Братиславська баталія: що можуть принести позачергові парламентські вибори у Словаччині?

Майже наприкінці минулого 2022 р. вже доволі розділений уряд Словаччини був відправлений у відставку парламентом країни. І хоча дату позачергових виборів поки так і не було призначено, очевидно, що вони стануть складним випробуванням на єдність для народу невеликої центральноєвропейської держави: війна в сусідній Україні, проблеми з корупцією та наявність майже у кожного потенційного нового глави уряду «скелетів у шафі» створюють доволі похмуре тло для виборчого процесу. Про те, хто має найбільші перспективи на перемогу та як прогнозовані результати голосування можуть вплинути на відносини Братислави з Києвом, – читайте у цій статті.

Прем’єр-міністр Словаччини Едуард Геґер (з квітня 2021 р.), як і його попередник Ігор Матович, (2020-2021 рр.) у складні для ЄС часи змогли втримати державу в загальноєвропейському «вікні Овертона», не давши їй перетворитися на непередбачуваного партнера, котрого хитає від внутрішніх політичних пристрастей. Йому вдалося – можливо, частиною власного рейтингу – не дати Брюсселю та Вашингтону розчаруватися у Братиславі та ствердити державу як один з осередків передбачуваності у складному центральноєвропейському регіоні; як він сам зазначав у своїй промові на саміті Кримської платформи у Києві 2021 р. – «робити все, аби верховенство сили не переважило верховенство права». Часом він ішов на ухвалення непопулярних кроків – однак все ж мав за собою згоду коаліції, котру тримали прагнення посилювати правоцентристський фронт та – очевидно – здоровий глузд.

Утім, з певного часу навіть у найбільш дружних лавах стається розкол – не оминула ця халепа й Геґера. Колишні колеги 15 грудня 2022 р. разом з опонентами проголосували за висловлення його урядові вотуму недовіри, що поставило країну перед перспективою позачергових парламентських виборів у надзвичайно відповідальний для всієї Європи час. Словаччина хоч і не є особливо заможним членом ЄС, однак становить частину важливого східного флангу Союзу та НАТО й активно допомагає Україні у зміцненні потужності Збройних Сил у часи шаленого російського натиску. Але чи зміниться ця ситуація після парламентських виборів?

Звичайна політика та залежні депутати

Словацький парламент – Національні збори – налічує 150 місць.

За підсумками виборів 2020 р. найбільша кількість мандатів (спочатку 53, наразі 37 разом з союзниками) належить партії глави тепер вже перехідного уряду Геґера «Звичайні люди та незалежні особистості». Вона прийшла до влади, користаючись антикорупційною та помірно популістською риторикою, будучи доволі правою у соціальному плані (зокрема, виступаючи проти одностатевих шлюбів). Гасла щодо боротьби з корупцією привабили громадян, котрі втомилися від низки скандалів з розкраданням коштів представниками уряду Роберта Фіцо (2012-2018 рр.) – однак, як показала подальша історія, не надали імунітету від розчарування у майбутньому.

Зала засідань парламенту Словаччини. SME

17 місць наразі має партія «Ми – Родина» бізнесмена Бориса Коллара. Цей рух загалом є соціально-популістським і відстоює так звані «традиційні цінності». Хоча «Ми – Родина» є частиною побудованої на антикорупційних гаслах коаліції, журналісти-розслідувачі закидають Коллару численні контакти з мафіозними угрупованнями, частина членів яких «чомусь» опинилася у виборчому списку партії. Також у голови партії знайшли плагіат у дипломній роботі, захищеній у приватному Університеті Центральної Європи (не плутати з Центральноєвропейським університетом Джорджа Сороса) – де, за цікавим збігом, навчалася одна з депутаток від партії Петра Криштуфкова, коханка кількох мафіозних лідерів, котрі всі помирали у відносно молодому віці (за що її прозвали «Чорною вдовою»). 

Ще 14 депутатів разом мають дрібніші проєвропейські партії «Громадянські демократи» та «За народ», що підтримують «Звичайних людей та незалежних особистостей».

27 місць зберігає партія «Курс – соціальна демократія» колишнього глави уряду Роберта Фіцо. Ця політсила вважається однією з найкорумпованіших і найбільш популістських у словацькій політиці, а з її представниками (особливо Фіцо) пов’язано чи не найбільше скандалів. За каденцій цього політика (а їх він мав дві – у 2006-2010 та 2012-2018 рр.) Словаччина тримала курс на покращення стосунків з рф та Сербією, а на початку російського вторгнення у Грузію Фіцо звинуватив саме Тбілісі нібито у «провокативній поведінці» влади. Члени партії експрем’єра неодноразово використовували для приваблення електорату антимігрантські й шовіністські гасла, що призводило, зокрема, й до конфліктів із урядом Угорщини.

Читайте також: Що таке «Партія двохвостого собаки» і як вона пепетворилася на серйозний політичний проєкт Угорщини?

Також у період першої каденції Фіцо оголосив своїм ворогом пресу, називаючи журналістів «антисловацькими шльондрами», «гієнами» та «зміюками». Врешті, саме ця фобія йому дорогого вартувала: 2018 р. він пішов у відставку після неспроможності (або, можливо, й небажання) ефективно розслідувати убивство журналіста Яна Куцяка, котрий випустив низку матеріалів про злочинні зв’язки членів партії Фіцо та його подруги Мартіни Кушнірової. Звичайно, тоді було заарештовано низку безпосередніх підозрюваних (винність яких навіть вдалося довести), але от замовники та вигодонабувачі опинилися, вочевидь, занадто високо, щоб до них дотягнулася словацька «Феміда». Куцякові вдалося довести наявність у «Курсу» зв’язків з організованими злочинними угрупованнями (в тому числі італійською мафією), а також причетність партії до розкрадання коштів, виділених ЄС на розвиток сходу Словаччини. Фіцо не мав інших варіантів, окрім як відставки – а на антикорупційній темі добре наростила рейтинг вже згадана партія Геґера та Матовича.

20 мандатів тримає колись урядова партія «Свобода і солідарність» (СаС). Вона має загалом праволіберальне спрямування – себто відстоює обмежені регулятивні повноваження уряду, розширення економічних свобод і невтручання в особисте життя громадян. Щодо ЄС партія налаштована загалом позитивно, однак опонує примусовому перерозподілу мігрантів між державами-членами та спільній економічній політиці (наприклад, висловлювалась проти надмірної допомоги Греції за наслідками боргової кризи 2010 р.) Про обставини, за яких СаС перестала бути частиною уряду, ми докладніше розповімо нижче.

11 місць має «Голос», що – на відміну від однойменної української партії – спрямована лівіше. Її очільник – колишній глава уряду від «Курсу» Петер Пеллегріні (2018-2020 рр.). Як і його попередник Фіцо, Пеллегріні неодноразово звинувачувався у корупційних злочинах (зокрема вимаганні хабарів) і заявляв, що у разі приходу до влади «розбереться» з усіма, хто розслідував ці випадки – на цьому підґрунті він знайшов спільну мову з «Курсом» та «Ми – Родина».

Роберт Фіцо (ліворуч) та Петер Пеллегріні. ZDF

Загалом 15 місць мають у парламенті три дрібніші праві партії – Народна партія, «Республіка» та «Життя». Це вкрай праві рухи (особливо перші два), що використовують цілий арсенал прийнятних для відповідного напрямку засобів: від гомофобії до антисемітизму і євроскептицизму та теорій змови.

Лідер Народної партії Маріан Котлеба «прославився» тим, що під час подій Революції Гідності написав листа Віктору Януковичу з проханням не продовжувати євроінтеграцію України, виступав на спільних заходах з кумом путіна Віктором Медведчуком і звинувачував Україну у «збройній агресії проти населення Донбасу», а також порівнював НАТО з Третім Райхом. Партія Котлеби, ймовірно, непрямо фінансувалася російським урядом через підставну особу в Білорусі.

«Республіка» не має жодного особливо примітного впливу й потрапила до новин нещодавно у зв’язку з трагічними подіями у Братиславі: 12 жовтня син одного з представників партії опублікував у соцмережах маніфест про «боротьбу з ЛГБТ та єврейським засиллям» і застрелив двох чоловіків біля гей-клубу, після чого наклав на себе руки.

Решта місць належать представникам дрібніших партій або незалежним депутатам.

Історія хвороби, або Як розпадалася коаліція

Як вже зазначалося, коаліція у Словаччині врешті розпалася. Погляньмо на те, чому ж так сталося.

Напруга всередині уряду зростала ще в рамках роботи кабінету попередника Геґера Ігоря Матовича. У грудні 2020 р. тодішній прем’єр Матович публічно назвав голову союзницької (!) СаС Рішарда Суліка «ідіотом» в етері ток-шоу Braňo Závodský Live на Radio Express, звинувативши його в неправильних кроках під час боротьби з пандемією коронавірусу. Очевидно, що Сулік взяв до уваги це висловлювання – однак спершу не подав виду. Після формування кабінету Геґера Сулік більше року не реагував на особисті нападки Матовича, хоча його періодично критикували журналісти за те, що він схарактеризував певні кроки Матовича як «маніакальну фазу».

У червні 2022 р. СаС оголосила, що припиняє відвідувати засідання очільництва коаліції через нібито неодноразові персональні атаки Матовича на Суліка. При цьому керівники продовжили відвідувати офіційні засідання Кабміну. «Мафіозі» Борис Коллар організував зустріч між прем’єр-міністром Геґером і Суліком, щоб домогтися «повернення СаС до коаліції» – у повноцінному вигляді.

Дізнавайтеся більше: «Мала велика країна»: зовнішньополітичні орієнтири Словацької Республіки

Інше розходження між урядовими партіями сталося на підґрунті схвалення податкової реформи під неформальною назвою «Податкова революція». СаС як партія, що відстоює бюджетну ощадливість, виступила проти цих заходів, стверджуючи, що вони можуть бути досягнуті лише за рахунок підвищення податків. При цьому при ухваленні цього законопроєкту «Звичайні люди» спиралися на голоси вкрай правої Народної партії. Ціною ухвалення цього законопроєкту стало рішення щодо надання дещо нижчих податкових пільг родинам, діти яких не ходять до школи. Ця умова вважається дискримінаційною, оскільки серед таких родин багато ромських – однак вона й стала запорукою підтримки з боку правих, котрим імпонує жорстке ставлення до меншин. Врешті президентка Чапутова наклала на акт вето з огляду на процедурні питання, однак парламент це вето подолав – знов-таки за участі представників Народної партії, яких у СаС назвали «фашистами».

6 липня 2022 р. СаС оголосила про вихід з коаліції за невиконання умови щодо відставки міністра фінансів (яким за цікавим збігом був на той час Ігор Матович). 31 серпня, в останній день дії ультиматуму, партія глави уряду оголосила, що Матович може піти у відставку, якщо СаС погодиться на десять її пропозицій, зокрема підвищення податків. Очевидно, що цього не сталося, і чинний кабінет став урядом меншості. 13 вересня президентка Чапутова прийняла відставку трьох міністрів від СаС.

Президентка Зузана Чапутова вручає Ігореві Матовичу мандат на формування уряду 4 березня 2020 р. Пресслужба президента Словаччини

Після того як уряд втратив більшість, СаС – тепер вже опозиційна партія – дала сигнал, що готова обговорити умови свого повернення до уряду, якщо Ігоря Матовича буде звільнено з посади міністра фінансів. У парламенті ініціювали вотум недовіри Матовичу, який провалився за рахунок тих же самих вкрай правих партій, що підтримали міністра. Після цього СаС заявила, що не прагнутиме більше повернутися до уряду. Таким чином, склалися всі передумови для того, аби кабінет не протримався надто довго. Врешті, на 13 грудня було призначено попередню дату голосування – але партії уряду та їхні праві «партнери» проголосували за відтягнення цього дедлайну до 15 грудня.

15 грудня, у день голосування, відбулася пресконференція, на якій Ігор Матович запропонував піти у відставку з посади міністра фінансів за умови, що «Свобода і солідарність» не голосуватиме за вотум недовіри та пообіцяє підтримати запропонований бюджет. Після цієї пропозиції прем’єр-міністр Геґер разом із міністром з питань довкілля Яном Будаєм продовжили переговори з Суліком та іншими представниками СаС. Зрештою, остання опублікувала заяву для преси, у якій відхилила пропозицію.

Вас може зацікавити: Пан і хуліган: чого варто очікувати від президентських виборів у Чехії

Після початку голосування майже одразу було оголошено 40-хвилинну перерву, щоб дати можливість провести засідання парламентської групи «Звичайних людей». Під час перерви Ігор Матович пішов до Президентського палацу, підписав заяву про відставку та передав її керівнику адміністрації президента, який потім передав її своєму помічнику, щоб зробити копію. Коли помічник повернув керівнику оригінал і копію заяви про відставку, Матович взяв обидва папери з його рук, сказав, що передумав, і пішов назад.

Перед голосуванням у парламенті всі депутати від «Звичайних людей», крім одного, залишили залу засідань, щоб продемонструвати свою підтримку кабміну. Голосування пройшло успішно: 78 із 150 депутатів (тобто більше половини) проголосували за недовіру. Після вотуму недовіри президентка Чапутова офіційно відправила у відставку кабінет Геґера та призначила його тимчасовим урядом з обмеженими повноваженнями.

Однак вже після нового року прем’єр спробував знайти достатньо підтримки для того, аби втриматися у кріслі: розпочавши збір підписів депутатів за висловлення довіри уряду. У разі, якщо йому вдасться отримати 76 депутатських підписів, кабінету може вдатися допрацювати до 2024 р., коли його повноваження завершаться «природнім чином» і будуть проведені чергові вибори. Деякі депутати від СаС підтримали ініціативу, однак не через «особливу любов» до Геґера, а через те, що у сучасних обставинах вважають дострокові вибори «останнім, що потрібно державі». Загалом такий сценарій «не виглядає неможливим»; зламати його може лише імовірне розходження між прихильниками Матовича та Геґера (місцеві ЗМІ також пишуть, що у першого у планах є заснування окремої, більш правої партії). Наведений нижче сценарій базується на припущенні, що дострокові вибори все ж відбудуться.

Перспективи та прогнози

Наразі результати більшості соцопитувань прогнозують перемогу на прийдешніх дострокових виборах двом лівим партіям: «Голос» та «Курс – соціальна демократія». Імовірно, з огляду на спільну історію вони цілком можуть утворити спільний уряд, який вирізнятиметься більшим євроскептицизмом та проросійськістю – зокрема, з огляду на попередні заяви та діяльність Роберта Фіцо. У разі, якщо останній стане вагомою фігурою, навіть чисто дипломатична підтримка України стане проблемною, не кажучи вже про військову та фінансову допомогу.

А порівнювати є з чим: на даний момент Братислава надала Україні 8 САУ Zuzana, 30 БМП, кілька гвинтокрилів, ракети для систем «Град», комплекси ППО, медичне обладнання – непогано як для невеликої центральноєвропейської країни – а також прийняла дещо більше 100 тис. переміщених осіб (за загальної чисельності населення близько 5,6 млн осіб).

Самохідна артилерійська установка Zuzana 2 – один з символів західної мілітарної допомоги Україні. Konstrukta Defence

Очевидно, що у випадку приходу до влади Фіцо, котрий не вирізняється особливими симпатіями до України, може ухвалити «вольове рішення» про «перерозподіл відповідальності» - себто урізання її нібито для того, аби допомагали в першу чергу «багатші» держави або ж ті, що нібито «підтримують конфлікт». Сам політик пообіцяв блокувати допомогу Україні у разі повернення в уряд.

Раніше ми писали про таке: Тріумф мініпутіних у Європі: що несуть Україні результати виборів в Угорщині та Сербії

Єдиним варіантом, за якого, ймовірно, цей прогноз може не справдитися, могла б стати коаліція «Голосу» з СаС та, наприклад, партією «Позитивна Словаччина», що нині стоїть приблизно на третьому місці у рейтингах та підтримує президентку Чапутову. Разом вони можуть розраховувати приблизно на 40% голосів, чого – а надто за умови строкатості інших партій – має вистачати для формування коаліції (або принаймні близько до неї).

Утім, невідомо, чи схочуть такі доволі різні за ідеологією та політичною історією рухи вступати у коаліцію – і, що найголовніше, їм бракує якоїсь спільної мети (наприклад, не схоже, що вони об’єднаються навколо підтримки Чапутової, зовнішньополітичного курсу чи якихось інших тем). При цьому й інші партії навряд чи зможуть знайти якісь точки дотику. Партія Фіцо не захоче єднання зі «старими обличчями» зі «Звичайних особистостей» чи тим паче вкрай правих партій, а силами самої лише «Ми – Родина» навряд чи вийде виграти достатньо мандатів у парламенті.

Тож з огляду на відсутність явного фаворита електоральних симпатій, на Словаччину, вочевидь, чекає доволі цікаве ближче майбутнє, сповнене політичної боротьби. Для України та ЄС воно буде не менш інтригуючим, позаяк від волевиявлення словацького народу залежить те, чи лишиться Братислава дружнім членом європейської родини, а чи перетвориться на ще одного «троянського коня» всередині організації за прикладом свого південного сусіда.

Автор – Богдан Мироненко, експерт із Центральної Європи та Балкан Аналітичного центру ADASTRA  

Сподобалася стаття? Тоді підтримайте незалежну українську аналітику, ставши патроном ADASTRA!