції стали інші дві події. Перша з них –парламентські вибори 6 грудня 2020 року, на яких Мадуро використовував авторитарні методи для забезпечення своєї перемоги. Так, у червні 2020 року Верховний суд, підконтрольний чинному президенту, домігся зміни керівників двох опозиційних партій – «За справедливість» (Primero Justicia) та «Демократична дія» (Acción Democrática, AD) – на тих, які були лояльними до уряду Мадуро. Суд пояснив таке рішення необхідністю процесу реструктуризації політсил. Зі свого боку Гуайдо стверджував, що ці дії є нелегітимними, розцінивши їх як спробу розколоти опозицію.

Читайте також: Внутрішня і зовнішня політика Бразилії за президентства Болсонару

Самі ж вибори відзначилися очевидними фальсифікаціями. Щоб не легітимізовувати такий завідомо шахрайський процес, на них не приїхали міжнародні спостерігачі, зокрема з ЄС та Організації американських держав. Явка виборців теж була дуже малою – 30% згідно з офіційними джерелами та 18,5% за інформацією опозиції. Тим не менш, новий склад Національної асамблеї було обрано: на них перемогла Об'єднана соціалістична партія Венесуели (PSUV) під керівництвом Ніколаса Мадуро, набравши 69% голосів. Завдяки цьому PSUV здобула 253 із 277 місць у парламенті, тобто 91% від його складу.

У результаті Національна асамблея, що залишалася єдиним продемократичним інститутом влади, також перейшла під контроль Мадуро. 27 опозиційних партій, у свою чергу, бойкотували вибори 2020 року, адже своєю участю вони б легітимізували виборчий процес з усією його недемократичністю. Хуан Гуайдо досі вважає себе законним президентом Національної асамблеї, хоча де-факто ним наразі є представник від PSUV Хорхе Родрігез.

Ніколас Мадуро на виборчій дільниці 6 грудня 2020 року, Каракас. Ariana Cubillos/AP

Другою вирішальною для реставрації режиму та закріплення поразки опозиції подією стали регіональні вибори у Венесуелі 22 листопада 2021 року. На них перемогу очікувано здобула партія PSUV: її представники отримали керівництво у 205 із 322 муніципалітетів та стали губернаторами 19 з 22 штатів. Цього разу деякі з опозиційних партій вирішили взяти участь, оскільки влада, розуміючи, що реальної загрози для неї вже немає, пішла на певні поступки – на утвердження більш збалансованого складу Національної виборчої ради, до якої також увійшли представники від опозиції. Ці вибори, утім, як і попередні мали мало спільного з демократичним волевиявленням.

По-перше, на дільницях зафіксували понад 755 порушень та спроб фальсифікації. По-друге, партії-прихильниці Мадуро в пресі були висвітлені краще, а для їхніх передвиборчих кампаній використовувалися державні кошти, що свідчить про явну нерівність умов. Окрім того, показовим можна назвати кейс штату Баринас, батьківщини Уго Чавеса, де був великий шанс перемоги опозиції. Саме тут Верховний суд підіграв владі, перенісши голосування на пізніший термін, 9 січня 2022 року. Вочевидь, уряд розраховував потягнути час, щоб вигадати спосіб, як відвернути символічну перемогу опозиції в цьому штаті, але врешті йому це не вдалося. Уперше за 22 роки перемогу тут здобув кандидат не від PSUV, а від опозиції – Серхіо Гаррідо (55,36% голосів).

Загалом із середини 2019 року політична вага опозиції систематично зменшувалася. Вона втратила контроль над Національною асамблею – останнім державним інститутом, що перебував під її владою, і це сильно вплинуло на визнання іншими країнами тимчасового уряду Гуайдо як легітимної влади у Венесуелі. Зокрема, ЄС перестав називати Гуайдо «тимчасовим президентом» і натомість використовує термін «привілейований переговорник». Окрім того, опозиційний рух став більш фрагментованим, що стало однією з ключових причин його програшу на регіональних виборах. До прикладу, у штаті Міранда голоси виборців розділилися між двома представниками від опозиційних партій, хоча їхня сумарна кількість перевищувала результати кандидата від PSUV.

Вас може зацікавити: Громадянська війна в Колумбії: чи існує мир після миру?

Своєрідним «сигнальним вогнем» також стала груднева заява Хуліо Боргеса – одного з провідних членів опозиційної коаліції «Круглий стіл демократичної єдності» – про те, що Хуану Гуайдо потрібно піти з посади лідера: «Поняття тимчасового уряду має зникнути. Ми не можемо продовжувати з цією бюрократією». Переговори між Мадуро та представниками опозиції в місті Мехіко в серпні-вересні 2021 року теж були провальними: сторони не змогли досягнути компромісу, а діалог було припинено урядом Венесуели під приводом екстрадиції до США колумбійського бізнесмена Алекса Сааба – економічного «дилера» Мадуро.

Насамкінець, опозиція не змогла досягнути реальних результатів, які б змінили економічну та соціальну ситуацію в країні, що спричинило розчарування населення: рівень підтримки Хуана Гуайдо знизився із 61% в лютому 2019 року до 25% в липні 2021 року. Втома більшості громадян від політичних перипетій на фоні більш нагальних соціальних й економічних проблем, а також ускладненість організації нових протестів через пандемію COVID-19 обмежили й без того слабкий інструментарій опозиційних партій. Єдине, що тримає опозиціонерів та їхній паралельний уряд на плаву – це підтримка Сполучених Штатів, які все ще підштовхують режим Мадуро до переговорів із ним. Утім,  за три роки це так і не принесло жодного результату.

Зважаючи на все це, внутрішньополітичний баланс сил у Венесуелі однозначно змістився на користь Мадуро. Опозиція втратила ініціативу, підтримку населення і міжнародної спільноти, більше не контролює Національну асамблею та стала ще більш фрагментованою після програшу на останніх регіональних виборах; переговори з владою ні до чого не призвели й відбуваються лише під тиском Вашингтона, а реальна влада повною мірою повернулася до режиму Мадуро.

Економічний крах найбільшої нафтової держави

На сьогодні Венесуела володіє найбільшими у світі нафтовими запасами (понад 300 млрд барелів). Каракас уже майже сторіччя є одним із провідних видобувачів чорного золота у світі та був одним із засновників Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК). Саме цей ресурс становить 99% експорту Венесуели, тому вона є традиційною нафтовою державою.

Проте останнє десятиліття країна перебуває в економічній кризі через структурні проблеми в нафтогазовій промисловості, що почалися ще за президенства Уго Чавеса (1999-2013 рр.). Тодішній лідер держави постійно ускладнював умови для іноземних інвесторів у нафтогазову промисловість Венесуели, підіймаючи податки для них. За Чавеса також поширилася практика звільнення працівників та управлінців у нафтопромисловій галузі та їхня заміна на більш «відданих режиму» людей. Багато прибутків від нафтової промисловості йшли на фінансування соціалістичної кампанії президента; вони також були меншими від можливих, адже Чавес експортував чорне золото за значно нижчими тарифами до держав-«друзів» свого режиму.

Також за темою: Чому геополітичне протистояння у Східному Середземномор’ї – це більше ніж про нафту?

Проте саме після падіння світових цін на нафту у 2014 році у Венесуелі офіційно почалася економічна криза. Незважаючи на це, й кричущу необхідність реформування сектору, Мадуро продовжив використовувати методи управління свого попередника. Зокрема, він масово звільняв як керівництво, так і працівників компаній (у тому числі інженерів і технічний персонал) для отримання повного контролю над Міністерством нафти та державною монопольною нафтогазовою компанією Petroleos de Venezuela S.A (PDVSA). Унаслідок цього було втрачено чимало висококваліфікованих кадрів – близько 30 тис. (більшість із них емігрували). Новим міністром нафти та президентом PDVSA натомість було призначено колишнього генерала Національної гвардії Мануеля Кеведо (перебував на цих посадах до 2020 року).

Державний нафтопереробний завод у Пунто-Фіджо. Carlos Jasso/Reuters

Зважаючи на ці фактори, виробництво нафти значно знизилося: тоді як у 2013 році видобували 2,49 млн барелів чорного золота на добу, у листопаді 2021 року цей показник становив лишень 625 тис. барелів на добу – скорочення на 75%. В останні роки падіння видобутку підсилювалося спадом попиту на нафту через поширення COVID-19. Як наслідок, прибутки Венесуели від цієї галузі теж значно скоротилися. У державі, де 99% відсотків експорту становлять нафтогазові продукти, така ситуація не могла не позначитися на економічних показниках:

·       скорочення ВВП на 2/3 у 2014-2020 рр.;

·       збільшення державного боргу: у жовтні 2021 року його значення оцінювали в 150 млрд дол.. Каракас має велику заборгованість саме перед Китаєм, і за відсутності коштів країна виплачує його, постачаючи нафту, що зменшує прибутки Венесуели від цієї галузі.

·       Інфляція: у 2021 році вона становила 686,4%. І хоча це набагато менше, ніж показники 2020 року (2,959.8%), але такий рівень інфляції має дуже негативні наслідки для платоспроможності населення.

Серед внутрішніх наслідків кризи варто згадати про вихід нафтогазового сектору з-під контролю держави. Мадуро заохочує продаж нафтових родовищ приватним компаніям (зокрема з Росії та КНР) та перехід під їхній контроль деяких операцій PDVSA, як спосіб боротьби з боргами. Він навіть підписав Антиблокадний указ, який дозволяє приватизації проходити секретно та без контролю з боку компетентних регуляторних органів.

Окремо варто зазначити, що техніка, яка використовується при видобуванні та транспортуванні нафти, є застарілою та часто ламається. Усе це призводить до щоденних витоків нафти або в прибережних регіонах, або на суходолі, що колосально шкодить довкіллю. Уряд заявив, що для оновлення нафтогазової інфраструктури потрібно 8 млрд дол. – ця сума є применшеною, але влада за будь-яких обставин не має таких коштів.

Цікаво знати: Порочне коло Аргентини: між дефолтами та популізмом

Насамкінець, Мадуро закриває очі на нелегальний видобуток та збільшення випадків контрабанди нафти до сусідніх Колумбії та Гвіани. Також Каракас продовжує продавати нафту за зниженими тарифами своєму союзнику в Латинській Америці – Кубі, що призводить до втрати прибутків. До того ж через нафтову кризу країна більше не може виконувати Нафтокарибську угоду про співпрацю (Petrocaribe Cooperation Agreement), яка дозволяла PDVSA забезпечувати 43% енергопопиту 17 держав регіону. Врешті-решт, криза в нафтовому секторі знизила вплив Венесуели в ОПЕК.

Таким чином, хоч зовнішні фактори теж негативно впливають на економіку країни (включно з іноземними санкціями), основним чинником її занепаду є структурні проблеми, корупція та неефективне управління.

Гуманітарна та соціальна криза

Усі вищезазначені економічні проблеми супроводжувалися значним погіршенням соціального становища населення. Йдеться насамперед про фінансове забезпечення. Якщо брати до уваги показники рівня доходу населення, то згідно з результатами Національного дослідження умов життя у 2020-2021 рр. (ENCOVI) у 2021 році 94,5% венесуельців жили за межею бідності. Проте більш разючою є інша цифра: 76,6% громадян живуть у крайній бідності (у 2020 році цей показник складав 67,7%). Різниця між цими двома поняттями полягає в прожитковому мінімумі на добу та кількості благ, які громадяни можуть собі дозволити. У першому випадку прожитковий мінімум є меншим, ніж 30 дол. на добу, тоді як в другому випадку він не перевищує 1,90 дол. на добу (згідно з новим визначенням Світового банку від 2015 року). Навіть у стані бідності люди не завжди мають доступ до базових потреб, як-от у продуктах харчування, житлі, питній воді, послугах охорони здоров’я, санітарії, освіті тощо. При крайній бідності ця нестача ресурсів є максимально гострою.

Водночас впала мінімальна зарплатня: у травні 2021 року вона дорівнювала 2,4 дол. на місяць, тоді як у 2012 році – 480 дол. За таких умов багатьом ледве вистачає коштів на продукти харчування. Відповідно до ENCOVI, 20% опитаних також не можуть заправити свої автомобілі бензином – як через брак коштів, так і через нестачу пального в країні. Проблема також полягає в тому, що багато громадян не можуть отримати додатковий підробіток, адже приватний сектор у Венесуелі невеликий, а держслужбовці отримують дуже малу зарплатню. За словами соціолога Педро Луіса Еспаньї, «це відсутність можливостей. Це сидіння перед дверима будинку, нічого не роблячи не тому, що ти не хочеш працювати, а тому, що немає, де працювати».

Іншою серйозною проблемою є те, що через авторитарність режиму у Венесуелі часто трапляються посягання на людські права та свободи. Так, згідно зі звітом Ради ООН із прав людини, станом на 31 травня 2019 року уряд позбавив імунітету 22 депутатів Національної асамблеї (представників опозиційних партій), включно з її на той час президентом Хуаном Гуайдо, що було відвертим порушенням конституції. Проти деяких із них (включно з Гуайдо) пізніше було висунуто кримінальні звинувачення в конспірації проти уряду Мадуро, фінансуванні тероризму, торгівлі військовою зброєю тощо.

Також поширеними є випадки залякування членів опозиційних партій, їхнього довільного арешту або затримання. Для цього Мадуро використовує підконтрольні силові служби: останні фінансуються за кошт незаконної діяльності (як от видобуток золота чи торгівля наркотиками). Уже станом на листопад 2019 року уряд утримував 251 політв’язня. У липні 2020 року головний прокурор Венесуели також видав ордери на арешт низки членів спеціальної ради директорів Центрального банку, призначених на свої посади Гуайдо.

Дізнавайтеся більше: Мексиканська версія «Breaking Bad»: як розгортається «Війна з наркотиками у ХХІ сторіччі?

Не дотримуються у Венесуелі й засад свободи слова – одразу після переобрання складу Національної асамблеї у 2021 році цей орган спробував ухвалити низку законів та актів (реформа соціальної відповідальності на радіо та телебаченні, у мережах та електронних медіа), що мали дозволити більший контроль держави над соціальними мережами та поглиблення в них цензури. Поширеними є кейси арешту журналістів, зокрема під час парламентських виборів у грудні 2020 року таких випадків було нараховано 15.  Врешті-решт, після свого візиту до Каракаса в листопаді 2021 року новий прокурор Міжнародного кримінального суду Карім Хан вирішив розпочати розслідування у Венесуелі щодо вчинення владою потенційних злочинів проти людяності під час придушення антиурядових протестів, що розгорнулися в період із квітня до липня 2017 року.

Варто також сказати, що пандемія COVID-19 лише ускладнила ситуацію, адже доступ населення до базових послуг та ресурсів, як-от медичної допомоги, води, газу, їжі чи бензину став ще більш обмеженим. У Венесуелі діє багато гуманітарних організацій для допомоги населенню, проте вони теж зазнають утисків від влади та поліції: їхні банківські рахунки заморожують, влаштовують обшуки приміщень, а проти членів таких організацій відкривають кримінальні провадження (при цьому під час слідчих дій нерідко застосовується фізичне насилля). До прикладу, у листопаді 2021 року було затримано 6 працівників благодійної організації Alimenta la Solidaridad за звинуваченням у відмиванні грошей та членстві в незаконному об’єднанні. Ці активісти навіть не були допущенні до ознайомлення з матеріалами кримінальної справи проти них.

Також уряд проводить арешти політичних опонентів та журналістів, які виступають проти нього в умовах проголошеного «стану кризи», спричиненого поширенням COVID-19. Влада покладається на озброєні формування colectivos, які допомагають у придушенні протестів, залякують населення та не відмовляються навіть від таких жорстких методів, як убивства.

Прихильники президента Ніколаса Мадуро, відомі як «colectivos», під час антиурядових протестів у Каракасі 30 січня 2019 року. Rodrigo Abd/AP

Щодо самої боротьби з пандемією, то в багатьох лікарнях бракує навіть таких базових речей, як маски, рукавички, мило чи медичний спирт, не кажучи вже про спеціалізоване обладнання. До того ж влада намагається приховувати правдиву статистику захворюваності та проводить арешти працівників закладів охорони здоров’я, які розголошують справжні цифри. Велика частина населення не має постійного доступу до води в домівках або лікарнях. Кажучи про ліки, то в березні 2021 року Facebook на місяць «заморозив» сторінку Мадуро через те, що той рекламував неперевірений засіб Carvativir. Сам президент не виступає проти вакцинації, але Венесуела закуповує переважно російські та китайські вакцини.

Про міграційну кризу більше читайте тут: Міграційні кризи в Латинській Америці: причини, тенденції, наслідки

Врешті-решт, через жахливі економічні умови та авторитарний режим від початку 2014 року з країни емігрували понад 5 млн осіб. Більшість із них знайшли притулок у сусідніх Колумбії, Еквадорі чи Перу, а також у США й Іспанії. Проте в тій же Колумбії, де кількість венесуельських мігрантів є найбільшою (1,8 млн осіб), місцеве населення дуже негативно ставиться до нових біженців, ба більше, поширюються випадки дискримінації. Із 2019 року для в’їзду до Еквадору венесуельським мігрантам потрібна спеціальна віза, що обмежує їхні можливості перебратися до країни. Після початку пандемії COVID-19 сотні тисяч мігрантів були змушені повернутися додому, проте на батьківщині їх сприймали як злочинців і розміщували в переповнених бараках у самий розпал пандемії.

Міжнародний контекст

У січні 2019 року, після того як Хуан Гуайдо проголосив себе президентом Венесуели, його легітимність визнали США, Канада, більшість членів ЄС, Австралія, Японія, Ізраїль, Південна Корея та 16 інших країн Західної півкулі – приблизно 60 держав. Канада, Швейцарія та ЄС запровадили санкції проти членів уряду Венесуели (з боку ЄС останні були впроваджені в лютому 2021 року). Проте після переходу Національної асамблеї під контроль Мадуро небагато з цих акторів продовжують підтримувати адміністрацію Гуайдо як законну.

Найактивнішу підтримку опозиція на чолі з Гуайдо отримує з боку США. Спочатку Дональд Трамп навіть розглядав можливість військової інтервенції з метою усунення Мадуро від влади, проте згодом він зупинився на дипломатичних методах: анулювання віз для членів уряду та різних видах санкцій: адресних (проти окремих чиновників), фінансових проти державної нафтової компанії PDVSA (підконтрольній Мадуро), секторальних (блокування операцій з PDVSA, центральним банком Венесуели та державною золотодобувною компанією).

США впроваджували санкції проти Каракаса навіть під час пандемії COVID-19, й адміністрація Байдена вирішила продовжувати такий жорсткий підхід. З іншого боку, ООН та деякі члени Конгресу США закликають президента послабити секторальні та фінансові санкції проти Венесуели, адже вони, здебільшого, нашкодили не високопосадовцям, а населенню. Вашингтон навіть пообіцяв серйозно розглянути це рішення в разі успішного проведення переговорів у Мехіко між представниками Мадуро та опозиції, проте, як уже зазначалося вище, вони закінчилися нічим.

Також за темою: Перспективи кубинсько-американських відносин за президентства Байдена

Водночас, зважаючи на масштабну гуманітарну кризу у Венесуелі, США надають населенню велику фінансову підтримку. У 2017-2021 рр. вона становила понад 1,9 млрд дол., включно з гуманітарною підтримкою, допомогою для економічного сектору та для покращення системи охорони здоров’я, а також розвитку демократичних програм і захисту прав маргіналізованих груп населення. Що ж до Мадуро, то його найважливішими міжнародними союзниками є Росія, КНР та Куба:

РФ – один із головних партнерів Каракаса, починаючи з 2006 року. Разом із Китаєм у якості постійних членів РБ ООН країна пообіцяла блокувати всі спроби виключити Каракас з організації та визнати уряд Гуайдо як легітимний.

Прибуття російського бомбардувальника Ту-160 до Венесуели, 2018 рік. Federico Parra/AFP

Окрім того, саме Кремль надає країні ключову військову підтримку: на період 2000-2020 рр. вона становила понад 10 млрд дол. на апаратне забезпечення (штурмові гвинтівки, реактивні винищувачі, танки та ракетні системи). До Венесуели регулярно прибувають російські літаки та кораблі, обидві держави проводять спільні навчання, а в серпні 2019 року Москва та Каракас підписали угоду про двосторонні візити військових суден. Цікаво також відмітити, що приватні підрядники з «Групи Вагнера» були відповідальними за безпеку Ніколаса Мадуро під час президентських виборів у січні 2019 року з огляду на протести опозиції. Сама ж Росія продовжує надсилати до Венесуели військових технічних спеціалістів навіть після того, як у червні 2019 року вона їх відкликала внаслідок неспроможності венесуельского уряду платити російській корпорації «Ростех».

Москва також зацікавлена в інвестиціях в енергетичний сектор Венесуели. Згідно зі словами міністра закордонних справ Сєргєя Лаврова, «Ми домовилися поглибити наше економічне, комерційне та інвестиційне співробітництво в кількох сферах, незважаючи на нелегітимні санкції… Найбільш перспективними галузями є енергетика, природні ресурси та промисловість».

22 січня 2022 року Мадуро та Путін мали телефонну розмову, у якій підтвердили налаштованість на продовження співпраці. Особливо це стосувалося військового сектору (Кремль натякнув про можливість розміщення додаткових активів у Венесуелі, якщо США не згорнуть свою активність біля російських кордонів через напругу щодо України), а також нової поставки російських вакцин від COVID-19 до південноамериканської держави.

Китай насамперед має зацікавленість в економічному партнерстві з Каракасом. Він є головним кредитором Венесуели та надав понад 70 млрд дол. на проєкти в області розвитку. Пекін розраховував на те, що в майбутньому державний борг країни буде частково виплачуватися шляхом постачання нафти. Головними сферами співпраці сторін та направлення китайських інвестицій стали нафтогазова та гірничодобувна промисловість, транспортна інфраструктура, сільське господарство та телекомунікації. Китай також пообіцяв побудувати у Венесуелі понад 20 тис. нових будинків, високошвидкісну залізничну систему та найбільший у Латинській Америці завод із переробки рису. Проте більшість цих ініціатив було заморожено через бюрократизм, корупцію та низький рівень технічної експертизи з венесуельського боку.

Рекомендуємо до прочитання: Латинська Америка під прицілом Китаю

У політичному плані КНР, імовірніше, є нейтральним гравцем. З одного боку, вона залишається союзником чинного уряду Венесуели та виступає проти політичного втручання ООН із метою усунення Мадуро від влади. З іншого боку, хоч Пекін і надав країні велику кількість кредитів, в останні роки частка китайських позик Каракасу від загальної кількості грошових вкладень КНР у Латинській Америці скорочується: у 2019 році вона становила 0%. Усе це викликано тим, що Венесуела не може гарантувати виплату боргу перед Китаєм у найближчому майбутньому.

Куба – це головний політичний союзник Каракаса в Латинській Америці. Починаючи з 2000 року, вона регулярно постачає Венесуелі військову допомогу та надає підтримку у сфері розвідки в обмін на знижені тарифи на нафту. Із Гавани також приїжджають багато радників у сфері безпеки для таємного спостереження за військовими силами Венесуели та виявлення серед них дисидентів. По-друге, у країні проживають багато кубинських професійних кадрів, як-от лікарі, вчителі, інженери тощо.

Ніколас Мадуро та президент Куби Мігель Діас-Канель. Yamil Lage/AFP

Щодо інших латиноамериканських країн, то вони засуджують авторитарний режим Мадуро. Так, Луїс Альмагро – генеральний секретар Організації американських держав – закликав членів об’єднання визнати другий термін президентства Мадуро нелегітимним. Згодом цю резолюцію прийняли голосами 19 з 34 членів. ОАД також засудила дії Верховного суду в червні 2020 року, коли той усунув із посади лідерів двох опозиційних партій у підготовці до парламентських виборів. На додачу, 11 членів ОАД у рамках Міжамериканського договору про взаємну допомогу впровадили адресні санкції та заборони на поїздки проти членів уряду Мадуро. Важливим є те, що ОАД категорично проти військової інтервенції до Венесуели.

Іншим важливим об’єднанням, що засуджує режим Мадуро, є Група Ліма – організація з 12 держав Північної та Південної Америки, яка виступає за відновлення правового режиму та мирне вирішення політичної кризи у Венесуелі. 5 січня 2021 року після виборів до Національної асамблеї Група Ліма видала спільний заклик, у якому результати парламентських виборів було визнано фіктивними.

Післямова

Таким чином, сьогодні Венесуелу можна певною мірою розглядати як неспроможну державу. По-перше, легітимність влади Мадуро та нового складу Національної асамблеї не визнана повністю як усередині країни, так і поза її межами. По-друге, чинний президент перебуває у відносній міжнародній ізоляції. По-третє, Мадуро не зміг забезпечити великій частці венесуельського населення вільний доступ до базових товарів та послуг. Насамкінець, державне управління є неефективним: поширеними явищами для нього є корупція, підконтрольність та некомпетентність.

Аби вирватися з цієї прірви, Венесуелі потрібно докласти максимальних зусиль для вирішення економічної та пов’язаної з нею соціальної і гуманітарної кризи. Багато залежатиме від здатності опозиції та уряду Мадуро вийти на компроміс принаймні до президентських виборів 2024 року. Завершення цього переговорного процесу дасть можливість щонайменше вирішити питання двовладдя в державі та прискорить повноцінне міжнародне визнання уряду Венесуели (зокрема з боку США та ЄС), зняття іноземних санкцій та полегшить процес надання країні міжнародної економічної та гуманітарної допомоги для вирішення внутрішньополітичних проблем.

Авторка – Ольга Бикова, експертка з Латинської Америки Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття? Підтримайте нас на Patreon, щоб мати змогу читати більше якісної аналітики про міжнародну політику.