Індонезія сьогодні: куди рухається країна за президенства Прабово Субіанто?
14 лютого 2024 року в Індонезії відбулися президентські вибори, на яких впевнену перемогу здобув тандем кандидата у президенти Прабово Субіанто та кандидата у віце-президенти Джебрана Ракабумінга, набравши 58,6% голосів виборців, що забезпечило їм перемогу вже у першому турі. Головну роль у цьому зіграла підтримка колишнього президента Джоко Відодо (відомого ще як Джокові), який на момент проведення виборів зберігав високий рівень народного схвалення (близько 76%). Окрім надання публічної політичної підтримки, Відодо активно використовував адміністративний апарат та навіть залучав кошти з соціальних програм для просування Субіанто на виборах. Також важливу роль у перемозі Прабово зіграла сама кандидатура віце-президента Джебрана, адже він є старшим сином Відодо.
20 жовтня 2024 року Субіанто разом із Ракабумінгом склали присягу як президент та віце-президент Республіки Індонезія, тим самим офіційно завершивши 10-річне правління Джокові. Зовсім нещодавно минув рік з їхньої інавгурації, тож у цьому матеріалі буде розглянуто те, як змінилась країна за цей час.
Передісторія чинного президента
За часів авторитарного технократичного режиму «Нового порядку» генерала Сухарто, що проіснував з 1966 по 1998 роки, Прабово Субіанто зробив блискучу військову кар’єру, дослужившись до звання генерал-лейтенанта та ставши Командувачем Стратегічного резерву Сухопутних військ. Усе різко змінилося під час студентських протестів 1997-1998 років, спричинених масовим невдоволенням авторитарними практиками режиму та його неспроможністю подолати наслідки тодішньої Азійської фінансової кризи, і які зрештою призвели до падіння Сухарто.
Тоді Прабово звинуватили у причетності до викрадення продемократичних активістів під час протестів та порушенні прав людини раніше під час проведення військових операцій у Східному Тиморі та Папуа проти місцевих повстанських рухів. Окрім цього, Субіанто був зятем Сухарто, що також негативно позначалося на його іміджі. І хоча звинувачення так і не були доведені, Прабово був змушений піти з військової служби у відставку, на якій він майже одразу почав займатись політикою.
Вас також може зацікавити: Східний Тимор: від боротьби за незалежність до нових викликів
Через понад два десятиліття Прабово вдалося досягнути вершини політичного «Олімпу» країни – посади Президента. Перемога на президентських виборах 2024 року була досягнута завдяки двом головним чинникам: грамотній виборчій стратегії, побудованій на популістській, націоналістичній та ісламістській риториці, та, як уже зазначалося на початку, активній підтримці попереднього президента Джоко Відодо.
Під час передвиборчих перегонів команда Прабово активно використовувала соціальні мережі такі як TikTok, Instagram та YouTube, де формувався образ Субіанто як «милого старого», який то танцює, то грається з котами, але водночас готовий рішуче відстоювати інтереси народу. Таким чином Прабово здобув симпатію переважної більшості молодих виборців віком до 40 років, які сьогодні складають понад половину населення Індонезії. Також на руку Субіанто зіграв той факт, що багато виборців молодшого покоління, народившись уже після падіння режиму «Нового порядку», не знали життя за часів військової диктатури та тодішніх скандалів довкола його військової служби.
Прабово обіцяв виборцям подальше економічне зростання країни, розвиток інфраструктурних проєктів, зменшення розриву між бідними і багатими, розширення соціальних програм, повагу до прав і свобод громадян, зростання геополітичної ролі Джакарти. На жаль, сьогоднішня реальність в Індонезії все більше нагадує старі часи «Нового порядку» Сухарто, а подальше існування індонезійської демократичної традиції, що розвивалась з кінця минулого століття, опинилось під загрозою.
Авторитарні тенденції старого зразка
Після обрання Прабово новим президентом Індонезії багато представників наукової, аналітичної та експертної спільнот у самій країні та за кордоном висловлювали свої занепокоєння, пов’язані з минулим колишнього генерала. Вони вказували на те, що колишній зять Сухарто може вдатися до старих авторитарних практик «Нового порядку». З огляду на сьогоднішню ситуацію в країні, їх побоювання виявилися цілком обґрунтованими.
Однією з головних відмінностей індонезійської демократії від режиму Сухарто був відхід від доктрини «dwifungsi» – подвійної ролі військових у житті країни, чия суть полягала в активній залученості не тільки у питаннях безпеки та оборони, а й у цивільні справи. Саме завдяки цьому принципу вибудовувався військовий технократичний характер режиму «Нового порядку».
Головним фундаментом відходу від доктрини «dwifungsi» всі ці роки був Закон №34 про Індонезійські Національні Збройні Сили (TNI), ухвалений 2004 року. Цей законодавчий акт значно звужував кількість функцій, за які відповідала армія, а також обмежувала кількість цивільних відомств, посади у яких могли обіймати діючі офіцери. Завдяки цьому TNI стало опікуватись переважно питаннями оборони, безпеки, боротьби зі злочинністю та забезпечення правопорядку.
Військовослужбовці ВПС Індонезії беруть участь в урочистостях на авіабазі Супарлан, Бандунг. Серпень 2025 р. Timur Matahari/AFP
Усе змінилося з приходом до влади Субіанто. Правляча коаліція на чолі з президентською партією «Великий Індонезійських рух» 20 березня прийняла Зміни до Закону №34 про TNI. Кількість цивільних установ для працевлаштування офіцерів, що проходять службу, зросла з 10 до 14, самі збройні сили стали відповідати ще й за кібербезпеку та захист громадян за кордоном/евакуаційні операції, а пенсійний вік для рядового і сержантського складу та офіцерів різних ланок було підвищено. Окрім цього, Прабово значно збільшив кількість військовослужбовців у своєму уряді та цивільних інституціях ще до прийняття змін до закону про збройні сили.
На цьому розширення можливостей участі військових у цивільному житті країни не припинилось. Адміністрація Прабово планує у наступні п’ять років розширити чисельність війська, сформувавши 500 нових батальйонів (на момент написання статті близько 100 таких підрозділів уже почали нести службу). Для виконання цієї амбітної мети лише цього року військовий бюджет перевищив запланований на 37%, склавши 22 мільярда доларів США. Влада виправдовує такий крок необхідністю посилення обороноспроможності країни на тлі глобальних безпекових викликів, зокрема претензії Пекіна на Тайвань та Південно-Китайське море.
Читайте також: «Китайська Мрія»: Чого хоче Сі Цзіньпін?
Утім, є один нюанс: значну частину майбутніх новосформованих батальйонів планується залучити до ведення сільського господарства та фармацевтичного виробництва. Продукцію планується направити на внутрішній ринок для широких верств населення. Аналітики значною мірою критикують цей крок як контрпродуктивний, вважаючи, що це лише знизить професіоналізм військових та нівелює наміри посилення оборонних можливостей країни, завдавши при цьому шкоди національній економіці.
Вищеописані дії, направлені на збільшення ролі військових у цивільному житті країни, не залишились непоміченими індонезійським суспільством та громадськими організаціями. Після прийняття Змін до Закону №34 островами країни прокотились масові протести. Люди бояться повернення часів «Нового порядку», посилаючись на історичну спадщину чинного президента та те, що повзучий відкат індонезійської демократії розпочався ще за часів Джоко Відодо.
Березневі протести проти змін до закону про збройні сили стали частиною ширшого явища, котре переслідує президенство Прабово. У січні громадяни країни виходили на вулиці через непослідовну й хаотичну політику перших 100 днів новообраного президента, а у лютому хвилю народного гніву викликали заходи жорсткої економії. У серпні приводами для ще двох хвиль масових протестів стало підвищення податків у Центральній Яві та оприлюднення інформації, що депутатам парламенту планують виплачувати щомісячну житлову надбавку у розмірі близько 3000 доларів США (у 10 разів більше мінімальної зарплати в столиці Джакарті, і в 20 разів – у порівнянні з бідними районами).
Для придушення протестів влада застосовувала силу та залякування. У протестувальників стріляли з водометів та гумовими кулями, використовували проти них кийки та сльозогінний газ. У свою чергу незалежних журналістів та лідерів громадських і правозахисних організацій заарештовували та висували звинувачення за сфабрикованими справами. Близько 960 людей перебувають за ґратами після арештів під час останніх масових заворушень. Застосування таких методів протидії народному невдоволенню є один-в-один подібним до того, як режим Сухарто намагався придушити студентські протести 1997-1998 років. Це стало зайвим приводом для побоювань індонезійців щодо авторитарного відкату країни.
Поліція розганяє мітингувальників під час демонстрації у Джакарті проти перегляду Закону №34 про TNI. Березень 2025 р. Azwar Ipank /AFP
Серія протестів продемонструвала, що це була не просто спонтанна хвиля масового насильства, а прояв народного невдоволення, спричиненого давньою втомою індонезійського суспільства від багатолітніх структурних проблем країни: від корупції та величезного економічного розриву до порушень прав людини та зазіхань влади на демократичний устрій. Примітним також є те, що ці протести набувають все більшої системності. Так, під час серпневих протестів з приводу виплат депутатам, індонезійські діаспори по всьому світу мобілізувалися на підтримку мітингувальників. У той же час лідери протестів організували ініціативу «17+8 народних потреб», яка представляє собою сукупність вимог щодо демократичних реформ, прозорості та підзвітності влади, об’єднуючи в собі невдоволення різних суб’єктів громадянського суспільства.
Вас може зацікавити: Молодіжні протести покоління Z в Азії – нове чи добре забуте старе?
Ще одним способом концентрації влади для Прабово став обраний ним шлях кооптації еліт. Він не намагається придушити діяльність опозиційних сил, натомість прагне залучити їх до свого правлячого табору, надаючи в обмін на лояльність політичні та економічні вигоди. Хоча подібна тенденція розпочалася ще за часів колишнього президента Джокові, Субіанто просунув її значно далі, охопивши всі політичні групи, включно з правими ісламістськими партіями. Ця консолідація правлячої коаліції надає ледь не абсолютну владу чинному президенту, тим самим зменшуючи значення системи стримувань і противаг в інституціях Індонезії. До цього всього ще й додається підтримка місцевих олігархічних кланів.
Політична династія Відодо та відкат демократії
Політичне життя Індонезії після падіння режиму Сухарто відзначилось активним впровадженням реформ, направлених на утвердження демократії та верховенства права в країні. Втім, традиції авторитарного правління та непотизму епохи «Нового порядку» продовжували жевріти за нової епохи «Реформації», що призвело до появи політичних династій як о днієї з головних рис індонезійської демократії. Її суть полягає у тому, що очільники держави, користуючись своїми повноваженнями та особистим партійним апаратом, сприяють утвердженню при владі на місцевому і регіональному рівнях, у державних установах і бізнесі своїх родичів (насамперед дітей).
Сьогодні одними з найвідоміших і найвпливовіших індонезійських політичних династій є родини колишньої президентки Мегаваті Сукарнопутрі (донька першого президента Сукарно) та колишнього президента Сусіло Бамбанга Юдойоно. По-сумісництву, вони є очільниками одних з найбільших політичних партій країни – Індонезійської демократичної партії боротьби (PDI-P) та Демократичної Партії (PD). За період з 2001 по 2014 роки Індонезія, незважаючи на поступовий розвиток демократичних інституцій, страждала від проблеми непотизму в бюрократії та порушення принципів меритократії. Над країною нависла загроза плавного переходу до «конкурентної автократії».
Надією на великі зміни та «оздоровлення» країни у 2014 році став Джоко Відодо, який змагався за пост очільника країни проти, як би це не було іронічно, Прабово Субіанто. Відодо був висуванцем від PDI-P, хоча зберігав автономність від інтересів і цілей династії Сукарнопутрі. Він відстоював демократичні цінності, опонуючи емпатії Прабово до командно-адміністративних методів режиму «Нового порядку». З перемогою Джокові на виборах (у 2019 році він стане президентом вдруге, здобувши перемогу проти знову-таки Субіанто) громадяни сподівались на глибокі зміни та реформи політичного, соціального та економічного устрою країни.
Протягом першої половини свого 10-річного правління Джокові в цілому виправдовував надії виборців. Економіка країни зростала завдяки великим інфраструктурним проєктам, привабливому інвестиційному клімату та низькій інфляції, розвивалась видобувна та обробна промисловість, зокрема виробництво нікелю, необхідного сьогодні для акумуляторів електромобілів. Також було створено досить революційну по міркам Індонезії систему медичного страхування, яка сьогодні охоплює понад 90% населення.
Президент Індонезії Джоко Відодо, одягнений у традиційний джакартський одяг, виголошує промову напередодні Дня незалежності країни. 16 серпня 2024 р. Tatan Syuflana/REUTERS
Незважаючи на значні успіхи соціально-економічної політики, Відодо не був зацікавлений значною мірою у вирішені проблеми демократичного відкату країни. Особливо це стало помітно під час його другого терміну, коли влада почала залякувати критиків президента та застосовувати силу проти мітингувальників під час хвиль протестів, на яких люди виступали проти змін до виборчого законодавства та послаблення робітничих прав. Сам Відодо просував ідею внесення змін до Конституції, аби отримати змогу балотуватися на третій термін (зараз існує обмеження на два), але ця ідея не змогла набрати достатньої підтримки серед населення та парламентарів, незважаючи на високу популярність президента.
Також слід указати на те, що Відодо за роки перебування на посаді Президента Республіки Індонезія, за допомогою державних ресурсів та особистих повноважень сприяв утвердженню своїх родичів у політиці та великих державних компаніях. Зокрема, його молодший син Кесанг Пангареп у вересні 2023 року став очільником Індонезійської партії солідарності (PSI), а зять Боббі Насутіон з 2020 по 2024 рік був мером міста Медан, здобувши згодом перемогу на виборах губернатора Північної Суматри у 2025 році. Такі кроки вказували на те, що Джокові взяв курс на розбудову власної політичної династії.
Читайте також: Індонезія – лідер Південно-Східної Азії?
Останнім значним кроком на цьому шляху стало укладення стратегічного політичного союзу з колишнім суперником Прабово Субіанто. На своєму другому президентському терміні Відодо включив Субіанто до складу свого уряду, надавши посаду міністра оборони. Робота в уряді Джоко позитивно вплинула на рейтинги Прабово на президентських виборах 2024 року.
На цих виборах старший син Джокові, Джебран Ракабумінг, став партнером відставного генерала на виборах, ставши кандидатом на пост віце-президента. Головною перепоною на цьому шляху були вікові обмеження для балотування на цю посаду, адже Джебрану було всього 36 років при необхідних 40. Для подолання цього обмеження Джокові задіяв Конституційний суд, де за сприяння його шурина Анвара Усмана, який був там головою, виборче законодавство було змінено. Кандидатам молодше 40 років була надана можливість балотуватися на президентські вибори, якщо раніше вони обіймали посаду голови місцевого уряду (мера або губернатора). Ракабумінг, який раніше був мером міста Суракарта у Центральній Яві, отримав можливість позмагатись за крісло віце-президента.
Таким чином, придушення опозиції, потакання родичам, використання державного апарату та союз із Субіанто з його партією «Великий Індонезійський рух» дали змогу Джоко Відодо започаткувати власну політичну династію, незважаючи на відсутність значних статків на початку свого правління та власної партійної машини. Головним її елементом аналітики вважають старшого сина Джебрана Ракабумінга на посаді віце-президента, через якого колишній президент зможе продовжувати здійснювати вагомий вплив на індонезійську політику.
Авторитарні тенденції правління президента Субіанто та розбудова Відодо власної політичної династії призвели до того, що за оцінками деяких моніторингових агенцій, Індонезія вже потрапила до «сірої зони». Зокрема, у звіті про стан демократії за 2025 рік від V-Dem Institute, країна більше не відповідає навіть мінімальним вимогам виборчої демократії.
Соціально-економічна політика
У січні, на Національних зборах індонезійської торгово-промислової палати, Прабово висловив свій оптимізм, вважаючи, що країна здатна досягти 8% економічного зростання у 2025 році. На його думку, такі показники мали б забезпечити насамперед програми, направлені на подальший розвиток великих інфраструктурних проєктів, започаткованих Відодо, оптимізація державних витрат та політики забезпечення продовольчої та енергетичної самодостатності. Щодо енергетики, то тут ключову роль мають відігравати програми зеленого переходу.
Незабаром у лютому, на прес-конференції в президентському палаці Мердека, Субіанто представив журналістам більш детальний економічний план на наступні роки. Згідно бачення президента, основою зростання повинно стати забезпечення економічної стабільності та підвищення купівельної спроможності населення. Так було оголошено про підвищення мінімальної заробітної плати в провінції, оптимізацію розподілу соціальної допомоги (насамперед програм Безкоштовного поживного харчування та народних бізнес-кредитів), програми виплат і стимулювання у період святкування Ід (двох найбільших мусульманських свят) та в місяць Рамадан. Також було представлено пакети економічного стимулювання, такі як знижки на тарифи на електроенергію, зниження ПДВ і податків на придбання нерухомості, транспортних засобів, предметів розкоші та звільнення від податку на прибуток для працівників у трудомістких галузях.
Працівник обмінного пункту в Джакарті тримає в руках банкноти в рупіях. 9 квітня 2025р. Willy Kurniawan/REUTERS
Окрім цього, Прабово оголосив про нову політику уряду, направлену на підвищення конкурентоспроможності індонезійської економіки. Її частиною стануть: оптимізація управління державними підприємствами шляхом їх консолідації та передання під управління національному інвестиційному фонду Danantara, підвищення ліквідності житлового фінансування, розвиток промислових зон, залучення інвестицій та надання кредитів для подальшого розвитку трудомістких галузей промисловості, депонування експортних надходжень від природних ресурсів та створення спеціального золотого банку для збільшення золотовалютного запасу країни.
Щодо економічних відносин з іншим країнами Субіанто заявив, що Індонезія прискорює вступ до БРІКС, завершує укладання Угод про всеохоплююче економічне партнерство з ЄС та Канадою, а також продовжує процес реєстрації в Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).
Вас може зацікавити: Потенціал розвитку відносин України з АСЕАН
Станом на сьогодні, економічну політику Прабово за перший рік перебування його на посаді президента можна назвати невдалою. Щоб краще зрозуміти причини цієї невдачі, потрібно трохи глибше зануритись у місцевий контекст. Із падінням режиму Сухарто та подоланням наслідків Азійської фінансової кризи в 1998 році, Індонезія стала на шлях не тільки динамічного розвитку демократичних, а й економічних інституцій. Реформи економічного сектору дали країні краще регулювання фінансового сектору, незалежний центральний банк та суворі фіскальні бар’єри. У поєднанні з бумом попиту на сировинні товари на початку 2000-х років та зростанням внутрішнього споживання, Індонезія отримала міцну основу для економічного зростання на десятиліття. Втім, ця формула негативно вплинула на залученість країни у глобальні ланцюги виробництва доданої вартості. Це негативне явище супроводжує країну до сьогодні.
Практична реалізація вищеописаної економічної стратегії Субіанто у 2025 році виявилась інакшою від початкових задумів. Для забезпечення лояльності різних політичних сил, Прабово був змушений надавати їм політичні вигоди у вигляді міністерських посад, унаслідок чого кабінет чинного президента став найбільшим за всю історію країни – 48 міністрів та 56 віце-міністрів. Зрозуміло, що це супроводжувалось появою нових міністерств й агентств, які підвищували позабюджетні витрати. Ще однією причиною зростання державних видатків та зменшення податкових надходжень став популізм: реалізація соціальних програм, таких як Безкоштовне поживне харчування, направлене на вирішення проблеми недоїдання серед дітей та пов’язаного з цим уповільнення фізичного й розумового розвитку; відмова від збільшення ПДВ; пільги, субсидії, зниження податків; вирівнювання географічного розподілу економічного розвитку шляхом стимулювання сільської місцевості та аграрного сектору, водночас ігнорування проблем міст та промислових центрів. У купі з проблемами у сфері верховенства права та забезпечення ефективної роботи бюрократії, Індонезія втрачає інвестиційну привабливість та стоїть перед загрозою повноцінної фіскальної кризи.
Таке вимивання коштів з державної скарбниці, слабке зростання додаткових податкових надходжень, відсутність створення нових виробництв та перешкоджання приватним інвестиціям призвели до того, що вже в січні уряд Прабово оголосив про намір скоротити бюджет міністерств з метою забезпечення фіскальної дисципліни на 18,7 мільярдів доларів, а вже у лютому план скорочення зріс до 43 мільярдів. Так, фінансування Міністерства освіти скоротилось на 25%, Міністерства громадських робіт – на 70%, Міністерства охорони здоров’я – на 18,5%, а інвестиції в інфраструктуру зменшились на 73%.
Додатково на країну тисне уповільнення зростання Китаю (найбільшого торгівельного партнера) внаслідок структурних проблем в галузях тамтешньої економіки, зокрема на ринку нерухомості, і зменшення товарообігу між двома країнами, а також тарифні обмеження США на чолі з Дональдом Трампом. Привабливість індонезійських сировинних товарів зменшується, у той час як заробітна плата більшості індонезійців не змінюється, знайти роботу у формальному секторі стає все складніше, а вартість життя в країні продовжує збільшуватись, що призводить до зменшення внутрішнього споживання. Таким чином, два головних стовпа індонезійської економіки починають занурюватись у кризу.
Таблиця з графіком зростання ВВП Індонезії за останні роки. World Bank
Усе це призвело до того, що економічне зростання у першому кварталі 2025 року сповільнилося до 4,87%. У той же час Банк Індонезії прогнозує, що до кінця року національна економіка зросте всього на 4,6-5,4%. Також слід додати, що у квітні індонезійський рупій встановив історичний мінімум щодо долара США, сягнувши 16 868 рупій за 1 долар. По-суті, єдиним справжнім досягненням уряду Прабово за цей час стало забезпечення продовольчої безпеки та самодостатності: якщо у 2024 році країна імпортувала близько 3,9 мільйонів тон рису, то станом на квітень 2025 року простежується профіцит у розмірі 2,8-3 мільйонів тон.
Ідентичність та іслам
Культурна політика президента Прабово в перший рік перебування його на посаді супроводжувалась синтезом народних традицій і релігійних норм із політичним прагматизмом та прогресом. Її метою стало зміцнення індонезійської національної ідентичності та соціальної єдності, що є одним з головних елементів бачення Субіанто щодо подальшого розвитку країни.
Працюючи над формою своєї культурної політики, Субіанто вирішив сформувати широкий уряд, до складу якого ввійшли представники провідних ісламських організацій та партій. Новий кабінет включив представників трьох ключових ідеологічних течій політичного ісламу в Індонезії: традиційного ісламу (Nahdlatul Ulama, Партія національного пробудження), модерністського ісламу (Muhammadiyah) і транснаціонального ісламського руху (Tarbiyah, Партія процвітання справедливості). Це рішення засвідчило бажання президента використати державні посади в якості інструменту інтеграції різних ісламських сил, водночас зменшуючи ризик появи опозиції та посилюючи політичну єдність. Таким чином, Прабово прагне остаточно «вмонтувати» іслам у національну ідентичність, з метою ліквідації його як простої ознаки найбільшої групи населення (станом на 2025 рік, мусульмани складають 87% населення). Залучення представників ісламських організацій та партій до урядових структур служить не лише підтримкою політичного балансу, але й сигналом, що держава визнає важливість ісламу як ґрунтовної складової індонезійської культури.
Можливо вас зацікавить: Ваххабізація по-індонезійськи: як змінюється обличчя поміркованого ісламу
Реалізація культурної політики шляхом створення такої широкої урядової коаліції разом з ісламськими діячами створила для правління Субіанто чимало проблем. Для забезпечення посадами представників усіх течій політичного ісламу, президент створював нові міністерства та виділяв зі старих нові агентства міністерського рівня, що призвело до значного зростання державних витрат на роботу уряду, про що було більш детально описано вище. Ще одним викликом стало існуюче політико-ідеологічне та особистісне протистояння між ісламськими організаціями, партіями та фракціями всередині них, що призвело до бюрократичного суперництва, негативно впливаючи на якість надання державних послуг.
Зовнішня політика
З моменту здобуття незалежності основою зовнішньої політики Джакарти був принцип bebas dan aktif (незалежна та активна). Користуючись цим принципом, Індонезія зберігала нейтральний статус у Холодній війні, була членом «Руху неприєднання», розвивала економічні відносини з усіма країнами, у тому числі з тими, хто знаходився по різні сторони «залізної завіси».
У 1955 році значним досягненням індонезійської дипломатії стало проведення Бандунзької конференції, де були присутні лідери країн Африки, Близького Сходу та Азії. Результатом стало прийняття країнами-учасницями «10 принципів мирного співіснування», які наголошували на необхідності дотримання міжнародного права на основі Статуту ООН, відмови від застосування сили у зовнішній політиці та засуджували західний колоніалізм і містили заклик до продовження процесу деколонізації з повагою до прав і свобод місцевого населення. Бандунзька конференція сформувала образ Індонезії як одного з лідерів країн, що розвиваються, та тих, хто тільки підступав до омріяної свободи в процесі деколонізації. Ураховуючи збройну боротьбу самих індонезійців за незалежність, символічний статус країни як «захисника пригноблених» став відігравати важливу роль у національній ідентичності населення.
Згодом, наприкінці ХХ століття, завершення процесу деколонізації та Холодної війни у поєднанні з внутрішніми соціально-економічними проблемами обмежили можливості режиму Сухарто вести активну глобальну зовнішню політику, через що для Індонезії новим наріжним каменем участі на міжнародній арені став власний регіон Південно-Східної Азії, зокрема участь в АСЕАН. Такий підхід продовжувався до другого терміну Відодо, який перетворив дипломатію на економічний інструмент пошуку нових ринків, інвестицій та технологій. При цьому Джакарта продовжувала зберігати нейтральний статус, намагаючись розбудовувати добросусідські відносини з усіма світовими та регіональними гравцями.
Прихід до влади Прабово Субіанто змінив усе. Експерти, з огляду на заяви чинного президента за час своєї політичної діяльності, вважали, що колишній генерал візьме курс на ведення проактивнішої та стратегічно спрямованої зовнішньої політики. Вона мала б базуватися на зміцнені військової спроможності країни та підвищення її ролі в регіональній архітектурі безпеки, подальше розширення економічної дипломатії, перетворення Індонезії на повноцінного лідера Південно-Східної Азії, а також прагматичне балансування між Заходом та Сходом. Також зовнішня політика Прабово повинна була отримати символічне наповнення через статус лідера та захисника Глобального Півдня. Така амбіційна мета мала б забезпечуватись наявними ресурсами та потенціалом для зростання країни: найбільша економіка та армія серед країн Південно-Східної Азії і, що не менш важливо, у політичних еліт на чолі з Прабово присутня політична воля реалізувати план трансформації Індонезії у провідну силу на сучасній «великій шахівниці».
Читайте також: Тінь «великого брата», або проблематика безпекової політики АСЕАН на тлі зростання китайсько-американського протистояння
Хоча зовнішньополітичні орієнтири адміністрації Прабово в цілому збігаються з оцінками експертів, їхня реалізація станом на сьогодні зазнала невдачі, і в цього є дві головні причини: глибока внутрішньополітична криза та непослідовність. Авторитарні тенденції Субіанто, неефективна економічна політика та, як наслідок, народне невдоволення, яке набуває все більш масового та системного характеру у формі регулярних протестів молоді – усе це змушує владу надавати першочерговий пріоритет внутрішнім проблемам держави. У свою чергу непослідовність зовнішньої політики полягає у тому, що наявні успіхи дипломатії за перший рік перебування на посаді президента Прабово часто мають стихійний характер та низьку результативність.
Зустріч Прабово Субіанто із президентом Франції Еммануелем Макроном у Парижі. 30 липня 2024 р. Laurent Blevennec/Présidence de la République
Після інавгурації Прабово минулого року Індонезія так і не стала на шлях становлення як ключового регіонального гравця. У рамках політики регіонального лідерства в Південно-Східній Азії зі значущих подій можна відзначити хіба що укладення угоди з Таїландом про підвищення двосторонніх відносин до рівня стратегічного партнерства. У межах АСЕАН дії адміністрації Субіанто лише викликали критику з боку країн-членів та власного населення через ігнорування неформальної зустрічі міністрів закордонних справ блоку в Бангкоку минулого року стосовно врегулювання громадянської війни в М’янмі. До цього додалась інформація про спільні з Китаєм проєкти в Південно-Китайському морі у виключній економічній зоні Індонезії, що може стати небезпечним прецедентом «м’якого» підриву Пекіном суверенітету країн регіону над островами в цій акваторії.
Окрім цього, досить неоднозначну реакцію викликало рішення приєднатися до клубу БРІКС на початку цього року. Прабово виправдовує цей крок збільшенням геополітичної суб’єктності Індонезії та доступом до нових експортних ринків, джерел інвестицій і нових технологій. На перший погляд таке рішення вписується у стратегію здобуття символічного лідерства серед країн Глобального Півдня та розширення економічної дипломатії. Утім, приєднання до цього блоку суперечить прагненням Джакарти зберігати прагматичний баланс між Заходом і Сходом: Китай як лідер авторитарного блоку відіграє ключову роль у БРІКС як найбільша економіка клубу, у той час як Росія прагне використати його в якості додаткового геополітичного союзу в своїх прагненнях кинути прямий виклик домінуванню Заходу та чинному міжнародному порядку, заснованому на правилах.
Щодо символічного лідерства, то серед країн-учасниць уже є багато претендентів на статус «лідера Глобального Півдня» – Бразилія, Південна Африка, Індія і, звісно, Китай. Це створює великі перешкоди для Джакарти використовувати клуб як інструмент впливу на Південь. Економічні вигоди також не подають великих надій: Китай уже був найбільшим торговельним партнером Індонезії до приєднання, і більша частина торгівлі між членами БРІКС проходить також через Пекін, тоді як торгівля між іншими учасниками залишається низькою. Винятком є торгівля між Індією та Росією, яка різко зросла після накладення західних санкцій на Росію у відповідь на її повномасштабне вторгнення в Україну та переорієнтування на азійський ринок. Також не слід забувати про економічні проблеми, із якими зараз стикаються країни-учасниці клубу.
Говорячи про балансування в глобальному протистоянні США та Китаю, то тут зовнішня політика виглядає більш успішною. Так, у травні в Джакарті Прабово та прем’єр-міністр Китаю Лі Цянь підписали чотири меморандуми про економічне співробітництво й обговорили бізнес-проєкти на суму близько 10,5 мільярдів доларів США. У той же час Субіанто вдалося укласти торгівельну угоду з Трампом, яка знизила американські тарифи з 32% до 19%. Варто відмітити, що балансування Індонезії між Заходом та Сходом відбувається також через активну співпрацю з Австралією.
За останній рік Джакарта погодила з Канберрою «План дій на 2025-2029 роки» в рамках всеосяжного стратегічного партнерства, уклала угоду про співпрацю в аграрному секторі та видобуванні рідкоземельних металів. Ще однією вагомою подією, яка відбулась ще до інавгурації Прабово, став безпековий договір, який передбачає поглиблену взаємодію між збройними силами обох країн, доступ до баз та проведення спільних навчань.
Висновки
Перемога Прабово на президентських виборах 2024 року вселяла надію в жителів Індонезії на подальший економічний розвиток країни, вирішення соціальних проблем та підвищення статусу країни на міжнародній арені. Утім, перший рік президенства Субіанто охарактеризувався хаосом в усіх сферах життя держави.
Авторитарні тенденції, які так сильно нагадують методи правління часів режиму «Нового порядку» генерала Сухарто, допомога Відодо розбудовувати власну політичну династію, економічний популізм, роздута та неефективна бюрократія, проблеми в зовнішній політиці – усе це веде Індонезію до політичної, економічної та соціокультурної кризи. Водночас, концентрація влади в руках Прабово та його правлячої коаліції у купі з силовим придушенням народного невдоволення завели країну до «сірої зони» демократії. Тепер Індонезія знаходиться усього в одному кроці від остаточного перетворення на конкурентну автократію. Змінити це можуть лише самі індонезійці, якщо сьогоднішні дії простих людей, лідерів думок, громадських і правозахисних організацій будуть направлені на трансформацію протестів у єдиний масовий опозиційний рух.
Автор – Данііл Вовк, стажер програми «Азія» аналітичного центру ADASTRA
Сподобалася стаття? Підтримайте вихід нових матеріалів, ставши патроном ADASTRA. Зробіть свій внесок у розвиток української аналітики!