Східний Тимор: від боротьби за незалежність до нових викликів

Східний Тимор, або Тимор-Лешті, – типовий приклад країни, яка утворилася і продовжує існувати не завдяки, а всупереч волі сусідніх регіональних гравців, які ще з 16 ст. намагаються втручатися в незалежне волевиявлення місцевого населення. Тимор пережив вторгнення португальців, голландців, японців, австралійців та індонезійців, крім цього, сповна відчув на собі політику подвійних стандартів «демократичного» заходу.

Провідні «ліберальні» актори світу, переслідуючи власні політичні й економічні інтереси, готові були миритися з фактичним геноцидом на острові, скоєним їхніми партнерами. Зрештою, після довгої боротьби Тимору-Лешті вдалося відновити незалежність у 2002 році, ставши першою суверенною новоствореною державою у 21 ст.

Тож як виглядає багатостраждальний шлях побудови тиморцями власної повноцінної держави та які перешкоди й перспективи стоять сьогодні перед цим австронезійським народом – розповідаємо в цьому матеріалі.

Минуле в рожевих окулярах

В уявленні тиморців їхня батьківщина – це крокодил, який за легендою після довгих мандрів вирішив піти у вічність, залишивши власне тіло посеред моря у вигляді невеликого клаптика суші. Подібний міфологічний мотив зустрічається і в Україні, а саме перегукується з кримськотатарською легендою про ревнивого ведмедя, що присів випити води з моря й більше не зміг піднятися, перетворившись на нерухому кам’яну брилу, нині відому під іменем Аю-Даг.

«Хлопчик та крокодил: Легенда про Тимор-Лешті». Ілюстрація дитини-сироти з інтернату Familia Hope

Сам Тимор відкрився світу в 14 ст., про що свідчать історичні записи яванської імперії Маджапахіт. Острів відігравав роль ланки в плетеному полотні торговельних морських шляхів Південно-Східної Азії. Величним імперіям Китаю та Малаї Тимор міг запропонувати сандалове дерево, аромат якого згодом приманив і португальців.

Вам може сподобатися: Потенціал розвитку відносин України з АСЕАН

Структура тиморського суспільства в доконтактну з європейцями добу є добре відомою. Вона складалася з 5 рівнів, де верхівкою були так звані люрай (liurai) – високі вожді, що мали ритуальні повноваження; після них йшли дато (dato), які відповідали критеріям класичної аристократії; за ними слідували ема рейно (ema-reino) – вільні простолюдини; далі ата (ata) – раби; а замикали ланцюжок лутун (lutun) – скотарі. Сучасна релігійна палітра острова чітко відбиває європейську присутність, адже тиморці переважно християнізовані (понад 90%), чому завдячувати вони мають місіонерам, зокрема домініканському ордену.

Першими на Тимор прибули португальці, які завоювали Малакку в 1511 р. У 17 ст., у період «золотого віку» власної державності, їхню ініціативу перейняли голландці. Дві європейські сили не на жарт схрестили шаблі на периферійному острові, що вилилось у два століття перемінної ескалації та затухання на полі бою. Межі підконтрольних територій постійно змінювалися, але досягли свого остаточного переділу лише в 1859 р. Відповідно, Португалія здобула у власність східну частину острова й ексклав Окусі, а Голландія взяла під десницю захід Тимору.

Португальці обрали досить специфічні методи взаємодії зі своїми колоніями, що проявилося в активному змішуванні метрополіанців із місцевим населенням. Як наслідок, у володіннях поступово утворювалися цілі прошарки змішаних за походженням людей, які подекуди ставали реакційними групами. На Тиморі ними були так звані топази або «чорні» португальці (topasses), які певний час протистояли «білим». Умовне примирення двох сторін відбулося лише на тлі боротьби зі спільним ворогом – голландцями.

Перші пагони тиморської самосвідомості 

Попри демаркацію кордонів і примирення з топазами, Східний Тимор і надалі залишався неспокійною територією в межах колоніальних володінь Португалії, адже повстання не переставали спалахувати. Найбільш масовими та кривавими під час придушення були антиколоніальні заворушення в 1719, 1726, 1769 й 1895-1916 рр. Провінція була настільки неспокійною, що доводилося тримати постійний 7-тисячний військовий контингент і витрачати понад 32% від загальних тиморських асигнувань на підтримання безпеки. Такі непомірні видатки на оборону досягалися за кошт фінансів, відведених на соціальне забезпечення, тому Східний Тимор залишався вкрай депресивним.

Початок 20-го століття для розвинених країн став підготовкою до «великої війни». Поки Шліффен настійливо рекомендував «укріпляти тільки правий фланг», австралійці активно приглядалися до навколишніх територій, які потенційно могли становити загрозу у вигляді трампліну для німецького або японського експансіонізму. У цьому контексті острів посів центральне місце в проєкціях австралійських геополітичних стратегів. Певні паралелі можна провести між Тимором для Японії у 30-х роках і Соломоновими Островами для КНР у 2022 р.

Докладніше про проблему: Соломони між Австралією та КНР: хто виграє боротьбу за стратегічні острови?

Міністр закордонних справ Австралійського Союзу Герберт Еват у 1943 р. заявив: «Тимор у ворожих руках – це постійна загроза Австралії. Якщо правильно інтегрувати його в систему національної безпеки, то він може стати бастіоном нашої захищеності». Утім, усі спроби «оззі» перебрати острів до власних рук провалися. Подібне ставлення до країни лише як до складової власних стратегічних інтересів проявлялося не раз із боку австралійців в історії двосторонніх відносин, а особливо під час 2СВ, в протистоянні суверенізації Тимору в 1975 р. та після 2002 року.

Тимор-Лешті на мапі Південно-Східної Азії

Друга світова обернулася кошмаром для планети, проте її завершення вселило в поневолені народи надію на звільнення від влади заморських хазяїв. Тимор, який за час японської окупації втратив понад 40 тис. осіб за співпрацю з австралійськими збройними силами, не полишав мрій наслідувати приклад сусідньої Індонезії, яка під проводом Сукарно проголосила незалежність від Нідерландів в 1945 році. Проте питання Тимору було більш складним і впиралося в заплутані кулуарні ігри між союзниками антигітлерівської коаліції та формально нейтральним португальським режимом Салазара (1932-1968), який виміняв повоєнне збереження всіх колоній під важкою рукою Лісабона на передачу союзникам у користування Азорських островів (важлива база дислокації військ США й Британії під час Війни за Атлантику).

Після завершення 2СВ Португалія намагалася уникнути процесу глобальної деколонізації, постулюючи, що її заморські володіння не є колоніями, а слугують продовженням материнської території. Ідеологічно режим Салазара спирався на теорію лузотропікалізму, мовляв, португальці – найгуманніші й найкращі колоністи в історії, які шанобливо ставилися до місцевого населення та активно з ним змішувалися. В уявленні іберійських експлуатантів у той час, поки кровожерливі французи і британці до нитки оббирали аборигенів, Португалія несла світло мудрості та доброти в темні голови корінних жителів. Злиття території Португалії з колоніями поступово реалізувалося на практиці, зокрема з 1960-х років доктринально всі громадяни португальського далекого зарубіжжя урівнялися в правах із жителями метрополії. Подібний хід був досить розумним, проте громадянські повстання в колоніях він заспокоїти не зміг, адже володіння перебували в стані перманентної антиколоніальної війни з Лісабоном.

Вас може зацікавити: Внутрішня політика Португалії: як живе найбезпечніша держава ЄС

Диктаторський португальський режим Нової держави (Estado Novo) пав у 1974 році. Революція гвоздик привела на авансцену ліві сили, які дуже швидко вирішили питання заморських володінь на їхню користь. Після революційних зрушень під контролем колись передової колоніальної імперії світу залишилися лише Макао (відійшло до КНР в 1999 р.), Азори та Мадейра.

Хоча колишні колонії й отримали право на самовизначення, спокійним перехід на самостійні рейки в них назвати важко, адже внутрішні конфлікти різних політичних угруповань за владу спалахували, як вогники на новорічній гірлянді. Тимор не став винятком, проте місцевому населенню вже довелося протидіяти загрозі ззовні.

Бурхливий вулкан Холодної війни

На 70-ті роки припала активізація суспільно-політичного життя на Східному Тиморі, було сформовано три основні партії:

-        «Демократичний союз Тимору» (УДТ). Обстоював інтереси адміністративної, духовної, культурної та лояльної до Португалії вождистської інтелігенції. УДТ загалом можна назвати пропортугальською, її керівники бачили майбутнє Тимору в складі федерації португаломовних народів. Верхівку партії формували assimilados – у термінах колоніальної Португалії цей клас був чимось на кшталт еліти з числа корінного населення, наближеної до Лісабона;

-        «Революційний фронт за незалежність Східного Тимору» (ФРЕТІЛІН). Боровся за негайну суверенізацію острова із вкрай лівих політичних позицій. За своєю риторикою і діяльністю ФРЕТІЛІН нагадував аналогічні рухи й партії в колишніх португальських володіннях: ФРЕЛІМО в Мозамбіку, МПЛА в Анголі або ПАІГК у Гвінеї-Бісау та Кабо-Верде.

-        «Народно-демократична асоціація Тимору» (АПОДЕТІ) – проіндонезійська і промусульманська, виступала за об’єднання з Індонезією. Одним із лідерів партії був Арналду Араужо, який відсидів понад 20 років у в’язниці за колабораціонізм під час японської окупації Тимору. Партійні очільники не соромилися відкрито відвідувати Джакарту та пропагувати інтеграцію острова з Індонезією.

У лавах партій певний час не було єдності в напрацюванні політичної позиції щодо суверенізації Східного Тимору. АПОДЕТІ чітко орієнтувалася на перехід острова під владу Джакарти, УДТ не відкладали в довгий ящик португальські прапори, а ФРЕТІЛІН, користуючись масовою підтримкою з боку населення, марили незалежністю. Плин політичного розвитку Тимору привів під коаліційний вінець УДТ та ФРЕТІЛІН – саме такий блок навесні 1975 р. здобув понад 55% голосів виборців на місцевому народному волевиявленні. Спонсорована Індонезією АПОДЕТІ провалилася, незважаючи навіть на так звану «Операцію Комодо», інсценовану індонезійською розвідкою. Її ціль: залякати методами відкритих погроз і психологічного тиску тих, хто не прагнув «возз’єднання» Ділі (столиця Сх. Тимору) та Джакарти.

Дізнавайтеся більше про країну-сусідку Тимору: Ваххабізація по-індонезійськи: як змінюється обличчя поміркованого ісламу

Португалія після Революції гвоздик дистанціювалася від колишніх колоній, здійснюючи винятково для проформи заходи політико-дипломатичної підтримки. На цьому тлі пропортугальська УДТ почала перелаштовувати компас зовнішньої орієнтації. Простіше кажучи, партійну верхівку чи то залякали, чи то підкупили індонезійці на непублічній зустрічі в серпні 1975 р. Згодом керівництво УДТ за сприяння розвідки Індонезії здійснило спробу безкровного перевороту, проте військове крило ФРЕТІЛІН відкинуло їх до західного кордону.

Мапа острова Тимор

У листопаді 1975 р. Фронт в односторонньому порядку проголосив незалежність Демократичної Республіки Східний Тимор, яка протрималася 9 днів і була визнана лише колишніми невеликими португальськими колоніями (Гвінеєю-Бісау, Сан-Томе і Принсіпі та Кабо-Верде), а також Гвінеєю під керівництвом борця проти колоніалізму Ахмеда Секу Туре й ізоляціоністською Албанією за Енвера Ходжі, яка на 1975-й рік порвала відносини з усіма можливими союзниками навіть у межах комуністичного табору. Наприкінці листопада 1975 р. індонезійська армія вторглася до країни, окупувала острів і приєднала його як 27-у провінцію під назвою Тимор-Тимур у 1976 р.

Індонезія в образі ящірки-варана: «Я поважаю твоє право на самовизначення, допоки ти вирішуєш бути з нами». Гелен Гілл

Інкорпорація Сх. Тимору не входила в плани Індонезії з моменту витіснення голландців у 1945 р., адже повоєнна еліта на чолі з президентом Сукарно (1945-1967) була яскраво антиколоніальною та вела державу в напрямку Руху неприєднання. Тиморська візія Джакарти різко змінилася після перевороту в Індонезії 1965 р., який вивів на політичний фронт проамериканського й антикомуністичного генерала-диктатора Сухарто.

Сухарто – президент Індонезії у 1966-1998 р. Pikiran Rakyat/Repelita

Чому Тимор був окупований Індонезією? Острів тісно увійшов у сферу стратегічних інтересів трьох могутніх держав: США, Австралії та, як ми вже зрозуміли, Індонезії, що й визначило його майбутні 24 роки існування після невдалої спроби проголосити незалежність. Кожний актор мав власні мотиви протидіяти суверенізації:

-        Джакарта побоювалася створення прецеденту для її 17 000 островів, які, окрім колоніального минулого в складі Голландської Ост-Індії та ісламу, більше нічим не були об’єднані. Культурний простір Індонезії схожий на Індію, проте загальна багатоманітність племен і мов доповнюється розкиданим на морській поверхні острівним ландшафтом;

-        Вашингтон переживав фантомні муки від «в’єтнамського синдрому», тому щораз більший вплив лівої партії ФРЕТІЛІН на Тиморі розглядався як загроза ідеологічному статусу-кво в Південно-Східній Азії. Крім цього, суверенний Тимор міг заборонити прохід атомних суден США у внутрішніх водах.

-        Канберра дивилася на незалежне Ділі суто як на перепону власним економічним інтересам у питаннях демаркації меж виключних економічних зон і розподілу контролю над шельфовими родовищами нафти та газу.

24-річну окупацію Сх. Тимору Індонезією деякі історичні оглядачі називають геноцидом. Відповідно до підрахунків Комісії зі встановлення істини, прийому біженців і примирення, що була створена під егідою Тимчасової адміністрації ООН на Тиморі, політичні репресії та голод призвели до смерті від 90 до 200 тис. тиморців (третя частина населення загалом). Індонезійці намагалися підірвати національний спротив завдяки практиці вивезення дітей із неспокійного острова до Джакарти. Що прикметно, таку саму політику здійснювала Австралія до 70-х років минулого століття з дітьми австралійських аборигенів – так зване «втрачене покоління». У таких умовах основний опір яванським окупантам чинили ФРЕТІЛІН (точніше їхнє воєнізоване крило ФАЛІНТІЛ), яким вдалося скористатися гористістю острова, щоби вести ефективну партизанську війну проти інтервентів.

Читайте також: Гуманітарна катастрофа в Тихому океані: як Австралія перетворила Науру (і не тільки) на «острів проклятих»

Жахливі події, що розгорталися на азійській периферії, отримали досить неоднозначну реакцію світової спільноти. З одного боку, ООН 12 грудня 1975 р. засудила дії Індонезії та закликала негайно вивести війська зі Східного Тимору, а з іншого, такі держави як США, Австралія, ФРН, Велика Британія і Франція утрималися при голосуванні за цю резолюцію, тоді як Японія взагалі виступила проти неї. Водночас США наростили продаж зброї до Індонезії (постачання збільшилось учетверо між 1974 р. та 1975 р. – з 12 до 57 млн).

Попри титул носія кришталево чистої демократії, США часів Холодної війни діяли абсолютно з інших позицій, підтримуючи політичних лідерів у всьому світі, зважаючи лише на їхні антикомуністичні мотиви. Сухарто був не першим і, на жаль, не останнім американським посіпакою, який винищував лівих політичних діячів у себе в державі, використовуючи вашингтонську зброю та тренованих американськими командос військовиків. На Тиморі індонезійський диктатор не зраджував своїм принципам.

Сувора реальність біполярної епохи в карикатурі. Гелен Гілл

Австралія, у свою чергу, не могла ідентифікувати центр сили на Тиморі задля налагодження економічних контактів, необхідних для встановлення важливих морських кордонів. Тому, обираючи між португальським урядом (який формально не завершив деколонізацію острова), ФРЕТІЛІН та Індонезією, австралійці зробили ставку на останню. У такий спосіб окупація Тимору отримала благословення від провідних регіональних держав.

«Ганьба, Австраліє, ганьба». Гелен Гілл

Тривалу і брутальну окупацію перервала лише азійська фінансова криза 1997 р., яка перерізала ахіллове сухожилля режиму Сухарто. Йому на заміну прийшли лідери, які з огляду на тяжкий економічний стан Індонезії мусили зняти тугий бандаж із прагнень місцевого острівного населення до незалежності. Потоки тиморської крові все складніше вдавалося стримувати, та й із часом подібний диктаторський режим став невигідним для США, насамперед через затухання загрози поширення соціалізму.

Цікаво знати: Що стоїть за угодою AUKUS між США, Австралією та Британією і як вона вплине на баланс сил у регіоні?

У 1999 році під егідою ООН у зоні окупації було проведено референдум щодо самовизначення тиморського населення. За його результатами понад 78% учасників висловилися проти особливої автономії в межах Індонезії. Тимор став на шлях державного будівництва, хоча коректніше буде сказати відновлення власної державності. Перехідний період не проходив м’яко, зокрема в 1999 р. на острів була введена миротворча місія ООН, основу якої становили австралійські та новозеландські війська. Міжнародний контингент декларував своїм завданням боротьбу з проіндонезійським ополченням.

Хоча місія загалом вважається успішною, адже у 2002 році Тимору-Лешті вдалося проголосити незалежність у порівняно спокійному політичному кліматі, за час виконання миротворчих функцій австралійські війська були помічені в невиправданих вбивствах і тортурах мирного населення. Згодом подібна військова нечестивість солдатів Австралії проявилася також і в Афганістані.

Старі знайомі, нові умови

Відновлення незалежності Східного Тимору призвело до встановлення нового політичного ландшафту. Згадані раніше партії УДТ та АПОДЕТІ, які різною мірою спонсорувалися Джакартою, втратили свій електоральний капітал, натомість партизани з ФРЕТІЛІН змогли на гребені національно-патріотичного визволення здобути понад 57% голосів виборців на перших виборах до парламенту. Стабільність внутрішнього виміру Тимору не протрималася довго, адже вже у 2006 р. розгорілася політична криза, що завершилася відставкою уряду та відколом від ФРЕТІЛІН партії «Національний конгрес за реконструкцію Тимору» (НКРТ). Саме ці політичні сили нині формують внутрішню парламентську дихотомію наймолодшої країни в Азії.

Національний герб Тимору-Лешті. Лук, спис та гвинтівка символізують тривалу історичну боротьбу за незалежність. Автомат Калашникова  – ознака партизанського, переважно лівого, руху

Символьний ряд дуже важливий для розуміння розвитку держави. Тому проголошення незалежності Тимору-Лешті не просто так збіглося з підписанням договору з Австралією щодо прав на розробку шельфових родовищ – першого міжнародного акту незалежного Тимору.

Також читайте: Місце Австралії в регіональній та глобальній політиці

Зовнішня політика невеликих країн часто розвивається в одному напрямі, опираючись на союзи з потужними гравцями в їхньому регіональному просторі. Утім, такий шаблон був притаманний біполярній епосі, адже статус-кво Індо-Тихоокеанського регіону дає маленьким акторам простір для маневру. Найбільш яскраво це проявляється в Океанії, де за нічим непримітні держави розгортається боротьба регіональним гегемонів. З огляду на стратегічне розташування Тимору поблизу Індонезії та Австралії можна припустити, що він знаходиться під пильним оком КНР, проте зовнішня політика Лешті строго орієнтована на Канберру. Це стало результатом тісного економічного партнерства з Австралією у сфері енергетики.

Для Тимору-Лешті притаманний феномен ресурсної залежності від вуглеводнів (понад 90% державного бюджету наповнюється завдяки гідрокарбонатним прибуткам, а нафтогазова сфера становить приблизно 47% від ВВП). Взагалі, щоб осягнути економічне та суспільне буття цієї країни варто згадати три явища:

-        Газовоконденсатне родовище Bayu-Undan;

-        Газове родовище Greater Sunrise;

-        Нафтопереробний проєкт Tasi Mane;

Перераховані об’єкти – це не просто осередки залягання важливих природних ресурсів, вони радше виступають ядром минулих, сучасних та майбутніх економічних перспектив Тимору-Лешті.

Морське родовище Bayu-Undan було в епіцентрі переговорів між тиморськими й австралійськими урядовцями у 2002 році. За результатами підписаної угоди, Тимор-Лешті отримав право на 90% прибутків від видобування газу в цьому полі, яке, щоправда, вичерпає свої газові запаси у 2023 р. Що цікаво, до оформлення незалежності статус шельфу Тиморського моря визначався за договором 1972 р., який закріплював спільне користування Австралії та Індонезії.

Родовище Greater Sunrise – це питання актуального дипломатичного протистояння уряду Тимору з Австралією. За оцінками воно вміщує 7,3 трлн м3 газу. Вирішення статусу родовища спровокувало свого часу скандал, коли анонім злив секретну австралійську операцію з прослуховування тиморських чиновників під час внутрішніх переговорів напередодні зустрічі з австралійськими партнерами. Це вилилось у призупинення взаємних урядових контактів. Двосторонні відносини нормалізувалися лише у 2018 р., коли морський кордон між Австралією та Тимором-Лешті нарешті був демаркований. Утім, це досягнення не припинило дебати про те, куди саме на обробку буде направлятися газ: у Дарвін (Австралія) чи Ділі (Тимор).

Вам варто знати: Енергетичний фронт: битва за незалежність України

Проєкт Tasi Mane – це амбіційний план тиморського уряду закласти 3 нафтопереробні інфраструктурні об’єкти на південно-східному березі країни. Він передбачає побудову бази постачань, заводу з переробки та нафтохімічного кластера. Попри амбіційність, уряду поки що не вдалося залучити достатнього фінансування для реалізації проєкту. Тиморці навіть вдалися до шантажу Австралії, мовляв, якщо ігнорування плану з боку традиційних партнерів продовжиться, то держава офіційно звернеться за інвестиціями до КНР.

Такий хід набуває особливої важливості в актуальних геополітичних умовах, де Китай намагається розширити межі своєї регіональної присутності. Тимор-Лешті, як і в 1930-х роках, розглядається Австралією у сфері власних стратегічних інтересів, тому за втратою Соломонових Островів не можна допустити перехід інших навколишніх точок під контроль КНР. Саме на такому антагонізмі тиморський уряд прагне привернути увагу партнерів з Австралії.

Чи актуальна китайська загроза в контексті Тимору? Якщо взяти проблему в межах символізму та історії відносин – то так, якщо в термінах економічної взаємодії – то ні.

Китай – це перша країна, що встановила дипвідносини з Тимором-Лешті у 2002 році, проте ще в 1975-1976 рр. китайські комуністи підтримували діяльність ФРЕТІЛІН, допоки Індонезія не оголосила морську блокаду острова й ізолювала його від зовнішнього світу. Близькість із китайцями була настільки очевидною, що паралелі проводилися навіть на ідеологічному рівні, зокрема опір «Революційного фронту» 24-річній індонезійській окупації ліві політичні аналітики називають яскравим прикладом маоїстського принципу «народної війни».

КНР намагається заманити інші країни в так звану «боргову яму», коли тягар виплати зобов’язань перед Піднебесною поставить реципієнтів на коліна. На Тиморі така китайська тактика не працює, адже місцева еліта відмовляється брати позики КНР. Економічно острівна держава сильно зав’язана на Австралії (через спільні енергетичні проєкти) та Японії (через Азійський банк розвитку) – саме вони є основними донорами в економіку Тимору.

Більше про економічну експансію Китаю в спецпроєкті ADASTRA: ONE BELT ONE ROAD

Китай включив Ділі в цьогорічне десятиденне турне міністра закордонних справ Ван Ї, острову випала честь стати фінальною зупинкою подорожі. За результатами зустрічей було підписано низку угод гуманітарного характеру, проте президент Тимору-Лешті Жозе Рамуш-Орта наголосив, що пропозиція військової співпраці була відхилена, а держава задоволена близькими відносинами з Австралією, Новою Зеландією, США, Індонезією та Сінгапуром, чим вказав на низьку пріоритетність стратегічного партнерства з КНР. Економічна зрощеність з Австралією звужує простір для геополітичного балансування, крім того, як би це не було парадоксально, проте Тимор розвиває відносини й по індонезійській лінії, незважаючи на вкрай гнітючу історію відносин. Для Ділі Джакарта – це ключ до регіональної інтеграції з АСЕАН.

400 років боротьби коту під хвіст?

Тимор-Лешті позбувся індонезійського ярма в 1999 році, втім, кмітливі австралійці не погребували можливістю відразу накинути свій зашморг на тиморську шию. На відміну від багатьох регіональних сусідів, держава вже понад століття перебуває в безпосередній сфері стратегічних інтересів Австралії. Для Канберри острів – це нагадування про японське вторгнення під час Другої світової війни та трамплін для бомбардування порту Дарвін 1942 року. Привабливість Тимору пояснюється також його ресурсним потенціалом і неможливістю ці багатства повністю контролювати, саме тому новопостала держава й досі перебуває в затушованій васальній залежності від регіональних гравців.

Східний Тимор пройшов важкий та довгий шлях до незалежності, проте нові виклики ще попереду. Ресурсне прокляття країни – це потенційна причина її майбутніх економічних негараздів. Незважаючи на те що російсько-українська війна явила світу злободенну стратегічність традиційних вуглеводнів, їхня важливість у майбутньому поступово зменшуватиметься. Уряд Тимору-Лешті вже зараз готує фінансову подушку у вигляді нафтового фонду, проте чи зможе політична еліта переступити внутрішні протиріччя та підготувати економіку до періоду постгідрокарбонатів – покаже лише майбутнє.

Автор – Антон Кучеренко, стажер Аналітичного центру ADASTRA

Світ екзотики за безцінь не відкриється... Ставайте патроном ADASTRA. Цим ви робите свій внесок у розвиток вітчизняної аналітики!