Мінданао у вогні: як сьогодні діють терористичні угруповання на півдні Філіппін?

Філіппіни – країна-архіпелаг з населенням майже 118 мільйонів осіб, що знаходиться в Південно-Східній Азії. Через своє розташування ця держава має стратегічне значення для всього Індо-Тихоокеанського регіону: разом з Тайванем та Японією за підтримки США вона є частиною так званого «першого острівного ланцюга». Цей «ланцюг» є умовною лінією, що тягнеться від острова Борнео до Курильських островів, таким чином формуючи своєрідний пояс стримування Китаю, який сьогодні кидає виклик американському глобальному лідерству. «Серцем» цього поясу прийнято вважати Тайвань, у той час як Філіппіни можна назвати його «Ахіллесовою п’ятою», на яку давно націлився Пекін, постійно намагаючись розширити контроль над спірними островами в Південно-Китайському/Західно-Філіппінському морях та здійснюючи політико-економічний тиск на Манілу.

З огляду на таке важливе значення Філіппін, її внутрішня політична стабільність та інституційна стійкість прямо впливає на безпеку усього регіону. У цьому плані серйозним викликом для Маніли є діяльність терористичних та сепаратистських угруповань джихадистського та комуністичного спрямування на півдні країни – в регіоні Мінданао та на архіпелазі Сулу. Якщо країна не зможе пройти через полум’я внутрішніх криз та протиріч, то це прямо вплине на її спроможність використати свій зростаючий військовий потенціал та нові оборонні партнерства для стримування Пекіна у випадку масштабного регіонального конфлікту, зокрема можливого вторгнення китайських комуністів на «бунтівний» Тайвань.

Історико-культурний контекст регіону

Південна частина Філіппін, а саме острів Мінданао та архіпелаг Сулу являють собою особливий регіон, чий історичний розвиток значно відрізняється від решти провінцій країни. Цей край населяють різні етнічні спільноти зі своїми унікальними культурними традиціями та мовою – таусуг, магінданао, янак, маранао та інші. Для їх загального позначення використовують термін «моро», який почали вживати іспанські колонізатори, щоб виділяти мусульманське населення півдня Філіппін від решти країни. Спочатку цей термін вважався образливим ярликом, але згодом став одним із гордих символів культурної ідентичності та прагнення до політичної самостійності місцевих мусульманських громад.

Карта Філіппін, на якій помічено острів Мінданао та архіпелаг Сулу. Brandon Mohr

Спільноти моро прийняли іслам задовго до прибуття іспанських колонізаторів у XVI столітті. Головним чином це відбулось завдяки вільній діяльності проповідників, торговельним контактам та шлюбній дипломатії політичних утворень регіону з мусульманськими країнами Південно-Східної Азії (Малаккою, Брунеєм та Індонезією) та Близького Сходу. Іслам органічно вписався в місцеві традиції, ставши не просто релігією, а основним елементом соціальних норм, культури, освіти, правового регулювання, державного управління та міжнародних зв’язків. З приходом ісламу почали поставати й нові політичні утворення – султанати. Найвідомішими та найвпливовішими серед них були Султанат Магінданао та Султанат Сулу, під проводом яких моро змогли успішно протидіяти спробам Іспанської колоніальної імперії встановити прямий контроль над регіоном.

Саме прихід європейських завойовників став переломним моментом. Якщо раніше південь Філіппін підтримував мирний самостійний розвиток, то тепер перед моро постала необхідність протидіяти спробам іспанців створити централізовану колоніальну адміністрацію. Місцеве населення було спроможне успішно опиратися цим спробам, що створило певну «диспропорцію»: якщо північ (острови Лусону та Вісаї) знаходилась під впливом європейської культурної традиції та християнізації, то південь продовжував протягом століть користуватися певною самостійністю, що в політичній культурі сформувало практику опору зовнішнім завойовникам та тяглість державної традиції до місцевих султанатів, а не до Філіппін в цілому. У майбутньому це стане вагомим фактором, що спонукав місцеве населення до збройного спротиву центральній владі.

У результаті іспано-американської війни 1898 року Філіппіни перейшли під управління США. Уже на початку наступного століття Вашингтон взяв курс на стрімке впровадження реформ для перетворення Філіппін на сильну централізовану республіку. Не оминули ці реформи й Мінданао разом з архіпелагом Сулу. Американці створювали нові адміністративні структури та сприяли переселенню християнських поселенців з півночі на південь, надаючи новоприбулим найродючіші землі для обробки та ведення сільського господарства. Окрім цього, Вашингтон впроваджував реформу системи освіти, роблячи її більш світською, відсуваючи медресе (релігійні навчальні заклади) на другий план. Усе це створило загрозу для політичної самостійності, економічної самодостатності та культурної ідентичності моро. Вищезгадана тяглість в історичній пам’яті до давніх султанатів та традиція опору зовнішньому завойовнику (у тому числі й центральній владі) швидко призвели до масового невдоволення серед моро та спалахів збройного насильства.

Курс, заданий Білим домом, продовжився, коли Філіппіни здобули повну незалежність після Другої світової війни. Унаслідок цього моро з абсолютної більшості населення Мінданао та архіпелагу Сулу перетворились на меншину. Окрім цього, відбулась економічна та соціокультурна маргіналізація місцевого населення: з минулого століття і по сьогодні громади моро залишаються більш відсталими. Вони мають менше можливостей для економічно розвитку та впливу на ухвалення політичних рішень в країні, у них досить обмежений доступ до освітніх та медичних послуг, зокрема через погано розвинуту інфраструктуру. Відповідно, занепала й роль ісламу як ключового елементу політичного, економічного, соціального та культурного життя регіону.

Усе це створило передумови для появи організованих рухів спротиву моро центральній владі, залишилось лише знайти привід. Ним стали події 1968 року, відомі як «Різанина Джабіда». Однак для їх розуміння треба трохи зануритись в контекст тодішніх відносин Філіппін зі своїми сусідами, а саме з Малайзією.

У ті часи між Манілою та Куала-Лумпуром тривав конфлікт за контроль над Сабахом – північно-східним штатом Малайзії, розташованим на острові Борнео. Філіппіни прагнули встановити контроль над цією територією, і для цього планувалося підготувати спецпризначенців з молодих новобранців, родом з Мінданао та Сулу. Філіппінське керівництво в рамках секретної операції «Мердека» планувало створити спеціальний загін (з кодовою назвою «Джабіда»), який мав діяти як диверсійна група на території Сабаху, попутно формуючи рух збройного спротиву місцевого населення проти малайзійської влади. У Манілі розраховували, що релігійна та культурна близькість моро з мусульманським населенням Малайзії значно спростить виконання цієї місії, тож серед молоді півдня почалась кампанія рекрутингу. Юнакам обіцяли високу заробітну плату, соціальні гарантії та можливості для подальшої кар’єри в армії. Багато молодиків пристало на пропозицію, не маючи змоги знайти гідну та високооплачувану роботу вдома.

Коли новобранці почали проходити військову підготовку, вони швидко зіштовхнулися з реальністю: умови утримання були жахливими, продовольства не вистачало, зарплати були значно нижчими за обіцяні, а командири-християни відзначалися жорстоким поводженням з особовим складом. Згодом солдати-мусульмани дізналися про справжню мету їхньої майбутньої місії, що зробило її неприйнятною з огляду на ісламську солідарність та культурну близькість до Малайзії. Військовослужбовці підняли бунт, не бажаючи більше виконувати наказів, та вимагали повернення додому. Командири, побоюючись розсекречення інформації про таємну операцію, перевели особовий склад на віддалений острів Коррехідор, де на солдатів чекав розстріл. За різними даними, загинуло від кількох десятків до понад сотні солдатів. Дивом вдалося вижити лише одній людині – Джибіну Арулі. Саме він розповів журналістам про обставини жахливого злочину.

Вас також може зацікавити: «Передайте товаришу Сі, що сталася жахлива помилка». Чому китайську військову еліту сколихнули масові чистки?

Джибін Арула, єдиний, хто вижив у різанині Джабіда 1968 року, розповідає про обставини події на форумі в місті Давао. Березень 2009 року. Keith Bacongco/MindaNews

Політичні наслідки Різанини Джабіда були надзвичайно вагомими, оскільки вона стала ключовим каталізатором формування сучасного мусульманського націоналізму моро. Для багатьох молодих мусульман цей інцидент став переконливим доказом того, що мирні методи боротьби є неефективними, і що збройний спротив є єдиним засобом захисту їхніх прав та інтересів. Водночас соціально-психологічний ефект різанини посилив відчуття колективної образи та недовіри до держави: у регіоні, де історична пам’ять про колоніальні війни та втрату земель ще давно сформувала негативне ставлення до центральної влади, ця подія сприймалася як підтвердження давніх страхів, які передавалися від покоління до покоління, і сприяли формуванню нових активних прихильників збройного спротиву, перетворившись на символічну точку відліку сучасної боротьби моро.

Основі терористичні угруповання та динаміка їх активності

Різанина Джабіда 1968 року стала поворотним моментом політичної мобілізації та формування повноцінного руху опору моро. Першими організованими осередками опозиції мусульманського населення до центральної влади стали студентські гуртки, де молодь і навіть деякі викладачі активно обговорювали та розробляли плани політичного й збройного спротиву. Ключовою фігурою в цьому питанні став Нур Місуарі – професор кафедри політології у Філіппінському Університеті в Манілі. Саме його «менеджерська» діяльність та створена ним мереж контактів між радикально налаштованими інтелектуалами та юнаками дала поштовх до появи в 1972 році Moro National Liberation Front (MNLF), яка ставила собі за мету здобуття повної політичної незалежності для мусульман Мінданао та Сулу. Ця організація була не просто партизанським загоном чи терористичною групою – вона розрослась настільки, що змогла сформувати повноцінний збройний рух спротиву та очолити політичну боротьбу моро, кинувши серйозний виклик державним інститутам Філіппін на півдні.

Нур Місуарі під час одного з засідань керівництва MNLF. Фото було зроблено приблизно в першій половині 1970-х років. Архів MNLF

Після свого інституційного оформлення MNLF на чолі з Нуром Місуарі перемістилась на південь країни, закріпившись насамперед в західних та прибережних провінціях острова Мінданао, а також на островах архіпелагу Сулу. Структура організації являла собою центральний комітет, військовий штаб та регіональні командування. Центральний комітет відповідав за визначення стратегічних цілей організації, розподіл ресурсів, залучення фінансування, міжнародні контакти. У майбутньому до його повноважень буде додано переговори з Манілою про мирне врегулювання. Військовий штаб забезпечував стратегічне планування військових операцій та координацію між регіональними командуваннями. Самі ж регіональні командування відповідали за виконання цілей та бойових завдань від центрального комітету та військового штабу, а також за адміністрування контрольованих територій. Така структура робила MNLF не просто повстанським рухом, а фактично протодержавним утворенням.

На початку своєї боротьби перед MNLF постала задача забезпечити себе необхідними ресурсами та добровольцями. Після подій Різанини Джабіда та загального пригнічення центральною владою, багато молодих людей та представників старших поколінь охоче брали до рук зброю. Питання матеріального забезпечення (насамперед зброї, військового спорядження та медикаментів) вирішувалось завдяки надходженню допомоги від урядів та громадських організацій інших мусульманських держав Близького Сходу та Північної Африки, а також контрабанди з країн Південно-Східної Азії. Особливу роль у цій допомозі відіграв лівійський режим Муаммара Каддафі. У 1970-ті роки Тріполі активно фінансував антиколоніальні та мусульманські повстанські рухи по всьому світу. Лівія надавала суттєву фінансову та військову допомогу MNLF (частина бійців навіть проходила підготовку на її території), а згодом стала її політичним представником на міжнародній арені, тим самим поступово легітимізуючи рух як законного представника інтересів моро. Таким чином, MNLF отримала змогу почати відкриту боротьбу проти Маніли.

Регіональні командування складалися з територіальних бригад, кожна з яких нараховувала по декілька рот середньою чисельністю 80-150 бійців. Такі групи, очолювані польовими командирами, володіли значною автономією при плануванні та реалізації атак на урядові сили. Зазвичай такі операції передбачали засідки на блокпости, конвої та патрулі військових або поліцейських сил. Цим атакам сприяла місцева географія – увесь острів Мінданао та архіпелаг Сулу вкриті густими тропічними лісами, болотистою місцевістю та вузькими гірськими перевалами. Це значно послаблювало комунікацію, логістику та здатність урядових сил оперативно реагувати на напади повстанців. Останні же мали змогу відносно легко відступити після успішних атак до своїх баз та перегрупуватись. Власне, географія допомагала приховувати й самі бази та укриття бойовиків, що значно ускладнювало для центральної влади їх пошук та знищення.

Також у своїй діяльності MNLF не гребувала безпосередньо терористичними методами боротьби, практикуючи напади на цивільні об’єкти, закладення саморобних вибухових пристроїв у місцях масового скупчення людей, взяття заручників, страту полонених тощо. Ці дії не мали в собі хаотичного характеру, а були цілеспрямованою стратегію, направленою на підрив державного контролю над місцевими територіями, залякування населення та формування образу MNLF як єдиного реального центру влади. Успішна протидія спробам уряду придушити повстанських рух дала змогу не тільки реалізувати цю стратегію, а й остаточно підірвати владу Маніли над півднем. MNLF почала встановлювати повноцінний контроль над громадами, звідки були вибиті місцеві адміністрації та створювати власні, які відповідали за управління ресурсами, збір податків (як на потреби MNLF, так і на потреби громад), забезпечення роботи шкіл та лікарень, функціонування мечетей, виконання поліцейських функцій, судочинство тощо. Це значно розширило матеріальну базу руху та зміцнювало його авторитет серед місцевого мусульманського населення, надавши новий поштовх для продовження боротьби.

На підконтрольних територіях MNLF збирало податки з фермерів у вигляді частини врожаю або грошового еквіваленту за нього, а підприємці та торговці платили данину за дозвіл на ведення бізнесу. Місцеві великі підприємства, такі як шахти, заводи або лісозаготівлі також змушені були платити відкуп, щоб не стати жертвою атак бойовиків. Це забезпечило продовольчу безпеку бойових підрозділів організації та значно розширило надходження фінансових ресурсів, які спрямовувались на закупівлю нового озброєння (не тільки стрілецького, а й більш важкого протитанкового), військового спорядження, медикаментів. Також ці кошти дали змогу MNLF надати повноцінне грошове забезпечення своїм бійцям та виплати для членів родини у випадку їхньої загибелі. Депресивна соціально-економічна ситуація в регіоні спонукала вступати до лав MNLF ще більше людей, які часто просто не мали інших альтернатив отримання доходів, щоб забезпечити свої сім’ї. Вербування відбувалось шляхом рекомендацій: для того, щоб вступити до лав руху, за добровольця мав поручитись хтось з організації. Зазвичай це були найближчі родичі або близькі друзі, які надавали своєму командиру рекомендацію щодо нового члена, після чого рекрута супроводжували на найближчу базу, де він починав проходити підготовку. Такий «родинний» підхід до рекрутингу забезпечував максимальну лояльність та відданість нових членів руху.

Бойовики MNLF на марші. На уніформі та зброї одного з них чітко видно символіку руху. Фото було зроблено десь у 1990-х роках. Архів MNLF

Переломним момент в активності руху став 1976 рік. Тоді, за посередництва Муаммара Каддафі, у Тріполі уряд Філіппін підписав мирну угоду з MNLF. Угода передбачала припинення вогню між сторонами, об’єднання 13 провінцій, де переважало мусульманське населення та домінував рух, у єдиний автономний регіон з широким самоуправлінням, а також повноцінну інтеграцію бойовиків до структур армії та поліції. На жаль, її реалізація зазнала краху: інтеграція учасників руху так і не відбулась, а бойові дії між повстанцями та урядовими силами швидко відновилися. Єдине, на що спромоглась Маніла, це надати деяку автономію кожній з 13 провінцій окремо, замість створення повноцінного автономного регіону. Утім, сам факт перемовин керівництва MNLF з урядом та спроба укласти мирну угоду, яка, по суті, відкидала головну вимогу руху – повна політична незалежність моро – призвела до розколу організації, який назрівав уже давно.

Читайте також Від пацифізму до ядерного стримування: чи змінюється безпекова політика Японії?

Річ у тім, що від початку свого існування MNLF була досить неоднорідною організацією, а її лідери сповідували різні ідеологічні принципи. У той час, як група очільника руху Нура Місуарі відстоювала ідеї побудови національної світської держави, дехто виступав за створення держави на клерикальних засадах із домінуючою роллю ісламу. Одним з таких діячів був Саламат Хашим, який здобув релігійну освіту в університеті Аль-Азхар у Каїрі. Завдання побудови незалежної держави моро домінувало над питанням майбутньої ролі ісламу в ній, що забезпечувало відносну єдність в ідеологічно розрізненому русі. Усе змінилося 1976 року, коли мирну угоду, укладену в Тріполі, релігійні діячи та ряд польових командирів зі своїми підлеглими бійцями розцінили як зраду інтересів руху опору. Саме тоді на чолі з вищезгаданим Саламатом Хашимом в структурі MNLF почала виокремлюватись окрема фракція – Moro Islamic Liberation Front (MILF).

MILF розгорнув свою діяльність 1977 року як напівнезалежне крило MNLF. Зберігаючи в цілому попередню структуру, методи боротьби, канали надходження ресурсів та підхід до адміністрування підконтрольних територій, рух Саламата Хашима у своїй діяльності перетворив іслам на ключовий елемент збройної боротьби. MILF розглядало протистояння уряду не просто як необхідність забезпечення гідного життя моро, а як релігійний обов’язок, наголошуючи, що збройний спротив центральній владі є продовженням джихаду проти зовнішніх завойовників з часів опору давніх султанатів європейським колонізаторам. Активну роль у пропагуванні цих ідей відігравали місцеві імами, які у своїх проповідях доводили, що приєднання до руху та боротьба з урядом є природнім релігійним обов’язком кожного. Таким чином, MILF розширила методи вербування, перейшовши від рекомендацій до прямої агітації серед населення.

Тим не менш, це не вплинуло на відданість членів. Головною відмінністю MILF від MNLF стала централізація командування. Це змінило не тільки діяльність регіональних командувань, які втратили частину автономії при проведенні операцій, а й внутрішню безпеку руху: було сформовано окремі підрозділи, які перевіряли кандидатів та вже чинних членів на благонадійність, відсуваючи або прямо ліквідовуючи нелояльних осіб. Ще однією відмінністю MILF від MNLF стала географія та характер діяльності. Якщо MNLF концентрувалася на заході та узбережжі Мінданао, а також на архіпелазі Сулу, і більшою мірою зосереджувалась на протидії урядовим збройним силам (армії, поліції), то MILF закріпився в центральних провінціях, посиливши використання терористичних методів боротьби, зробивши їх більш системними та організованими.

Мапа районів активності MNLF та MILF у період середини 1990-х – 2000-х років. 18 січня 2019 року. RAPPLER

Після виокремлення MILF, MNLF став поступово занепадати. У цього було декілька причин: неспроможність керівництва організації досягти практичних результатів у переговорах з урядом щодо забезпечення прав моро, розчарування частини лідерів та рядових членів через відсутність нових великих успіхів у триваючій та виснажливій боротьбі, необхідність конкурувати з новою фракцією. У 1984 році MILF перетворився на повноцінну окрему організацію, і з часом перехопив ініціативу у MNLF, ставши головною силою збройного спротиву моро. Протягом 1980-1990-х років все більше діячів та цілих підрозділів MNLF переходили до MILF, яка змогла побудувати дисципліновану організаційну структуру та сильну ідеологічну базу боротьби.

Саламат Хашим перевіряє гвинтівку одного з бійців MILF. На фоні можна побачити символіку руху. 10 лютого 1999 року. REUTERS

Визначальною подією в історії збройного спротиву моро став 1996 рік. Тоді Маніла підписала нову мирну угоду з MNLF. За її положеннями, на заході Мінданао та островах архіпелагу Сулу було сформовано так званий «Автономний Регіон у Мусульманському Мінданао». Нове утворення отримало власний парламент, уряд, можливість формувати бюджет та провадити соціальну політику, а тисячі колишніх бойовиків інтегрувалися в структури армії, поліції, служб безпеки та адміністрації. Першим губернатором нової автономії став Нур Місуарі, а MNLF майже припинила свою діяльність саме як повстанська організація, перейшовши переважно до політичної боротьби. Утім, не всі пункти угоди були виконані. При підписанні Маніла брала на себе зобов’язання інвестувати в регіон для економічної реконструкції та подальшого розвитку, чого майже не відбулось, а значна частина колишніх повстанців так і не були інтегровані. Враховуючи також той факт, що угода передбачала створення автономії, а не надання повної незалежності, ряд колишніх членів, розчарованих результатами понад двадцятилітньої історії боротьби MNLF, перейшла до MILF. Сама MILF не брала участі в перемовинах 1996 року, тому для неї боротьба продовжилась в звичному темпі, а сама організація залишалась найпотужнішою повстанською силою в регіоні.

У 2000-х роках діяльність MILF характеризувалася хвилеподібною динамікою, що поєднувала періоди інтенсивних бойових дій із фазами переговорів і перемир’їв з урядом, які, однак, не призводили до тривалого зниження насильства, а використовувались обома сторонами переважно для відновлення сил та накопичення ресурсів. Початок десятиліття став переломним після проголошення Манілою політики «тотальної війни» з повстанцями у 2000 році, у ході якої було захоплено головну базу організації – табір Абубакар, який був не просто військовим центром, а фактично «столицею» руху, де діяли адміністративні структури, суди, навчальні заклади та об’єкти господарства. Це змусило MILF відмовитися від моделі концентрації сил у великих стаціонарних центрах на підконтрольних територіях і перейти до більш мобільної партизанської тактики. У наступні роки активність руху перемістилася до стратегічно важкодоступних районів, насамперед до Лігуанського болота, де бойовики організували нові бази, з яких здійснювали засідки на підрозділи армії та проводили диверсійні операції. Водночас інтенсивність бойових дій значною мірою залежала від політичного процесу: у періоди перемир’їв, зокрема після 2001 та 2003 років, спостерігалося тимчасове зниження активності повстанців, однак після зриву переговорів або порушення угод про припинення вогню конфлікт знову спалахував. Особливо помітним став сплеск насильства у 2008 році після провалу домовленостей щодо розширення автономії мусульманських територій, коли підрозділи MILF здійснили серію нападів на урядові об’єкти та населені пункти, що продемонструвало збереження значного військового потенціалу організації навіть після втрати стратегічних об’єктів на початку десятиліття.

1990-ті роки стали важливою віхою в історії боротьби моро не тільки через створення повноцінного автономного регіону, фактичний занепад MNLF та закріплення статусу MILF як ключової повстанської сили, а й завдяки появі нового збройного угруповання. Ним стала Abu Sayyaf Group (ASG) – набагато радикальніша у своїх ідеях та жорстокіша у своїх діях організація, яка сформувалась на початку 1990-х років із окремих загонів MNLF та MILF, бійці котрих були незадоволені цілями та методами їх досягнення, насамперед схильністю керівництва до переговорів із урядом. Ідейним натхненником та організатором ASG став Абдураджак Джанджаллані, який попередньо здобув значний військовий досвід під час війни в Афганістані проти радянських військ. Під своїм керівництвом він сформував відносно централізовану мережу загонів, чиїм географічним оплотом стали острови Басілан, Джоло й Таві-Таві вже згаданого архіпелагу Сулу. Густі тропічні ліси цієї місцевості та розташування самих островів на перехресті морських маршрутів регіональної торгівлі та контрабанди зробили цю територію вигідним місцем для таємного базування та накопичення ресурсів для ведення боротьби.

На початку свого існування ASG не надто вирізнялась від MNLF чи MILF, за виключенням, хіба що, безкомпромісності у боротьбі за політичну незалежність моро. Абдураджак Джанджаллані як головний ідеолог руху виступав за створення повністю самостійної держави мусульман півдня Філіппін на заході острова Мінданао та на архіпелазі Сулу, де мали домінувати принципи ісламського фундаменталізму. Досягнення цієї мети він бачив лише через продовження запеклої збройної боротьби проти центральної влади. Для цього ASG використовувала звичні для повстанських рухів моро тактики: засідки та рейди на урядові сили, а також терористичні атаки проти цивільних об’єктів. Усе це робилось для того, щоб змусити Манілу покинути бунтівний край. Після мирної угоди 1996 року, діяльність ASG особливо сильно ускладнила процес реінтеграції територій, де вплив центральної влади був максимально обмежений або взагалі відсутній. Також на це вплинула й зміна характеру активності самої організації.

Починаючи з середини 1990-х років, ASG ставала все радикальнішою. Бойові загони організації зробили акцент саме на терористичних методах, відсунувши ведення бойових дій проти урядових сил на другий план. Філіппінські та міжнародні газети почали рясніти заголовками про жахливі злочини бойовиків: члени ASG здійснювали регулярні атаки з використанням стрілецької зброї або закладеної саморобної вибухівки на будівлі органів державної влади, торгові центри, автобусні зупинки, стоянки, масові скупчення людей загалом. Також рух став відомий огидною практикою захоплення заручників та фільмування їх страт. На піку своєї активності, ASG удалось посіяти неймовірну паніку та хаос у регіоні та навіть влаштувати диверсії з масовими жертвами безпосередньо в столиці Філіппін. Контроль самого ж Абдураджака Джанджаллані над рухом почав слабшати, а польові командири стали проявляти все більшу самостійність при плануванні та проведенні операцій. Після його гибелі наприкінці 1990-х, рух утратив об’єднуючий фактор харизматичного лідера й остаточно розпався на десятки повністю самостійних загонів, які об’єднувала лише спільна назва та символіка. З часом між загонами почалась конкуренція за фінансові потоки, розподіл ресурсів та контроль над територіями, що навіть призводило до прямих зіткнень між ними.

Окрім цього, новою характерною рисою ASG у ті часи стало поступове занурення в кримінальну діяльність з метою отримання коштів переважно для особистих потреб бойовиків, і меншою мірою для матеріального забезпечення самої організації. Члени угруповання займались морською контрабандою, рекетом підприємців та фермерів, вимагання коштів з місцевих громад, рейдів на торгові та рибальські судна. Особливо рух прославився викраденням людей з подальшим вимаганням викупів. Жертвами зазвичай ставали представники заможніших верств населення, іноземні туристи та працівники міжнародних гуманітарних організацій. Найвідомішими прикладами стали викрадення туристів з курортів Сіпадан у 2000 році та Дос Пальмас у 2001 році. Тоді бойовикам удалось захопити десятки іноземців й утримувати їх як заручників протягом років, ведучи переговори з Манілою та урядами інших країн щодо їхнього звільнення за викуп.

Бойовики ASG записують звернення після захоплення заручників на курорті Сіпадан, на задньому фоні можна розгледіти символіку руху. Квітень 2000 року. International media reports

У відповідь Маніла провела серію відносно успішних масштабних військових кампаній на островах архіпелагу Сулу, де переважно базувались бойовики ASG. Ці операції також отримали значну міжнародну підтримку, зокрема з боку США, чия політика «війни з тероризмом» якраз перебувала на своєму піку. Утім, незважаючи на значні втрати під час зіткнень з урядовими силами та дезертирство, загони угруповання мали змогу використовувати місцеву географію для переховування та подальшого відновлення після зниження інтенсивності бойових дій.

Упродовж розвитку конфлікту на півдні Філіппін поряд із великими повстанськими організаціями, такими як Moro National Liberation Front, Moro Islamic Liberation Front та Abu Sayyaf Group, також сформувався широкий спектр менших джихадистських угруповань, які відігравали хоч і меншу, але важливу роль у збройному протистоянні моро з центральною владою. Їхня поява була пов’язана насамперед із внутрішніми розколами в основних рухах, незгодою частини польових командирів із мирними переговорами та поширенням радикальних ісламістських ідей через релігійні мережі та контакти з іноземними терористичними угрупованнями (насамперед з ІДІЛом та Аль-Каїдою). Зазвичай такі рухи мали невелику чисельність і діяли у вигляді мобільних загонів, які використовували засідки, диверсії, мінування доріг та здійснювали атаки на цивільну інфраструктуру. Одним із прикладів є угруповання Bangsamoro Islamic Freedom Fighters, що виникло як радикальний відкол від MILF і виступало проти компромісів із урядом, продовжуючи збройну боротьбу навіть у періоди переговорів. Іншим прикладом є Maute Group, яке сформувалося в провінції Ланао-дель-Сур і характеризувалося високим рівнем ідеологічної радикалізації та прагненням встановити ісламське правління на підконтрольних територіях. У цілому діяльність цих менших угруповань відзначалася максимально децентралізованою структурою, гнучкістю та здатністю швидко відновлюватися після військових втрат, що дозволяло їм зберігати активність навіть після ослаблення більших повстанських рухів, тим самим не даючи згаснути тривалому конфлікту в регіоні.

Ще однією організацією, про яку не можна не згадати у цій статті, є Комуністична партія Філіппін (Communist Party of the Philippines) разом з її бойовим крилом – Новою народною армією ((New People’s Army). Цей комуністичний повстанський рух і сьогодні зберігає вагомий вплив на внутрішню стабільність та безпекову політику країни. Своїй появі вона завдячує Хосе Марії Сісону.

На початку 1960-х років Маніла активно переслідувала членів старої та ослабленої Комуністичної партії, яка сповідувала ідеї марксизму-ленінізму та спиралась на підтримку з боку Радянського Союзу. Через це Сісон та багато його однодумців вирушили до Індонезії, адже саме ця країна за правління Сукарно була одним з тогочасних центрів антиколоніального руху. Там Сісон познайомився з багатьма членами Комуністичної партії Індонезії, яка вважалась однією з найбільших таких партій у світі. Комуністи мали вагомий вплив на політику Джакарти, тож їх досвід та навички значно вплинули на становлення Сісона як майбутнього очільника найбільшої лівої повстанської організації Філіппін. Приводом для його повернення на батьківщину став прихід до влади в Індонезії генерала Сухарто та створення ним авторитарного режиму «Нового порядку».  Після цього членів Комуністичної партії в країні почали переслідувати та навіть фізично знищувати, що також справило сильне враження на Сісона.

Вас також може зацікавити: Індонезія сьогодні: куди рухається країна за президенства Прабово Субіанто?

Повернувшись на Філіппіни, Хосе Марія Сісон разом із поплічниками реорганізували діяльність Комуністичної партії Філіппін у 1968 році. Урахувавши невдалий досвід відкритої політичної боротьби попереднього керівництва партії та індонезійських «колег», а також політичні утиски та посилені заходи безпеки, що проводила Маніла, зокрема через початок боротьби моро, оновлена політична сила взяла на озброєння ідеологію маоїзму. Сісон поставив за мету повалення центрального уряду та встановлення комуністичного режиму на території Філіппін виключно шляхом тривалої партизанської війни на виснаження. Для цього передбачалось створення масових осередків народного спротиву в сільській місцевості, які поступово мали б переходити до захоплення міст та витіснення центральної влади. Щоб досягнути своєї цілі, Комуністична партія Філіппін почала формувати власні бойові загони, які в 1969 році були оформлені в єдине бойове крило організації – Нову народну армію. Хоча активність CPP-NPA охопила райони по всій території Філіппін, саме Мінданао (східна та північно-західна частина острова) став одним з основних осередків діяльності руху. У моменти зниження активності угруповання та знищення його баз по країні, південь Філіппін все одно продовжував залишатися надійним бастіоном CPP-NPA.

На початку своєї боротьби, CPP-NPA критично не вистачало ресурсів. Протягом 1970-х років ішло їх накопичення та формування підрозділів бойовиків. Рух отримував допомогу від комуністичних партій країн Південно-Східної Азії та соціалістичних урядів тієї епохи. Також Комуністична партія намагалась здобути не тільки політичну, а й матеріальну підтримку з боку місцевого населення. Для виконання цієї задачі згодом було створено допоміжну структуру – Національно-демократичний фронт (NDF). Ця організація представляє собою широку ліворадикальну коаліцію молодіжних, селянських та робітничих організацій, яка відповідає за матеріальне забезпечення CPP-NPA, адміністрування підконтрольних територій, контакти з міжнародними організаціями та донорами допомоги, а також за ведення переговорів з урядом.

Бійці CPP-NPA відпочивають в лісах гірського хребта Сьєрра-Мадре на схід від Маніли, на формі одного з бійців можна розгледіти символіку руху. 30 липня 2017 року. Noel Celis/AFP

Із поступовим розширенням ресурсної бази для ведення війни в CPP-NPA з’явилась можливість розгорнути активну збройну боротьбу проти центральної влади у другій половині 1970-х років, яка досягла піку вже протягом наступного десятиліття. Рух використовував класичні партизанські методи: засідки, диверсії, меншою мірою здійснення актів тероризму проти цивільних об’єктів. Згодом це дало змогу угрупованню встановлювати прямий контроль над територіями, звідки були повністю витісненні урядові сили, що надихало бійців продовжувати боротьбу. Однією з головних відмінних рис CPP-NPA від попередньо описаних повстанських рухів моро стали атаки на іноземні об’єкти – філіппінські маоїсти «прославились» атаками на американських військових, зокрема неодноразовими нападами на авіабазу Кларк та вбивством начальника Відділу сухопутних військ Об'єднаної групи військової підтримки США у 1989 році, а також на комерційні об’єкти іноземних компаній саме з метою їх знищення. У 1990-2000-х роках спостерігалось зниження активності руху, що було пов’язано з серією успішних військових операцій, проведених Манілою проти повстанців, певною стратегічною невизначеністю його керівництва в період після завершення Холодної війни, а також зі зниженням дисципліни у підрозділах та спалахи конфліктів між польовими командирами. Тим не менш, маоїстське повстання продовжується, залишаючись вагомим елементом політичного життя Філіппін.

Загалом Хосе Марії Сісону вдалося побудувати централізовану, але при цьому досить гнучку структуру руху, що дозволяє CPP-NPA вже понад півстоліття зберігати життєздатність та певний військовий потенціал для подальшого ведення збройної боротьби, незважаючи на значні втрати унаслідок успішної протидії Манілою намірам повстанців.

У підсумку можна зазначити, що складний соціокультурний контекст та історичний розвиток регіону півдня Філіппін у поєднанні з важкою економічною ситуацією в країні загалом сформували сприятливу основу для становлення повстанських угруповань різного ідеологічного спрямування. Ці організації стали не просто невеликими партизанськими загонами чи терористичними групами, а добре структурованими військовими силами, які змогли кинути серйозний виклик намірам Маніли встановити міцний державний контроль над непростим краєм. Масові рухи спротиву стали вагомим елементом політичного життя Філіппін, що прямо впливав на її інституційну стійкість та внутрішню стабільність загалом. Тож як сьогодні Манілі вдається врегулювати складну безпекову ситуацію в межах своїх кордонів?

Сучасний стан

У наші дні MNLF відіграє роль важливого політичного актора в житті регіону півдня Філіппін, пройшовши довгу й складну трансформацію від головного повстанського угруповання моро до фрагментованого політичного руху з обмеженим військовим потенціалом. Передумовою цього, як зазначалось раніше, стало укладення мирної угоди з Манілою у 1996 році та створення повноцінної автономної одиниці на територіях, де більшість населення складає мусульманська спільнота. Мирний договір дав змогу MNLF розпочати процес реінтеграції в загальнодержавну структуру та розбудовувати легальну інституційну систему місцевої влади. Це також передбачало процес реінтеграції колишніх бойовиків: від 7000 до 10000 бійців було інтегровано до силових відомств, а частина отримала змогу здобути освіту, професійну кваліфікацію та соціальні виплати для повернення до мирного життя. Тим не менш, угода 1996 року не змогла вирішити всіх протирічь та звести нанівець повстанську діяльність MNLF.

Відсутність серйозних зусиль з боку Маніли щодо економічного відновлення Мінданао та архіпелагу Сулу, а також ненадання MNLF усіх обіцяних прав і засобів широкого політичного управління краєм, контролю над природними ресурсами та формування місцевої політики безпеки залишили розчарованими значну частину керівництва та бойових підрозділів угруповання. Через це наступні десятиліття MNLF спіткала внутрішня фрагментація, коли різні політичні групи змагались за вплив на життя автономії, а частина польових командирів разом зі своїми бійцями вели самостійну діяльність або вступали до лав MILF. На початку XXI століття бойові підрозділи MNLF налічували близько 5000-7000 осіб, які продовжували вести партизанську боротьбу проти урядових сил або намагались принаймні зберегти контроль над залишками територій та ресурсів. Зокрема, у 2013 році бійці фракції Нура Місуарі (який на той час вже давно втратив посаду губернатора Автономного Регіону у Мусульманському Мінданао) намагались захопити місто Замбоанґа, що призвело до запеклих вуличних боїв з урядовими військами тривалістю 3 тижні, гибелі понад 200 осіб, знищення більшої частини міської інфраструктури та переміщення понад 120 000 мешканців. Це зайвий раз підтвердило, що хоч і значно ослаблений, але все ще боєздатний рух продовжує відігравати важливу роль в безпековій політиці Філіппін. Із часом Манілі, шляхом мирних переговорів та додаткових зусиль з реінтеграції бойовиків, вдалося зменшити збройний опір MNLF та її чисельність до кількох тисяч осіб, і сьогодні політичні та військові структури організації намагаються знайти законне підґрунтя для продовження участі в житті регіону.

Схожу трансформацію своєї діяльності пройшла MILF. До початку 2010-х років рух зберігав суттєву військову спроможність для продовження ведення збройної боротьби та утримування територій, залишаючись головною силою опору моро. Усе змінилося 2014 року, коли за посередництва Малайзії унаслідок тривалих та напружених переговорів уряд Філіппін уклав мирну угоду з MILF. Згідно мирних домовленостей, автономія моро реорганізовувалась у Автономний регіон Бангсаморо в Мусульманському Мінданао (BARMM), де MILF отримала головуючу роль у процесі розбудови нової адміністративної одиниці. Процес створення оновленого автономного регіону завершився у 2019 році, де керівництво організації отримало широкі повноваження щодо безпекової, соціально-економічної та культурної політики. З того часу і до сьогодні організація йде шляхом успішного інституційного оформлення, ставши досить ефективним центром місцевої влади, що координує свої дії з центром. Окрім цього, до початку 2020-х років MILF удалось демобілізувати близько 19000 бойовиків – приблизно половину від загальної кількості часів активної партизанської боротьби. Вони були успішно інтегровані в структури армії та місцевої поліції, а частина остаточно склала зброю та повернулась до мирного життя завдяки програмам соціальної та економічної підтримки. Решта підрозділів, чиї бійці ще не змогли реінтегруватись, знаходяться в стані перемир’я з урядовими силами, хоча менша частина бойовиків відмовляється скласти зброю та йти на замирення з урядом, вважаючи мирний договір 2014 року зрадою інтересів моро, і продовжуючи вести підпільну боротьбу.

Загалом, мирна угода 2014 та подальші кроки з її імплементації стали успішною реалізацією невдалого мирного врегулювання 1996 року. Цікаво, що цього разу навпаки MILF, а не MNLF стала ключовим актором цього процесу. Остання ж не брала тоді участі в переговорах з урядом та вимушена була шукати нові форми політичної участі в житті Мінданао та архіпелагу Сулу, оскільки тепер MILF перетворилась не тільки на ключову військову, а й політичну силу в боротьбі моро за свої права.

Маніла також успішно протидіє меншим джихадистським повстанським угрупованням та CPP-NPA. Так, унаслідок проведення серії масштабних військових операцій на островах архіпелагу Сулу та деяких прибережних територіях заходу Мінданао у другій половині 2010-х років, уряду вдалося нейтралізувати більшу частину особового складу Abu Sayyaf Group та звести до мінімуму її діяльність. Сьогодні чисельність ASG складає менше півтисячі осіб, через що угруповання стало значно обмеженішим у проведені своїх операцій. Також на це вплинули спільні зусилля Філіппін, Малайзії та Індонезії з морського патрулювання, що позитивно відобразилось на захисті комерційних та рибальських суден у водах між трьома країнами. Тим не менш, навіть сьогодні інколи можна побачити новини про нові терористичні акти або викрадення людей, здійснені ASG. Це пов’язано насамперед з тим, що мобільна структура організації та базування у важко доступній місцевості робить можливим часткове відновлення руху після значних втрат.

На інші повстанські угруповання джихадистського спрямування, такі як Bangsamoro Islamic Freedom Fighters або Maute Group, спіткала доля, схожа на ASG: значні втрати унаслідок успішних військових операцій Маніли та зниження ресурсної бази для ведення боротьби до критичного мінімуму. Утім, інколи ці угруповання зайвий раз доводять, що вони продовжують відігравати важливу роль у безпеці регіону. Так, у 2017 році підрозділи Maute Group, які присягнули на вірність «Ісламській державі», провели зухвалу операцію із захоплення міста Мараві. Урядовим силам знадобились цілі 5 місяців, щоб повністю визволити та зачистити місто від бойовиків. Унаслідок цього загинуло понад 1100 осіб (переважно повстанці), більша частина міста була зруйнована, а 350 000 осіб були вимушені покинути свої домівки.

Діяльність CPP-NPA також значно обмежена в наші дні. Організація, яка на піку своєї активності налічували десятки тисяч бійців по всій країні, сьогодні складається з менше тисячі осіб, які продовжують вести партизанську війну класичними методами та здійснювати терористичні акти. Урядові сили проводять регулярні військові операції, що негативно впливає на спроможність руху продовжувати вести збройну боротьбу. Також на це впливає поступова втрата підтримки серед місцевого населення та відсутність надходження допомоги від соціалістичних урядів та організацій інших країн, які так само занепали після Холодної війни. Тим не менш, хоча CPP-NPA знаходиться у своїй стагнації, говорити про її остаточний занепад ще зарано. Активність угруповання продовжує призводити до регулярних втрат серед населення та військових, що прямо впливає на рівень соціальної напруги та політичну стабільність країни в цілому.

Військовослужбовці Збройних сил Філіппін супроводжують членів виборчої комісії, які несуть скриньки для голосування на проміжних парламентських виборах в округах BARMM. 14 серпня 2025 року. Bobby Timonera/MindaNews

Варто зауважити, що протидія уряду діяльності різних повстанських угруповань (у тому числі окремих підрозділів MNLF та MILF, які відмовились складати зброю) відбувається за суттєвої підтримки місцевих сил безпеки. Поліцейські підрозділи BARMM спільно з урядовими військами проводять регулярні операції з патрулювання, захисту важливих об’єктів, визначення місцезнаходження та нейтралізації баз повстанців. Успішна взаємодія колишніх бойовиків та центральної влади стала вагомим фактором зменшення загальної активності збройних повстанських угруповань на півдні Філіппін. Утім, проведення військових кампаній та укладення мирних угод з великими повстанськими рухами стали не єдиними методами стабілізації безпекової ситуації на Мінданао та архіпелазі Сулу.

Важливою передумовою формування повстанських угруповань моро та CPP-NPA була економічна відсталість регіону півдня Філіппін. Відсутність можливостей для гідно працевлаштування, несприятливе середовище для ведення підприємницької діяльності, погано розвинута інфраструктура, низький рівень доступу до базових послуг – усе це в поєднанні з асиміляційними практиками центральної влади підштовхувало місцеве населення до збройного опору, зокрема з метою отримати доступ до фінансових ресурсів повстанських організацій. Саме питання економічно розвитку стало одним з ключових факторів безуспішності мирного врегулювання 1996 року, коли уряд не зміг виконати взяті на себе зобов’язані з відновлення регіону та надання більшої економічної свободи місцевому населенню. Згодом Маніла засвоїла цей історичний урок, почавши вживати реальних заходів для економічної реконструкції регіону, тим самим зменшуючи рівень соціальної напруги і попереджуючи бажання мусульманської спільноти долучатися до рухів збройного опору.

Читайте також: На межі стабільності: внутрішня та зовнішня політика сучасного Таїланду

Мирна угода 2014 року та подальше реформування автономії моро у 2019 році супроводжувалось початком економічних реформ та виділення коштів з центрального бюджету для розвитку регіону. За офіційною статистикою, у період з 2018 по 2023 роки рівень бідності населення BARMM знизився з 52,6% до 23,5% при загальному показнику по країні 10,9% станом на 2023 рік. Рівень бідності загалом острову Мінданао та архіпелагу Сулу, чию територію охоплюють й інші адміністративні одиниці (Регіони 9-13), за цей період знизився з 25,8% до 18,2%. Якщо розглядати окремі групи населення, то серед рибалок, які проживають на території BARMM, рівень бідності у вищезазначений період знизився з 62,5% до 31,3% при загальному показнику по країні 22,1% станом на 2023 рік, серед фермерів – з 69,7% до 30,6% при загальному показнику 27%, серед сільського населення – з 62,5% до 31,3% при загальному показнику 22,1%, серед жителів міст – з 54,5% до 34,7% при загальному показнику 10,3%.

Загалом простежується позитивна тенденція щодо економічного зростання регіону та поступового наближення до загальних показників по країні. Сьогодні на Мінданао та архіпелаг Сулу приходиться 15,3% національного ВВП, зокрема на регіон припадає 42% торгівлі продовольством країни та 45% виробництва рибної продукції, що збільшує його стратегічну значущість як гаранта продовольчої безпеки Філіппін. У 2025 році Регіони 10, 11 та 13 навіть змогли перевищити середні показники зростання ВВП по країні. Станом на 2024 рік, рівень безробіття на півдні Філіппін складав близько 4,1% при національному показнику приблизно 4,4%. Утім, існує декілька ключових відмінностей працевлаштування на півдні від решти країни: висока частка неповної зайнятості, низька оплата праці, залежність місцевої економіки від сільського господарства та нестабільність ринку праці загалом. Власне, саме через це показники бідності серед місцевого населення суттєво відрізняються від середніх показників по країні, аграрний же характер місцевої економіки робить її більш вразливою перед загрозою стихійних лих, які є досить частим явищем у Південно-Східній Азії. Через це Маніла намагається вжити заходів для диверсифікації місцевої економіки, прагнучи змінити її характер: створення нових можливостей для інвестицій, розвиток промислового виробництва та післяпромислової інфраструктури, подальше розширення доступу до базових послуг. 

Таким чином, сьогодні на півдні Філіппін спостерігається суттєве зменшення чисельності та безпосередньо активності збройних угруповань джихадистського та комуністичного спрямування. В основі цього лежать успішні військові операції уряду проти бойовиків, мирне врегулювання з найбільшими повстанськими рухами, а також поступове економічне відновлення спустошеного регіону, що призвело до ресурсного та ідейного виснаження бойовиків та їх часткової реінтеграції, і дало змогу здобути лояльність місцевого населення. Тим не менш, сьогодні ще залишаються бойові підрозділи колись активних MNLF і MILF, а також ASG, CPP-NPA та інших менших угруповань, які відмовляються скласти зброю та продовжують ведення партизанської боротьби, здійснення терористичних актів та займаються кримінальною діяльністю, що підточує внутрішню стабільність Філіппін. З огляду на вже наявні успіхи Маніли в боротьбі з повстанцями та економічне зростання регіону, зберігається обережний оптимізм щодо майбутнього остаточного занепаду ще активних, але вже малочисельних та значно ослаблених збройних угруповань. А тим часом автономний регіон моро готується до своїх перших повноцінних місцевих парламентських виборів, запланованих на вересень 2026 року.

Висновки

Регіон півдня Філіппін, а саме острів Мінданао та архіпелаг Сулу, представляє складну історію політичного розвитку. Протягом століть корінні етнічні спільноти моро вимушені були боротись із колонізаторськими та асиміляційними практиками Заходу та безпосередньо Маніли. У другій половині ХХ століття давні економічні, соціальні та культурні проблеми регіону в поєднанні з тодішніми важкими політичними обставинами, спричиненими Різаниною Джабіда 1968 року, дали поштовх до формування великих повстанських рухів. Ці угруповання на піку своєї активності налічували десятки тисяч бойовиків, що вели підпільну збройну боротьбу класичними партизанськими методами та здійснювали терористичні акти для дестабілізації місцевих позицій центрального уряду. Успішний опір Манілі призвів до втрати останньою значних територій, де повстанці змогли організовувати повноцінні адміністративні структури, що мали значний авторитет серед місцевого населення. Це давало серйозні підстави розглядати Філіппіни як неспроможну державу.

Ситуація кардинально змінилася на початку ХХІ століття. Регулярні військові операції та цілі кампанії уряду, направлені на території та бази, контрольовані повстанськими рухами, у комбінації з мирними ініціативами та програмами соціально-економічного відновлення призвели до суттєвого зменшення чисельності бойових підрозділів угруповань та зниження їхньої активності. Сьогодні більшість колишніх бойовиків були реінтегровані до структур місцевої адміністрації, армії, поліції та цивільного життя, а частина просто дезертирувала. Загалом за час конфлікту на півдні Філіппін загинуло більше 120 000 осіб, а понад 2 мільйони місцевих мешканців змушені були покинути свій дім.

Хоча успішна реінтеграція Манілою колишніх бойовиків та цілих повстанських рухів і дані економічного зростання регіону дають підстави для обережного оптимізму щодо майбутнього остаточно занепаду діяльності залишків збройних угруповань, тисячі повстанців усе ще продовжують вести підпільну боротьбу проти центрального уряду та здійснювати терористичні акти, зберігаючи значний вплив на внутрішню безпеку Філіппін. У майбутньому політичне значення рухів опору може значно посилитись у випадку прямого вступу Маніли у потенційний великий регіональний конфлікт, насамперед із Китаєм. Сьогодні Пекін продовжує висувати претензії на контроль над більшою частиною Південно-Китайського моря, де знаходиться виключна економічна зона Філіппін, і над островом Тайвань. У випадку загострення, Маніла ризикує стати однією з основних або навіть головною стороною цих двох конфліктів, що значно обмежить її спроможність протидіяти повстанським організаціям та продовжувати економічну реконструкцію півдня. У свою чергу, збройні угруповання можуть отримати значний простір для розширення своєї діяльності завдяки послабленню урядових сил та тяжким економічних наслідкам, які можуть спіткати Мінданао та Сулу у випадку втягнення Філіппін у повноцінну війну. У наші дні збереження активності деяких повстанських рухів джихадистського та комуністичного спрямування створює ризик того, що Пекін може використати який-небудь інцидент із захопленням ASG торгового чи рибальського судна під китайським прапором або вбивство китайських туристів CPP-NPA чи Maute Group як казус беллі для прямого конфлікту з Манілою. Саме тому для Філіппін критично важливим є подальше розширення зусиль як мирного, так і силового характеру для повної нейтралізації збройного спротиву всередині країни, аби з повною готовністю зустріти геополітичний шторм, що насувається на основи міжнародного порядку.

Автор – Данііл Вовк, молодший дослідник програми «Азія» аналітичного центру ADASTRA

Якщо Вам сподобалась стаття і Ви хочете підтримати розвиток нашого центру, долучіться до нашого Mono. Ваша допомога сприяє розвитку незалежної української аналітики!