Як усім світом спонукати людей домовлятися між собою, або Медіація по-cінгапурськи

7 серпня 2019 сталась подія, на яку міжнародне співтовариство чекало досить тривалий час – підписання конвенції, що регламентує процес медіації та визнає його найбільш бажаним методом вирішення комерційних спорів через залучення посередника – медіатора. У статті з'ясуємо, чому Конвенцію було підписано саме в Сінгапурі, країні, яку завдяки «економічному диву» Лі Куан Ю та його славнозвісній «посадці трьох друзів» прийнято називати взірцем боротьби з корупцією.

«Contra spem spero»

Починаючи з 2014 року, в українських ЗМІ в контексті останніх світових подій неодноразово наскрізною ниткою поставала думка про те, що сучасне міжнародне право не працює, є застарілим та потребує значного оновлення, тобто ще більшої уніфікації міжнародно-правових норм. Мовляв, якби подібні міжнародно-правові норми виконувались первинними суб’єктами міжнародного права – державами – то анексії Криму та війни на Донбасі можна було б уникнути, а покарання для осіб, винних у цьому, було б швидким і неминучим.

Слід апелювати до цієї тези  фахово та без емоцій, враховуючи декілька важливих деталей. Система норм міжнародного права не схожа на жодну національну систему права окремої держави. Міжнародно-правові документи приймаються лише після неодноразового попереднього узгодження, до того ж з урахуванням різних правових особливостей, які існують у державах міжнародного співтовариства.

Що принципово нового пропонує Конвенція?

Офіційно документ, що підписали 46 держав та Україна зокрема, має назву «Конвенція ООН щодо міжнародних угод, укладених внаслідок медіації». На честь держави-центру міжнародного арбітражу її вже встигли охрестити «сінгапурською».

Звичайно, у таких непростих питаннях як медіація, треба насамперед чітко виокремити, до яких угод може застосовуватися нещодавно підписана Конвенція, а до яких – ні. Умовою або ж, як позиціонує українська школа права, сферою застосування Сінгапурської конвенції є наявність як мінімум двох сторін, що мають бізнес у різних державах.

Також даний міжнародно-правовий акт безпосередньо стосується держав, у яких сторони, що підписують мирову угоду, ведуть бізнес, тобто за умови, що спір виник в іншій державі й саме на її території виконується частина зобов'язань; або він безпосередньо стосується держави, з якою тісно пов'язаний предмет мирової угоди,  як первинного суб’єкта міжнародного права. Наприклад, сторони могли погодитися з тим, що спори між ними мають вирішуватися через суд у визначеній юрисдикції або через арбітражні процедури. Стороні, яка шукає примусового виконання зобов'язань, необхідно буде розпочати судовий процес чи ініціювати арбітраж.

Дізнавайтеся більше: Арбітраж vs суд: що і коли краще обирати?

Проте Конвенція не застосовується, якщо одна зі сторін хоче ініціювати вирішення спору, пов’язаного із сімейним, спадковим або трудовим законодавством для особистих, сімейних чи побутових цілей.

Важливо також розуміти, що у випадку, коли сторона проводить бізнес-операції, відповідним місцем діяльності визначається те, яке має найбільш тісний стосунок до спору,  вирішеного мировою угодою. Основною умовою застосування даної Конвенції є наявність письмової угоди. Зазначений документ також містить чіткі вимоги до посередників у вирішенні спору. Така особа, або група осіб, не повинна мати можливості впливати на вирішення проблеми, а має лише супроводжувати угоду та слідкувати за здійсненням належної процедури.

Донедавна визначення «медіації» в міжнародному праві містилось лише в ст. 1 Типового закону Комісії ООН із міжнародного торгового права (ЮНСІТРАЛ) 2002 р., остання, власне, і підготувала цю Конвенцію до підписання. Даний нормативно-правовий акт не забороняє державам, що приєднались до нього, тобто підписали та ратифікували, підписувати інші угоди, якщо такі не суперечать змісту Сінгапурської конвенції. Особливо актуальним є те, що учасниками Конвенції можуть бути не лише держави, а й регіональні економічні організації.

Які держави вже стали учасниками конвенції?

Під час офіційної церемонії Конвенцію про посередництво в Сінгапурі підписали 46 держав, включаючи США, Сінгапур, Китай, Індію, Малайзію, Філіппіни, Україну та Південну Корею. Великобританія, Європейський Союз та Австралія поки не стали підписантами даного акту. Зазначимо, що документ набуває чинності через 6 місяців після приєднання або ратифікації трьох держав.

Схвалення Конвенції, ймовірно, спонукатиме транснаціональні корпорації ретельно перевіряти контрагентів, але гарантуватиме їм більшу впевненість у транскордонних проєктах та транзакціях, закріпить думку про те, що їхні мільярди доларів не пропадуть у разі недобросовісної поведінки або ж банального порушення контрактних зобов'язань.

Очевидно, що поступово світове співтовариство буде розглядати посередництво як вигідно з економічної точки зору витрачений час, а загалом ефективний процес – як частину інструментарію у вирішенні спорів.

Не  «посадками трьох своїх друзів» єдиними

Окрім успішної боротьби з корупцією, варто також нагадати, що Сінгапур – міжнародний центр арбітражу, що є дуже потужним сигналом для міжнародних інвесторів. «Singapore International Arbitration Centre, SIAC» де-факто – це організація, яка діє ще з 1991 року. Центр є своєрідною гарантією та символом того, що угоди, укладені в процесі медіації, не будуть простим псуванням паперу.

Більше того, тут ми маємо справу з організацією, представленою 500 представниками 40 різних юрисдикцій, що в цілому використовують прецедентне право. До речі, лише двоє осіб з цих 500 представляють Україну. Для порівняння, місцеві мешканці однойменної столиці мають групу зі 130 осіб.

Окрім інтернаціональності членів арбітражу, швидкими темпами росте кількість справ, які розглядає центр, що недвозначно показує зростання рівня довіри до цієї інституції.  Якщо у 2014 кількість кейсів, які розглядав арбітражний центр становила 222 справи на рік, то у 2016 – уже майже 350.

Кількість справ, що розглядає арбітражний центр у Сінгапурі

Найбільший вплив Сінгапурська конвенція буде мати, швидше за все, в Азії, так як саме в азійських країнах компанії найбільш позитивно налаштовані щодо медіації як способу вирішення спорів.

Участь України та доля медіації у Верховній Раді

Те, що Україна підписала Конвенцію, є однозначним плюсом. Загалом, упевнено можна сказати, що підписуючи такий міжнародно-правовий документ, Київ дає знати про себе міжнародному співтовариству, відкрито висловлюючи свою готовність ініціювати процес медіації, якщо це буде потрібно. Очевидно, що сам факт приєднання до такої Конвенції дає шанси на отримання великих інвестицій у майбутньому. Але для цього мають бути враховані ще декілька факторів: довіра до суддівської системи в цілому, конкурентоздатність українських компаній тощо, та наявність спеціального закону, який має бути узгоджений із текстом Конвенції.

Проблема нині полягає лише в тому, що Верховна Рада VIII скликання провалила голосування за законопроєкт № 3665 «Про медіацію», який би дозволив супроводжувати вирішення спорів шляхом посередництва.

Вас може зацікавити: Відкритий шлях до ратифікації Римського статуту

Оскільки, усі зареєстровані, але неухвалені, законопроєкти із завершенням роботи чергового скликання Верховної Ради не переходять у наступне скликання, цей законопроєкт, пройшовши комітети, ризикує стати історією.

Звичайно, нинішній депутатський корпус може використати текст цього законопроєкту та напрацювання експертних кіл, але в такому випадку необхідно знову розпочинати усю процедуру спочатку, і робити це слід якомога швидше.

Медіація в Україні існує, але в неофіційних формах. Тобто мирова угода, яка прописана в українських процесуальних кодексах, де-факто й замінює класичну медіацію. Мабуть, чи не найбільше медіація зараз застосовується в сімейному праві щодо справ про розлучення, виплату аліментів, вирішення місця проживання дитини тощо.

Нерідко медіацію використовують і в трудовому праві, оскільки вирішення колективних спорів загалом дуже близьке до процесу медіації. Активно медіація застосовується й щодо захисту прав споживачів. Сподіваємось, що Верховна Рада нового скликання ратифікує Конвенцію та згодом прийме спеціальний закон про медіацію, на ухвалення якого давно чекає громадянське суспільство в Україні.

Автор – Владислав Фарапонов, Аналітичний центр ADASTRA