Від пацифізму до ядерного стримування: чи змінюється безпекова політика Японії?
Наприкінці 2025 року Іші Хіраї, радник владної Ліберально-демократичної партії Японії, виступив із резонансною заявою про нагальну потребу розробити власну ядерну зброю та переглянути пацифістську Конституцію країни. Вона пролунала на тлі безпрецедентних військових навчань Китайської Народної Республіки довкола Тайваню, що фактично оточували острів з усіх напрямків і досягали західних околиць спірних островів Сенкаку. Провокаційні слова Хіраї про те, що «загроза з боку Китаю вже стала безпосередньою, зміцнення оборони є невідкладним завданням, а обговорення ядерних можливостей і конституційні зміни не можуть більше чекати», відродили гарячі дебати щодо відмови Японії від повоєнного пацифізму. Наскільки реалістичним є такий поворот? Які ризики та можливості він несе для регіональної стабільності? Як вплине на союз зі США, стримування Китаю, безпеку Тайваню та перспективи роззброєння у Східній Азії?
Геополітичний контекст
Різке посилення риторики в Токіо відбувається на тлі погіршення безпекового середовища в Індо-Тихоокеанському регіоні. Китай дедалі активніше демонструє військову силу поблизу Японії та Тайваню. Наприкінці 2025 року Народно-визвольна армія КНР розпочала наймасштабніші на той час військові навчання «Justice Mission 2025», які вперше охопили сім зон довкола Тайваню та імітували блокаду острова. Вони показали здатність Пекіна відрізати Тайбей від зовнішньої підтримки. Самі ж навчання включали бойові стрільби, удари по морських цілях і перекриття підходів до ключових портів. На ілюстрації Institute for the Study of War видно, що зони навчань Китаю навколо Тайваню оточують острів з усіх боків і наближаються до японських вод у Східно-Китайському морі.
PLA Justice Mission 2025 Exercise Zones Near Taiwan, December 29 to 30, 2025/Institute for the Study of War.
Один із секторів китайських стрільб знаходився поблизу спірних островів Сенкаку (Дяоюйдао), які контролює Японія, що викликало особливе занепокоєння в Токіо. За даними японської сторони, китайські військові навчання все частіше охоплюють райони поблизу південно-західних островів Японії, найближчий з них острів Йонагуні розташований лише за ~110 км від Тайваню.
Крім китайського фактора, Японія стикається й з іншими загрозами. Північна Корея продовжує випробування балістичних ракет, які пролітають над японськими островами, нарощуючи разом із цим свій ядерний арсенал. Росія після вторгнення в Україну активізувала військові навчання на Далекому Сході та за аналогією з НАТО розглядає зміцнення союзу США-Японія як виклик власним інтересам. У регіоні також триває гонка озброєнь – глобальні військові видатки у 2024 році досягли рекордних $2,46 трлн, причому частка країн Азії стрімко зростає. Наприклад, Китай щороку збільшує військовий бюджет і, за прогнозами, планує довести свій ядерний арсенал з ~400 боєголовок до 1500 до 2035 року. У відповідь США поглиблюють оборонні союзи в Індо-Тихоокеанському регіоні (QUAD, AUKUS, тристоронні саміти з Японією й Південною Кореєю) та наголошують, що спроба силового захоплення Тайваню матиме важкі наслідки. Таким чином, геополітичний контекст навколо Японії дедалі більше характеризується суперництвом великих держав та локальними «гарячими точками», що підживлює відчуття невідкладності посилення національної безпеки.
Внутрішньополітичні дебати в Японії
Політичні зміни 2025 року призвели до приходу до влади в Токіо більш «яструбиних» сил. Прем’єр-міністерка Санае Такаїчі, відома своєю жорсткою позицією щодо безпеки, у листопаді 2025-го зробила заяву в парламенті, що гіпотетичний напад Китаю на Тайвань може розцінюватися як «ситуація, що загрожує самому існуванню Японії», яка дасть законні підстави для застосування колективної самооборони. Вперше чинний очільник японського уряду настільки прямо пов’язав безпеку Тайваню з безпекою Японії, фактично припустивши можливість участі Сил самооборони у конфлікті. Ці слова викликали фурор як у Пекіні, так і всередині Японії. Хоча згодом Такаїчі пояснювала, що висловилася «гіпотетично» і не мала на увазі негайної зміни політики, сам факт таких заяв свідчить про зрушення меж допустимого дискурсу. На тлі цієї риторики заява радника Іші Хіраї про необхідність мати свій власний ядерний арсенал виглядає логічним, хоча й радикальним продовженням тенденції. Влада формально дистанціювалася від слів Хіраї, а генсек уряду Мінору Кіхара запевнив, що Японія віддана своїм без’ядерним принципам. Втім сам факт того, що високопоставлений радник прем’єра дозволив собі публічно артикулювати табу щодо ядерної зброї, свідчить про зростання впливу правих сил, які випробовують ґрунт для перегляду давніх обмежень.
Читайте також: Перша прем'єрка Японії: Санае Такаїчі успадковує хитку посаду глави уряду та лідера ЛДП
Як видно, після багаторічної стабільності витрати стрімко пішли вгору з 2023 р., що відображає перехід до нової фази переозброєння. Водночас Токіо активізувало військову співпрацю з союзниками: розширено масштаби спільних навчань зі США, укладено пакти про оборонне співробітництво з Великою Британією та Австралією, налагоджується виробництво сучасного озброєння (наприклад, тристоронній проєкт винищувача нового покоління з Британією та Італією). Таким чином, внутрішня дискусія в Японії нині балансує між двома полюсами, а саме між прагматичним посиленням оборони в межах наявних рамок та радикальними кроками з перегляду цих рамок (зміна Конституції, відмова від без’ядерного статусу).
Оцінка стратегічної доцільності
Заклики до більш жорсткої безпекової політики в Японії зумовлені еволюцією загроз, однак реалізація таких кроків потребує тверезої оцінки їхньої ефективності та наслідків. Із військово-технічної точки зору, Японія володіє усім необхідним для швидкого створення ядерного арсеналу (так званий стан latent nuclear power). Країна накопичила значні запаси плутонію як побічного продукту атомної енергетики, достатні для сотень боєголовок. Вітчизняна ракетна програма та космічні технології дозволяють створити засоби доставки. Іншими словами, технічний бар’єр для отримання ядерної зброї мінімальний, проте політичні та стратегічні бар’єри надзвичайно високі. По-перше, розробка ядерного арсеналу Японією означатиме порушення Договору про нерозповсюдження (ДНЯЗ) та зламу повоєнного міжнародного порядку, частиною якого є японський пацифізм. Це неминуче ізолює Токіо на міжнародній арені та може спровокувати ланцюгову реакцію, а саме регіональну гонку ядерних озброєнь. У Сеулі й Тайбеї вже є політичні сили, що уважно стежать за прикладом Японії. Якщо Токіо вийде з-під «ядерної парасольки» США, то Південна Корея чи навіть Тайвань можуть також переглянути свої статуси неядерних держав. Це призведе до різкого падіння стратегічної стабільності у Східній Азії, чого власне й добиваються своїми погрозами Північна Корея та Китай.
По-друге, ядерне озброєння Японії суперечило б інтересам її ключового союзника – США. З одного боку, Вашингтон десятиліттями надійно забезпечує Японії розширене ядерне стримування і не зацікавлений у розповсюдженні ядерної зброї серед союзників (щоб уникнути підриву режиму нерозповсюдження). Представник Держдепу США прямо заявив, що Японія лишається «цінним лідером» у сфері нерозповсюдження, фактично закликавши Токіо зберігати курс на світ без ядерної зброї. Будь-який натяк на японські ядерні амбіції спричиняє занепокоєння у Вашингтоні, оскільки це ставить під сумнів роль США як гаранта безпеки в регіоні. З іншого боку, надто «м’яка» позиція США теж могла б підштовхнути Японію до самостійного пошуку гарантій. Таким чином, для союзників оптимальною є ситуація, коли США посилюють гарантії оборони Японії, а вона у свою чергу посилює звичайні (неядерні) оборонні можливості і розділяє зі Сполученими Штатами тягар стримування Китаю. Саме цей сценарій зараз і втілюється – Японія закуповує американську техніку, нарощує інтеграцію командування зі США і бере більш активну участь в їхніх військових планах в Індо-Тихоокеанському регіоні. За таких умов потреба в національній ядерній зброї зникає і відповідні радикальні ідеї не отримують розвитку.
По-третє, стратегічна ефективність власного ядерного арсеналу для Японії викликає питання. Прихильники вказують, що тільки взаємне ядерне стримування гарантує убезпечення від ядерного шантажу з боку, скажімо, Північної Кореї. Проте на практиці Японія вже знаходиться під «ядерною парасолькою» США, яка значно потужніша за будь-який гіпотетичний японський арсенал. Вихід Японії з-під цієї парасольки і створення меншого власного арсеналу навряд чи додасть їй безпеки, скоріше навпаки поставить під удар двосторонній союз зі США і змусить брати повну відповідальність за ядерне стримування самотужки. Крім того, ядерна зброя не є панацеєю від тих викликів, з якими стикається Токіо в реальності: вона безсила проти «сірих зон» на кшталт постійних проникнень китайських кораблів у води Сенкаку чи кібератак, і її неможливо застосувати у відповідь на разові ракетні пуски КНДР. Отже, конвенційні засоби оборони, розвиток флоту, авіації, протиракетної оборони, кібервійськ тощо нині значно корисніші для стримування повзучої агресії, ніж гіпотетичні боєголовки в сховищі.
Нарешті, варто враховувати внутрішньополітичні межі стратегічного розвороту. Поправки до Конституції Японії вимагають схвалення двох третин парламенту та підтримки більшості громадян на референдумі. Наразі, попри контроль ЛДП над парламентом, консенсусу щодо зміни 9-ї статті немає навіть серед усіх членів коаліції влади, не кажучи вже про громадську думку. ЛДП і раніше намагалася винести питання перегляду пацифістської статті на референдум, але кожного разу відкладала через низькі шанси на успіх. Саме тому відмова від без’ядерних принципів виглядає вкрай малоймовірною, жоден відповідальний урядовець не заявив про готовність переглянути їх, а непублічні розмови зводяться лише до ідеї обговорення цього питання у майбутньому. Можна очікувати, що Токіо й надалі офіційно дотримуватиметься політики «не мати ядерної зброї», навіть якщо неформально триматиме «опцію» у запасі на крайній випадок. Натомість реалістичним шляхом зміцнення безпеки є подальша військова модернізація в межах чинної законодавчої бази: розширення Сил самооборони, спрощення процедур їхнього застосування (наприклад, конкретизація поняття «ситуація, що загрожує існуванню держави»), розвиток оборонної промисловості. Такий підхід вже реалізується і дає Японії змогу заповнити прогалини в обороноздатності, не порушуючи формально пацифістських принципів.
Вплив на регіональні відносини
Зсув Японії до більш жорсткої безпекової політики загалом зміцнює американо-японський альянс, хоча й вимагає делікатного узгодження позицій. Вашингтон вітає намір Токіо взяти на себе більшу роль у регіональній обороні, про це свідчить підтримка нової стратегії Японії 2022 року, що передбачає збільшення військових видатків до 2% ВВП та оснащення Сил самооборони ударною зброєю великої дальності. Фактично США давно заохочували більш рівноправний розподіл оборонного тягаря (policy of burden-sharing), і тепер, коли Японія нарощує внесок, союз лише посилюється. Спільні американо-японські навчання досягли рекордного масштабу, відпрацьовуються сценарії захисту від китайського нападу на віддалені острови та навіть Тайвань. У 2025 році, за даними ЗМІ, США і Японія створили спільний штаб планування на випадок надзвичайної ситуації у Тайванській протоці, щоб скоординувати дії своїх сил. Таким чином, тісніша військова інтеграція підвищує сумарні спроможності альянсу та демонструє Китаю єдність позицій.
Водночас Вашингтон чітко окреслює свої бар’єри – ядерне переозброєння Японії не входить у плани США і розглядається як крайній негативний сценарій. Зокрема, представники США високо оцінили внесок Токіо у нерозповсюдження і нагадали про історичну роль Японії як єдиної жертви ядерної атаки. Фактично США дають зрозуміти, що очікують збереження статус-кво в ядерному питанні. Натомість США самі посилюють гарантії безпеки: розгортають нові системи ПРО в Японії, регулярно проводять «ядерні консультації» з японськими чиновниками (щоб запевнити в надійності ядерної «парасольки»), розглядають розширення присутності морської піхоти на Окінаві та інші кроки. У підсумку, якщо Японія й надалі зосередиться на зміцненні звичайних сил, а США – на збереженні ядерного щита, союз тільки виграє від нинішнього курсу. Навпаки, односторонній вихід Японії за рамки домовленостей (наприклад, різке зближення з Тайванем чи розробка ЯЗ) міг би спричинити кризу довіри у відносинах з Вашингтоном. Поки що такий сценарій малоймовірний – обоє союзників координують дії. Приміром, скандальна заява Хіраї не перетворилася на реальну політику. Уряд Такаїчі, судячи з усього, узгоджує ключові кроки у сфері безпеки із США і навряд чи робитиме різкі рухи, що заскочать партнерів зненацька.
Більше за темою: Make Japan Nervous Again. Як Токіо реагує на обрання 47-го президента Сполучених Штатів?
З точки зору Пекіна, будь-яке посилення японської військової ролі – це повернення Японії на шлях мілітаризму, який загрожує Китаю та підриває післявоєнний устрій. Китайська влада вкрай різко відреагувала на недавні сигнали з Токіо. Дипломатично Пекін намагається ізолювати Токіо. У 2025 р. Китай обмежив контакти високого рівня, скасував візити делегацій, заборонив імпорт японських морепродуктів та навіть лякав громадян КНР «небезпеками перебування в Японії» через нібито антикитайські настрої. Китайські медіа розгорнули кампанію з формування образу Японії як ненадійної, ворожої держави, що «прагне переглянути підсумки Другої світової» і в союзі зі США стримує зростання Китаю. Ця риторика розрахована як на зовнішню, так і на внутрішню аудиторію – у КНР ростуть націоналістичні настрої, й образ «японської загрози» може консолідувати населення навколо Компартії. Таким чином, жорсткі кроки Японії фактично вигідні китайському керівництву інформаційно. Якщо Токіо піде на радикальні зміни, Пекін отримає привід наростити власну військову міць ще швидшими темпами і, можливо, вдасться до попереджувальних агресивних дій. Ризик прямих інцидентів між збройними силами двох держав у такому разі зросте. Наприклад, уже зараз є небезпека зіткнень кораблів чи літаків біля тих самих Сенкаку. Відсутність механізмів контролю озброєнь чи гарячих ліній між арміями КНР і Японії ускладнює ситуацію. Ризик для регіональної стабільності очевидний: гонка озброєнь і жорстка риторика можуть створити спіраль безпеки, коли кожна сторона виправдовує нарощування сил діями опонента. Китайсько-японські відносини вже увійшли в період напруженості, якого не було з 1970-х років, і подальший зсув Японії від пацифізму майже напевно призведе до тривалої холодної конфронтації між двома азійськими гігантами.
Вас може також заціквити: Нанкінська різанина: онтологічна травма у відносинах Японії та Китаю
Реакція двох корейських держав на можливий «новий курс» Японії неоднорідна, але в обох простежується занепокоєння. Фактично Північна Корея використовує ситуацію, щоб виправдати подальшу розбудову свого ядерного арсеналу під приводом «загрози від Японії», хоча саме ядерна програма КНДР багато в чому спровокувала тривоги Японії. Отже, коло замикається: агресивна поведінка Пхеньяна підштовхує Токіо до переозброєння, яке у відповідь слугує новим аргументом для КНДР не відмовлятися від status quo. Про перспективи денуклеаризації Півночі за таких умов годі й говорити – сторони заходять у глухий кут взаємного виправдання своїх військових програм.
Південна Корея історично дуже чутливо ставиться до японського переозброєння через пам’ять про колоніальне минуле. У Сеулі будь-які кроки Японії в бік посилення військової могутності традиційно зустрічають критику з боку громадськості та опозиції. Водночас попередній уряд Республіки Корея на чолі з президентом Юн Сок Йолем дотримувався проамериканського курсу і розумів спільність викликів з Японією (ракетна загроза КНДР, експансіонізм Китаю). 2023 року було зроблено політично сміливі кроки назустріч Токіо – врегульовано частково історичну суперечку щодо примусової праці корейців у роки Другої світової, відновлено повномасштабну дію угоди про обмін розвідданими (GSOMIA) тощо. Влітку 2023 р. США, Японія і Південна Корея вперше провели тристоронній саміт в Кемп-Девіді, задекларувавши новий рівень безпекового партнерства між трьома демократіями в Східній Азії.
U.S. President Joe Biden, Japan’s Prime Minister Fumio Kishida and South Korea’s President Yoon Suk Yeol attend a photo op on the day of trilateral engagement during the G7 Summit at the Grand Prince Hotel in Hiroshima, Japan, May 21, 2023. REUTERS/Jonathan Ernst
У цьому сенсі обережне посилення оборонної політики Японії де-факто сприймається в Сеулі як частина ширшого процесу консолідації союзників проти Півночі та Китаю, проте також існують межі. Ядерне озброєння Японії або розгортання японських військ за кордоном (навіть для допомоги Тайваню) наразі неприйнятні для Сеула ні політично, ні емоційно. Південнокорейський уряд прямо не коментував заяви Хіраї, але місцева преса та експертне середовище відгукнулися негативно. Власне, у Південній Кореї також є дискусії про доцільність розробки ядерної зброї у відповідь на арсенал КНДР, але поки що Сеул утримується, роблячи ставку на союз із США. Якщо ж Японія раптом порушить табу, це може підштовхнути і південнокорейців до аналогічних вимог – вкрай небезпечна перспектива нового витка ядерного протистояння вже між Сеулом і Токіо. З огляду на це, керівництво Південної Кореї закликає Японію до прозорості та стриманості: скоординоване стримування противників – так, але без односторонніх радикальних жестів.
Для Тайваню посилення оборонної позиції Японії є радше позитивним фактором. Тайбей давно намагається заручитися неформальною підтримкою Токіо, адже розуміє, що в разі китайської агресії проти Тайваню Японія навряд чи залишиться осторонь. Іще у 2021 році, після виступу Сіндзо Абе про «тайванську кризу = кризу Японії», тайванська влада публічно дякувала Японії за чітку позицію на підтримку мирного статус-кво. У жовтні 2024 р., коли прем’єр Японії (на той момент Шіґеру Ішіба) висловив «серйозне занепокоєння» спільними китайсько-російськими навчаннями навколо Тайваню, Міністерство закордонних справ Тайваню офіційно подякувало Токіо за цю позицію та наголосило на важливості співпраці Японії, США і Тайваню задля стабільності. Таким чином, Тайвань бачить у більш рішучій Японії важливу опору стримування Китаю.
Із військової точки зору, японські сили самооборони можуть суттєво допомогти Тайваню у разі війни, принаймні забезпечити захист тилових комунікацій, прикрити повітряний простір над Східно-Китайським морем, забезпечити логістику союзників на японських базах. Уже той факт, що Японія озвучує готовність розглядати тайванський конфлікт як екзистенційну загрозу, змушує Пекін враховувати проблему війни на два фронти, оскільки крім США у війну може втрутитися ще й Японія. Для Тайбею це додатковий стримувальний чинник проти Китаю. Водночас тайванська сторона розуміє і ризики надмірної ескалації риторики. Якщо Токіо занадто випереджатиме події, оголошуючи про наміри безпосередньо захищати Тайвань, Пекін може спробувати діяти на випередження, поки Японія ще не порушила власні правові обмеження. Тайванські дипломати, ймовірно, непублічно радять японським колегам зберігати стратегічну двозначність: давати зрозуміти про свою підтримку Тайваню, але формально залишатися в рамках політики «одного Китаю» (що, власне, Токіо і робить з 1972 року). Таким чином, позиція Тайваню – обережний оптимізм. Тайбей вітає поступовий зсув Японії до більш активної ролі у безпеці регіону, розширює неофіційні військові контакти (напряму між береговою охороною, через обміни між аналітичними центрами тощо) і посилює власну оборону, очікуючи, що у вирішальний момент Японія не залишиться осторонь.
Висновки
Японія поступово відходить від крайнощів повоєнного пацифізму, приводячи свою оборонну політику у відповідність до нових загроз. Протягом останнього десятиліття Токіо здійснило серію поступових реформ: дозвіл на колективну самооборону (2015), зняття 1%-го «стелі» військового бюджету (2017), ухвалення нової стратегії з різким нарощуванням сил (2022). Ці кроки відбуваються в рамках чинних союзних зобов’язань і міжнародного права, тому їх не можна назвати «ремілітаризацією» у сенсі порушення мирних принципів, а радше адаптацією оборонної стратегії до реалій. Разом з тим, заклики в Японії до ще радикальніших змін – перегляду Конституції, набуття ядерної зброї тощо – поки що перевищують межі політичної реальності. Вони відображають позицію найконсервативніших кіл і не користуються широкою підтримкою населення чи повним схваленням союзників. Саме тому найбільш імовірний сценарій на найближчу перспективу це продовження курсу на зміцнення самооборонних сил та оборонного союзу із США без формальної відмови від пацифістських норм. Такий курс вже приносить результати у вигляді підвищення японської обороноздатності та стримування противників, але балансувати між силою і стриманістю дедалі складніше. Для регіональної стабільності помірне посилення Японії може мати позитивний ефект, як-от посилення стримування агресора, гарантування рівноваги сил, якщо воно буде чітко скоординоване з партнерами і не провокуватиме зайвих страхів сусідів. Натомість різкий односторонній «поворот» до мілітаризму несе значні ризики: гонку озброєнь, дипломатичну ізоляцію Японії, ескалацію напруження аж до воєнних інцидентів. Пекін вже трактує навіть риторичні зміни в Японії як ворожий акт і нарощує тиск у відповідь, тоді як Сеул та інші сусіди висловлюють глибоку стурбованість. У такій ситуації вкрай важливо, щоб Токіо разом з союзниками реалізовували скориговану безпекову стратегію обережно і відповідально.
Авторка – Марія Гірняк, молодша дослідниця програми “Азія” Аналітичного центр ADASTRA
Сподобалась стаття? Підтримай вихід якісної української аналітики, ставши патроном ADASTRA. Ми цінуємо вашу підтримку!