Стратегія балансування в зовнішній політиці Непалу

Політична система Непалу є справді унікальною. Ще донедавна країна залишалася останньою індуїстською монархією у світі, а тому переважно орієнтувалася на співробітництво з Індією. Після громадянської війни 1990-2000-х років ситуація кардинально змінилася: провідну роль отримала Непальська комуністична партія, що сприяло зближенню з комуністичним Китаєм. Загалом, уся політична історія країни – це маневрування між двома потужними сусідами. Як Катманду століттями вдається балансувати між азійськими гігантами та які зовнішньополітичні орієнтири наразі переважають у країні – читайте далі.

Федеративна Демократична Республіка Непал – порівняно невелика держава з 30-мільйонним населенням, що затиснута між Республікою Індією та Китайською Народною Республікою. Територія Непалу характеризується не лише специфічним геополітичним розташуванням, а й надзвичайно невигідними фізико-географічними особливостями. Держава не має виходу до моря та перебуває майже повністю в межах найвищої на Землі гірської системи Гімалаїв – вісім з десяти найвищих вершин світу (включно з Еверестом) розташовані в Непалі. Окрім прийому туристів, це не надає інших економічних бонусів й до того ж суттєво ускладнює розвиток транспортної системи. Утім, гори таки дають і певні переваги, оскільки історично завжди оберігали від захоплення сильнішими сусідами.

Читайте також: Загострення на індо-китайському кордоні: як Пекін встановлює гегемонію в регіоні.

Карта регіону. The World Factbook CIA

 Від амбіційного посередника до буферної зони

Незважаючи на образ ізольованої держави, таким Непал був не завжди. Навіть навпаки – ще з часу Середньовіччя місцеві розрізнені князівства використовували своє розміщення на караванному шляху з Індії в Тибет, розгорнувши жваву посередницьку торгівлю.

Поступово особливе місце серед них посіло князівство Горкха. У середині XVIII ст. правитель Горкхи Прітхві Нараян Шах очолив військову кампанію, під час якої було сформовано єдину державу в межах сучасних кордонів Непалу зі столицею в Катманду. Його нащадки продовжили активну зовнішньополітичну діяльність, прагнучи здобути контроль над прилеглими територіями – передусім Тибетом та Королівством Сіккім (нині – штат на північному сході Індії, що розділяє Непал та Бутан), однак обидві спроби виявилися невдалими через втручання китайської династії Цін. Унаслідок цього Непал зобов’язався сплачувати данину Китаю, хоча й зберіг автономність.

Після підкорення британцями Індії інтереси Британської Ост-Індійської компанії були спрямовані проти Непалу, територія якого цікавила їх своїм стратегічним розташуванням як щодо Індії, так і Китаю. Небажання непальців іти на поступки переросло в кількарічну англо-непальську війну, що завершилася перемогою Британії та підписанням Суґаульського договору 1815 року, згідно з яким частина непальських територій переходила під британський контроль. Тим не менше, непальці пишаються і таким результатом – навіть попри поразку, вони змогли відстояти автономність та увійшли до короткого переліку країн регіону, які ніколи не були колонізовані європейцями.

Дізнавайтеся більше: Конфлікт у Кашмірі: локальне протистояння чи глобальна конфронтація?

Формально не маючи статус колонії, Непал поступово підпадав під вплив Британії: закордонні справи країни було взято під зовнішній контроль, а в Катманду відправлено британського політичного резидента («наглядача» від Лондона). Паралельно Британія використовувала непальських військових добровольців – гуркхів (від назви вже згаданого князівства Горкха) – для придушення повстань на території Індії. Гуркхи показали себе настільки вправними воїнами, що їхні підрозділи досі входять до складу збройних сил Великої Британії, Сінгапуру, Брунею та Індії, а також часто є миротворцями ООН.

Намагаючись закріпити контроль над Непалом, у 1846 році Лондон підтримав повстання представників сім’ї Рана проти непальського короля. Хоча офіційно країна й залишилася монархією, функції правителя стали лише номінальними, а ключова роль відійшла посаді прем’єр-міністра, яку протягом понад століття обіймали винятково вихідці із новоствореної династії Рана. Із цим пов’язаний чи не унікальний випадок, коли прем’єр-міністри не обиралися, а отримували посаду в спадок.

Саме в цей час Лондон підштовхнув Катманду до трансформації зовнішньої політики: держава пішла шляхом ізоляціонізму, перетворившись на закриту країну, до якої майже повністю заборонено доступ іноземців (окрім британців, звичайно). Навіщо це було імперії? Основна причина полягала в тому, що в такий спосіб Лондон отримав надійну буферну зону між китайською Імперією Цін на півночі та Британською Індією на півдні.

Балансування на шляху до демократії

Незадоволення автократичним режимом спадкових прем’єрів Рана та економічною деградацією внаслідок ізоляціонізму, а також поширення ідей, що виникли після здобуття незалежності Індією в 1947 році та проголошення Китайської Народної Республіки в 1949 році, призвели до зародження непальського демократичного руху, кульмінацією якого став аж 2008 рік, коли в країні було скасовано монархію.

Цьому передувала низка подій. Зокрема, 1951 року відбулася революція, що усунула від влади династію Рана та повернула непальському королю справжні владні повноваження. Це мало вагомий вплив і на зовнішню політику: держава нарешті почала відходити від ізоляціонізму. Культурні та економічні зв’язки були очевидно тіснішими саме з Індією, проте, розуміючи хиткість свого становища між Пекіном та Делі й побоюючись надмірного індійського контролю, непальці намагалися знайти шляхи балансування між ними, офіційно проголошуючи політику дружніх відносин з обома країнами.

Незадовго до повалення династії Рана між Індією та Непалом було підписано Договір про мир та дружбу, покликаний підкреслити тісність їхніх відносин. Окрім задекларованого співробітництва у сфері зовнішньої та безпекової політики, сторони домовилися про фактичне усунення кордону між країнами –між ними люди та товари можуть переміщуватися вільно. Пекін також бажав інституціоналізувати відносини з Катманду, проте подібні ініціативи блокувалися індійською стороною, через що непальсько-китайський Договір про мир та дружбу був підписаний лише в 1960 році та був значно скромнішим за своїм розмахом порівняно з індійським. Він ґрунтувався на «панча шила» – п’яти принципах мирного співіснування (взаємній повазі до суверенітету, невтручанні у внутрішні справи тощо). До речі, саме ці заповіді закріплені в конституції Непалу як одна із засад його державної політики.

Детальніше про внутрішню політику Нью-Делі читайте в статті: Націоналістичний поворот Моді: чому в Індії дискримінують мусульман?

У цьому ж контексті в 1961 році Катманду стало одним із засновників Руху неприєднання – об’єднання країн, що виступали проти долучення до воєнних союзів великих держав. Прагнучи закріпити непальський нейтралітет, король Бірендра невдовзі після інавгурації звернувся до країн світу з проханням визнати Непал «зоною миру», що стало основою зовнішньої політики держави, починаючи з 1970-х років. Утім, складно говорити про успіх цієї кампанії: хоча ініціативу й підтримали понад 100 країн, її відкинула Індія, тобто одна зі сторін, яка мала найбільший вплив на політику Катманду.

Шукаючи інші важелі збереження суверенітету, Непал продовжував звертатися до засобів багатосторонньої дипломатії. У 1985 році він долучився до Асоціації регіонального співробітництва Південної Азії та зміг пролобіювати розміщення її секретаріату на своїй території.

Натомість Індія з осторогою сприймала будь-які прояви китайсько-непальського зближення, що й стало причиною тривалої економічної блокади в 1989 році – через ембарго на імпорт енергоносіїв економіка Непалу зазнала значного удару. Хоча невдовзі країни дійшли згоди й відносини налагодилися, подія не минулася без наслідків: підвищення цін на імпортовані товари (зокрема, продовольчі) викликали сплеск народного невдоволення, що готувало соціальну базу для подальшого розповсюдження комуністичних (а саме маоїстських) ідей. Назрівали антивладні настрої, котрі спершу вилилися в протистояння, а після 1996 року – у повномасштабну громадянську війну між прихильниками монархії та маоїстами.

Підсумком десятирічної війни стали скасування монархії та впровадження багатопартійної системи. На парламентських виборах 2008 року перемогу здобули декілька комуністичних партій. Провідні позиції ці ж сили отримали й на виборах 2013 і 2017 років, а у 2018 році дві найбільші партії цього напряму – Комуністична партія (об’єднана марксистсько-ленінська) та Комуністична партія (Маоїстський центр) – об’єдналися в одну, Непальську комуністичну партію.

Чи означала ця подія повну переорієнтацію на комуністичний Китай?

Не зовсім. Слід враховувати, що Непал має непересічну політичну систему: це єдина країна у світі з керівною комуністичною партією, яка не лише не ініціювала перехід до авторитаризму, а й навпаки наголошує на прагненні збереження багатопартійної системи та парламентаризму. Так, у країні відбуваються справжні  конкурентні вибори, до участі в яких вільно допускаються інші політсили. По-друге, попри ідеологічну подібність із КНР, усе ж керівна партія Непалу не позиціонує себе прокитайською. Аналогічна ситуація з  найбільшою опозиційною партією «Непальський конгрес»: хоча ідеологічно вона ближча до Нью-Делі, проте не позиціонує себе проіндійською. Підтвердженням цього є, наприклад, той факт, що це вона в 1950-х рр. відстоювала ідею поглиблення китайсько-непальських взаємин і продовжує робити це зараз.

Глава КНР Сі Цзіньпін та прем’єр-міністр Непалу Шарма Олі. Getty Images

З іншого боку, певний зсув у бік Китаю все ж відбувся. Показовою стала така подія: перший після скасування монархії прем’єр-міністр у 2008 році для першого закордонного візиту обрав саме КНР, чим фактично порушив тривалу традицію першочергово відвідувати Делі. І хоча його наступники знову надавали візитам до Індії, саміти з Китаєм також почастішали.

Так, у жовтні 2019 року відбувся знаковий візит Сі Цзіньпіна до Катманду – перше прибуття голови Китайської Народної Республіки до Непалу за декілька десятиліть. Основний інтерес Пекіна – гарантувати участь Непалу в китайській ініціативі «Один пояс – один шлях», зокрема, в проєкті економічного коридору Trans-Himalayan Multi-Dimensional Connectivity Network, який передбачає будівництво непальсько-китайської залізниці та розбудови залізничних шляхів усередині Непалу загальною протяжністю до 2800 км (наразі вони майже відсутні й налічують лише декілька десятків кілометрів колії).

Більше про глобальну китайську ініціативу читайте в нашому спецпроєкті «Один пояс – один шлях»

Непал також у цьому зацікавлений, хоча й побоюється потрапити в кабалу від китайських кредитів, як це вже відбулося зі Шрі-Ланкою, Мальдівами та низкою африканських держав (інфраструктурні проєкти Китай традиційно виконує не у вигляді інвестицій, а так званих «зв’язаних» кредитів).

Індія не відступає

Попри активізацію відносин з КНР, усе ж саме індійський вектор залишається пріоритетним для Катманду. Зокрема, національна грошова одиниця – непальська рупія – досі прив’язана до індійської. Яскравим підтвердженням є і показники взаємної торгівлі між країнами. Так, у 2018 році понад 54% непальського експорту та майже 72% імпорту були пов’язані саме з Індією. Через настільки високий рівень залежності Непалу іноді його навіть називають “India-locked country” (гра слів з поняттям land-locked, тобто «країна, що не має виходу до моря», що також характерно для Непалу).

Прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді та його непальський колега Шарма Олі. AP

Частими є взаємні візити на найвищому рівні. Так, наприклад, упродовж державного візиту індійського прем’єр-міністра Нарендри Моді до Катманду, сторони узгодили виділення Індією кредиту Непалу на суму близько 1 млрд дол. та погодили спільні інфраструктурні проєкти. Боротьба за непальську транспортну систему є цікавою ще й тим, що індійська та китайська залізниці мають різну ширину колії. Відповідно, якщо саме китайці побудують залізницю для країни, існує ризик, що вона буде недоступною для індійських поїздів, а китайські товари почнуть витискати індійські.

Варто прочитати: Геополітичний трикутник у серці Азії, або Боротьба за те, щоб не стати третім зайвим

Делі нерідко намагається застосовувати метод «батога й пряника». Зокрема, у 2015 році Індія влаштувала Непалу неофіційну продовольчу та енергетичну блокаду, намагаючись у такий спосіб змусити Катманду розширити права етнічної групи індоарійського походження мадхесі, яка проживає на півдні Непалу. Ще через певний час, 2019 року, спалахнув картографічний скандал після того, як Індія позначила на своїх офіційних мапах кілька суперечливих прикордонних районів своєю територією. Невдовзі власні карти опублікував і Непал, проте повноцінних переговорів із цього приводу досі не відбулося.

Післямова

Упродовж кількох попередніх століть Непалу вдавалося не просто балансувати між своїми впливовими сусідами, а ще й використовувати складне геополітичне розташування на власну користь, не підпадаючи під визначальний вплив тієї чи іншої сторони. Цьому спонукали як природні умови (важкодоступність території), так і майстерність непальських дипломатів, які неодноразово сприяли збереженню самостійності країни навіть після військових поразок.

На сучасному ж етапі – після громадянської війни та приходу до влади комуністичних сил – не відбулося повної переорієнтації країни на ідеологічно близький комуністичний Китай.  Непал використав можливість активізації відносин з КНР, проте це було зроблено переважно для того, щоб вкотре врівноважити своє зовнішньополітичне становище й убезпечитися від надмірного індійського впливу, продовжуючи дотримуватися напрацьованої стратегії балансування між Делі та Пекіном.

Автор – Олексій Мезенцев, експерт Аналітичного центру ADASTRA