АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

PER ASPERA – AD ASTRA

АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР

Ranked Best New Think Tank by 2020 Global Go To Think Tank Index

PER ASPERA – AD ASTRA

Соломони між Австралією та КНР: хто виграє боротьбу за стратегічні острови?

Соломони між Австралією та КНР: хто виграє боротьбу за стратегічні острови?

Наміри Китаю проникнути до острівних країн півдня Тихого океану раніше сприймалися як безперспективна місія, адже вважалось, що Австралія залізною хваткою тримає мікродержави регіону у власній сфері геополітичного впливу.

Проте у квітні 2022 року Пекін все ж пробив вікно в Океанію, підписавши із Соломоновими Островами оборонну угоду, яка передбачає застосування поліцейських або збройних сил КНР для встановлення порядку на островах у випадку заворушень. Такий поворот подій став тривожним сигналом для колективного Заходу, який лише нещодавно організував інший оборонний пакт – AUKUS – для стримування китайської загрози в регіоні.

А проте, питання, чому саме Соломонові Острови стали першою здобутою мішенню Піднебесної в Океанії, залишається відкритим. Тож ми вирішили розібратися, що являє собою ця віддалена меланезійська країна? В чому полягає її стратегічна роль у регіоні? Та як новоявлена угода змінить баланс сил у глобальному протистоянні? Відповіді – у цій статті.

Особливості державотворення та місце островів у регіоні

Буття мікродержав Океанії дуже прозаїчне, адже економічна неспроможність робить їх вкрай залежними від фінансової допомоги з-за кордону, Соломонові Острови – не виняток. Чи не єдиною сировиною, якою вони можуть похизуватися, є ліс, тому багата на тропічну деревину лісиста ресурсна база становить основу фінансових надходжень. Депресивна економічна реальність виглядає особливо іронічно на тлі історії здобуття країною своєї назви. Альваро Менданья де Нейра, іспанський мореплавець та першовідкривач Соломонових островів, вимінявши золото в місцевого населення, пророкував величезні поклади золотоносних руд у надрах території, порівнявши її з Офіром – країною царя Соломона, що славилася коштовностями.

Соломонові Острови на політичній мапі являють собою понад 900 меланезійських клаптиків суші та атолів, що склалися в єдину протодержавну одиницю наприкінці ХІХ ст. завдяки британським прагненням не допустити втрату контролю над протекторатом із його подальшим переходом під французьку або німецьку корону. Жителі Соломонових Островів у межах Британської імперії запам’яталися своєю норовливістю, часто вступали в локальні конфлікти з колоніальними адміністраторами, що призводило до актів помсти з боку метрополії, які набували характеру погромів. Соломони не стали напрямком активного переселення європейців, адже територія виявилась непридатною для реалізації колоніальних економічних стартапів. Натомість на конвеєр було поставлено лише виробництво копри та створено невеликі лісозаготівельні підприємства.

Чоловіки з о. Гуадалканал та о. Малаїта на плантації в місті Маккай, Австралія. Amherst and Thomson, 1901

У 1978 р. Соломонові Острови здобули незалежність та вступили до Співдружності націй, що відобразилося на влаштуванні їхнього внутрішнього політичного життя, адже колишня колонія – це конституційна монархія під формальним управлінням королеви Великої Британії, яка виконує свої повноваження в державі через призначеного генерал-губернатора. Главою уряду є прем’єр-міністр, якого обирає парламент.

Політичний простір Соломонових Островів нестабільний, зокрема це проявляється в слабкості партійної традиції, великій кількості винесених парламентом вотумів недовіри прем’єр-міністрам та неформалізованому федералізму, попри конституційне положення про територіальну унітарність. Останній фактор має особливе значення, адже прямо витікає з племінного спадку Соломонових островів. Чинне законодавство визнає примат локальних правових звичаїв, проте вони самобутньо формувалися та передавалися в спадок століттями в кожному племені, селищі та навіть сім’ї, що в майбутньому негативно вплине на співжиття різних племінних общин.

Крім того, на Соломонах добре помітна слабкість традицій демократичного управління – ця риса характерна для значної долі мікрокраїн Океанії, які лише намагаються копіювати ліберальні практики сусідніх Нової Зеландії та Австралії. Можливо, цей фактор і слугує гальмом відносин між вказаними регіональними лідерами та сателітами, адже племінна вождистська традиція, притаманна суспільствам Океанії, тяжіє до авторитарних політій.

Портрет вождя Іробаоа із Суафи, північна Малаїта, Соломонові острови, 1910 р. Невідомий автор

Соломонові Острови не вперше опиняються на передових шпальтах міжнародних інформаційних видань, адже країна поринула в затяжну громадянську війну, яка спалахнула в 1998 р. на тлі вкоріненого етнічного протистояння малаїтян (вихідці з найбільш населеного острова Малаїта) та гуалі (населяють столичний Гуадалканал). Етнічні протиріччя спричинені острівним характером держави, який детермінував розбіжності у формуванні племінних традицій та звичаїв. Найбільш яскраво цей фактор проявився в питаннях наслідування землі, яке має сакральне значення для океанійських цивілізацій, адже успадкована земля – це інструмент зв’язку з минулими поколіннями. Так, гуалі дотримуються матрилінійної системи передачі землі в спадок (від матері), а малаїтяни – патрилінійної (від батька).

Теоретично, ці системи можуть мирно співіснувати, якщо етнічні групи живуть роздільно, проте потоки внутрішньої міграції з о. Малаїта до о. Гуадалканал змішали всі карти. Питання землі лежить у центрі міжетнічної напруженості, що виникла на Соломонових Островах. Гуалі не могли змиритися з відчуженням успадкованої ними сакральної землі, яку центральний уряд передавав в оренду «чужинцям», переважно малаїтянам. Ксенофобія гуалі не виникла на рівному місці, адже підживлювалася догмами руху Моро, що сформувався на південних теренах острова Гуадалканал у 50-х роках та об’єднав у собі магію, шаманізм та націоналістичні заклики до суверенізації.

Рушієм етнічних протиріч стала Друга світова війна, адже назва Соломонових Островів набула глобальної впізнаваності в контексті запеклого протистояння між Японією та США, квінтесенцією якого стала битва за Гуадалканал. Американці з огляду на стратегічну важливість та наявність злітної смуги вирішили перенести столицю Соломонових Островів на цей острів (м. Хоніара).

Дізнавайтеся більше про актуальні виклики для регіону у спецвиданні ADASTRA: Огляд регіону: Австралія, Нова Зеландія, Океанія

Вже в повоєнні роки статус політичного центру стимулював економічний розвиток регіону на тлі інших провінцій, які відчували очевидний брак ресурсів для підвищення власного благополуччя, що загострило феномен внутрішньої міграції. У цьому контексті о. Малаїта посідає важливе місце, адже його перенаселеність та неродючі ґрунти активізували зусилля малаїтян у пошуку кращого життя в інших регіонах держави (переважно на порівняно «багатому» Гуадалканалі), що призвело до зіткнення інтересів гуалі з «чужинцями» та розхитало маятник міжетнічного протистояння, котре вилилось у громадянську війну.

Громадянська війна на Соломонових Островах, яка в іноземній публіцистиці відома під назвою «Напруження» (The Tensions), у часовому вимірі охопила період 1998-2003 рр. Недалеко відступаючи від суті питання, варто сказати, що кожен міждержавний або внутрішній конфлікт має свої причини, які є комплексними факторами, адже набувають ваги та деформуються з плином часу. Громадянська війна на Соломонах, як уже зазначалося раніше, стала результатом невдоволення радикально налаштованих жителів острова Гуадалканал співжиттям з малаїтянами, які активно посягали на сакральну для гуалі землю. Попри цьому народ спирався на націоналістичне вчення Моро як легітимізатора його сепаратистської діяльності.

Отже, спектр причин конфлікту представлено на матеріальному рівні (питання землі), соціальному (ксенофобія щодо малаїтян) та ідеологічному (націоналістичне вчення Моро). Проте «голі» причини не призводять до війн, замість них це роблять передумови, які з’являються на сцені в потрібний час та запалюють гніт закладеної тротилової шашки. У контексті Соломонів передумовою стала громадянська війна, що синхронно розвивалася на Папуа – Новій Гвінеї (о. Бугенвіль) та спричинила потоки радикалів та сепаратистів, які шукали притулку на сусідніх Соломонових Островах, переховуючись від справедливого папуаського правосуддя.

Детально цей конфлікт ми описували в матерілі: Бугенвіль проти Папуа – Нової Гвінеї: чи відбудеться нарешті незалежність?

Громадянська війна вже на Соломонах завдала нищівного удару інфраструктурі. Країна буквально стояла на межі повного колапсу, що змусило тогочасного прем’єр-міністра Аллана Кемакезе звернутися за міжнародною допомогою. На сигнал «SOS» із Соломонового моря зреагували регіональні сили, які під проводом Канберри надіслали у 2003 р. Регіональну місію допомоги Соломоновим Островам (RAMSI). Було заявлено про формування єдиного поліцейського контингенту в складі 15 держав, куди увійшли і збройні сили Австралії (Перший батальйон Королівського австралійського полку). Основним завданням RAMSI була протидія сепаратистському руху «Ісатабу» (націоналістично налаштовані гуалі) та роззброєння бойовиків.

Бійці руху «Ісатабу», село Мбіті, липень 2003 року. Автор фото: Бен Бохане

Місія ефективно виконувала свої функції до 2017 р., коли під тиском суспільного невдоволення островітян її було завершено. Незважаючи на внутрішню видиму стабілізацію, міжетнічні протиріччя малаїтян та гуалі не було викорінено тривалою присутністю іноземних поліцейських та збройних сил. Варто сказати, що уряд Соломонових Островів звертався до Австралії ще раніше, у 1999 р., проте в прямому іноземному втручанні для стабілізації країни тоді було відмовлено.

Зовнішня політика Соломонів: спроби балансування між гравцями

Упродовж своєї незалежної історії Соломонові Острови спиралися на три країни: Австралію, Тайвань та КНР. Канберра на правах регіонального лідера вважалася безпековим гарантом, Тайбей підтримував кооперацію на рівні донорської гуманітарної допомоги, адже був «зобов’язаний» з огляду на встановлені двосторонні дипломатичні відносини, що оформились у 1983 р. (тоді Пекін уже почав проводити політику одного Китаю, що передбачало автоматичну втрату дипвідносин із тією державою, що визнає Тайвань). КНР, у свою чергу, залишалася провідним торговим партнером, споживаючи значну долю необробленої продукції лісозаготівлі.

Подібний статус-кво зберігався до 2019 р., коли перший дзвіночок регіональної тривоги сколихнув дрімоту австралійського уряду: Соломонові Острови призупинили визнання Тайваню, натомість виголосивши прихильність політиці одного Китаю. Назвати це рішення загальнонаціональним важко: радше одностороннім планом чинного прем’єр-міністра Соломонових Островів Манассе Согаваре (з 2019 р.), якого без перебільшення можна назвати старожилом національної політики, адже це було його вже четверте пришестя на прем’єрське крісло. Глава уряду вирішив не зупинятися на дипломатичних аспектах зближення з КНР, й у квітні 2022 р. було оголошено про підписання оборонної угоди з Піднебесною, яка надає китайцям широкі права використання портової інфраструктури Соломонових островів та можливість застосування збройних або поліцейських сил для встановлення правопорядку у випадку заворушень на Соломонах на вимогу уряду.

Вас може зацікавити: Тайванська проблема: чи можливе возз'єднання Китаю з Китаєм

Одноосібне рішення Согаваре призупинити визнання Тайваню зустріло активний спротив із боку місцевого населення. У 2019 р. протести охопили країну, зокрема проявилися антикитайські настрої: Чайна-Таун у Хоніарі зазнав підпалів та актів мародерства. У 2021 р. випадки цивільної непокори та вандалізм відновилися. Согаваре, не маючи змоги контролювати ситуацію, закликав австралійський поліцейський контингент придушити протестувальників, на що Канберра погодилась.

Чому ж населення островів гостро зустріло відмову від відносин із Тайбеєм, зрозуміти легко. Передусім Тайвань тривалий час активно вкладався в локальну економіку острова Малаїта, а у 2020 р., уже після розриву дипвідносин між країнами, навіть продовжив надсилати гуманітарну допомогу у вигляді рисової крупи. По-друге, суспільство Соломонових Островів сколихнула новина про лізинг на 75 років китайською компанією China Sam Enterprise Group цілого острова Тулагі, який раніше був японською морською базою. Хоча рішення згодом було визнано Конституційним судом незаконним, подібний хід є прямою атакою на традиційний острівний уклад з огляду на сакральність землі в океанійських цивілізаціях, про яку йшлось вище. По-третє, як зазначалось раніше, міжетнічні протиріччя не зникли. Малаїтяни непокояться, що місцева еліта Гуадалканалу, «підгодована» китайськими фондами, лише посилить власне привілейоване становище.

Скріншот взятий із відеоматеріалу ZFM Radio (Job Rongo'au Fudo). Охоплений вогнем Чайна-Таун у місті Хоніара

Тим часом Согаваре ще за свого другого (2006-2007 рр.) та третього (2014-2017 рр.) пришестя на місток прем’єр-міністра виявляв антиавстралійські настрої, адже виступав із різкою критикою діяльності місії RAMSI, яка, на його думку, «затрималась» на Соломонах. Причини за рішенням Согаваре підписати оборонну угоду з КНР зводяться до простого бажання якнайдовше залишитись при владі. Нинішній глава уряду відчуває, що вибори 2023 р. найімовірніше буде програно, тому докладає зусиль для диверсифікації присутніх на островах силових методів придушення опозиційних явищ. Об’єктивно кажучи, Согаваре намагається знайти в авторитарному Китаї, по-перше, жорстку модель державного управління через примус, по-друге, надійного партнера, який забезпечить стабільність режиму після виборів-2023, по-третє, шляхи позбутися ізоляції як ззовні, так і всередині. Це по-суті спроба пом’якшити австралійську гегемонію в регіоні.

Читайте також: Затиснуті між центрами сили: як Філіппіни вибудовують зовнішню політику

Для Согаваре оборонний альянс із КНР – це підґрунтя авторитарного режиму, який він же збирається очолити. Перші ластівки таких тенденцій відчутні вже зараз, зокрема його три минулі прем’єрські терміни завершувалися парламентським вотумом недовіри. Після спалаху протестів у 2021 р. законодавчий орган намагався задіяти цей інструмент для відставки глави уряду, проте ці амбіції провалилися. Щоправда, як зазначає низка джерел, не обійшлось без підкупу депутатів грішми китайських фондів.

Можна також подивитись на проблему втручання Пекіна з іншого боку, адже угода передбачає залучення поліцейських КНР у процес навчання колег із Соломонових Островів боротьбі з цивільними протестами. Цей аспект викликає особливе занепокоєння, адже характер придушення опозиції силовими методами характеризує режим, який вдається до репресивного апарату. Протести в Гонконзі продемонстрували жорстокість китайських поліцейських та їхні методи застосування сили. Тому не варто сумніватися, що і без того чужорідний для Океанії дух демократії зачахне під натиском дубинок та сльозогінного газу.

Канберра втрачає позиції

Австралія, оточена економічно слабкими мікрокраїнами Океанії з крихкими політичними системами, сприймалася як беззаперечний регіональний гегемон. Навіть Нова Зеландія зі сформованою політичною та національною ідентичністю не може щось протиставити могутній австралійській ресурсній потузі. Тому сам факт підписання Соломонами оборонної угоди подібного типу відображає глибоку кризу відносин Канберри з Соломоновими Островами конкретно та регіоном Океанії загалом.

Але чому Австралія почала розгублювати свій вплив? Щоб відповісти на це запитання, варто повернутись у 1999 р., коли Хоніара зверталася до країни-континенту з проханням ввести поліцейський контингент із метою стабілізації внутрішньої ситуації, проте їй було відмовлено, а вже за 4 роки, у 2003, регіональна місія все ж була направлена на Соломонові Острови. Що змінилось за 4 роки?

Більше за темою: Місце Австралії в регіональній та глобальній політиці

Наріжним фактором стали теракти 9/11 у Нью-Йорку та на Балі у 2002 р. Уряд Австралії вважав, що політично розхитана кон’юнктура Соломонових Островів проторить шлях для бойовиків «Аль-Каїди», що уможливить їхнє перетворення на терористичний хаб. Олії у вогонь підливали свідчення про підтримку з боку лівійського диктатора Муаммара Каддафі зброєю та фінансами сепаратистів Армії визволення Бугенвілю в сусідній Папуа – Новій Гвінеї (важливість цієї війни згадувалась раніше). Для розуміння серйозності даної обставини варто зазначити, що острів Бугенвіль є найбільшим в архіпелазі Соломонових островів, проте не входить до однойменної держави, а належить Папуа – Новій Гвінеї . Це стало результатом колоніальної політики, яку провадили країни Антанти, розподіляючи заморські територіальні здобутки Німецької імперії після Першої світової війни.

Карикатура Едварда Лінлі Семборна з журналу «Панч» на діяльність Сесіля Родса як уособлення імперськості Британії не лише в Африці, а й у всьому світі

Проте повернімось до австралійської інтервенції на Соломонові Острови під проводом RAMSI. Створюється враження про активну залученість Канберри – регіонального лідера – у внутрішні справи Південної Океанії. Проте світло, пролите дещо раніше на справжню мотивацію уряду Австралії втрутитись у громадянську війну на Соломонах, відображає незацікавленість регіонального лідера у внутрішніх проблемах Океанії. Основним мотивом втрутитись для нього була загроза розквіту терористичної активності у себе під боком, проте аж ніяк не стурбованість неминучим крахом мікросусіда, адже Канберра спокійно 4 роки спостерігала за етнічною катастрофою на Соломонових Островах.

Цікаво знати: Безпекова політика Нової Зеландії: від витоків до сучасних викликів

Австралійці, на власну прикрість, почали проявляти політичну залученість до внутрішньої кухні південнотихоокеанських мікрокраїн лише нещодавно, коли прем’єр-міністр Австралії Скотт Моррісон (2018-2022 рр.) оголосив програму Pacific Step-Up, яка передбачала розбудову тісніших економічних та політичних зв’язків Канберри з океанійськими партнерами, що варто розуміти як визнання австралійцями своїх помилок минулого, адже їхня регіональна апатія, яку раніше не сприймали як проблему, призвела до проникнення КНР із її фінансовими можливостями та незрівнянною спрагою до завоювання довіри мікрокраїн Океанії. Оборонна угода з Соломоновими Островами – це лише перший відголосок регіональної геополітичної катастрофи Австралії.

Канберра тривалий час через свій статус гегемона сприймала Океанію як частину світу, що належить їй, тому не особливо воліла вплітатися в гобелен міждержавних відносин та внутрішніх розбірок. Австралія, географічно віддалена від світових центрів сили та затьмарена думкою про непохитність власного положення в регіоні, намагалася інтегрувати себе у світові процеси, повністю сфокусувавшись на глобальніших питаннях, ігноруючи проблеми безпосередніх сусідів. Її незацікавленість сусідами проявилась у таких стратегічних питаннях, як зміна клімату, міграція та природні катаклізми. Для держав Океанії загроза підвищення рівня світового океану – це прямий екзистенційний виклик, тоді як Австралія є другим світовим експортером вугілля і притримувалася досить консервативних програм зменшення об’ємів парникових викидів в атмосферу.

Питання міграції також достатньо специфічне, адже австралійська нація склалася завдяки перетіканню людського ресурсу з інших континентів, переважно Європи, проте політична еліта з моменту проголошення конституції в 1901 р. педалювала повістку обмеження потоків мігрантів, ба більше, проголосила політику «білої Австралії» (обмеження «кольорової» міграції). Наприклад, у 1906 р. всіх трудових мігрантів, яких декадами заманювали на роботу на плантації, де вони працювали в жахливих умовах, що межували з рабськими, було видворено з континенту. Могло б здатися, що ліберальний дискурс ХХІ ст. змусив істеблішмент переглянути бачення проблеми міграції, проте факт існування австралійських таборів примусового утримання біженців на Науру розвіює всі ілюзії.

Докладно про цю проблему ми розповідали тут: Гуманітарна катастрофа в Тихому океані: як Австралія перетворила Науру (і не тільки) на «острів проклятих»

Попри чималу допомогу океанійським державам владнати наслідки природних явищ, не можна сказати, що австралійський уряд монополізував цей ресурс для посилення власного регіонального положення. Канберра часто заплющувала очі на гуманітарні та рятувальні місії, які проводив Китай на Фіджі, Тонзі та низці інших країн, що поляризувало бачення лідера регіону в очах мікродержав Океанії. Ця тенденція посилилася під час пандемії коронавірусу, коли австралійський уряд вирішив наглухо закувати себе в кайдани локдауну, відмежувавшись від малих країн Океанії, яким бракувало навіть примітивних засобів профілактики вірусу, як-то захисні маски чи рукавички.

Океанійські трудові мігранти на плантаціях штату Квінсленд у період розквіту практики «блекбьордингу». John Oxley Library/State Library of Queensland

У 2022 р. 9-річне засилля правоцентричної ліберальної коаліції в парламенті Австралії було підірвано, до влади прийшли лейбористи (прем’єр Ентоні Албанес), які відразу проголосили курс на перегляд екоповістки та зобов’язалися принаймні скоротити об’єми викидів парникових газів. У питаннях міграції, щоправда, послаблень не передбачається, прем’єр наголошував на потребі запрошення кваліфікованих мігрантів, притік яких, очевидно, очікується з Китаю та Індії, а не з мікродержав.

Китайське проникнення до Океанії: причини та цілі

Глобальне американсько-китайське протиборство нині переживає поворот в Азію. Китай уже тривалий час вважається головною загрозою домінантній ролі США у світі, яка впродовж останньої декади відчутно ослабла після етапу цілковитої безальтернативності 90-х рр. Білоголовий орлан нині не єдиний хижак на глобальному обрії, нефритовий дракон усе частіше обскубує пір’я. Саме тому причини китайської зацікавленості в островах Океанії лежать у геополітичній площині. Потрібно розуміти, що Китай замкнутий із моря в східному та південному напрямках до Тихого океану трьома острівними оборонними лініями, сформованими таласократичними державами, як показано на схемі:

Схема трилінійного стримування Китаю в Тихому океані. Вілсон Ворндік/Asia maritime transparency initiative

Саме ці три лінії пронизані американськими морськими базами, націлені на стримування КНР у найбільш спірній регіональній акваторії – Південнокитайському морі, де експансивні наміри Пекіна проявлені найбільш яскраво. Військова присутність Піднебесної в глибині між другою та третьою острівними лініями (де, власне, Соломони і знаходяться) вбивають клин у стратегічні плани геополітичних опонентів Китаю; для кращого просторового розуміння погляньте на розташування Соломонових Островів на мапі.

У такій ситуації поява військової бази КНР на Соломонових Островах (попри всі заперечення сторін про такі угоди) створила би серйозну загрозу для активності Східної бази ВМС Австралії, яка розквартирована в м. Сідней (штат Новий Південний Вельс).

Соломонові Острови – не перша спроба Піднебесної проникнути до Океанії. Серед пріоритетних кандидатів на ранніх етапах було Фіджі. Ставка саме на цю океанійську державу була зроблена неспроста. Фіджі з моменту проголошення незалежності стало свідком 4 державних переворотів, останній з яких організували військові у 2006 р. під проводом командора Френка Байнімарами. Їм вдалось принести на Фіджі стабільність, проте ціною урізання демократії, ліквідації традиційних інститутів та застосування репресій.

Вам варто знати: Що стоїть за угодою AUKUS між США, Австралією та Британією і як вона вплине на баланс сил у регіоні? 

Австралія не могла миритися зі зрощенням автократії в регіоні, тому вирішила тиснути економічними санкціями на фіджійський генералітет, вдаючись до інструменту «розумних санкцій», які не поширювалися на місцеве населення. На початку статті вже згадувалася асиметрія політичних традицій у мікродержавах Океанії та регіональних лідерів, тож саме це явище вкотре проявилось у тиску демократичної Канберри на авторитарне Фіджі. Із 2007 до 2014 рр. австралійські санкції не давали спокою владній військовій еліті Фіджі, тому КНР намагалася розіграти на острові карту австралійського скептицизму, щоб спонукати фіджійське керівництво до глибшої співпраці. Китайський проєкт побудови військової бази тоді не реалізувався завдяки прямому втручанню Вашингтона та Канберри.

Іншою, більш недавньою, спробою Пекіна є план відновлення аеродрому на острові Кантон, Кірибаті. Ця віддалена держава розташована в межах третьої острівної лінії (див. мапу). Цікавим названий проєкт є з тієї причини, що це – пряма загроза США, адже Кірибаті знаходяться на відстані 3000 км від Гаваїв. У 2019 р. вони повторили політичний крок Хоніари, визнавши Пекін та призупинивши дипвідносини з Тайванем. Саме тому країнам західного блоку вкрай важливо рішуче зреагувати на оборонну угоду Соломонових Островів із КНР, щоб уникнути «ефекту доміно» подібних альянсів мікродержав Океанії з Піднебесною.

Перспективи реалізації та розвитку угоди

Оборонна угода однозначно викликала занепокоєння вищих політичних кіл США та Австралії, які зрозуміли, що спроби використовувати силу для зміни політичної позиції Согаваре марні. Саме тому перші кроки, здійснені вищезгаданими державами у відповідь, стосувалися політичної та гуманітарної сфери. США, наприклад, вирішили відновити власну дипломатичну місію на Соломонових Островах, яку було згорнуто в середині 90-х рр. Крім того, уряд виділив 25 млн доларів гуманітарної допомоги разовим траншем на благо Соломонів, щоб продемонструвати власну стурбованість та націленість надолужити втрачені роки нехтування інтересами океанійських мікродержав.

Текст оборонної угоди до цього часу не розголошено публічно. Мережа майорить декількома сторінками драфту документа, проте його достовірність залишається сумнівною. Єдиним офіційним публічним джерелом стали заяви Пекіна та Хоніари, які зводились до вже згаданих положень про поліцейські та військові місії КНР на вимогу уряду та стоянку китайських суден у портах Соломонових Островів. Єдиною чіткою межею, що провів Согаваре під час брифінгів, стало питання військової бази Китаю в країні, імовірність створення якої була категорично заперечена в рамках підписаного договору.

Читайте також: Континент надії чи нова ціль неоколоніалізму: як Африку бачать США і Китай?

Факт чіткого заперечення можливості створення бази постійної дислокації ВМС КНР на території островів можна розцінювати як дипломатичний шантаж, націлений насамперед на посилення гуманітарних вливань із боку Заходу. Согаваре планує створити комфортні для себе умови балансера задля підтримання потоків фінансових та гуманітарних надходжень у державу, які частково будуть наповнювати кишені його найближчого оточення.

Проблема такого підходу нинішнього глави уряду криється в нестабільності внутрішньої ситуації, адже деякі суспільні групи Соломонових Островів можуть стати зручним інструментом дестабілізації в руках зацікавлених іноземних сторін: особливе місце тут посідають малаїтяни та політична опозиція до Согаваре загалом. Перші доволі чітко дали зрозуміти своє ставлення до «китайського проникнення» у 2019 та 2021 роках. Опозиція натомість взагалі виступила з платформою розриву відносин із КНР після майбутнього приходу до влади, зокрема про це заявляв глава опозиції в парламенті Соломонових Островів Метью Вейл.

Саме тому імовірність створення китайської бази залишається низькою, адже будь-які дії всупереч волі найбільш представницької складової суспільства Соломонів можуть призвести до розколу держави та втрати контролю Согаваре над значними територіальними й демографічними частинами країни. До того ж військова база передбачає передачу землі в майже цілковите та повноправне користування іншої держави, що може послугувати причиною для невдоволення з боку консервативних кіл суспільства Соломонових Островів, які поважають сакральність землі та її недоторканість «чужинцями».

Висновки

Соломонові Острови відповідають рисам слабко розвиненої політії, у якій економічна відсталість межує з нестабільністю політичних інститутів. Як Британія за колоніальної ери, так і Австралія після здобуття незалежності, приділяли недостатньо зусиль для культивації прийнятної ліберально-демократичної культури на Соломонах, проте провал цієї місії не лежить суто на плечах колишньої метрополії та сучасного регіонального лідера, адже демократія не з’являється знічев’я. Це довгий процес суспільної трансформації, за якого влада усвідомлює власну підзвітність перед громадянами та розуміє свою замінність.

Натомість Океанія порівняно нещодавно вийшла з кам’яного віку, а деякі ізольовані та примітивні суспільства й досі лишилися на цьому рівні. Тому корінний конфлікт між Австралією та мікрокраїнами Пацифіки проглядається насамперед в асиметричності політичних систем. Демократичному австралійському уряду важко знайти спільну мову з вождистськими та авторитарними сусідніми режимами.

Согаваре, незважаючи на власні владолюбні мотиви, намагається перетворити Соломонові Острови з геополітичного пішака в серйозну фігуру на глобальній шахівниці. Нині ми маємо можливість спостерігати формування зовнішньополітичної ідентичності Соломонів, що може бути використано прем’єром як політтехнологія напередодні виборів 2023 року.

Підписана двостороння оборонна угода між КНР та Соломоновими Островами – це очевидний удар по амбітних планах західного блоку посилити безпекову архітектуру в Пацифіці, особливо у світлі нещодавно проголошеного проєкту AUKUS. Попри те, що перспектива створення військової бази Пекіна в Океанії залишається малоймовірною, подібні домовленості вселяють сумнів у спроможність регіональних лідерів контролювати внутрішні процеси на своєму «задньому дворі». Китайська активність в Океанії та її успіхи свідчать про поступове зменшення масштабу впливу США у світі. Американське бачення світоустрою все рідше знаходить резонуючих світових лідерів навіть на рівні політичних «мальків», якими Соломонові Острови і є.

Согаваре ступив на слизьку дорогу після підписання угоди з КНР, зважаючи на рівень китайського скептицизму на Соломонових Островах та масштаб регіональної напруги, яку викликала новина в політичних колах Австралії та США. Согаваре прагне утримувати владу силою після наперед провальних для нього виборів 2023 р., у чому відводить провідну роль китайським партнерам. Проблема полягає в тому, чи буде Пекін готовим безпосередньо реагувати на інтервенцію австралійських контингентів для стабілізації внутрішньої ситуації, адже такий політичний хід передбачає пряме зіткнення інтересів КНР та Австралії на суходолі.

Чи «соломоновим» виявиться рішення Согаваре заручитись підтримкою Пекіна – покаже лише час. Без сумніву, це поворотний момент в історії держави, адже період після виборів 2023 р. відкриває цілий спектр сценаріїв: від укріплення авторитарних тенденцій та розколу країни на табори, які підтримуватимуться іноземними силами, до перетворення Соломонових Островів на аналог Джибуті з військовим представництвом різних зацікавлених акторів.

Автор – Антон Кучеренко, стажер Аналітичного центру ADASTRA

Як квіти в’януть без поливу, так і регіональна аналітика тьмяне без матеріальної підтримки. Ставайте патроном ADASTRA. Цим ви робите свій посильний внесок у розвиток вітчизняної аналітичної думки!