Історичний досвід та актуальні виклики для внутрішньої і зовнішньої політики Сінгапуру

Невелика держава-місто, один з азійських тигрів, країна, що стала історією успіху, перестрибнувши за короткий час із третього світу в перший. Легендарний Лі Куан Ю, перший прем’єр-міністр Сінгапуру та архітектор його економічного дива, досі не дає спокою багатьом політикам по всьому зі своєю знаменитою фразою про «посадку трьох друзів». Але що ми насправді знаємо про цю далеку країну, її політичні й економічні успіхи та нинішні пріоритети у внутрішній політиці та на міжнародній арені? Про це – в сьогоднішньому матеріалі.  

Трохи історії

Місцеві історики вважають, що Сінгапуру понад тисяча років. Проте перші згадки про острів, де розташована сучасна держава, датуються XIV століттям. У ті часи місце називалося Темасек (Temasek) і було відоме як морський торговельний центр. Утім, після XIV століття ця назва практично не зустрічається.

Сучасна історія міста розпочинається з Сінгапурського договору 1819 року. Представник Великої Британії, сер Томас Стемфорд Бінглі Раффлз (Sir Thomas Stamford Bingley Raffles), султан Джохору Хусейн (Sultan Hussein) і теменггонг – намісник султана – Абдул Рахман (Abdul Rahman) підписали договір, за яким Ост-Індійська компанія здобула право відкрити торговельний пост. За це Британія зобов’язувалася виплачувати суму у вісім тисяч іспанських доларів, які тоді були основною світовою валютою. Через п’ять років завдяки новим договорам вся територія острова вже перейшла під управління Великої Британії і стала частиною Straits Settlements – британських колоній Південно-Східної Азії. Окрім Сінгапуру до них також входили поселення Пенанга, Малаккі, Дінгдінга – зараз це території сучасної Малайзії.

Straits Settlements – британські колонії Південно-Східної Азії. britishempire.co.uk

Через острів проходила практично вся морська торгівля між Європою та Східною Азією. Крім того, регіон став світовим центром експорту каучуку. Завдяки цьому вже в XIX столітті місто значно виросло. На момент підписання Сінгапурського договору в місті мешкало близько тисячі осіб, переважно малайців і невелика кількість китайців, тоді як через 40 років населення Сінгапуру становило понад 80 тисяч, а в 1891 році – майже 185 тисяч, серед яких були китайці, малайці, індійці та європейці.

Розвиток тривав аж до Другої світової війни, коли на початку 1942 року гарнізон, який захищав місто, змушений був здатися японським військам. Це стало найбільшою капітуляцією британських військ в історії імперії – одного дня військовополоненими стали 130 тисяч солдатів корони. Саме ця капітуляція підірвала віру в британську армію і наблизила крах колоніального світу. Японська окупація тривала три з половиною роки, після чого Британія повернула Сінгапур під свій контроль у вересні 1945 року. Проте 1 квітня 1946 року Straits Settlements було розпущено, і почався масштабний та багаторічний процес реорганізації цих територій.

Дізнавайтеся більше про сучасну зовнішню політику Лондона: Публічна дипломатія Британії: секрети успіху та підводні камені

Жителі Сінгапуру усвідомили себе як окрему політичну силу та почали вимагати більшу автономію. Це призвело до того, що до в 1959 році місто стало незалежною державою в рамках Співдружності націй, проте Британія продовжувала впливати на внутрішню політику країни. Драматичною стала спроба Сінгапуру об’єднатися з Малайзією в 1963 році. Потенційно такий союз дав би змогу повністю виключити постколоніальний вплив Британії та полегшити післявоєнний розвиток. Однак непереборні економічні й політичні протиріччя, а потім і заворушення в країнах на ґрунті расових розбіжностей призвели до того, що малайзійський парламент проголосував за виключення Сінгапуру зі складу Малайзії. Тому новітня історія держави фактично розпочалася 9 серпня 1965 року – місто остаточно стало незалежною державою.

Утім, у Сінгапурі все ще залишалися іноземні війська: австралійський гарнізон вийшов у 1974 році, британські війська були виведені 31 березня 1976 року, через 157 років після початку служби, а батальйон з Нової Зеландії залишив країну тільки в 1989 році – так остаточно закінчилася колоніальна епоха острова.

Незалежний Сінгапур

Прем’єр-міністром країни в момент здобуття незалежності був Лі Куан Ю (Lee Kuan Yew). Навколо імені цієї людини ходить безліч легенд. Справді, за короткий період із 1959 до 1990 року він зміг створити економічно потужну державу з нульовою толерантністю до корупції та злочинності. Але задля справедливості варто зазначити – Лі Куан Ю створив це все не на порожньому місці. У Сінгапуру була майже півторавікова історія розвитку в логіці британського підходу до бізнесу і в рамках дії англійських законів.

Лі Куан Ю, 1959. John Dominis/The LIFE Picture Collection/Getty Images

У Сінгапурі вже проживало суспільство, яке було знайомим із європейськими нормами життя, нехай і з азійським колоритом. Усі ці 150 років місто розвивалося доволі високими темпами як за чисельністю населення, так і за щільністю інвестицій на квадратний метр території. Приміром, перед початком Другої світової війни Британія інвестувала у військову портову інфраструктуру приблизно 28 млн фунтів стерлінгів, що за сьогоднішніми мірками становить приблизно 2,4 млрд.

Й ось на цьому ґрунті Лі з азійською прямолінійністю та нещадністю почав будувати, по суті, капіталістичний рай на окремо взятому острові. Якщо раніше переваги міста збагачували лише великих інвесторів, то після здобуття незалежності Лі Куан Ю вирішив побудувати унікальне багате суспільство – без злочинності, безробіття, із прозорими та справді дієвими правилами для бізнесу й соціуму.

Фактично перший прем’єр-міністр заклав безпрецедентні основи абсолютного прагматизму в питанні розвитку держави. Зараз Сінгапур – це державна корпорація, яка регулює практично всі сторони життя. Вона налаштована на дотримання правил заради загального блага та економічного процвітання.

Про те, що така система виглядає мало схожою на демократію, писали багато журналістів. Одним із найгучніших матеріалів про реалії Сінгапуру стала стаття «Діснейленд зі смертною карою» американського журналіста Вільяма Гібсона, яку він видав ще в 1993 році. Він описав місто як технократичний простір без душі, життя в андеграунді, без бунтарства й хаосу. Назва статті міцно прикріпилася до Сінгапуру, зокрема завдяки тому, що влада заборонила журнал, у якому вийшла ця публікація. Напевно, «батько кіберпанку» був сильно розчарований, побачивши, що технократичне майбутнє не обов’язково є сусідом хаосу й напівлегального андеграунду.

Влада Сінгапуру реалізовує своє бачення держави – високий рівень громадської безпеки в обмін на можливість обмеження прав людини. Приміром, збір персональних даних та їх використання дає владі  змогу знати все про всіх. Громадське благо стає важливішим за блага людини – у цьому проявляється азійський підхід, і в цьому полягає суть конфлікту з менталітетом європейським.

Більше про проблему конфіденційності в Сінгапурі: Технологічна диктатура в умовах кризи: демократія під загрозою?

Ваги ця проблема набула в розпал пандемії коронавірусу. Тоді влада зобов’язала кожного жителя міста встановити на свій смартфон додаток, який контролював усі соціальні контакти його власника: де він був, куди ходив, хто був поруч. Ця програма стала ідеальним засобом стеження та контролю. Згодом сталася низка витоків цих даних, і з’ясувалося, що до них має доступ міністерство внутрішніх справ Сінгапуру. Уряд поспішив запевнити громадян, що обмежить повноваження поліції щодо роботи з такою інформацією, посилаючись на те, що камер відеоспостереження та інших технічних засобів уже достатньо. Утім, лазівка була залишена – «для найекстраординарніших випадків». Наразі в Сінгапурі діє закон «Про захист персональних даних» (PDPA), він містить вимоги, що регулюють збір, розкриття та зберігання персональних даних у Сінгапурі, а також санкції для організацій, відповідальних за витік інформації. Однак, на думку правозахисників, PDPA має суттєві проблеми в галузі підзвітності та прозорості щодо використання персональних даних, оскільки він не надає якісних механізмів громадського контролю за його виконанням із боку державних служб і, зокрема, поліції. Крім того, PDPA спрямований радше на захист бізнесу та його інтересів, аніж на захист прав приватних осіб.

Утім, цей підхід цілком знаходиться в руслі нової ініціативи «Розумна нація» (Smart Nation), яку у 2014 році представив сінгапурцям прем’єр-міністр Лі Сянь Лун (Lee Hsien Loong), син Лі Куан Ю. Він заявив, що суспільство й держава мають «максимально використовувати потенціал, інтегрувати всі технології та можливості в єдине ціле». Нове бачення Сінгапуру, орієнтованого на цифрові технології, полягає в тому, що електронне урядування, діджиталізована економіка й цифрове суспільство охоплюють сфери охорони здоров’я, транспорту, міського життя, державних послуг і бізнесу. У результаті новий діджиталізований Сінгапур стає місцем для формування нової соціальної культури інновацій та експериментів – Smart Nation. У такий спосіб проникнення цифровізації у всі сфери життя поступово забирає в людей приватність та контроль за персональними даними, що є свого роду платою за прогрес.

Лі Сянь Лун, 2017 рік. Ministry of Communications and Information of the Republic of Singapore

Політичне життя Сінгапуру

Сінгапур – незалежна держава, у якій влада побудована за Вестмінстерською системою і є поділеною на три гілки: законодавча влада, представлена президентом і парламентом; виконавча влада на чолі з прем’єр-міністром та його кабінетом; судова влада.

Вибори до однопалатного парламенту відбуваються один раз на п’ять років. Незважаючи на те що вибори відбуваються без порушень, сама процедура доступу до виборів для представників партій є суттєво ускладненою. Де-факто лише одна політсила – Партія народної дії (People’s Action Party, PAP) тримає більшість у парламенті, а її лідер стає прем’єр-міністром. Загалом у Сінгапурі зареєстровано 11 партій, проте їхня діяльність суттєво ускладнена через переваги, якими володіє PAP, що традиційно перебуває при владі з 1959 року.

У парламенті Сінгапуру 93 місця. На останніх виборах 2020 року PAP здобула 61,2% голосів, що дало їй 83 крісла в законодавчому органі. Опозиційна Робоча партія (Workers’ Party, WP) отримала 10 мандатів та два компенсаційні місця, що були надані представникам Партії прогресу Сінгапуру (Progress Singapore Party, PSP) згідно з правилом, за яким опозиція має отримати щонайменше 12 місць.

Вибори президента проходять один раз на шість років, наступне волевиявлення має відбутися у вересні 2023 року. Незважаючи на те що президент країни здебільшого виконує церемоніальні функції, умови для допуску до балотування на цю посаду є досить суворими. Зокрема, кандидат має відповідати умовам расової належності, згідно з якими жодна громада (китайська, малайська, індійська) чи інша меншість у Сінгапурі не може бути непредставленою на президентській посаді понад 30 років. Крім того, працює спеціальна Комісія з президентських виборів (Presidential Elections Committee), яка ухвалює рішення про те, чи відповідає потенційний кандидат усім вимогам та видає йому сертифікат відповідності, який дозволяє брати участь у виборах.

Претендент на посаду має пройти віковий ценз – бути старше 45 років, мати громадянство Сінгапуру та проживати в країні впродовж останніх 10 років, не бути засудженим у Сінгапурі чи Малайзії, не мати іншого громадянства, не перебувати в партії і так далі. Загалом це стандартний набір правил більшості країн претендентів на таку посаду. Однак у Сінгапурі є й інші вимоги. Зокрема, якщо потенційний кандидат подається з політичних кіл, то він повинен мати у своєму послужному списку високу державну посаду, а претендент із приватного сектору має не менше трьох років обіймати посаду виконавчого директора в компанії з сумою акціонерного капіталу не менше 500 млн сінгапурських доларів (близько 380 млн дол. США). Ці вимоги прописані в Конституції Сінгапуру, а саме в частині п’ятій, главі першій, присвяченій виборам президента країни.

Усі ці обмеження призводять до того, що коло потенційних кандидатів гранично звужується. Так, нинішня президентка Сінгапуру Халіма Якоб (Halimah Yacob) була єдиною кандидаткою на президентських виборах 2017 року, що автоматично зробило її переможницею.

Халіма Якоб, 2017. Nuria Ling/TODAY

Також, згідно зі статтею 95 Конституції Сінгапуру, вищі судді призначаються президентом за поданням прем’єр-міністра країни. Конституція прямо вказує, як у випадку з виборами президента, що судді повинні мати необхідну високу кваліфікацію.

У чомусь така політична система схожа на меритократію: до влади можуть прийти лише освічені, вмотивовані та гідні представники суспільства. До питань реалізації влади в Сінгапурі ставляться серйозно, важливі посади можуть обіймати особи, які мають знання й досвід, із «вулиці» потрапити у владу, на державну службу – практично нереально. Але є і мінуси. Корпоративна структура економіки створює тісні олігархічні зв’язки між бізнесом та політичною елітою. Це також сприяє політичному домінуванню керівної партії.

Утім, внутрішню політичну систему Сінгапуру не можна назвати ідеальною з точки зору демократії. Більше того, вона є далекою від дійсно вільної. Ця система досить добре працює з погляду функціонування та виконання прийнятих законів. Тобто в Сінгапурі діє регулювання, засноване на базі державних актів, і саме воно формує сприйняття країни в очах інвесторів. Для них важливим є розуміння того, що затверджених правил і законів будуть дотримуватися, а не те, що ці норми є ідеалом демократичного суспільства. Інвестор прораховує політичні ризики, і в Сінгапурі вони мінімальні – в цю країну вигідно інвестувати, тому що закони не змінюватимуть на ходу або переглядатимуть під новий уряд.

Не все так однозначно

Традиційно Сінгапур вважається країною з високим рівнем неупередженості судової влади, проте зазначається, що суди при вирішенні деяких питань демонструють очевидний дисбаланс у бік інтересів уряду. Особливо коли йдеться про справи проти опозиції чи критиків влади. Уряд із дивною постійністю виграє практично всі позови про дифамацію, розправляючись таким чином із неугодними або обмежуючи доступ партій до виборів.

Крім того, всі місцеві газети, радіостанції та телеканали належать компаніям, пов’язаним із державою, усі редакції підтримують державну політику, а критика публікується вкрай рідко. Великі онлайн-сайти новин мусять отримувати ліцензії та видаляти заборонений контент, за чим слідкує Управління з розвитку ЗМІ (Infocomm Media Development Authority, IMDA), яку займається, по суті, цензурою і може анулювати ліцензію будь-якого медіа під приводом расової, релігійної напруженості або загрози тероризму. Також запроваджено обмеження на політичні фільми та телепрограми.

У Сінгапурі діє низка законів, які дозволяють досить легко ускладнювати життя будь-яким опозиційним проявам. Наприклад, закон «Про захист від брехні та маніпуляцій в Інтернеті» (Protection from Online Falsehoods and Manipulation Act, POFMA) дає змогу будь-якому міністру уряду вимагати виправлення або обмеження доступу до контенту, який вони вважають хибним або таким, що суперечить громадським інтересам. Уряд неодноразово вимагав цензурувати коментарі опозиції під час виборчої кампанії до парламенту 2020 року. Тим не менш, зростає кількість іноземних ЗМІ та інтернет-видань, які пропонують альтернативні погляди.

Вас може зацікавити: Кіберполітика Сінгапуру: як місто-держава захищається від цифрових загроз?

Існує ще один закон – «Про іноземне втручання» (Foreign Interference (Countermeasures) Act, FICA). Він передбачає захист внутрішнього інформаційного простору від іноземного шкідливого маніпулятивного впливу. Теоретичним обґрунтуванням для його досить швидкого прийняття виступив аналіз роботи російської дезінформаційної машини під час анексії Криму 2014 року, виходу Британії з ЄС упродовж 2016-2017 років, виборів президента США у 2016 та 2020 роках і з початку повномасштабної війни рф проти України з 2022 року. Критиці піддаються положення закону, які можуть вкрай широко трактуватися та загрожувати переслідуванням навіть тих журналістів, які відкрито й чесно працюють на перевірені іноземні інформаційні агентства.

Найодіозніший – закон «Про внутрішню безпеку» (Internal Security Act, ISA), який діє з 1960 року і був призначений для боротьби з комуністичною загрозою. Він дозволяє арешти без пред’явлення обвинувачення чи суду терміном до двох років, які можуть продовжуватися на невизначений термін. Останнім часом він переважно використовувався проти ймовірних ісламістських бойовиків. Незважаючи на те що ISA застосовується вкрай рідко, акт критикують за те, що він дає уряду змогу заарештувати будь-кого, хто може бути небезпечним. Але «може бути» не значить «діє».

Чіа Тхіе Пох, 1998. Був заарештований за законом ISA в жовтні 1966, звільнений з обмеженнями у 1989, всі обмеження було знято лише у 1998 році. Упродовж всього цього часу звинувачення висунене не було. ST FILE/straitstimes.com

Існує низка інших законів та підзаконних актів, які надають уряду досить широкі повноваження щодо контролю «неугодних». Проте варто зазначити, що високий рівень життя, відсутність корупції, висока доступність і прозорість державних послуг, довіра до судової влади та високий рівень дотримання законів призвели до того, що люди переходять від критики уряду до пошуку варіантів вирішення проблем. Просто через розуміння того, що критика веде до загострення розбіжностей, а комунікація з відповідальним урядом може призвести до потрібного результату. Утім, це вулиця з двостороннім рухом, і уряд Сінгапуру заслуговує на таке ставлення хоча б тому, що практично повністю викорінив корупцію.

Зовнішня політика Сінгапуру

Ядро зовнішньої політики держави-міста полягає у фразі «Ми маленька країна, ми повинні сприймати світ таким, яким він є, а не таким, яким нам хотілося б його бачити», – сказав віцепрем’єр-міністр Сінгапуру Лоуренс Вонг. Він фактично повторив тезу Лі Куан Ю з книги «Мій погляд на майбутнє світу»:

“Singapore has to take the world as it is; it is too small to change it. But we can maximise the space we have to manoeuvre among the ‘big trees’ in the region. That has been our approach and we will have to be nimble and resourceful to be able to continue doing so.”

«Сінгапур має прийняти світ таким, яким він є; ми занадто малі, щоб його змінити. Але ми можемо максимізувати простір для маневру проміж «великих дерев» у регіоні. Це наш підхід, і ми повинні бути спритними та винахідливими, щоб мати змогу робити це і далі».

По суті, ця цитата є «дорожньою картою» для зовнішньої політики Сінгапуру. У ній зазначено, що «великі дерева» – США та Китай – це дві країни, дві головні сили, які формуватимуть планетарну політику у XXI столітті. І головне завдання – приєднатися до хвилі зростання. Лі Куан Ю говорить саме про хвилю китайського економічного зростання. Утім, тезою «приєднуватися до хвилі» можна описати модель поведінки Сінгапуру в океані міжнародних відносин. Політики держави-міста розуміють, що країна не має ресурсів, щоби робити свої «хвилі», і не в змозі боротися з ними. Сприймати світ таким, яким він є – це сильна філософська база, яка дозволяє країні розвиватися. Вчасно підхоплюючи сильний рух і стаючи його частиною, Сінгапур знаходить у цьому русі точки зростання. Можна по-різному ставитись до такого «пристосуванства», але засуджувати точно не можна – Сінгапур робить те, що декларує, і в цьому його заслуга.

Лі Куан Ю не обмежував зовнішню політику лише Китаєм та США. Навпаки, він ясно бачив, що світ і стабільності у регіоні буде досягнуто тільки за активної присутності інших великих держав, а не лише США чи Китаю. Зокрема, він виділяв Японію, Австралію, Індію та ЄС. Важливими партнерами Сінгапуру є Гонконг, Південна Корея, Тайвань, Малайзія, Таїланд.

Сьогодні Сінгапур – активний гравець на міжнародній арені і один із засновників Асоціації держав Південно-Східної Азії (Association of Southeast Asian Nations, ASEAN), бере участь у форумі Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (Asia-Pacific Economic Cooperation, APEC), Діалогу ASEM (Asia-Europe Meeting, ASEM), а також є членом ООН, постійним гостем G20 та провідним членом Форуму малих держав (Forum of Small States, FOSS).

Вас може зацікавити: Потенціал розвитку відносин України з АСЕАН

Значну увагу Сінгапур приділяє безпековим питанням, і тут ключовим партнером виступає США – країни проводять численні військові навчання, представники Сполучених Штатів мають постійну військову місію в Сінгапурі, військовослужбовці країни мають змогу тренуватися на американських військових базах, а армія країни оснащена найсучаснішим озброєнням американського виробництва.

Крім того, функціонує «Оборонний договір п’яти держав» (Five Power Defence Arrangements, FPDA)  між Австралією, Малайзією, Новою Зеландією, Сінгапуром та Великобританією. Незважаючи на те що договір має консультативний характер, місто-держава дуже високо цінує свою участь у ньому. Як зазначив Пітер Хо (Peter Ho), колишній міністр оборони Сінгапуру: «FPDA подібний до хамелеона, що постійно адаптується до мінливого середовища. Так, його фізична реалізація, система протиповітряної оборони (Integrated Air Defence System, IADS) перетворилася на постійну багатосторонню систему оборони в регіоні».

Начальник Сил оборони Австралії (CDF) генерал Ангус Кемпбелл; CDF Малайзії генерал Тан Шрі Дато Сері Пангліма Х. Зулкіфлі бін Х. Зейнал Абідін; CDF Сінгапуру генерал-лейтенант Мелвін Онг; заступник начальника CDF Нової Зеландії віце-маршал авіації Нової Зеландії Тоні Девіс; заступник начальника штабу CDF Великобританії адмірал Тім Фрейзер. на 19-й Конференції начальників оборонних відомств FPDA. mindef.gov.sg

Вплив та виклики

Основними торговими партнерами Сінгапуру наразі є Китай, США, Малайзія, Тайвань, Індонезія та Японія. Загалом держава сфокусована на зовнішній торгівлі, однак її висока інтегрованість у систему світової економіки є як перевагою, так і ризиком. З одного боку, налагоджені контакти з розвиненими країнами дозволяють Сінгапуру «збирати вершки», надаючи іноземним компаніям широкі можливості для співпраці. З іншого боку, глобальна світова рецесія призводить до того, що Сінгапур опиняється в зоні підвищеного ризику, оскільки спад світової торгівлі призводить до кризи в країні, і її майже нічим компенсувати.

Так, пандемія коронавірусу розірвала традиційні ланцюги постачань і, по суті, стала репетицієюсвітової економічної кризи, що розгортається внаслідок війни росії проти України. Бізнес вимушений шукати острови стабільності, і в результаті формується свого роду міграція виробництв, офісів – «people and companies are talking of reshoring, onshoring, near-shoring» – і перед лицем цих проблем Сінгапур хоче стати ключовою ланкою в глобальних ланцюгах постачань.

Економічний розвиток і стабільна політична ситуація дали Сінгапуру змогу стати важливим фінансовим центром усього азійського регіону та світу. Незважаючи на те що країна отримує постійний потік прямих інвестицій, Сінгапур сам є найбільшим регіональним інвестором в економіки країн, що розвиваються.

Важливою внутрішньою проблемою стає демографічне питання. У Сінгапурі проживає 5,64 млн. осіб, із них лише 3,55 млн. – громадяни, а решта – іноземні робітники та резиденти. У 2020 коефіцієнт народжуваності впав до історичного мінімуму до рівня в 1,1, у 2021 він склав 1,12. Додатково погіршує проблему населення, що старіє, і щораз більше навантаження на соціальну інфраструктуру. У країні діють програми підтримки молодим сім’ям, покликані підвищити народжуваність. Крім того, активно реалізується програма надання громадянства Сінгапуру особам, які можуть інтегруватися в суспільство і приносити користь державі.

Місто-держава – не лише центр торгівлі. Воно є провідним технологічним центром в Азійсько-Тихоокеанському регіоні та надає виняткові можливості для бізнесу. У Сінгапурі зареєстровано понад 37 тисяч іноземних компаній.

Наразі країна освоює нову «хвилю» – хмарні обчислення, промислову автоматизацію, штучний інтелект, кібербезпеку, Квантові обчислення, аналіз даних, інтернет речей, 5G,  інтелектуальні рішення в галузі мобільності й інші технології, що охоплюють сфери охорони здоров’я, безпеки, фінансів, енергетики, авіації та оборони. Щоби просувати це технологічне бачення, Сінгапур активно позиціонує себе як пісочницю й випробувальний полігон для тестування й розробки нових продуктів, як це передбачено в рамках реалізації програми Smart Nation. Схоже, що саме ця «хвиля» стане черговою точкою зростання, яка дозволить Сінгапуру зберегти провідні позиції економічного зростання у світі.

Автор – Олексій Терлецький, міжнародний оглядач, для Аналітичного центру ADASTRA

Сподобалася стаття? Тоді підтримайте вихід нових матеріалів, ставши патроном ADASTRA, та робіть внесок у розвиток української аналітики!