Тріумф мініпутіних у Європі: що несуть Україні результати виборів в Угорщині та Сербії?

Поки повномасштабна російська агресія проти України домінує в глобальному інформаційному полі, повз проходять політичні події, які матимуть далекосяжні наслідки для нашої держави не лише в контексті нинішньої війни, але й подальшого євроінтеграційного курсу. 3 квітня відбулися парламентські вибори в Угорщині, а також президентські, парламентські та місцеві вибори в Сербії, за результатами яких Віктор Орбан та Александар Вучич, обидва стабілократи, провідники антиліберального й проросійського курсу залишилися на своїх посадах, використавши війну як політичний козир.

Очевидно, такому розвиткові подій вкрай зраділи в москві. Однак, якщо Сербія – проросійський заповідник на Балканах – є всього лиш державою-аспірантом ЄС і своєю риторикою здатна викликати хіба роздратування, то Угорщина як країна-член Європейського Союзу здатна зробити процес отримання Києвом статусу кандидата на вступ проблематичним. Та чи виправдані такі побоювання? У цьому матеріалі розбираємося, як минули вибори в останніх прихильників кремля в Європі, і що це означатиме для України.

Угорська рапсодія

Парламентські вибори 2022 р., безсумнівно, стали своєрідним вододілом новітньої історії Угорщини. Вони закріпили репутацію Віктора Орбана як непереможного «народного кандидата», здолати якого виявилося не під силу навіть єдиному фронту опозиції. Ба більше, глава уряду примудрився взагалі виставити в контрольованих угорських медіа цю єдність як недолік, позиціонуючи її не відкритістю, готовністю до співпраці та солідаризмом, як це планували її очільники, а боягузтвом, угодовством і «замітанням під килимок» політичних принципів.

Мітинг прихильників альянсу «Об’єднані заради Угорщини». Gabriella Barbara/Alamy Stock Photo

Ще в грудні 2020 р. представники шести головних опозиційних сил Угорщини домовилися про формування спільного антиорбанівського списку для участі в парламентських виборах 2022 р. Цей хід одразу ж сподобався так званому «електоральному болоту» – тим потенційним виборцям, що не симпатизували жодній із партій або не обрали ніякої, не цікавлячись політикою. У разі походу на вибори, за припущенням аналітиків, таким складом блок міг розраховувати приблизно на пів мільйона голосів лише від таких осіб. Погляньмо ж ближче на учасників цього передвиборчого пакту. 

Чи не найвідомішою з них для українців є партія «Йоббік» (досл. «Рух» – скорочення від повного «Рух за кращу Угорщину»). Її назва в навколополітичному середовищі стала означальною для будь-якого праворадикального, антиєвропейського, антиліберального й шовіністичного руху з цілком очевидними зв’язками з москвою. Така права опозиція «Фідес» привертала увагу й симпатії доволі значної кількості виборців, однак так і не спромоглася вирвати «Йоббік» зі своєрідної електоральної бульбашки. 

Тому до 2018 р. лідери «принципової, консервативної та радикально патріотичної партії» (як вони її описували) усвідомили необхідність перегляду своєї політичної платформи на користь менш екстремістських позицій, що стало в нагоді при формуванні нового альянсу протидії Орбанові, зробивши її менш токсичною в очах помірніших союзників.

Соціалістична партія – прямий нащадок керівної в 1956-1989 рр. Соціалістичної робітничої партії. Вона знаходилася в зеніті своєї слави в пострадянській Угорщині в 1994-1998 рр., володіючи абсолютною більшістю місць у парламенті, а у 2002-2010 рр. тримала гору в коаліційному уряді. Нині це класична європейська соціал-демократична політсила, що підтримує соціальну ринкову економіку, права меншин та є однозначно проєвропейською. 

«Демократична коаліція» – інший член блоку. Це партія глави уряду Угорщини у 2004-2008 рр. Ференца Дюрчаня. Загалом вона підтримує позиції соціалістів, однак є дещо більш економічно ліберальною та акцентує увагу на ідеї федеративної Європи. Сам Дюрчань входить у когорту малопопулярних прем’єрів в історії Угорщини через невдалу політику в галузях бюджету й охорони здоров’я. 

Детально політичні розклади ми розписували в матеріалі: Ворог мого ворога: як угорська опозиція об'єднується напередодні виборів

Остаточно його підтримку у 2006 році підірвав «злитий» у мережу запис виступу на закритій партійній конференції в курортному містечку Балатоношедь, під час якого Дюрчань з обширним використанням нецензурної лексики (типу «ця ї…на країна») коментує політичне життя держави й відверто зізнається в провальності дій уряду в більшості сфер (до прикладу, зазначає: «Останні півтора-два роки ми просто брехали населенню»). Звичайно, після такого скандалу популярність Дюрчаня різко знизилася, а державою навіть прокотилася хвиля протестів проти тодішнього глави уряду. Крім того, восени 2021 р., на тлі чуток про згуртування опозиційних партій, у прокат вийшов знятий за підтримки держави фільм про ті події, на показ якого возили школярів та працівників бюджетної сфери.

Участь в об’єднанні взяла також Зелена партія, яка до 2020 р. носила промовисту назву «Політика може бути іншою». Це класична партія-представниця напряму прямої демократії з опосередкованим нахилом у бік зеленої політики. З’явившись у 2009 р., вона вже встигла пережити кілька розколів, під час одного з яких (щодо вступу в антиорбанівський союз) з неї виокремилася партія «Діалог за Угорщину» – ще одна учасниця альянсу. 

Голова останньої, мер Будапешта Ґерґей Карачонь, відомий не лише своєю протидією курсові Орбана на місцевому рівні (до прикладу, на початку червня 2021 р. на знак протесту проти відкриття в місті філії китайського Фуданського університету він надав кільком вулицям «антирежимні» назви на честь Далай-лами, Вільного Гонконгу та Уйгурських мучеників (жертв геноциду, що провадиться комуністичним урядом Китаю)), а й координаційною діяльністю з розвитку місцевого лібералізму. У грудні 2019 р. він підписав із колегами з вишеградських столиць – Варшави, Праги та Братислави – так званий «Пакт вільних міст», у якому висловлюється відданість «спільним цінностям свободи, людської гідності, демократії, рівності, верховенства права, соціальної справедливості, толерантності й культурного різноманіття». 

Варто знати: Проблема закордонних угорців у зовнішній політиці Будапешта

Зрештою, варто зазначити і про партію «Моментум». Це чільна позапарламентська політсила Угорщини, що виросла з локального руху за проведення місцевого референдуму з питання висунення Будапешта як міста-кандидата на проведення Літніх Олімпійських ігор 2024 року під назвою NOlimpia. Активісти наголошували, що висувати на таку серйозну роль місто, на їхню думку, неготове до проведення настільки масштабного заходу, можна лише після консультації з місцевим населенням. Зрештою, заявку було відкликано, а містом-переможцем, як відомо, обрали Париж. «Моментум» активно бореться за дотримання владою громадянських прав та свобод, а також виступає проти співпраці Будапешта з авторитарними китайським та російським режимами. 

Проблеми в стані опозиціонерів та причини поразки

Усі ці партії і домовилися співпрацювати на найближчих виборах, аби спільно покласти край дванадцятирічному (до того моменту) пануванню Орбана. Однак і в такого тріумфу єдності швидко знайшлися цілком очевидні мінуси. Чільним із них було долучення партії «Йоббік», що приблизно з 2016 р. почала рух вліво, до більш прагматичних (здавалося б) правоцентристських позицій. Рух перетворився на порівняно проєвропейський та інтернаціоналістський, почав закликати до посилення міжнародного тиску на «режим Орбана», критикувати зближення Будапешта з Китаєм та росією, акцентувати увагу на соціальних питаннях. Це розчарувало вкрай правих виборців, що просто не сприйняли нового дивного порядку денного.

Його замінила партія «Моя Батьківщина», про ідеологію якої тут, певно, докладно доповідати немає сенсу, адже вона майже повністю копіює «класичний» «Йоббік» із його антиєвропейськістю, мігрантофобією та реваншизмом. Сподівання об’єднаної опозиції на те, що виграти вдасться завдяки сільським мажоритарним округам, утримуваних із 2018 р. «Йоббіком», не справдилися: здобути перевагу в жодному з них не вдалося – усі вони перейшли до кандидатів від керівної партії, а за списками голосували за «Мою Батьківщину».

Лідер партії «Моя Батьківщина» Ласло Торочкаї з колегами святкує проходження в парламент. MTI/Tamas Kovacs

Другий фактор, що спричинив поразку опозиціонерів, – особа очільника строкатого альянсу. Петер Маркі-Зай, мер маленького містечка Годмезевашаргей на півдні Угорщини, став кандидатом на посаду глави уряду за підсумками осінніх праймеріз, обійшовши євродепутатку Клару Добрев. Тоді багато хто тішився його перемозі, позаяк з’явився шанс позиціонувати його як альтернативу «Фідес» на основі її ж цінностей: Маркі-Зай – католик, багатодітний батько, виразник нестоличних інтересів. Утім, електоральні відсотки дещо знизилися, оскільки більшість партій альянсу (та, відповідно, виборців) вважали його «чужим», невідповідним космополітичним цінностям великого міста. Посилалися й на недосвідченість політика в «державних справах» вищого рівня, його необізнаність із реальним станом справ у Будапешті, намаганні «зсунути праворуч» загальноліберальну позицію.

До речі, вартий відзначення ще один епізод: довідавшись про поразку, лідер «Йоббік» Петер Якаб звинуватив у ній особисто Маркі-Зая, котрий, мовляв, «зайняв нечітку позицію». Дюрчань, Добрев та Карачонь усе ж оцінили поразку більш комплексно, відзначивши нечесні методи влади. Однак сам факт дисонансу наочно демонструє, що опозиціонери, на жаль, «збудували будинок на піску». Незгода нікуди не поділася – вимушено заморожена на час виборів, нині вона має всі шанси повернутися в максимально гострій формі. І попартійний результат опозиції вказує на це дуже наочно: до прикладу, кількість місць «Йоббік» знизилася з 17 до 9, зате 11 мандатів отримають представники непарламентського раніше «Моментуму».

Читайте також: Гроші в обмін на верховенство права: чому Польща та Угорщина позиваються до Суду ЄС?

Наостанок, свою роль у перемозі владної партії «Фідес» відіграло й паразитування на українському питанні. Пропаганда Орбана усіляко наголошувала на небажанні «втягувати Угорщину у війну», «посилати угорських вояків на вірну смерть», а опонентам закидала прагнення розмістити в Україні військовий контингент. Вона лякала «енергетичною кризою» в разі відмови від російських енергоносіїв і вигороджувала «Росатом» як учасника проєкту реконструкції АЕС «Пакш». І хай навіть сам Маркі-Зай неодноразово спростовував плани розмістити угорських військових і наголошував на важливості спільних дій із НАТО, багато виборців могли просто йому не повірити. На жаль, пропаганда зробила свою брудну справу: більшість виборців дійсно вважає, що «втягування у війну» – реальність, якої можна було уникнути лише голосуванням за «Фідес», що й матеріалізувалося у вигляді перемоги останньої.

Незмінність позиції владної партії, шалений піар та самопіар прем’єра Орбана (до якого долучився навіть міністр закордонних справ Петер Сіярто), сумнівна виборча «реформа» (якою опозицію змусили виставляти кандидатів у завідомо непрохідних місцях) призвели до того, що Орбан продовжить концентрацію влади у своїх руках впродовж наступних 4 років. Лише чітка та послідовна позиція вищого керівництва ЄС, індивідуальних держав-членів (як-от Польщі) та країн поза Союзом здатна буде не допустити перетворення «неліберальної демократії» на відвертий авторитаризм.

Значення угорських виборів для України

Очевидно, що й до того нелегкі відносини Києва з Будапештом, помножені на москвофільські кульбіти Орбана, викликають обґрунтовані занепокоєння в української громадськості щодо майбутньої політики Угорщини насамперед у контексті нашого євроінтеграційного курсу. Однак тут варто зауважити, що якою би незручною політичною фігурою не був для нас вже чотирикратний прем’єр Угорщини, усі зовнішньополітичні кроки в Європейському Союзі приймаються та імплементуються спільно всіма 27-ма державами-членами. І дотепер офіційний Будапешт підтримував всі пакети санкцій проти рф, введені за її війну проти України, та, що головніше, схвалив на березневому саміті Європейської ради заявку Києва на вступ до ЄС.

Прем’єр Угорщини Віктор Орбан і голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн. Jennifer Jacquemart/DPA

Потрібно розуміти, що сама Угорщина та її нинішній уряд не є антиукраїнськими: більше того він зацікавлений у хороших відносинах з Україною, в якій проживає 150 000 закордонних угорців, за політичні голоси яких активно бореться партія «Фідес». Уряд Орбана можна назвати цинічним (з огляду на його вперте бажання співпрацювати з москвою за формулою business as usual чи відмову доставляти транзитом до України натівське озброєння) і достатньо конфронтаційним (варто згадати лиш його шантаж по лінії співпраці Україна-НАТО в обмін на поступки Києва в мовному питанні), проте очікувати, що після виборів Угорщина займе якусь відверту антиукраїнську позицію не варто. Зрештою, не потрібно забувати, що той аргумент, до якого Орбан прислухається найбільше, – європейське фінансування – залежить також і від адекватності та сумісності зовнішньої політики Будапешта з одностайною позицією ЄС, який однозначно на боці Києва.

Сербська елегія стабільності та кремлівські агенти в парламенті

У неділю 3 квітня Сербія обирала не лише президента, а й парламент та органи місцевої влади, тому ці вибори могли створити ілюзію повномасштабної зміни сербського політичного ландшафту, якби не одне «але»: для Александара Вучича внутрішньополітична «дорога» стала ще рівнішою, а зовнішньополітичне маневрування віднині потребуватиме ще більш філігранних зусиль із боку «водія».

Кому війна, а кому виборчі бонуси

Косовське питання вже традиційно не облишило сербське політичне поле, коли Приштина не дозволила відкривати виборчі дільниці в північних косовських муніципалітетах. Зрештою, тліючий конфлікт вдалося пригасити: Белград погодився відкрити для косовських сербів пункти голосування по сербський бік кордону, однак чергового шквалу антизахідних і антикосовських сентиментів уникнути не вдалося. Політтехнологи А. Вучича не давали громадянам та політичним експертам засумувати і вкидали в публічний дискурс новини про відвернення замаху на президента або плани державного перевороту.

Детальніше про проблему: Договір між Сербією та Косово. Чи вдасться завершити «холодну війну» на Західних Балкаах?

Повномасштабне вторгнення рф в Україну 24 лютого А. Вучич та його політична сила використали на власну користь: команда політтехнологів чинного президента швидко замінила його електоральне гасло на «Мир, стабільність, Вучич», відійшовши від навіяного народною мудрістю й популізмом «Справи говорять самі за себе». Російський напад дав змогу перекрити опозиційні козирі у вигляді екологічних скандалів через видобуток літію та низку корупційних справ і представити Вучича як гаранта миру, стабільності, близького друга й союзника владіміра путіна, який не лише є гарантом безпеки, але й уміє грати з москвою на рівних позиціях. Зокрема здобуття привілейованої ціни на газ у 270 доларів на наступні 6 місяців на фоні європейської енергетичної кризи (при початковій ціні в 790 доларів за 1000 кубометрів) також додало А. Вучичу декілька електоральних пунктів.

Марш на підтримку росії у центрі Белграда, Сербія. 4 березня. Stefan Stojanovic/Reuters

Сербські праві партії здобули 24 лютого чи не головну гарантію свого електорального успіху – сербське суспільство, яке є ледь чи не більшим союзником москви, аніж, власне, сербська влада, та від початку російської агресії висловлювало підтримку путіну на публічних протестах. Автопробіги з російськими та сербськими стягами та сумнозвісною рашистською “Z” стали невід’ємною частиною нинішньої сербської реальності. І доволі складно оцінити, наскільки до їхньої організації причетні російські сили чи сербські громадяни – за останніми опитуваннями 58% сербів вважають росію головним стратегічним партнером Белграда. На тлі публікацій шокуючих свідчень воєнних злочинів з Бучі та бурхливої реакції міжнародної спільноти Сербія обирала владу. Щоправда, дива не відбулося.

Тріумф президента

Попри надії доволі строкатої опозиції на те, що її лідер Здравко Понош у другому турі президентських перегонів здолає Александра Вучича, цього не відбулося, адже чинний президент рішуче переміг ще в першому з 59,55% голосів. Як пише аналітик Д. Бечев, для крайніх правих А. Вучич виявився прийнятним кандидатом з огляду на публічний імідж доброго друга владіміра путіна, гаранта стабільності й не схильного до авантюризму політика.

З. Понош, який був компромісним кандидатом від опозиції, не мав значних шансів: противник С. Мілошевича, однозначний єврооптиміст та прихильник співпраці з НАТО невигідно виділявся на фоні інших кандидатів, які воєнізують колективну пам’ять про операцію «Союзна сила» 1999 року та виступають за активну співпрацю з москвою та Пекіном. Ба більше, Здравко Понош засудив російське вторгнення в Україну, хоча й із сербським контекстом, чого не зробили більшість інших кандидатів. Сам же А. Вучич тримав і продовжує тримати нейтралітет: підтримує територіальну цілісність України, але без чіткого засудження дій росії.

Рекомендуємо до прочитання: Стратегічна культура Сербії: мала держава з великими амбіціями

Рішуча перемога А. Вучича не залишає надії на радикальну зміну сербської позиції ані в російський, ані в європейський бік. Чинний президент найбільш імовірно продовжуватиме витончене балансування між Брюсселем та москвою, рухаючись до ЄС, але не приєднуючись до антиросійських санкцій. Тим не менше, праві парламентські сили можуть продовжити проросійську кампанію та змусити виконавчу владу проводити більш послідовний промосковський курс.

Парламентська перемога, але урізаний електоральний пиріг

Сербська опозиція, яка бойкотувала вибори 2020 року, проводила парламентську кампанію в протестах під гаслами потреби радикальної зміни політичного курсу, звинувачувала А. Вучича в монополізації політичного поля, відсутності реформ та невдалих спробах балансувати між Заходом і Сходом. Одного антивучівського сентименту для консолідованого виступу на виборах виявилося недостатньо, і напередодні перегонів опозиційні сили розшарувалися, серед іншого, у питаннях зовнішньополітичного курсу. Частина з них виявилася відкритими кремлівськими посіпаками і вміло скористалася війною, яка розпочалася 24 лютого.

Парламентські вибори мають менш однозначний для чинного президента результат, проте загалом він усе ще залишає за А. Вучичем майже повний контроль за внутрішньополітичним порядком денним. Сербська прогресивна партія А. Вучича вийшла переможцем із перегонів із 44,22%, лишивши позаду опозиційну коаліцію «Об’єднані заради перемоги Сербії», яка здобула електоральну підтримку на гучних антикорупційних розслідуваннях та викриттях владних зловживань, із 14,12% голосів виборців.

На третьому місці – Сербська соціалістична партія, партнери А. Вучича за попередньою урядовою коаліцією, яка здобула менше 12%. Проте у 2020 році СПС мала 60,65%, адже тоді опозиція бойкотувала вибори, у 2016 році – 48,25%, тому з урахуванням усіх факторів можна сміливо констатувати незначне, однак усе ж зниження підтримки президентської політичної сили, як і потребу формувати парламентську коаліцію для повного контролю над законодавчим органом.

Вас може зацікавити: Рік після виборів: старі й нові обличчя хорватської політики

Поріг у 3% долають ще 4 політичні сили. Окрім опозиційної коаліції частину місць СПС отримали три проросійські партії коаліційного характеру – «Завєтніци» Міліци Джурджевич, «Сербський рух “Двері”», ПОКС Бошко Обрадовича (нова політична сила) та «Національна демократична альтернатива» Мілоша Йовановича. Усі вони здобули суттєві електоральні симпатії на тлі початку російського вторгнення в Україну, закликаючи до публічної підтримки москви та більш рішучої позиції з боку Белграда. Особливо цікавими в цьому контексті є «Двері», яких підозрюють у безпосередньому зв’язку з рф та отриманні коштів від російського «православного олігарха» А. Малофєєва. Хоча А. Вучич, оголошуючи про свою перемогу, відразу звинуватив ці сили в експлуатації нинішньої війни росії проти України, рішуче відкинув будь-який шанс того, що вони ввійдуть до урядової коаліції.

Рух «Ми повинні», очолюваний Небойшем Зеленовічем, є новою політичною партією, коаліцією зелених сил, які розташовані в спектрі від лівоцентристських до лівих поглядів, здобув народну підтримку на фоні протестів проти видобутку в Сербії літію, і серед іншого виступає з проєвропейськими гаслами. Здобувши 13 місць у сербському парламенті, партія не матиме суттєвого впливу на прийняття ключових рішень. Конституційно гарантовані парламентські місця для національних меншин не принесли ніяких сюрпризів.

Порівняно поміркована СПС президента, демократична опозиція, слабка Зелена партія та три проросійські сили – це цікава політична конфігурація, проте вона залишає мало простору для радикальної зміни зовнішньополітичного курсу. Звісно, російські маріонетки можуть схиляти більш поміркованих політиків і центральну владу до рішучої підтримки Кремля, однак на рівні парламенту не зможуть заблокувати жодну ініціативу президентської коаліції в Скупщині. З іншого боку, демократичні та зелені сили не мають широких політичних програм та концентруються на вирішенні конкретних проблем, які є предметом чутливої суспільної уваги. Їм усе ще далеко до антивучівської коаліції з рештою партій, проте можна очікувати на різку реакцію і спротив президентським ініціативам у випадку, якщо ті зачіпатимуть безпосередньо їхні інтереси.

Чого очікувати Україні?

Політичні аналітики одностайні в тому, що тріумф А. Вучича на президентських та парламентських перегонах є перемогою москви – політично гомогенний та проросійськи налаштований кандидат, який має стабільні комунікації з кремлем і в найбільш критичних питаннях пристане на його позицію. Оскільки рф зацікавлена в дестабілізації Західних Балкан як «м’якого підчерев’я» ЄС і недопущенні подальшого розширення ЄС та НАТО навіть у формі затягування переговорного процесу та уникнення компромісів щодо найбільш болючих питань, москва нині тріумфує: привітання від путіна на сайті кремля щодо перемоги А. Вучича з’явилося ще до офіційного оголошення результатів.

Александар Вучич оголосив про свою перемогу просто у ніч виборів 3 квітня 2022 року. Darko Vojinović/AP

З іншого боку, Сербія має не так багато поля для маневру: хоча 80% зовнішньої торгівлі здійснюється з ЄС, Брюссель є ключовим донором інвестицій та декларованим вектором основного зовнішньополітичного курсу держави, росія має точкові, але чутливі інструменти впливу в енергетичній сфері, володіючи низкою державних компаній на кшталт «Нафтової індустрії Сербії», а також контролюючи енергопостачання до держави. Інформаційне поле перебуває під впливом російських медіа й активно спекулює на питаннях православної єдності, братерства, історичного союзництва та інших дотичних питаннях. Окрім цього, москва як постійний член РБ ООН завжди була важливою для Сербії в блокуванні міжнародного визнання Косово або визнання злочину в Сребрениці геноцидом.

Читайте також: Нова генерація: хто претендує на керівництво Косовом після відставки Хашима Тачі

Однак недарма сербський прапор зображує двоголового орла – Белграду потрібно ретельно стежити за обома ключовими гравцями, аби балансувати між ними, не завдаючи летального удару по жодному з напрямків. І москва, і Брюссель мають відповідні важелі тиску, які перетворюють будь-який однозначний вибір чи критичну заяву для А. Вучича на політичне самогубство, не кажучи вже про те, наскільки внутрішня авдиторія та зовнішній тиск відмінні у своїх точках і напрямках прикладання сили.

Остання демонстрація – підтримка Сербією виключення рф із Ради ООН із прав людини, яка обурила суспільство та проросійські партії в парламенті. Водночас, зливши в ЗМІ дані про те, якого тиску було завдано по Белграду для того, аби його представник проголосував проти москви, А. Вучич забезпечив Сербії імунітет від санкційного списку ЄС для імпортерів російської нафти, а росія ж поки не висловила свою позицію щодо таких дій балканського союзника та офіційного стратегічного партнера.

Ідея, яка активно курсувала в сербському політичному дискурсі, а саме Белград як місце наступних переговорів української та російської делегацій, поки що залишається радше амбітним планом і бажаним варіантом, аніж реальною альтернативою. Роль миротворця А. Вучичу, можливо б, і підійшла, однак занадто упередженим середовищем із погляду російської підтримки є Сербія, аби обидві делегації погодилися на неї в ролі посередника.

На нашу думку, яким би не був успішним результат цих виборчих перегонів для владіміра путіна, контекст початку нового терміну А. Вучича є доволі токсичним і залишає не так багато простору для успішного маневрування. Надалі і москва, і Брюссель вимагатимуть усе більш чіткої позиції, відкритої демонстрації лояльності й підтримки, а кожен крок вбік від благодатного нейтралітету в будь-якому напрямку коштуватиме не лише А. Вучичу, але й усій Сербії дуже дорого.

Автори – Богдан Мироненко, експерт із Центрально-Східної Європи та Балкан Аналітичного центру ADASTRA та Олена Юрченко, експертка зі стратегічної культури Аналітичного центру ADASTRA

Якщо наші матеріали приносять вам користь, підтримайте роботу центру на Патреоні. Цим ви робите свій внесок у розвиток вітчизняної аналітики